yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->ЛЕКЦІЯ 2. Стилістичні особливості художніх та публіцистичних текстів

Авторська стилістика

ЛЕКЦІЯ 2. Стилістичні особливості художніх та публіцистичних текстів

 

План

1. Стилетвірні ознаки як основа стилю. Місце стилістично маркованих і стилістично немаркованих мовних одиниць в текстах.

2. Стилістичні особливості різностильових текстів.

3. Мова текстів художнього стилю.

4. Стилістичні особливості публіцистичного стилю.

5. Вияв авторської індивідуальності в художніх та публіцистичних текстах

 

1. Одним із найвагоміших показників рівня розвитку і повноцінного функціонування будь-якої мови є наявність в ній стилів.

Мовний стиль – категорія передусім лінгвістична. Кожен стиль мови сформований із сукупності тільки йому властивих мовних ознак, стилетвірних засобів – лексичних, фразеологічних, граматичних. Саме стилетвірними мовними одиницями один стиль мови відрізняється від усіх інших. Такі засоби зосереджують у собі неповторну стильову своєрідність, сконцентровано виявляються в певному стилі. Стилетвірними мовними ознаками мова розмежовується на стилі з властивими кожному з них специфічними ознаками.

Стилістично маркованими є такі мовні одиниці, які стали типовими не для всіх стилів мови, а тільки або переважно для певного стилю.

Нестилетвірні мовні одиниці однаково властиві всім стилям і не формують специфічної самобутності жодного з них. Нестилетвірні ознаки мови належать до всемовних ознак. Нестилетвірні мовні засоби використовуються мовцями переважно з нульовим емоційним забарвленням. Стилетвірні мовні засоби диференційовані стилістично, вони суттєво своєрідні, лексично й граматично своєрідні,індивідуальні.

Стилістино немарковані мовні одиниці використовуються в усіх стилях і формах мови. Стилістичні можливості різних мовних одиниць неоднакові.

Маркованість чи немаркованість мовних одиниць найбільше виявляється на лексичному і синтаксичному рівнях мови. Кореневі слова найчастіше стилістично немарковані, а похідні (афіксальні) здебільшого стилістично марковані.

Емоційність звуків залежить від того, як їх вимовляють. Стилістичне значення має різне поєднання звуків (алітерація, асонанс тощо).

Словотвірні афікси надають словам різного емоційного забарвлення. Навіть певні явища орфографії і пунктуації можуть підлягати визначенню маркованості і немаркованості (роксоляни, івани, …).

Емоційна забарвленість найбільше виявляється в семантиці мовних одиниць – слів, словосполучень і речень. Усі фразеологізми емоційно забарвлені, бо вони є образними.

Досить виразну стилістичну функцію виконують також мовні одиниці морфемного рівня. Це словотвірні афікси, які надають словам значення зменшеності, пестливості (-ок-,-очок,-еньк-, -есеньк-,-унь- тощо) або,навпаки, згрубілості, зневажливості (-ищ-,-уган-).

Стилістичне забарвлення окремих повнозначних слів міститься уже в самій їх семантиці. Це такі, як любов, ненависть, гнів, радість, смуток, журитися, соромитися тощо.

Ще вагомішою є стилістична функція синтаксичних одиниць, бо поєднання слів може створювати ще й додаткові смисли. Розгорнуте висловлювання несе в собі величезні потенційні смислові можливості і широкий діапазон емоційного забарвлення.

2. Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми вияву – писемну й усну. Стильові різновиди мови забезпечують вираження людських думок і почуттів у певних комунікативних ситуаціях. Основними принципами виокремлення стилів мови є лексико-граматичний принцип та функціональний.

Саме функціональний принцип у визначенні стилю мови російський лінгвіст Л. Щерба вважав основним. Суть функціонального принципу полягає в тому, що він бере до уваги перш за все характер і сутність висловлювання (усного чи писемного тексту), його комунікативну мету і сферу вияву. Зазначені чинники зумовлюють добір мовних засобів для реалізації комунікативної мети.

Лексико-граматичний принцип базується на врахуванні своєрідної семантики, морфемного, морфологічного й синтаксичного оформлення тексту, чим і визначається своєрідність кожного стилю. Кожен із стилів мови у процесі формування своєрідно селекціонує елементи загальнонародної мови і закріплює їх за певним типом мовлення.

