yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->ЛЕКЦІЯ 1. Вступ. Авторська стилістика – розділ загальної стилістики про особливості індивідуального усного і писемного мовлення мовної особистості

Авторська стилістика

ЛЕКЦІЯ 1. Вступ. Авторська стилістика – розділ загальної стилістики про особливості індивідуального усного і писемного мовлення мовної особистості

 

План

1. Співвідношення понять «стиль», «стилістика», «лінгвостилістика», «ідіостиль» та «ідіолект», «авторська стилістика» («стилістика від автора», «стилістика кодування»).

2. Поняття мовної особистості, її роль у процесі породження, сприйняття, кодування і декодування тексту.

3. Зв’язок ідіостилю з мовною картиною світу адресанта.

4. Текст і дискурс. Загальна та індивідуальна інформація в тексті і дискурсі.

 

1. Як відомо, термін «стилістика» походить від грец. stylos або лат. stilus. Спочатку це була назва загостреної палички для письма, пізніше цим терміном стали позначати певний спосіб письма, манеру мовного вираження.

Стилістика – це наука про стилі мови, закономірності функціонування її різновидів, використання мовних одиниць з найбільшою комунікативною доцільністю.

У сучасній мовознавчій теорії прийнято розмежовувати терміни «стиль мови» і «стиль мовлення».

Стиль мови – це різновид літературної мови; один із своєрідних способів її використання в соціально значущій сфері суспільно-мовленнєвої практики людей.

Стиль мовлення – функціонально-стилістичне особистісне використання мовних одиниць загальнонародної мови.

З’ясування цих понять є важливим для осягнення в повному семантичному обсязі понять «стилістика», «лінгвостилістика», «авторська стилістика».

Стиль мови є явищем виключно соціальним, як і сама мова, спільним для всіх членів етноспільноти, які є носіями мови, у той час як стиль мовлення є явищем індивідуальним, суто особистісним, попри те, що індивідуальна мовотворчість усе ж перебуває в рамках загальнонародної мови етноспільноти, до якої належить мовець.

Стилістика тексту вивчає різноманітні типи текстів, їх стилістичні особливості, способи розгортання тексту, мовні норми в різних функціональних стилях, типи мовлення, індивідуальні стилі.

Для позначення сукупності характерних мовних рис мовця, творчості певного письменника, журналіста в сучасній лінгвістиці вживають терміни «ідіолект», «ідіостиль», «індивідуальний стиль».

Більшість сучасних мовознавців послуговуються цими термінами як взаємозамінними. Так, за визначенням С.Я. Єрмоленко, «Індивідуальний стиль, або ідіолект, – сукупність мовно-виразових засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших» (Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності, 304).

Енциклопедичний словник мовознавства (БЭСЯ / Гл. ред. В.Н. Ярцева. М., 1998.) подає визначення терміна «ідіолект» [від грецьк. idios – свій, своєрідний, особливий та (діа) лект] як «сукупність формальних і стилістичних особливостей, притаманних мовленню окремого носія певної мови. Термін «І.» утворений за моделлю терміна «діалект» для позначення індивідуального варіювання мови на відміну від територіального й соціального варіювання...» (БЭСЯ, 171).

БЭСЯ подає вузьке і широке розуміння терміна «ідіолект»: вузьке розуміння актуалізується в поетиці, а широке – це «взагалі реалізація певної мови в устах індивіда, тобто сукупність текстів, породжених мовцем і досліджених лінгвістом з метою вивчення системи мови» (БЭСЯ, 171).

Літературний словник розглядає літературний ідіолект як важливий складник індивідуального стилю (ідіостилю).

Отже, ідіостиль – це неповторний спосіб уживання мовно-виразових засобів для реалізації комунікативної мети мовної особистості в мовленні і в породжених нею текстах.

2. Особливістю вживання терміна «ідіостиль» в сучасній лінгвістиці є те, що він тісно переплітається з такими поняттями, як «мовна особистість», «мовна картина світу».

Мовна особистість – людина, яка володіє здатністю породження і сприйняття текстів, що з усією повнотою відображають дійсність.

Мовна картина світу – відображення в категоріях, одиницях і формах мови уявлення об’єктивної дійсності.

