yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->ЛЕКЦІЯ 5. Складники авторського «почерку» в усних і писемних текстах

Авторська стилістика

ЛЕКЦІЯ 5. Складники авторського «почерку» в усних і писемних текстах

План

 

1. Особливості використання синтаксем в авторських текстах.

2. Різнорівневі мовні особливості авторського тексту.

3. Особливості інтертекстуальності художнього, публіцистичного, наукового текстів.

 4. Мовні маркери ідіостилю корпусу авторських текстів.

 

1. Відомий американський дослідник Річард Оман стверджував, що синтаксис визначає стиль. дійшовши висновку, що вся література – це конгломерат речень.

Функції мовних одиниць в стилістичному синтаксисі називаються синтаксемами.

Стилістика словосполучень, тобто їх функції, виявляються тільки в контексті, у реченні

На відміну від окремих слів і фразеологізмів, речення не поділяють на стилістично марковані істилістично істилістично нейтральні.

Структурна різноманітсть речень породжує безмежну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька стилістичних функцій. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятися одне від одного більшою чи меншою стилістичністю, тобто образністю, емоційністю залежно від індивідуальної ситуації мовлення.

Основними параметрами речень, які беруть на себе додаткове навантаження і актуалізуються в художньому і публіцистичному текстах, є довжина, структура і пунктуаційне оформлення речення, яке відображає його інтонаційний малюнок.

У двоскладному реченні стилістична індивідуальність підмета і присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у реченні. Функції члена речення інколи може набувати й службове слово.

Від синтаксичної будови висловлення залежить його стилістична сутність. Стилістика речень визначається також  таким синтаксичним засобом, як порядок слів. Його зміна в реченні призводить до зміни семантики висловлювання.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кожним членом речення завжди пов’язана певна семантика, а з нею і якийсь стилістичний відтінок висловлювання або його відсутність.

Односкладним реченням властива стилістична своєрідність. У всіх стилях і жанрах мови односкладні речення вживаються з неоднаковою активністю. За кожним з різновидів односкладних речень закріпилась у мові певна своєрідна стилістична функція. Наприклад, до означено-особових речень вдаються тоді, коли немає потреби в логічному виділенні особи. У неозначено-особових реченнях виконувач дії мислиться неозначено. Стилістично важливим є не джерело дії а сама дія.

Стилістична своєрідність узагальнено-особових речень полягає в тому, що вони, як правило, виступають структурами мовлення афористичного, тобто мовлення узагальненого і образного.

Безособові речення – стилістично багатогранна група односкладних речень – широко використовується в усіх стилях мови. Стилістична різноманітність їх має у своїй основі їх своєрідну семантику: зв'язок дії з діячем чи ознаки з її носієм або зовсім відсутній, або пасивний з боку мовця, носія ознаки.

Інфінітивні речення близькі до речень безособових, їх стилістика досить розгалужена. Цим реченням властива спонукальна чи питальна модальність.

Логіко-семантична й комунікативно-стилістична сутність номінативних речень полягає в ствердженні того, що певна особа, предмет, явище, поняття існує і сприймається в момент свого називання в теперішньому часі.

Сфера стилістичного вживання номінативних речень різногалузева, а самі вони – поліфункціональні. Завдяки своїй семантичній місткості й структурній стислості номінативні речення слугують засобом створення наочно-образних картин життя, особливо в художньому тексті різних жанрів. Більшість структурних різновидів номінативних речень з неоднаковою активністю використовується в публіцистичному та художньому стилях.

Усі різновиди ускладнених простих речень широко вживаються в писемній і усній формах мови в усіх її стилях.

Кожна із структур речень з однорідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістичну, бо нею що-небудь активізується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання. Однорідність притаманна всім стилям мови, однак у літературно-художньому стилі мови вона часто набуває трохеїчного звучання, сприймається метафорично як засіб художнього вислову. Художній текст із певного згустку різнотипних однорідних і неоднорідних членів також може бути позначений стилістичною своєрідністю, зокрема описовістю, тональною рівністю. Однорідністю створюється своєрідна логічна й емоційна сутність речення, а на цій основі і така ж його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність.

У всіх відокремлених членах речення закладено індивідуалізовані стилістичні якості. Стилістичне значення відокремлених однослівних чи кількаслівних мовних одиниць виразно індивідуалізоване. Вдаючись до відокремлення, мовці досягають економії у висловлюванні.

Стилістично вмотивоване користування неповними реченнями засвідчує вміння висловлюватися стисло і точно. Будучи вмотивованими стилістично, неповні речення сприймаються як максимально природна форма висловлювання. Характер уживання неповних речень у художньо-літературних текстах зумовлюється жанром твору і певними естетико-стилістичними намірами і завданнями. Уживання їх залежить також від особливостей творчої манери автора.

Речення із вставними і вставленими одиницями містять додаткові повідомлення, побіжні зауваження. Вставне слово суттєво видозмінює зміст висловлення. Своєрідний стилістичний ефект може бути створений повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні.