Створюючи різні типи текстів – наукову статтю, публіцистичний нарис, газетну замітку, публіцистичний нарис, художнє оповідання – автори послуговуються різними мовними засобами, у кожному випадку добираючи ті, які є найбільш органічними для певного стильового різновиду. Стилістична вправність і доречність в оформленні як писемних, так і усних текстів є ознакою мисленнєво-мовленнєвої культури мовної особистості автора.

3. Поглиблений аналіз кожного типу тексту показує, що художні тексти займають у цьому ряду особливе місце. Чим же художній текст відрізняється від інших типів? Інколи говорять про його особливу емоційність, але ж розмовне мовлення не менш емоційне. Якщо вважати за своєрідність художнього тексту естетичний параметр, то наукові тексти іноді теж можуть мати доволі високий рівень естетичності. Різниця полягає в тому, що мова художніх текстів інша, ніж та, якою творяться усі інші типи текстів.

Художній текст – це особлива знакова система. Художник слова використовує загальнонародну мову, але для опису ситуації, через яку він презентує свою філософію, своє бачення світу. Уся суть у «двоповерховості» художнього тексту, якому притаманна неоднозначність семантики, множинність інтерпретацій, що створюється використанням словесних знаків у їх вторинному кодовому значенні.

Мова може описати безліч навколишніх предметів і явищ, бо той самий знак можна використати і впрямому, і в переносному значенні. Це особливо виявляється в художньому тексті й стає основою «прирощень» смислу. Знак у художньому тексті має безкінечну валентність. Між дійсністю, світом понять і світом значень у художньому тексті складаються особливі відношення. Універсальна для тексту як продукту мовленнєвої діяльності формула «дійсність – смисл – текст» тут модифікується у формулу «дійсність – образ – текст». Саме ці особливості й породжують семантичну багатоплановість, множинність смислів, дифузність значень. До написання художнього тексту.його предметний світ не існує, він з’являється разом, симультантно, одночасно зі створенням тексту. Форма художнього повідомлення і його зміст не існують окремо одне від одного , ітворець цієї єдності завжди присутній у ньому.

В. Солоухін, порівнюючи художника і вченого, писав, що якби вчений не зробив якогось відкриття, то це зробили б інші. Картину ж, яку пише художник, вірш, який пише поет, сонату, яку пише композитор, ніхто за них ніколи не напише, хай пройде хоч тисяча років (Солоухін, 1984).

Між дійсністю і художнім текстом лежить процес відображення, який включає в себе логічну та емоційну інтерпретацію дійсності. Світогляд автора створює ідейну спрямованість тексту. Стилістично-конотативний план тексту через світосприймання автора формує його емоційну домінанту. Обидва ці плани художнього тексту створюють його картину світу.

Картина світу є результатом його розуміння, має пояснюючу силу.Цей результат представлений у текстах (Брудний, 1985). Сприйняття художнього тексту – це процес і результат мовомислительної діяльності читача. Спрямований на освоєння дійсності через текст і тексту в усій його багатоплановості. Крім того, художній текст своєю природою спрямований на те, щоб розбудити в людях думки та емоції, і в такому своєму вигляді об’єктивується через сприйняття  іпочуття читача (Виготський, 1956).

Художній текст, як і всякий інший текст, створюється перш за все для того, щоб за допомогою мови відображати дійсність. Але насправді семантика художнього тексту багатовимірна: художній текст відображає і світ, і людину, яка відчуває, мислить, діє і всебічно пов’язана з довколишнім світом (Тимофєєв, 1974). Опис світу людини, людей, ставлення людини до світу – надзавдання  художнього тексту.

Створюючи художній текст, автор відбирає ті явища дійсності, які відповідають його уявленням і концепціям. Вигадані, але правдоподібні ситуації моделюються ним зметою підтвердження своїх ідей та уявлень.

Письменникові можна виходити за межі правдивого у сфери нереального, вигаданого. Отже, у створенні художнього тексту особлива роль належить суб’єктивному чинникові.

На думку В. Звегінцева, картина світу автора виявляється уже на мовному рівні. Він зазначає, що опис картини можна зробити по-різному, але всякий такий опис, виконаний на свій манер тим чи іншим творцем, буде описом, в основі якого лежить особистий світ цього творця – один із можливих світів.