На зв’язок ідіостилю з світоглядом автора вказує Л.О. Ставицька: «Категорія індивідуального створюється насамперед функцією повторюваності й закономірності, яка формує естетичне організуюче ядро кожного ідіостилю. Ця функція нерозривно пов’язана із значущістю певної художньої ідеї, мотиву або шматочка дійсності у структурі авторської моделі об’єктивної дійсності» (Ставицька Л.О. Про характер взаємодії індивідуально-поетичного стилю і літературної мови, 62).

За філософами (Г. Брутян, Р. Павільоніс) та лінгвістами (Ю. Караулов, Г. Колшанська, Г. Рамішвілі, Г. Комлєв) розрізняємо дві моделі світу – концептуальну й мовну. І все ж Ю. Караулов зауважує, що «межа між картиною світу та мовною картиною світу видається хисткою, непевною» (Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира, 115). Щодо лексики, то різниця між картиною світу та мовною картиною світу розглядається як протиставлення «поняття – значення».

Поняття картини світу належить до фундаментальних понять, які відображають людину та її буття, стосунки людини зі світом, важливі умови її існування у світі.

Введення поняття картини світу в антропологічну лінгвістику створює умови для розрізнення двох видів впливу людини на мову – феномен первинної антропологізації мови і феномен вторинної антропологізації (вплив на мову різних картин світу людини – релігійно-міфологічної, філософської, наукової, художньої).

Термін «картина світу» з’являється в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Одним із перших цей термін почав вживати Г. Герц (1914) стосовно фізичної картини світу, яку розуміли як сукупність внутрішніх образів зовнішніх предметів.

А. Ейнштейн вважав створення картини світу необхідним моментом життєдіяльності людини.

Загальнонаукова картина світу надбудовується над системністю наукових знань і утворює зв’язок між ними й світоглядом.

А. Гуревич у подальших дослідженнях вживає як рівнозначні такі поняття, як «модель світу», «картина світу», «бачення світу». Модель світу цей науковець визначає як «сітку координат», через які люди сприймають дійсність і вибудовують образ світу, що є в їх свідомості.

Думка про існування особливої мовної свідомості була сформульована В. Гумбольдтом як науково-філософська проблема ще на початку ХІХ ст.

3. Співвідношення мови і дійсності, інваріантного та ідіоматичного в процесах мовного «відображення» дійсності як складного процесу інтерпретації людиною світу базується на понятті мовної картини світу.

Дослідження проблематики мовної картини світу у вітчизняній науці започаткували філософи Г. Брутян (1973, 1976, 1979), Р. Павільоніс (1983). Лінгвістична розробка цього поняття розгорнулась у зв’язку з тезаурусним вивченням лексики й визначенням принципів укладання ідеографічних словників, найбільш повно представлених працями Ю. Караулова.

Проблемі мовної картини світу присвячені також праці С.Я. Єрмоленко, Б.О. Серебреникова, Ж.П. Соколовської, Л.А. Лисиченко, А.К. Мойсієнка та ін.

Мова в цілому, лексика зокрема, є основною формою об’єктивації мовної свідомості багатьох поколінь людей, носіїв тієї чи іншої конкретної мови.

Основою вербальної, мовної картини світу є загальна картина світу, представлена мовою. У зв’язку з цим поняття «реальність» виходить за межі онтологічної реальності, стає тим, що людина може висловити через мову: класи існуючих і неіснуючих, фіктивних чи уявних об’єктів, понять, які вона вирізняє за допомогою мови з природи або створює і дає їм ім’я, тобто ті, які людина здатна розрізнити і подумки уявити як уже об’єктивовані, засвоєні нею раніше. Тому поняття «об’єкт» включає не лише природні речі й артефакти, а й інтелектуальні, прагматичні й емоційні оцінки та характеристики. Нерідко деякі «об’єкти» осягаються лише інтелігібельно, бо вони такою мірою абстрактні, що їх неможливо ідентифікувати з реально існуючими предметами чи явищами. В таких випадках йдеться про «опосередковану реальність». Саме в такому значенні й говорять про «мовну картину світу» в її інтегральному і диференціальному аспектах.

Одиниці позамовного рівня – образно поняттєві антиномії є «точкою відліку» при аналізі власне мовних явищ – мовних парадигм, їх організації в ідіостилі.

Художня організація мовного матеріалу виявляє значущість одиниць образно-поняттєвого рівня змісту.

Інтегруючим чинником понять ідіостилю, мовної картини світу виступає мовна особистість.

