yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Різні конспекти лекцій->Содержание->Семантичний обсяг концепту «дорога» – образної парадигми в мовотворчості Валерія Шевчука

Авторська стилістика

Семантичний обсяг концепту «дорога» – образної парадигми в мовотворчості Валерія Шевчука

 

Образну парадигму окремі дослідники художнього тексту визначають як один із видів інтертекстуальної взаємодії текстів. Таку образну парадигму у творчості Валерія Шевчука складає символічний образ дороги, що стає концептом, вагомим означником світорозуміння митця.

Словниковою референцією прямих і переносних значень не вичерпується семантичний обсяг лексеми «дорога», коли вона потрапляє в систему образів художнього твору. Письменник наповнює лексему в контексті своїх творів додатковим образним змістом, формуючи індивідуально-авторський концепт, який у різних художніх творах автора набуває додаткових семантичних ознак.

Концептуальне наповнення символічного образу дороги в різних творах письменника складає образну парадигму, яка має інтертекстуальний вимір.

Це передусім художня реалізація мотиву «блудного сина», який стає інтертекстуальним знаком у парадигмальному вимірі образу дороги через персонажне представлення: герої Шевчукових творів – це завжди мандрівники, які дошукуються сенсу буття, прагнуть пізнати світ речей і людей, пізнати себе.

У текстах художніх творів письменника образ дороги як таїни, яка вабить до себе людину, розкривається повно лише в поєднанні з образом дому.

Розширення художньої семантики образу відбувається на парадигматичному й синтагматичному рівнях за рахунок відношень семантичних параметрів стосовно семантичного інваріанту. Архісема і диференційні семи лексичної одиниці «дорога» в контексті художнього твору реалізуються як компоненти семеми – лексико-семантичних варіантів цієї одиниці. Ключові поняття «дорога» і «дім» у тексті художнього твору вступають в опозиційні відношення – антонімічні, але разом з тим вони обидва набувають контекстуальних сем і становлять двоєдиний, нероздільний символ-комплекс. Дорога – пошук, пізнання незвіданого, утеча від рутинного, одноманітного, прагнення оновлення. Дорога – це вічний рух, це життя. Дім – затишок, прихисток, перепочинок, надійність, розуміння, притулок радостей і печалей, врешті, кінцевий пункт мандрів. Унаслідок синтагматичних відношень двох лексичних одиниць в образному значенні «дорога» з’являється енантіосемія: дорога веде додому, дорога вабить з дому в мандри. Людина ж прагне того й іншого.

На символічне наповнення концепту «дорога» як невіддільного у своєму образному значенні від поняття «дім» указував В. Панченко: «Коли йдеться про дім і дорогу, то це майже завжди означає щось більше, ніж просто дім і просто дорога» (Панченко В. Маленькі свята серед буднів, 1988. – С. 180, 181).

В образній парадигмі концепт «дорога» розширює свій семантичний обсяг завдяки імпресії. Один із «блудних синів» – Ілля Турчиновський говорить: «Дороги для мене, любий читальнику, що для п’яниці трунок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на незвіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружується, в ньому починає струмувати прихована сила, яка наливає тіло дзвінкою молодістю» (Вал. Шевч. 1986, с. 96). Емоційний компонент у сприйнятті реалії концептуалізує номінацію реалії предметного світу як таку, що і мислиться, і переживається. Тому він є важливим у творенні художнього образу, бо «слова <...>, маючи конкретне лексичне значення <...> у контексті зв’язного висловлювання можуть набувати додаткових образно-емоційних відтінків, які в художньому творі часто мають вирішальне значення» (Мельничайко В. Аспекти лінгвістичного аналізу художнього тексту, 1999. – С. 12, 13).

Лексико-семантичний варіант лексеми «дорога» – «шлях» вступає в синтагматичні відношення з означенням «незвіданий». У результаті поєднання постає словосполучення «незвіданий шлях», яке продовжує творення образної парадигми й виконує експресивну функцію, оскільки саме воно несе найбільше смислове навантаження в розкритті внутрішнього стану героя.

Зі словом «дорога» асоціативно пов’язані словосполучення «починати мандрівку», «сонячний ранок». Відповідно до антропоцентричної картини світу письменника центральною серед номінацій, які складають лексико-семантичне поле дороги, є людина-мандрівник. Один із мандрівників – Ілля Турчиновський зізнається: «Люблю через те починати мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене ясними соками і коли життя здається найоманливішим і найчудовішим» [Вал. Шевч. 1986, с. 96].