Зміст картини світу письменника пов’язується також із його спадковістю, національністю або із психічними особливостями письменника як особистості.

Особистість автора виявляється в художньому тексті багатопланово іна різних рівнях – і в мові, і в сюжеті, і в характерах, і в темах, і в ідеях. Основною сферою вияву авторської індивідуальності є художня ідея тексту як вираження ідейно- емоційного ставлення до зображуваного (авторська модальність).

Будь-яке явище дійсності, потрапляючи у сферу мистецтва, перестає означати тільки явище дійсності, але в той же час стає знаком внутрішнього світу художника.

Письменник не лише оповідач, але й психолог і інтерпретатор поведінки інших людей у співвіднесеності до своїх ціннісних орієнтацій.

Мова письменника є тією важливою ознакою, що відрізняє одного автора від іншого. Особливість мови художнього тексту в тому, що вона є матеріальним носієм різних, схоплених письменником, пережитих станів, вражень, настроїв, емоцій.

Стиль письменника створює унікальний, глибоко особистісний світ твору, формує його емоційну основу.

Сьогодні є два підходи в оцінці ролі художнього тексту в становленні мовної особистості, яка володіє всіма мовними багатствами, вільно здійснюючи їх відбір відповідно до стильового використаня. Одні вважають, що без засвоєння надбань художньої мови неможливе становлення особистості в будь-якій сфері людської діяльності. Інші ж закликають до професіоналізації, через засвоєння публіцистичних, суспільно-політичних, а також спеціальних текстів, пояснюючи це величезним зростанням значення науки і техніки в житті суспільства. У зв’язку з цим не менш важливими стають науковий і професійно-технічний стилі, газетний узус сьогодні змінює естетичні мовленнєві ідеали. І для багатьох «газетна мова» стає зразком, а мовець перебуває в полоні мовного стереотипу. На глибоке переконання мовознавців, суспільство, яке орієнтується на мову канцелярську або мову офіційної публіцистики, а не на мову класичних зразків художньої літератури, навряд чи можна вважати таким, яке убезпечене від культурної деградації.

Красномовним є той факт, що в технологічно високорозвиненому японському суспільстві в усіх вищих навчальних закладах вивчається національна література як обов’язковий предмет.

Особливе місце художньої мови ніяк не применшує ролі кожного функціонального різновиду мови. Але художня мова презентує все багатство загальнонародної мови в позачасовому функціонуванні.

У художньому тексті є три типи інформації: авторська, чужа і невласне-авторська. Інформація, яка йде від персонажів, – це не об’єктивно існуюча інформація, яка не залежить від автора, бо саме автор створює і персонажа, і інформацію, яку персонаж повідомляє. Також авторський монолог (авторська інформація) принципово відмінний від авторської інформації в нехудожньому тексті.

В художній літературі мовлення автора і персонажа не збігаються. Мовлення від першої особи має характер стилізації. Автор може ототожнювати себе з якимось персонажем і вести розповідь від його імені. Такий прийом посилює правдоподібність розповіді, робить її більш яскравою і глибокою.На думку В.В. Виноградова, оповідач – мовленнєве породження автора, і образ оповідача, який видає себе за автора, – це форма літературного артистизму письменника. Як актор створює сценічний образ, так письменник створює образ оповідача. Таким чином відбувається перехрещення декількох мовленнєвих шарів. Вони створюють багатий поліфонічний малюнок. Мета прийому використання замість авторського я другої особи ти або ви – залучити читача до переживання тих самих почуттів, які переживав автор, щоб читач відчував себе в самій гущі подій і ніби власними очима бачив те, що відбувається.

4. Публіцистичний стиль представлений багатьма різнорідними підстилями, кожен з яких має свій арсенал мовленнєвих засобів. Цей стиль різножанровий. Текст газетної статті, репортаж, мовлення радіо, телебачення, інтерв’ю, фейлетону, реклами мають різне мовленнєве оформлення.

Публіцистичне мовлення вважається всеохопним, бо в ньому можуть використовуватися всі слова, словосполучення і речення, які наявні в мовному вжитку етноспільноти на певному етапі її розвитку.

Добираючи мовні засоби для реалізації комунікативної мети, публіцист досягає майстерності за умови доброго володіння загальномовним багатством, наявності мовного чуття і навичок стилістичної диференціації.