Проблематика мовної особистості широко представлена у вітчизняній і зарубіжній лінгвістиці (В.В. Виноградов, Р.О. Будагов, Г.О. Винокур, Е. Косеріу, Е. Новак, К. Ажеж, С. Петков, Ю. Караулов, С.Є. Нікітіна).

У стилістиці це був шлях від аналізу мови творів письменника – до цілісного образу автора в художньому творі, хоч цей образ залишається все ж загадковим. «Незважаючи на всю загадковість і неоснащеність лінгвістичною технологією, цей об’єкт цілком однозначно може бути ідентифікований як мовна особистість» (Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность, 11).

На думку академіка В.В. Виноградова, до дослідження мовної особистості можна прийти трьома шляхами. Один із них – вивчення мови художньої літератури.

Причому, тільки цей шлях, за переконанням вченого, надає широкі можливості для аналізу мовної особистості, тоді як два інші (психолінгвістичний і лінгводидактичний) залишають поза увагою національні особливості мови, якою ця особистість користується. У своїй роботі «Про художню прозу» (1930) В.В. Виноградов пише про індивідуальну словесну творчість мовної особистості (письменника), яка «у своїй структурі має ряди своєрідно об’єднаних або диференційованих соціально-мовних або ідеологічно-групових контекстів, ускладнених і деформованих специфічними особистісними формами» (Виноградов В.В. О языке художественной литературы, 62). Ці «специфічні особистісні форми», «індивідуальні відхилення від мовної системи колективу» виявляють творчу природу мови. Письменник, за твердженням відомого французького літературознавця і семіолога Р. Барта, «визначається не в соціально-рольових або оціночних категоріях, але винятково через характерне для нього усвідомлення слова» (Барт Ролан. Избранные работы: Семиотика. Поэтика, 347). Те ж саме стверджує і В.В. Виноградов: «Лише в загальній системі словесної організації й у прийомах «зображення» художньо-індивідуального світу проступає прихована постать «письменника» (Виноградов В.В. К теории построения поэтического язика: Учение о системах речи литературных призведений, 17).

Крізь індивідуально вжите слово проступає мовна особистість письменника, постає його художньо-індивідуальна картина світу в мовному вираженні.

Досліджуючи мову письменника, Г.О. Винокур пише: «... ми таким чином ступаємо уже на міст, що веде від мови як чогось позаособистісного, загального, надіндивідуального до самої особистості того, хто пише. Тут перший пункт, у якому в ході наших міркувань ми зустрічаємося з поняттям індивідуальної мови, особистого стилю» (Винокур Г.О. О языке художественной литературы, 42).

Висловлюючи міркування про мову літературних творів, Г.О. Винокур розвиває відому формулу французького природодослідника Бюффона: стиль – це людина, схиляючись до думки: стиль – це сама мова, посилається на висловлювання Сепіра: «... стиль – це сама мова, яка дотримується властивих їй шаблонів і поряд з цим надає достатньо індивідуальної свободи для вияву особистості письменника, як художника – творця...» (Винокур Г.О. О языке художественной литературы, 41).

Таким чином, індивідуальна особистість письменника реалізується в словесній творчості. В.В. Виноградов для підтвердження саме цієї думки згадує висловлювання Георга фон Габеленца: «Мовою людина не тільки висловлює щось, але нею висловлює також і саму себе» (Gabelentz G. von der. Die Schpachwissenschaft. Leipzig, 25).

Коли ж цією людиною є письменник, то його мовотворчість – це художній твір, у якому він виявляє через індивідуальне образне слово своє світосприйняття.

«Але якщо мовна манера письменника справді може служити зовнішньою прикметою особистості письменника і її життєвої манери, то чи не можна повернути питання у зворотному напрямку і запитати себе, чи не може мова письменника служити також і джерелом наших відомостей про особистість письменника, своєрідним документом» (Винокур Г.О. О языке художественной литературы, 44), – ставить риторичне питання Г.О. Винокур і так само, як і В.В. Виноградов, посилається на представників старої лінгвістики фон дер Габеленца і Шульца Яхде Карла: «Людська мова хоче висловлювати не лише зв’язні поняття та їх логічні співвідношення, але також ставлення того, хто говорить, до висловлювання; я хочу висловити не лише щось, але також і себе, і таким чином до логічного фактора, багатогранно пронизуючи його собою, приєднується психологічний фактор» (Gabelentz G. von der. Die Schpachwissenschaft. Leipzig, 82).

