yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->ЛЕКЦІЯ 3. Стилістика мовних одиниць різних рівнів в індивідуально-авторському тексті

Авторська стилістика

ЛЕКЦІЯ 3. Стилістика мовних одиниць різних рівнів в індивідуально-авторському тексті

План

1. Методи та прийоми лінгвостилістичного аналізу текстів.

2. Актуалізація мовних одиниць різних рівнів у авторських текстах. Поняття стилістеми.

3. Слово як центральна мовна одиниця. Експресивні можливості семантичних варіантів слова в авторському тексті.

4. Експресивна функція діалектизмів в авторській мовотворчості.

5. Фразеологізми в ролі експресивних засобів авторської стилістики.

6. Комплексний аналіз різноструктурних мовних одиниць у тексті.

 

1. Враховуючи здобутки лінгвостилістики, можна окреслити основні принципи і прийоми лінгвостилістичного аналізу тексту:

·         Принцип філологічного цілісного, комплексного підходу з урахуванням ідейних, жанрових, композиційних особливостей твору, світогляду автора, творчого базису епохи, напрямку, до якого належить автор.

·         Принцип орієнтації на синхронний підхід до тексту з урахуванням стану мовної системи певної епохи, у яку написаний твір, умотивованості його підтекстового, ідейно-художнього змісту.

·         Принцип єдності композиційно-мовленнєвих рівнів (різнороб’ємність фонетичної, граматичної, лексико-семантичної і стилістичної організації).

·         Принцип естетичної вмотивованості різних мовних елементів у тексті художніх і публіцистичних творів.

Сформульовані принципи аналізу тексту визначають методи і прийоми його проведення.

Семантико-стилістичний прийом аналізу слова є універсальним для вирішення різноманітних, розкриття ідейно-естетичного змісту твору шляхом з’ясування найтонших смислових відтінків слова в індивідуально-авторському використанні.

Важливим прийомом є зіставно-стилістичний аналіз варіантів тексту твору. Порівнюючи авторські варіанти і редакції тексту можна виявити позиції автора у виборі остаточного варіанту виражальних засобів. При застосуванні цього методу найвиразніше проступає доцільність вибору того чи іншого мовного засобу для розкриття ідейно-естетичного задуму автора.

Результативним і важливим є також метод кількісного аналізу, який підтверджує доцільність надання переваги одним лексичним одиницям, а не іншим у даному тексті.

Лінгвостилістилістичний аналіз слід розуміти не як механічне розчленування тексту, а як такий, що передбачає в кінцевому результаті синтезуючі прийоми. Аналіз кожного уривка тексту супроводжується синтезуючими прийомами. Лінгвістичний аналіз зберігає ознаки логічного аналізу, що є спільним для всіх наук за такою приблизною схемою:

–         поділ об’єкта аналізу на його складники;

–         визначення зв’язків між компонентами цілого;

–         докладний розгляд та опи складників;

–         характеристика окремих частин.

Лінгвістичний аналіз художнього і публіцистичного текстів полягає у виявленні сутності таких фактів:

1. застарілих слів і зворотів, тобто лексичних та фразеологічних архаїзмів та історизмів;

2. незрозумілих фактів поетичної символіки;

3. застарілих і оказіональних перифраз;

4. незнайомих сучасному носієві мови діалектизмів, професіоналізмів, арготизмів, термінів;

5. індивідуально-авторських новотворів у сфері семантики, словотвору і сполучуваності;

6. ключових слів тексту з їх конкретним змістом;

7. застарілих або ненормативних фактів фонетики, морфології та синтаксису.

Аналізуючи художній чи публіцистичний текст, слід пам’ятати про єдність мовної форми з ідейним задумом, образною системою. Художній текст – це реалізація ідеї і теми в словесному вираженні художньо-образної системи твору.

Глибина тлумачення тексту залежить від конкретної мети і сфери використання, але завжди воно має забезпечувати адекватне, правильне розуміння, сприйняття твору в усій його системі виражальних засобів, розкрити його ідейний зміст, дати необхідні відомості для наукового пояснення тих чи інших мовних фактів або реалій.

З’ясування контекстуального значення, естетичної значимості мовних одиниць є одним з найважливіших завдань аналізу.