Публіцистичне мовлення характеризується трафаретними висловлюваннями, які переходть з тексту в текст, як в усному, так і в писемному вияві. Це специфічні стилетвірні засоби – лексичні, фразеологічні, граматичні.

Публіцистичний стиль широко послуговується передусім суспільно-політичною лексикою, а також економічною, юридичною. У залежності від теми висловлювання лексичне наповнення публіцистичного тексту може бути різним – від суто технічної лексики до культурно-мистецької.

Але незалежно від теми висловлювання журналісти у своїх текстах вдаються до експресивної, емоційно забарвленої лексики, яка засвідчує їх небайдужість до порушеної теми. Крім того, журналістські тексти не можуть також обійтися без слів іншомовного походження, бо вони входять до складу словосполучень, які виражають ключові поняття суспільного життя. Суспільно-політична лексика в журналістській практиці завжди є інтернаціональною. Але слід пам’ятати про те, що журналіст має також актуалізувати і культивувати у своїх текстах лексичні одиниці національної мови, ретельно добираючи із скарбниці загальнонародної мови найвиразніші і найдоцільніші в межах стилю лексичні одиниці для позначення поняття і передачі думки чи експресивного їх забарвлення.

У газетному, більшою мірою публіцистичному тексті залежно від жанру для увиразнення висловлювання можуть використовуватися образні засоби мови – епітети, метафори, порівняння.

Щодо фразеологізмів у публіцистичному мовленні, то вони також можуть вживатися як виразні ідейно-структурні елементи організації тексту, а саме: у вигляді красномовного заголовка газетної статті з метою привернути увагу читача до публікації, у вигляді вичерпного завершального висновку статті або для підтвердження висловленої думки. Адже фразеологізми – це такі мовні одиниці лексичного рівня, які завдяки згущеності змісту, який вони несуть в собі, стають для автора надзвичайно економними засобами виразової експресії. Але при вживанні фразеологізмів у публіцистичному тексті, слід уникати стильового дисонансу.

Стосовно граматичних особливостей публіцистичного стилю мовлення слід зазначити, що тут немає якихось обмежень на словотвірні засоби – префікси, суфікси, а також використання паралельних форм слова.

У текстах публіцистичного стилю закономірна наявність речень різноманітної структури, які не порушують правил побудови синтаксичних конструкцій і граматичної узгодженості членів речення, а також їх стилістичної вмотивованості.

На думку багатьох мовознавців, публіцистичне мовлення і є синонімом назви мовлення ЗМІ, тобто мовленням засобів масової інформації.

Публіцистичне мовлення в усіх жанрах усної і писемної форми є інформативно насиченим і комунікативно спрямованим. Воно також неодмінно характеризується новизною проблематики та її суспільною актуальністю.

Мовлення газет і журналів суспільно-політичного змісту яскраво презентує стилетвірні засоби публіцистики в писемній формі.

Радіомовлення і мовлення телебачення є також різновидами публіцистичного стилю з притаманними йому ознаками і особливостями творення текстів для усної комунікації через засоби масової інформації.

Публіцистичне мовлення виразно комунікативно зорієнтоване, тому для журналіста важливо дотримуватися точності висловлювань, посилювати вплив на читача і слухача залученням образності і висвітлювати суспільно важливі актуальні теми.

Сучасна публіцистика розвивається і вдосконалюється мовотворчістю журналістів, у тому числі й українських. У глобалізованому світі журналісти відображають усі прояви життя як своїх співвітчизників, так і події суспільно-політичного, культурного та економічного життя інших держав.

Визначальною функціональною ознакою публіцистичного мовлення усної і писемної форм є його інформативність.

У будь-якому тексті джерелом інформації може бути або сам автор, або якась інша особа, на яку покликається автор. Авторська інформація передається від першої особи (я, ми), а також може передаватися від третьої  особи як авторизована або об’єктивована. Авторизована інформація подається не лише як сама інформація. Вона вибудовується за допомогою таких вставних  конструкцій, як необхідно підкреслити, привертає увагу той факт, слід додати, очевидно, безсумнівно тощо. Вони вони вказують на те, що джерелом інформації є сам автор.

Об’єктивована ж інформація, на відміну від авторизованої, має нульові засоби, тобто зовсім їх не має. Інформація передаєтїся без вказівки на її авторський характер.