«Як би не намагався суб’єкт дістатися до об’єкта за допомогою сигніфікації, він ніколи не зможе уникнути того, щоб не виявити частку самого себе» (Schulz-Уahde Karl. Zur Yegenstadsbestimmung von Philologie und literaturwissenschaft, 53). Отже, мовомислення письменника репрезентується у створених ним текстах – художніх творах.

Ю. Караулов стверджує, що «... мовна особистість починається по той бік звичайної мови, коли в гру вступають інтелектуальні сили, і перший рівень (після нульового) її вивчення – виявлення, встановлення ієрархії значень і цінностей в її картині світу, в її тезаурусі» (Караулов Ю.Н. Русский язык и языковая личность, 36).

Таким чином, для вивчення мовної особистості необхідно мати достатньо представлену сукупність породжених нею текстів незвичайного змісту. У таких текстах ми знайдемо варіантну частину в мовній картині світу, характерну і неповторну для цієї особистості. У трирівневій структурі мовної особистості нашу увагу привертає перш за все когнітивний рівень. Саме він дає можливість в аналізі мовної особистості перейти до інтелектуальної сфери її, до свідомості, до «картини світу», тому що «... одиницями цього рівня є поняття, ідеї, концепти, які складаються в кожної мовної індивідуальності в більш чи менш упорядковану, більш чи менш систематизовану «картину світу», яка відображає ієрархію цінностей» (Д.Н. Шмелёв, Язык и личность, 5).

Поняття мовної свідомості зближують з таким поняттям, як мовна картина світу. Мовна свідомість особистості, специфіка її мовної поведінки зумовлюється світоглядом. Мовну ж свідомість представляє тезаурус. Отже, мовна картина світу - це відображення у мові цілісної картини світу. Якщо ми говоримо про національну мовну особистість, то закономірно говорити про мовну картину світу як етнопсихолінгвістичне поняття. Кожний народ бачить світ по-своєму і відображає це бачення в певних поняттях, мовотворчості, тому вирізняють етнічні мовні картини світу, які виявляють ментальність того чи іншого народу. Про те, що кожна національна мова має свій світоглядний зміст, писав В. Гумбольдт: «... різні мови – це не різні позначення того самого предмета, а різні бачення його» (Гумбольдт В. Язык и философия культуры, 9).

На зв’язок мови з еволюцією мислення, з духовним життям народу (фольклором) вказували Потебня, Гумбольдт, Вундт, Сепір, Уорф. Саме їх ідеї стали основою для концепції «мовної картини світу». Про нерозривну єдність мови і духу В. Гумбольдт писав: «Вона [мова] спонукає ... до нових думок і їх комбінацій і тому вимагає дії духу, який залишає в словах свій відбиток» (Гумбольдт В. Язык и философия культуры, 378).

Назви предметів відповідно до «бачення», назви понять як наслідок «дії духу» складають словник національної мови, а через нього й національну мовну картину світу. Нас цікавитиме мовна картина світу українців, її особливості, її домінанти, які визначаються національно-культурними чинниками, що дає змогу виділити її з загальномовної картини світу. Сьогодні вже можна говорити про систему понять «мовна картина світу». «Простежується своєрідна ієрархічність понять: «мовна картина світу», «національна мовна картина світу», «автономна картина світу мовної особистості», нарешті – «мовна картина світу окремого твору, героя» (Мойсієнко А.К. Слово в апперцепційній системі поетичного тексту: декодування Шевченкового вірша, 22).

Результатом вербальної діяльності індивідуальної мовної особистості є тексти, тобто твори конкретного автора. Тоді ми говоримо про індивідуальний авторський стиль. Кожен автор належить до конкретного національного соціуму, користується загальнонаціональною мовою, яка відображає світобачення народу. Перебуваючи, безумовно, у межах національно-мовної картини світу, він витворює свій неповторний мовний світ відповідно до свого світосприймання, власної психології мовотворчості. Тут можна говорити про «автономну картину світу мовної особистості», індивідуальну мову митця, про співвідношення загальномовного і індивідуального, про ідіолект та ідіостиль конкретного майстра слова.

«Співвідношення таких термінів опису, як «ідіостиль (ідіолект – «образ автора» – «образ ліричного героя» – «мовна особистість», перебуває сьогодні в центрі уваги фахівців» (Д.Н. Шмелёв, Язык и личность, 5, 8).