Сприйняття твору можна вважати співтворчістю читача, бо в структурі тексту відбувається синтез «смислових імпульсів», художніх штрихів, «семантичних обертонів» у неповторні словесні образи. Ці образи набувають рухомої семантики. Незвичне вживання слів, їх нестандартна сполучуваність у мові художньої літератури і публіцистики виражають не постійні семантичні ознаки, а, за словами Ю. Тинянова, «ознаки, які коливаються», які «дають певний спільний смисл». Важливо навчитися знаходити ці смисли.. а потім розтлумачувати як естетичний факт, як частину цілого. Це завдання не просто складне. воно потребує начитаності, тонкого мовного чуття, культури ведення аналізу.

Основна мета лінгвостилістичного аналізу – вивчення виразових засобів тексту, йог ефекту зображуваності, який дає їх синтез. Розкриття зображуваності мовного матеріалу допомагає глибоко і всебічно усвідомити ідейно-естетичну цінність твору.

Лінгвостилістичне тлумачення, як його розуміли В. Виноградов, Б. Ларін, Г. Винокур, Ю.Тинянов та ін., співвідноситься з дослідженнями цілісної художньої системи і її складниками. На думку В Виноградова, явища стилістики мови і стилістики мовлення, потрапляючи в літературу, підпорядковуються художньо-естетичному завданню і виявляються зумовленими структурою літературної композиції. Світ, створюваний засобами художнього слова, – це світ складних співвідношень, взаємодій і зв’язків, які змінюють свої структурні форми і свої предметно-смислові якості в ході динамічного розкриття сюжету і переміщення його окремих ланок. Цей світ є найсильнішим продуктом індивідуальної творчості.

В. Виноградов стверджував, що саме у вивченні естетичної основи організації словесного тексту літературних творів і полягає основна особливість індивідуальної своєрідності стилістики художньої літератури.

Дослідник авторського стилю має працювати з словником, вдивлятися в слово і знаходити в ньому максимум смислової та ідейно-художньої енергії. Наступний етап – це розкриття того, що задано в тексті. Б. Ларін називає це «спектральним аналізом стилю» або глибинним рівнем тлумачення. Глибинне потребує зусиль на межі слова й ідеї, слова й образу. Тут, звичайно, присутній суб’єктивізм, але чим більше розвинений естетичний смак, чим вищий рівень знань і культури роботи зі словом і образом, тим суб’єктивне буде ближчим до істини. Не вигадування за автора, не приписування йому свого бачення, а проникнення в художній світ, створений творчою думкою письменника. Усі зазначені виміри стилістичного аналізу застосовуємо й до текстів публіцистичних.

На думку М. Бахтіна, в мові немає ніяких нейтральних слів і форм. Тому слово висвітлюється світлом уживання, стає відлунням контексту. Поетична функція мови спирається на комунікативну, випливає з неї, але вибудовує над нею підпорядкований естетичним закономірностям мистецтва новий світ речей, смислів і відношень.

2. Мова твору стає втіленням образів, створених авторською уявою, вона матеріалізує у слові думки, ідеї, почуття письменника.Тому саме мовну одиницю можна вважати тим сигналом, що породжує енергію, яка виходить за межі його власного об’єму, тобто повідомляє читачеві  значно більше, ніж тоді, коли вона перебуває поза художнім текстом, у системі мови.

Ці додаткові можливості одиниць усіх рівнів мовної структури реалізуються вспеціально організованому оточенні – контексті.

Представники Празької школи ще в 20-і рр. уперше помітили висунення мовної одиниці на передній план на фоні контексту і назвали його актуалізацією.

Б. Гавранек пояснював зміст цього терміна як таке використання мовних засобів, які привертають увагу самі по собі і сприймаються як незвичайні, деавтоматизовані. Автоматичне, утилітарне, звичне значення мовної одиниці, нормативно закріплене використання її не створює додаткового ефекту, не виконує додаткових функцій, не несе додаткової інформації.

Основними засобами створення актуалізую чого контексту є повтор актуалізованої одиниці і порушення передбачуваності розгортання і безпосереднього оточення. Саме вони найчастіше надають мовній одиниці додаткового значення, посилюють змістову і функціональну завантаженість.

Також на початку 20-х рр. з’являється теорія домінанти, розроблена школою «російського формалізму». За розвиток положень цієї теорії виступав також Р. Якобсон («Доминанта», 1971). Один із теоретиків школи Б. Ярхо наполягав на тому, що домінантним можна вважати явище, відображене не менше ніж у половині всього тексту, тобто вводив кількісну міру.

Якщо об’єднати основні положення теорії актуалізації і теорії домінанти, можна прийти до висновку, що актуалізація мовних засобів, які використовуються для позначення ідеї (концепту твору), що відображає точку зору автора, буде займати домінантне положення в ряду  вичвлених актуалізованих уживань.