У парадигмі образу шлях пізнання – світлий і величний, людина на ньому позначена високістю духу, окрилена передчуттям спрямування до істини. Світло надає образу чітких обрисів, позитивної динаміки.

Нащадка Іллі – Петра Турчиновського – персонажа «другого листка» повісті, який живе вже в іншому часовому вимірі, так само хвилює дорога, яку він  так само спрагло шукає й думає про неї. Вірші, написані Петром Турчиновським, є свідченням того, що концепт «дорога» мислиться як об’ємне поняття, як символ:

1. Дорога невідома тягнеться до краю,

Початок її в небі, де кінець, не знаю,

Побачив я сьогодні: починався день,

Цар – вуж в короні злотній, вилізши на пень,

Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,

А я чогось весь ранок був ходив, шукав:

Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,

Відтак знайшов дорогу я лише пустельну [Вал. Шевч. 1986, с. 186].

 

2. Що станеться зі мною в цій миті і другій,

Чи в радість обернуться мій смуток і туга?

Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього

І вечора, і вітру й зійти на дорогу?

Дорога, наче привид, у світлі манячить,

Не кличе і не вабить, та зводить одначе.

Постій, дай зупинюся, химерний навійло,

До тебе чашу ставлю - ану ж бо, налий-но,

Я вип’ю трунку твого, щоб вийти із ночі,

І розтоплю на срібло свої смутні очі,

На золото – свій розпач... [Вал. Шевч. 1986, c. 206].

Символічне наповнення коцепту збільшує семантичний обсяг слова як образної парадигми в текстовому просторі художніх творів В. Шевчука, що посилює її естетичне значення в цілому.

Означення до слова «дорога» вступають в антонімічні відношення й утворюють сигніфікативне поле певного виду: сонячна дорога – розпачливо-пустельна дорога («Згоряв на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йому, що опинився на майдані з п’ятьма виходами з нього.» [Вал. Шевч. 1986, c. 185]). Семантичне зрушення відбувається на рівні емоційного сприйняття персонажем реалії зовнішнього світу. Тому слушною видається думка Б. Ларіна про те, що не можна залишити поза увагою естетичний об’єкт, тобто, крім реального і логічного змісту мови – весь її психічний ефект і найголовніше – обертони смислу.

Той, хто «відкриє духове око», побачить дорогу-мрію, яка приведе до гармонії світу праведного, яка має конкретний образ, що дуже нагадує райський сад, на що вказує повторюваний епітет небачені (дерева), (пташки), приємне одоративне відчуття (чудовий запах), до якого долучається ладна музика. Гармонія має біле вбрання, іскристі очі, теплий голос. Кваліфікативні означення з позитивним забарвленням створюють цю картину, розширюють художню семантику образної парадигми.:

«І знову нічого не відповів Петро, бо й не слухав Йосипового числення, зір його прочинився, і побачив він, що дорога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в ньому небачені дерева і співали небачені пташки. Вже йшов по тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого ясніло йому в голові, аж він усміхатися мимоволі починав. Заплющив очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала ладна музика – назустріч йому звівся чоловік у білому. Мав іскристі очі, простяг руку і сказав тепло:

– Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і спочинь» [Вал. Шевч. 1986, с. 198].

Концепт «дорога» функціонує як інтертекстема, продовжує образну парадигму і в іншому творі В. Шевчука «Початок жаху». Пошуком гармонії духу стає дорога для героя повісті – Михайла Вовчанського. Світло як символ життєдайної сили йде від Бога-Творця, освітлює все навкруги й засвічує духовну людину, спонукаючи її до добра, до добротворення:

«І я думав, що мені треба йти далі, і кудись я маю прийти, де тече чиста ріка живої води, ясної, мов кришталь, як про це пишеться в Об’явленні святого Івана Богослова, що випливає з престолу Бога і Агнця. І по цей бік, і по той бік ріки – дерево життя, що родить дванадцять разів плоди, кожного місяця, приносячи плід свій. А листя дерев – на оздоровлення народів.

І жодного прокляття більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітить усіх нас Господь Бог – ось він, початок вічного царства. І тоді нарешті зникне почуття нереальності світу, і я переконаюся, що все, що є навколо мене, мусить бути, тож є світ, і я, всі ми потрібні собі і світові.» [Вал. Шевч.1993, с. 25].