«Центральною об’єднуючою основою всіх одиниць ідіостилю є світовідчуття поета» (Степанченко І.І. Принципи функціонально-типологічного дослідження ідіостилю, 42).

Л.М. Толстой писав у передмові до творів Мопассана: «Люди, мало чутливі до мистецтва, думають часто, що художній твір є одним цілим тому, що в ньому діють одні і ті ж особи, тому що все побудовано на одній зав’язці або описує життя однієї людини. Це неправильно. Це тільки так здається неуважному спостерігачеві: цементом, який зв’язує будь-який художній твір в одне ціле і тому створює ілюзію відображення життя, є не єдність осіб і ситуацій, а єдність самобутнього ставлення автора до предмета» (Толстой Л.Н. Полн. собр. соч, 18-19).

Індивідуальний стиль (ідіостиль) письменника – це реалізація авторської моделі світу в мовних знаках національної культури. У процесі мовотворчості письменник витворює особливий мовний світ, використовує словесні знаки загальновживаної мови в їх вторинному кодовому значенні.

Завдяки своїй естетичній функції мова художнього тексту впливає через конкретно-чуттєві образи на читача, розкриваючи вторинний зміст слова. Отже, у складному комунікативному явищі, яким є спілкування (через текст) письменника з читачем, повною мірою виявляються екстралінгвістичні чинники, необхідні для розуміння тексту.

4. Текст (від латинського textus – тканина, сплетіння) – це об’єднана смислом і граматичним зв’язком послідовність мовних одиниць, висловлювань, фрагментів, розділів тощо. Структуру мовних творів, способи зв’язності тексту, його смислову будову вивчає лінгвістика тексту.

Текст – це складне, різнобічне утворення, структура, у яку втілюється дискурс, після його завершення. Текст – це дуже важливе лінгвістичне поняття, одиниця спілкування. Ми створюємо тексти і сприймаємо їх. Текстом може бути одне речення, наприклад, приказка або прислів’я, а може бути замітка в газеті чи вірш, навіть великий роман.

Стилістика тексту вивчає функціонування та стильову своєрідність мовних одиниць тексту.

Відповідь на те, що об’єднує всі зазначені жанри, дає наука, яка сформувалася в ХХ ст. – лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту – це напрям лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є правила побудови зв’язного тексту і його смислових категорій.

Наукове тлумачення тексту як основи лінгвістичних досліджень, як найвищої незалежної мовної єдності знаходимо уже в працях учених Празького лінгвістичного гуртка (В. Скалічка, Й. Вахек, В. Матезіус). Їхні ідеї продовжили й розвинули В. Дречлер, К. Гавзенбланс, Ф.Кіфер, Р. Барт. У російському мовознавстві проблеми тексту досліджувалися в працях таких учених, як Л. Щерба, І. Гальперин, І. Севбо, Ю. Лотман, В. Руднєв. В українському мовознавстві – праця Т. Радзієвської «Текст як засіб комунікації».

Поняття «текст» у сучасній науці вживається широко, воно розширилося сьогодні до меж культури. Виявилося, що все, що ми ми можемо розуміти, усе, що несе на собі відбиток людської думки, – своєрідні тексти. Словесний текст є також відображенням усієї культури того, хто його створює. На думку Ю. Лотмана, дією семіотичного механізму зумовлюється семантична структура тексту, його внутрішня зв’язність, дією комунікативного механізму – послідовність вербальних знаків.

У мовознавстві текст – послідовність вербальних знаків. Правильність побудови вербального тексту, котрий може бути усним чи писемним, визначається вимогами текстуальності.

В. фон Гумбольдт вважав, що, виходячи з розрізнених елементів, не можна пізнати найвищі й найтонші прояви мови; це можна осягнути тільки у зв’яєній мові, тобто в тексті.

Визначилися два основні шляхи дослідження тексту: а) від одиниць мови до тексту і б) від тексту до одиниць мови. Перший шлях реалізований Л. Щербою («Опыты лингвистического толкования стихотворений», 1957). Коментуючи особливості вживання лінгвістичних одиниць граматичних категорій і фонетичних засобів, Л. Щерба з’ясовує їх роль в організації художнього цілого – тексту. Другий шлях полягає в тому, що одиниці мови, які традиційно виділяються, у першу чергу слово й речення, інтерпретуються з позицій тексту. Жодна лінгвістична одиниця не функціонує поза текстом: текст – це та універсальна форма семіозу, у якій реалізується мова як семіотична система, яка безперевно розвивається. Такий текстоцентричний підхід до мови переважає в сучасній лінгвістиці.