Кожен випадок актуалізації виконує функцію як локальну, так і загально текстову. Об’єднуючись за своїми локальними функціями, вони формують концепт.

Щоб зрозуміти глибинну сутність твору, його треба повільно читати декілька разів, щоб побачити, сприйняти, розшифрувати позицію автора, керуючись тими сигналами, які залишив у тексті автор.

Фонографічний рівень. Звуки мови не мають власного семантичного змісту. Проте ще за часів Платона та Аристотеля звучання слова привертало увагу мислителів і теоретиків. Звукам надавали особливої значимості.

Психолінгвісти помітили, що образність слова виявляється в його звучанні. Звукопис і звуковий символізм в є предметом серйозних філологічних пошуків (фоносемантика).

Англійські дослідники спостерегли, що там, де йдеться про щось, пов’язане з негативними емоціями, частіше зустрічаються низькі голосні (а, о, у). Також помічено, що в динамічних відрізках текстів переважають звуки т, к, г, р, а в ідилічних, плавних – ніжні, м’які л, н, м.

М.В. Ломоносов, аналізуючи естетичну природу звуків, надавав їм смислового значення.

Л.В. Щерба вважав звук найкоротшим елементом мови, здатним асоціюватись у ній із смисловими уявленнями.

Виразові можливості звукових повторів (алітерації, асонансу) давно відомі й широко використовуються в поетичній творчості всіх часів і народів.

У поетичних текстах повторення однорідних звуків само по собі нейтральне. Але воно пов’язане з іншими елементами емоційно забарвленого мовлення. У такому поєднанні (в системі) повторення стає естетичним елементом загального еемфатичного ладу.

Фонетичні повтори можуть бути на межі фонетичного і лексичного рівнів як, наприклад, у поетичному тексті Ліни Костенко:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Звукові повтори можуть виступати й на межі фонетичного та морфологічного рівнів (син-, осінь-, сам-).

Виділяють кілька видів повторів. Найбільшої семантичної вагомості набувають групи початкових звуків слова.

Початковий (ініціальний) повтор – звукова анафора. У наведеному прикладі поетичних рядків філігранно здійснена алітерація, яка надає тексту якоїсь магічності, доброго чаклунства, зачаровує читача красою Важливо, що сонорика не глушить зміст (семантичний ряд). Багаторазовий повтор не потребує підтримки з боку інших засобів мови.

Звукова епіфора – повтор у кінці віршованих рядків, фрази – зустрічається набагато рідше від анафори. Рима також є різновидом звукової епіфори.

Алітерація – це повтор однієї або кількох приголосних фонем у суміжних чи близько розташованих у тексті словах. Повтор початкових приголосних також належить до алітерації. Найчастіше в алітераціях використовуються носові, плавні та проривні звуки (О мила, біла, сніжнокрила, / Ти прилетіла, прибула, / І руки навстіж розкрилила, / І шовк одкинула з чола…), як у поемі «Жага» М. Рильського.

Асонанс – це повтор однієї або кількох голосних у суміжних або розташованих недалеко одне від одного слів. Оскільки голосних у нашій мові небагато, то спостереження треба проводити не удвох-трьох суміжних словах, а протягом цілого уривка тексту.

Здебільшого в текстах виступають не окремі асонанси та алітерації, а обидва ці явища у взаємодії, як це ми бачимо в наведеному вище прикладі.

Часто алітерація носить аноматопеїчний характер, тобто відтворює події, імітуючи природний звук. Сам факт повтору підвищує асоціативний потенціал повторюваного звука. Отже, навіть така мінімальна одиниця, як звук, яка не має власного семантичного змісту, при включенні до художньо організованої мови створює додаткову естетичну і смислову навантаженість висловлювання за рахунок виконання художньої та експресивної функції.

У мові художньої прози, а також публіцистики фонетичні засоби використовуються не так послідовно, як у віршованій мові. Але й там виразно вимальовуються прийоми фонетичної організації тексту. До таких належить ритмізація мовлення  і звукоповтори. У художній прозі, публіцистиці немає чітко окресленого ритму, але в окремих місцях тексту реалізуються певні ритмічні тенденції.

Звукописом, проте, не обмежуються можливості фонетичного рівня в збільшенні інформаційної насиченості висловлювання і функціонального спектру. Важлива роль відводиться також актуалізації словесного наголосу. Відомо, що переміщення наголосу на інші склади може повністю змінити зміст висловлювання. Наголос може вказувати на фах того, хто говорить (кОмпас, компАс), також може визначати культурний і освітній рівень мовця (серЕдина, середИна). Наголос включається вмовний портрет персонажа. Це економний засіб самохарактеристики персонажа.