Стилістика вставлених слів, сполучень і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування.

Стилістичність синтаксичних конструкцій із звертанням своєрідна і різнопланова. Звертанням мовець привертає увагу до висловлювання, тому воно завжди викликає експресію слухача (читача), яка нерідко проектується тим, хто створює речення із звертанням. Звертання характерні для художніх текстів. Риторичні звертання найбільше вживаються в художньому і деяких жанрах публіцистичного мовлення. Вони набувають спонукальної чи питальної модальності.

Однослівні речення – це або згортки повних конструкцій, або парцельовані, відокремлені від основної частини члени речення. Зміст такого речення сприймається в повному обсязі, бо він представлений у згорнутому вигляді, у вигляді опори на слово. Таке речення дуже економне. Воно дає читачеві асоціативну свободу, читач сам наповнює і конкретизує його зміст.

Ізоляція одного члена речення, у випадку еліпсису і відокремлення, актуалізує інше значення. На перший план тут висувається логіко-емоційна вагомість слова, яка підкреслюється виділенням. Такі речення передають авторську інтенцію, модальність, виключаючи будь-яку варіативність.

Отже, короткі речення виконують функцію високої акцентної, інтонаційної, смислової концентрації. Це інтенсифікує висловлювання, сприяє ритмізації тексту.

Основна функція довгих і дуже довгих речень – надати єдності ряду різних явищ, об’єктів, вражень. Тому найчастіше довгі й наддовгі речення відображають події в безперервному потоці свідомості. Це створює об’єктивну модальність висловлювання.

Актуалізується також на синтаксичному рівні пуант – ритміко-інтонаційний збій, перепад довжини речення. Пуант виводить на поверхню причиново-наслідкові відношення, які є між двома його частинами.

Довжина речення впливає на композиційні і стилістичні якості речення, вона є складовою частиною структурної системи тексту й актуалізатором висловлювання, подає додаткову змістову й експресивну інформацію. Є легка і важка проза і це залежить від структури речень, які входять до складу тексту. Легка проза має незначну кількість ускладнюючих конструкцій, зворотів. І навпаки.

Стилістика, зміст і структура складного речення зумовлюється сутністю простих речень, з яких воно сформувалось. Прості речення, трансформовані в складні змінюються стилістично, вони втрачають свою значеннєву і синтаксичну самостійність. Особливим різновидом складного речення є період – семантично, структурно, і стилістично вагома й оригінальна синтаксична конструкція. Чітка двочастинна будова періоду, його оригінальна ритмомелодика, не дуже розгорнутий зміст, обсяг і неповторність усієї синтаксичної будови вислову, виразно індивідуалізована стилістична своєрідність найчастіше притаманна художньому літературному мовленню.

Стилістичні можливості абзацу й тексту ширші й різноманітніші, ніж можливості речення.

Ще з часів Аристотеля риторика використовувала особливі прийоми синтаксичної організації ораторського мовлення – синтаксичні фігури, які впливали на слухача. Усі вони стосуються порядку слів у реченні і його будови. Досить активно використовуються в сучасній прозі такі фігури, як паралелізм, еліпс, інверсія, різні види повторів. Основною функцією більшості синтаксичних стилістичних фігур є висунення цих одиниць висловлювання на перший план за рахунок їх специфічного розміщення. Позиційні зміни призводять до змін інтонаційних і ритмічних. Слово або словосполучення завдяки інверсії, повтору, відокремленню одержує особливий наголос і, не змінюючи своєї синтаксичної функції, лексичного і граматичного значення, набуває додаткової смислової і емоційної значимості.

Важливим також є і вид зв’язку між самостійними й елементарними реченнями. Якщо якийсь із видів зв’язку між самостійними й елементарними реченнями (сполучниковий чи безсполучниковий) починає повторюватися в певному відрізку тексту, то помітним стає цілеспрямоване використання автором цього зв’язку в асиндетоні чи полісиндетоні.

Актуалізація безсполучникового з’єднання використовується для передачі розрізнених у часі чи просторі, але взаємопов’язаних етапів однієї дії. Відсутність сполучників між предикативними структурами або поширеними однорідними членами скорочує час вимови кожного відрізка, надає висловлюванню абсолютно чіткого і дещо жорсткого ритму.

Полісиндетон, навпаки, пом’якшує перехід від однієї частини речення до іншої. Набір пунктуаційних засобів мови також належить до синтаксичних виражальних засобів тексту. Існують так звані «індивідуальні» розділові знаки, які використовуються авторами для особливого виділення частини висловлювання. Інформативно насиченим є такий розділовий знак, як три крапки. Пунктцаційно завершуючи речення, він сигналізує про незакінченість ситуації, яка відображена в реченні, про непевність і нерішучість мовця, про неможливість або небажання закінчити висловлювання. Три крапки відображають картину мовної ситуації.

Кома не є такою багатозначною, бо цей розділовий знак має більш чітку регламентованість уживання і залишає мало простору для контекстуального варіювання. І все ж кома теж відображає інтонаційно логічний рух фрази, і зміна її розташування може призвести до зрушень у змісті речення.