Виділяють три основні типи лінгвальної величини: текст розглядається як проміжна ланка процесу комунікації, або як сума, сукупність чи множина фраз, або визначається як структурна чи смислова єдність.

Текст як акт мовлення являє собою функціонально завершене мовне ціле, функція якого визначається певною метою мовленнєвої діяльності.

У стилістиці під текстом розуміють осмислену послідовність будь-яких знаків, будь-які форми комунікації.

Дехто з мовознавців поширює це поняття й на усне мовлення (розповідь, монолог, діалог вважаються текстом, якщо вони мають відповідну змістову організацію. Функціонально спрямовану на досягнення певної мети, розв’язання певного поза мовленнєвого завдання).

І все ж більшість мовознавців схиляються до думки, що текст – це насамперед писемне мовлення, бо саме в цій формі найбільшою мірою виявляються його релевантні ознаки: лінійність і членованість. І. Р. Гальперин, крім таких ознак текстуальності, як ситуативність, інформативність, інтенційність, сприйнятність, зв’язність, виділяє ще інтеграційність і завершеність.

Текст – система вищого рангу порівняно з іншими мовленнєвими утвореннями, складна структурно-семантична єдність на основі логічних, семантичних, граматичних зв’язків..

Термін «дискурс» уживається в різних значеннях, тому можна говорити про нечіткість його поняттєвих меж.

 Це поняття розуміють як вияви комунікації, правила спілкування, як тип інформації, а також як типи і форми мовлення, принципи побудови повідомлення, навіть як функціональний стиль або його реалізацію в різних сферах спілкування (кінодискурс, газетний дискурс, радіодискурс, театральний, рекламний тощо).

У лінгвістиці теж спостерігається полісемія поняття «дискурс». Погоджуємося з думкою мовознавців, що це поняття межує з поняттями «текст» і «контекст».

Одну з найповніших класифікацій дискурсів подає Г. Почепцов. Він виділяє літературний, газетний, теледискурс, радіодискурс, театральний, кінодискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний, політичний, релігійний дискурси.

Сьогодні до цього переліку слід, на нашу думку, додати комп’ютерний дискурс як усе більш поширений інтерактивний вид комунікації зі своїми тільки йому притаманними особливостями.

Літературний дискурс є одним з найдавніших. Художній текст характеризується багатозначністю, тому кожен читач знаходить в ньому свої власні сенси. У художній комунікації найвиразніше помітна особа автора. Але саме читач, який сприймає текст і наділяє його своїми індивідуальними смислами, перетворює текст на дискурс.

Газетний дискурс має писемну форму. Для автора і читача він розведений у просторі і часі, тому більш повний і аргументований, підлягаль більш ретельному доборові мовних засобів. На відміну від художнього індивідуальний стиль автора в газетному дискурсі значною мірою нівелюється у зв’язку з тим, що такий дискурс є результатом колективної праці.

Подача фактів у газетному дискурсі супроводжується авторським коментарем, який виявляє позицію автора, його світоглядні орієнтири.

Теледискурс поєднує слово й зображення, що створює образ живого мовлення, живого спілкування. Але цей образ з явно ілюзійний, бо відсутній безпосередній зв’язок співрозмовників у часі і просторі. Зміст повідомлення не залежить від слухача, який є в цей момент пасивним співрозмовником.

Радіодискурс має ознаки теледискурсу (як образ живого мовлення), є його заслуженим попередником. Але замість зображення на екрані, радіомовлення актуалізує уяву слухача.

Театральний дискурс виник на основі ритуального дійства. Театральний дискурс базується на знакових системах. Одяг акторів, декорації на сцені мають символічний характер. Глядач має декодувати ці символи, щоб «увійти» в дискурс, стати його учасником.

Кінодискурс є поєднанням зображення і слова. Це новий тип семіотичної системи, основною ознакою якої є фіксація моментів життя (документальний жанр) або їх імітації (акторська гра). Це тип дискурсу дає людству змогу умовно зупиняти час, зберігати видимі «живі» образи людей, подій і предметів, навіть тоді, коли в реальному житті їх уже не існує. Це також спілкування без зворотнього зв’язку.