В інформації, одержаній від третіх осіб, вставні слова, словосполучення і речення вказують на джерело думки (як повідомили очевидці, на думку очільника, як повідомляє агентство). Така інформація може передаватися також у формі прямої чи непрямої мови.

Тут є небезпека маніпуляції такими видами інформації. Неправда може бути подана як об’єктивована інформація.

Індивідуальні стилі

Функціонально-стильова класифікація відображає загальні риси текстів, які диференціюються за стилями, підстилями, жанрами. Ця класифікація відображає типове, загальне. Але будь-якому конкретному текстові притаманні ознаки функціонального стилю, до якого він належить, а також ознаки жанрового різновиду.

Кожен текст створюється за певними правилами, канонами того чи іншого стилю, тому ми легко впізнаємо різностильові тексти – художні, ділові, публіцистичні.

Проте створений автором текст, крім загальностильового, несе в собі ще й індивідуальне.

5. Для кожного стилю є своя міра, яка визначає співвідношення індивідуального, творчого і стандартного. Найбільш суворий, стриманий в цьому плані офіційно-діловий стиль, менш регламентований, але достатньо канонічний науковий стиль.

Художнє мовлення і публіцистика широко використовують нетрадиційні засоби. Стандартне, багато разів повторюване, бачене й чуте не справляє враження на читача, слухача, глядача.

Тому роль індивідуального в тексті, який разрахований на вплив, особливо велика. Ось чому ми повторюємо відомий вислів Бюффона про те, що стиль – це сама людина. Саме той, хто пише чи говорить, і визначає стиль тексту.

У справжнього майстра слова завжди виразний стиль, неповторна манера письма, за якими ми безпомилково впізнаємо його з перших рядків тексту.

Визначити особливості індивідуального стилю – значить виділити, описати їх на фоні загальноприйнятого, поширеного. При цьому слід враховувати світогляд письменника, художній метод його творчості.

Але для повного опису навіть одного індивідуального стилю необхідно проаналізувати цілий корпус авторських текстів. Адже індивідуальний стиль будь-якого автора протягом його творчого життя зазнає змін, розвивається, збагачується.

У кожноговеликогомайстра є більш менш постійний ритм прзової строфи, тип організації великого контексту, тісно пов’язаний з його художнім методом, способом пізнання і освоєння дійсності. Одні письменники виражають свою думку компактно, концентровано, чітко виділяючи найбільш суттєві і глибинні сторони предмета з найпершої згадки про нього. Інші дають серію на перший погляд випадкових вражень, кожне з яких вміщене в одному реченні, а суттєве уявлення про предмет виникає лише в результаті поєднання всіх цих вражень. Для таких письменників контекст і переходи від однієї фрази до іншої, а інколи і перегук віддалених одне від одного речень буває дуже важливим моментом формування уявлення про предмет розповіді.

Своєрідність індивідуального стилю виявляється не стільки в побудові речень, скільки в побудови прозової строфи, яку можна вважати найменшим художнім цілим.

Індивідуальні стилі є і в публіцистиці. Наприклад, живе мовлення героя нарису може супроводжуватися авторськими коментарями, роздумами, узагальненнями, своєрідними авторськими відступами, різноманітними за стилістичною формою. Це може бути також коментар до однієї фрази або навіть слова. Авторський коментар може характеризувати лаконічно і влучно манеру оповіді героя. Авторський коментар може розвиватися поступово – розширюючись і поглиблюючись. Спочатку це можуть бути короткі репліки, зауваження, пояснення, потім авторські відступи набирають сили, набувають глибинного характеру, розширюються і займають більше місця в тексті. Далі з’являються роздуми і відбувається характерне для публіцистики узагальнення, типізація характеру. Авторський коментар, різноманітний за стилістичною формою, становить живу душу нарису.

 

Питання для самоконтролю:

1. Що таке мовний стиль?

2. З’ясувати поняття «стилетвірний засіб».

3. Які одиниці мови називають стилістично маркованими?

4. Чим визначається особливе місце художніх текстів серед інших  текстів?

5. Чим відрізняється публіцистичний текст від художнього?

6. Які мовні засоби можуть уживатися однаковов обох стилях?

7. Які можливості вияву авторської індивідуальності в різностильових текстах?

 

 

 

 

 

4