Той же ефект досягається і вживанням графона – графічної фіксації індивідуальних особливостей мовця.

Графічне оформлення тексту давно використовується впоезії. Це так звана візо поезія. Традиція української зорової поезії сягає в сиву давнину. З часу Київської Русі дійшли до нас графічні зображення у вигляді літерних символів (наприклад, у формі хреста), а також орнаментально-побутової знаковості (голуб, кінь, голова ведмедя тощо).

Сьогодні доробок українських зорословів характеризується жанровим і тематичним багатством, пошуками нових оригінальних форм вираження у слові, у графіці слова і літери, тексту, в малюнку.

Для прози це не єтиповим. Засобом графічної виразності для прози і публіцистики є варіювання шрифтів і способів графічної подачі слів, наприклад, дефісація або подвоєння чи потроєння окремих графем.

Заміна шрифту і «щільності ряду» графем відображає зміну інтонації, логічного наголосу, тобто виконує функцію передачі емоційного стану мовця.

Дефісація передає силу збудження персонажа, курсив – інтенсифікацію виділеного слова. Зазначені засоби актуалізації є вагомими в системі виражальних засобів тексту.

Морфемний рівень

Морфема – одиниця наступного рівня. Вона має власний зміст і, відповідно, має більшу значимість для тексту. Які ж можливості морфеми?

Морфема – це головний компонент словотвору і словозміни. Збагачення словника, як відомо, відбувається за рахунок утворення нових слів із уже існуючих морфем.

У мові окремих людей виявляються «одноразові» слова – індивідуальні неологізми. Вони не зареєстровані словником, утворені у зв’язку з конкретною мовною ситуацією, використовуються один раз і називаються оказіоналізмами. Це нові поєднання відомих морфем за відомими словотвірними моделями. Їх незвичність зразу привертає увагу читача. Пізнаваність моделі робить їх зрозумілими. Такі слова не просто позначають поняття, як правило складне, але й авторську модальність. Вони мають велику асоціативну й виражальну силу. Їх поява зумовлена двома причинами – неповнотою словотвірної парадигми слова і неповнотою словозмінної парадигми.

Більш поширені авторські індивідуальні неологізми, зумовлені недостатністю словотвірної парадигми. Оказіоналізми теж є економним виразовим засобом тексту. Однослівний оказіоналізм замінює цілий описовий зворот, його можна вважати згорнутим словосполученням. Морфемна гра часто відновлює повністю або частково втрачену внутрішню форму слова. Повтор морфеми посилює інформативно-естетичну місткість тексту і ритмізує висловлювання.

Лексичний рівень

Лексичний рівень є наступним за складністю мовної ієрархії після морфемного рівня. Учені називають мову мовою слів, указуючи на важливість слова в мові. Слово забезпечує засвоєння, зберігання і переробку всієї інформації про зовнішній світ, яка надходить у мозок людини. Без слова немислима комунікативна діяльність.

Оскільки твір відображає ситуацію позамовної дійсності, у текст потрапляють перш за все ті слова, які називають об’єкти, явища, факти дійсності. За цей процес позначення, називання відповідає та частина слова, яка співвідносить його з реально існуючим світом, реалізує поняття мовними засобами, тобто лексичне значення. Лексичне значення неоднорідне, воно відображає різні грані дійсності. Розвиток лексичного значення пов’язаний з розширенням сфери його дії. Від початкового значення відбруньковуються нові, слово стає полісемічним, а всі його значення (або лексико-семантичні варіанти), разом узяті, утворюють його семантичну структуру. Позначення об’єкта – основна функція слова, і предметно-логічний (денотативний) аспект значення – головний у його семантичній структурі. Але він не єдиний, більше того, у тексті він може втратити своє основне положення. Оскільки саме тут, у контекстуальному висуненні на передній план словникових значень, у першу чергу закладені додаткові інформаційні та естетичні можливості слова в тексті. Необхідним є значення експресивне, емоційно-оцінне.

Мовлення в межах кожного стилю літературної мови супроводжується певною експресією. Експресивними є виражальні засоби мови, наділені почуттєвістю, емоційністю, вони надають висловлюванню певного колориту, тональності.

Емоційне (емотивне) значення відображає ставлення до названого словом об’єкта й безпосередньо пов’язане з пізнавальною діяльністю людини. Емоційне значення, як правило, виступає в поєднанні з оцінним. Через оцінку предмета передається ставлення до нього. Більшість якісних прикметників є носіями такого типу значень. Тому насиченість тексту прикметниками, як правило, свідчить про докладність авторських кваліфікацій і оцінок (ад’єктивність стилю).