Дискурс у сфері паблік релейшнз (ПР) формує комунікативний простір сучасного суспільства. Це комунікація у сфері відносин суспільних інституцій з громадянами, тобто суспільна комунікація. Така комунікація може бути як особистісна, так і масова. Вона реалізує програму дій, спрямованих на громадське розуміння (переговори, пропаганда, реклама, маркетинг, лобізм).

ПР-дискурс виконує ряд функцій: з його допомогою здійснюється постійний зв’язок між організацією і громадськістю; прводиться моніторинг свідомості, думок представників організації і поза нею; аналізується вплив політики на спільноту тощо. Усе це здійснюється через прес-конференції, виставки, презентації, інтерв’ю,буклети, веб-сторінки в Інтернеті.

ПР-дискурс може створювати позитивний імідж інституції , політику, а також цілій країні. У зовнішній політиці держави роль ПР-дискурсу також є важливою в розробці та утвердженні позитивного ставлення до держави на міжнародній арені.

Рекламний дискурс залучає всі можливі засоби, щоб привернути увагу споживача до товару чи послуги, створити їм позитивний імідж. Рекламний дискурс формує психологічно уподобання людей. Це вже із сфери нейролінгвістичного програмування, якому вільно чи невільно підкоряється споживач.

Політичний дискурс моделює інтереси суспільства. Він формується авторами і споживачами дискурсу, їх бажаннями й очікуваннями. У політичному дискурсі визначальними є комунікативно-риторичні вміння політика, його здатність досягати комунікативної мети в спілкуванні з аудиторією.

Релігійний дискурс – це особлива система комунікації, бо в її процесі формуються моделі розв’язання найважливіших проблем людського буття. Віра в сакральність слова священного тексту в релігійному дискурсі дає можливість сприймати слово на емоційному рівні, легко переконувати в правдивості сказаного. Релігійний текст є завжди прецедентним текстом, тобто впізнаваним і вагомим для спільноти. Посилює сприйняття таких текстів особливе їх вимовляння (ритмізованим речитативом), яке супроводжується паралінгвальними засобами комунікації, тобто ритуальним дійством, відповідною обстановкою і одягом.

Комп’ютерний дискурс (Інтернет-дискурс) – це віртуальна інтерактивна комунікація як в текстовій (повідомлення в чатах, Інтернет-сторінка), так і в аудіо-візуальній формах (skype, viber, hangouts). Переваги Інтернет-дискурсу в можливості вибору асинхронного чи синхронного спілкування (у залежності від можливостей чи бажання комуні кантів), а також у можливості обміну мультимедійним контентом і невербальною інформацією (можливість бачити на екрані міміку, жести і «мову» очей співбесідника), використання креалізованого тексту.

Між текстом і дискурсом є певні відмінності. За визначенням Ф. Бацевича, текст – це ніби «застиглий» дискурс, це дискурс, який зупинили, вилучивши з них живі обставини, учасників з їх психологічними, психічними, когнітивними, соціальними особливостями, часом, місцем, обставинами спілкування. Текст – одиниця лінгвальна; дискурс – соціолінгвальна, інтерактивна.

Отже, дискурсом є текст як цілеспрямована соціальна дія, яка передбачає наміри впливу автора на опосередкованого писемним текстом співбесідника (читача). Дискурс неодмінно звернений до ментальних процесів учасників комунікації: етнографічних, психологічних і соціокультурних правил і стратегій породження й розуміння мовлення в тих чи інших умовах, які визначають вибір засобів для досягнення потрібної мети, фіксації точки зору мовця.

 

Питання для самоконтролю:

1. З’ясувати поняття «стиль», «стилістика», «лінгвостилістика».

2. Розкрити значення понять « ідіостиль», «авторська стилістика».

3. Як поєднуються між собою поняття мовної картини світу, мовної особистості, ідіостилю?

4. Розкрити наукове тлумачення тексту як основи лінгвістичних досліджень.

5. Запропонувати власне розуміння тексту.

6. Визначити основні ознаки тексту.

7. З’ясувати співвідношення понять «текст» і « дискурс».

8. Дати визначення дискурсу як лінгвістичної категорії.

9. Назвати типи дискурсів (за класифікацією Г. Почепцова), охарактеризувати їх.

 

3