Усі розділові знаки здатні актуалізуватися, передаючи інтонацію, логічні наголоси, суб’єктивну модальність речення, вносячи в нього додаткову інформацію логічного та емоційного характеру.

3. Авторка теорії інтертекстуальності Ю. Крістева пропонує переглянути загальноприйняті уявлення про літературний текст. Вона стверджує, що літературний текст – це мережа взаємозалежностей, діалог двох дискурсів, де чужий текст включається в плетиво письма, а письмо вбирає в себе цей текст.

Інтертекстуальність стає неодмінною рисою будь-якої літературної практики. Отже, інтертекст як результат інтенції письменника має прагматичний вияв, орієнтований передусім на прочитання тексту як інтертекстуального твору, що забезпечує літературну комунікацію, художній дискурс. Новостворений текст, який вступає в діалогічні стосунки з іншим текстом, може доповнювати його новим смислом, вибірково актуалізувати окремі смисли, трансформувати їх у порівнянні з художнім замислом автора, навіть руйнувати первинну смислову систему (у випадку пародіювання).

Отже, у результаті інтертекстуальної взаємодії текстів може змінюватися семантичний малюнок новоствореного художнього тексту в різному діапазоні як експліцитного, так і імпліцитного вияву.

Особливості міжтекстової взаємодії художніх текстів увиразнюються в порівнянні із взаємодією текстів наукового стилю. Комунікативно-прагматична специфіка наукової мови зумовлює інший характер мовного вираження міжтекстової взаємодії. У науковій комунікації неможливе існування прихованих, завуальованих натяків і має бути повна визначеність і однозначність у розрізненні свого й чужого знання. Тому в науковому викладі представлені тільки експліцитні та квазіекспліцитні маркери інтертекстуальності: цитати, виділені лапками або додатковими графічними засобами, непряма мова, фонові покликання, бібліографічний апарат, примітки, додатки і таке інше. У науковій комунікації інтертекстуальність виступає як універсальний принцип побудови тексту на рівні змісту, оскільки всякий твір ретроспективно й проспективно пов’язаний з іншими дослідженнями й виступає як своєрідний мікротекст у загальнонауковому макротексті. Згідно з законом наступності знань кожен новий науковий текст включений у складний механізм, який здійснює як збереження знання, так і спілкування людей, які створили це знання. Звертаючись до фонду вже створених текстів, суб’єкт пізнання знаходить у ньому імпульс для власної творчості, для створення нових текстів.

Але в науковій комунікації, на відміну від художніх творів, переосмислення одного тексту іншим не може бути безмежним з огляду на понятійно-тематичні й логічні рамки конкретного наукового дослідження. І зовсім неможливим є повне перекодування претексту в новому тексті (наприклад пародіювання). Навіть можливе значне дистанціювання текстів одне від одного через негативно-критичне протиставлення поглядів і концепцій завжди має враховувати етичні норми наукового викладу й наступність науково-пізнавальної діяльності.

Зовсім іншого характеру набуває інтертекстуальність у художній комунікації, де вона не має зазначених у взаємодії наукових текстів обмежень, бо дуже часто форма художнього тексту стає вираженням його змісту. Тому особливо важлива роль інтертекстуальності в структурі художньої оповіді, де вона служить важливим текстотвірним засобом, структурує текст відповідно до ідейного задуму автора або його стилістичної настанови. Джерелом інтертекстуальності як взаємодії смислопороджувальних структур може бути культурний (у першу чергу літературно-художній) і соціально-історичний контексти.

Інтертекстуальність може виявлятись у використанні прецедентних текстів – потенційно автономних смислових блоків мовленнєвого твору, які актуалізують значущу для автора фонову інформацію і апелюють до «культурної пам’яті» читача. Прецедентний текст як результат смислової компресії вихідного тексту і як форма його метонімічної заміни характеризується ознаками автосемантичності, дейктичності до реінтерпретованості, тобто багаторазової повторюваності в інтертекстуальному ряду. У центрі уваги дослідників знаходяться переважно «культурознакові» прецедентні висловлювання, які спираються на спільність універсальних – соціальних, культурних або мовних – фонових знань автора й читача. Так, Юрій Караулов відносить до прецедентних текстів загальновідомі цитати, імена персонажів, назви творів та їх авторів, а також культурні знаки невербальної природи. Класичний інтертекст виникає в постмодернізмі, але інтертекстуальні механізми можна виявити всюди, де є сліди «чужого» слова: усяке слово (текст) є таким перехрещенням двох слів (текстів), де можна прочитати якнайменше ще одне слово (текст). Усякий текст є продуктом усотування й трансформації якогось іншого тексту. На думку Ю. Крістевої, поетична мова підлягає як мінімум подвійному прочитанню.

 

ЧАСТИНА ІV

ЗРАЗКИ ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ АВТОРСЬКИХ ТЕКСТІВ

1.

 

7