Проте суб’єктивна модальність висловлювання і його оцінність не створюються лише відповідно зарядженими словниковими одиницями. Будь-яке слово може нести контекстуально створену аксіологічну (оцінну) інформацію. Висловлювання без оцінки не буває. Оцінність з’являється в нейтрального чи позитивно зарядженого атрибута при його уточненні адвербіальним детермінативом.

Оцінка та емоція нерозривно пов’язані зі світоглядом мовця, уведення їх у текст є сигналом відкритого включення автора в розповідь, його безпосередньої експліцитної вказівки на розподіл своїх симпатій/антипатій.

Емоційно-оцінне значення нерідко ототожнюють з експресивним. Вони часто поєднуються в одному слові, але не бувають ідентичними. Основна функція першого – виразити себе, тоді як другого – вплинути на адресата. Експресивне значення мають усі тропи, у першу чергу це метафори і метонімії.

Метафора ґрунтується на спільності в семному складі двох слів, денотати яких ніяк не пов’язані в реальній дійсності (сонце – куля: спільна сема – кругла – форма).

Розвинена уява і особистий досвід дозволяють поєднувати в асоціації дуже далекі одне від одного реальні об’єкти. Асоціативне мислення сприяє розвиткові цього процесу, забезпечує безкінечну варіативність подібних пар.

Перенесення назви в метонімії не має такої залежності від асоціативної уяви, як у метафорі. Тому типи відношень у метонімії повторюються. Метонімія втрачає свіжість і оригінальність, автоматизується і переходить до колективного узусу. Такий самий процес може відбуватися і з метафорою.

Але художня виразність твору досягається не лише завдяки пропам. Усистемі мови є значна кількість слів, яка має експресивне значення, не пов’язане з перенесенням, і зафіксоване словником.

Отже, експресивне значення слова, так само, як і емоційне , може бути закладене у слові взагалі, а може створюватися в контексті. Друге завжди несподіване, тому його ефект сильніший, а внесок у загальний інформаційно-естетичний потенціал тексту вагоміший.

Соціолінгвістичне значення слова стало предметом уважного дослідження фахівців не так давно. Воно покриває значення реалій – понять, пов’язаних з національною специфікою буття певного народу. До реалій потрапляють слова, що називають предмети побуту, національні страви, назви звичаїв, обрядів, об’єктів, притаманних тільки певним умовам. У власному національному контексті соціолінгвістичне значення слова сприймається автоматично, у достатньо повному обсязі притаманних йому семантичних характеристик.

Для такого ж повного сприйняття їх іншомовним читачем необхідний коментар, інакше утворюється лакуна – повна або часткова втрата інформації, яка передається словом. Навіть часова відстань, яка віддаляє читача від тексту, може призвести до втрати соціолінгвістичного значення слова, закріпленого за певним періодом або соціумом.

Соціолінгвістичне значення слова, таким чином, теж забезпечує і асоціативний простір сприйняття при економії мовних засобів, і наочність та достовірність відтворюваного світу.

Стилістичне значення є одним з основних засобів відтворення ситуації спілкування. Крім того, воно створює стилістичний тон викладу. Стилістичне значення не фіксується в словниковій дефініції. Ефект його може бути прямим (ужите у відповідному стилістичному значенні) і зворотним, якщо стилістичне значення одного регістру потрапляє в ситуацію іншого. Інше завжди пов’язане з передачею саркастичного, іронічного ставлення автора до мовця.

Якщо слово за умови одноразового вживання в контексті набуває додаткового значення, то, повторюючи це слово в різних контекстах, можна очікувати певного накопичення контекстуальних прирощень, тобто розвитку особливої, релевантної тільки для цього тексту семантичної структури повторюваного слова, яка на відміну від словниково заданої носить індивідуальний характер, не відтворюваний в інших текстах. У першу чергу це стосується слів ключових і тематичних. Вони означають поняття вузлові для сюжетно-тематичного розвитку твору. Значення таких лексичних одиниць можна визначити як індивідуально-художнє. Індивідуально-художнє значення слова є узагальненням цілого ряду контекстуальних актуалізованих значень, реалізація яких зумовлена ідейно-тематичним і композиційним розвитком твору. Індивідуально-художнє значення – це діюча в межах одног тексту семантична структура, до складу якої входить не менше двох компонентів, які відрізняються від тих, що зафіксовані в словниковій дефініції.

 

 

5