Нащадок Турчиновських – Киріяк Сатановський – теж «блудний син» серед «лісу людей». Уже в іншому часовому вимірі він теж шукає доріг. Але його дороги дрібніші, вони темні, як і його душа. Не випадково супроводять героя на дорозі темінь, ніч, негода. Киріяк же не йде по дорозі, а плазує, «навпомацки обнишпорюючи її», не в пошуках істини чи гармонії буття, тому й винагородою на ній буває «щось таке, як зв’язані у вузлику дрібні гроші». На цій дорозі не тільки відсутнє світло й присутня темрява, але й рух по ній означують дієслова просторічного зниженого стилю (плазуємо, обнишпорюючи, простуємо рачки) [Вал. Шевч. 1986, с. 329–330]. Використання  дієслова «плазує» на позначення руху дає можливість авторові показати зовсім іншу, непривабливу картину дороги, яка дисонує з попередньою. У такому використанні мовних засобів, які виражають зміст твору, визначальна роль належить словам, у яких «у межах певного твору відбувається семантичне зміщення, тобто утворюється нове образне значення<...>, у семантичному зміщенні знаходить вираження новизна авторського ставлення до зображуваного явища об’єктивної дійсності, <...> знаходить вираження індивідуальне розуміння і оцінка явища об’єктивної дійсності, відтворюваної письменником» (Ларин Б. А. Эстетика слова и язык писателя: Избранные статьи, 1974. – С. 21, 22).

Символічний образ дороги є домінантою роману-триптиху «Три листки за вікном», концептуально наповненим епіцентром пошуків мандрівних героїв трьох епох. В. Шевчук – ідеаліст, він намагається підносити людину з буднів життя до сфер високих переживань. Тому перші слова – це звертання до позачасового співбесідника-читача, з яким єднає оповідача не епоха, а вічне й духовне, це «лист у вічність»: «Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матеріальних, а в іншому, чого прагне душа. Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться і їхнє покликання – жити і дороги, наче їжу, через себе пропускати» [Вал. Шевч. 1986, c. 17]. Дорога – це «їжа» для підтримання життя людини духовної, для якої життя – це пізнання. Сповідуючи Г.Сковороду, В.Шевчук вірить в існування «невидимої небесної людини, незалежно від її видимої, тілесної». Ця «небесна» людина не просто йде по життєвій дорозі, а хоче пізнати таємницю роздоріж і на середохресті знайти єдиний шлях, що виведе на «небесну» дорогу, і приведе в той дивний сад, де «чекає з розкритими обіймами рідний отець» [Вал. Шевч. 1986, c. 50].

«Роздоріжжя лякають нас, бо можуть погнати на манівці, але без середохресть ми збожеволіли б», – стверджує письменник [Вал. Шевч. 1989, с. 77].

Актуалізуючи діалектну номінацію «середохрестя» як варіантну назву роздоріжжя, автор використовує її для контекстуального прирощення смислу. Середохрестя – це вибір. Саме ця назва у філософських роздумах героя-мандрівника увиразнює поняття вибору життєвого шляху і відповідальності за цей вибір, який нестиме, як хрест. Але дорога може бути не лише вибором, а й відсутністю його, тоді вона стає долею, про що йдеться в одній із новел В. Шевчука :

«– Не знаю ваших звичаїв, – сказав песик, – але цю жінку я обминув би десятою дорогою.

– Тут одна тільки дорога, – відповів Іван» [Вал. Шевч. 1989, c. 386].

Від конкретної назви – до фразеологізму – від нього – до узагальненого символічного значення невідворотності того, що має статися на цій дорозі, бо іншого шляху й вибору в героя немає. Обмежувальна частка «тільки» й числівник-означення «одна» наголошують на відсутності такого вибору.

Номінація «середохрестя» у парадигмі образу дороги є мікрообразом, наповненим авторською модальністю. Кожен у своєму житті, може, й не раз стоїть на середохресті і неодмінно має зробити вибір, до того ж правильний, інакше доведеться блукати манівцями.

«Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? – запитував я сам себе. – Що непокоїть тебе і що кличе? Що сподіваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями, принаймні три з них?» [Вал. Шевч. 1986, c. 77]. Слово «блукач» перебуває в асоціативному полі лексеми «дорога» і є антропоцентричним елементом зображення художньої дійсності. Манівці – теж дорога, але кружна, і протиставляється ця назва прямій, єдино правильній дорозі. Лексеми «середохрестя», «манівці» зі спільною семантикою емоційно та експресивно наповнені.

Активізує думку читача авторське пряме зауваження «без середохресть ми збожеволіли б», спонукає до роздумів про існування вибору-свободи, про неможливість «єдино правильної», прямої дороги для всіх.

У преамбулі до історичної повісті «Розсічене коло» В. Шевчука слово «дорога» знову стає епіцентром роздумів про вищу мудрість, закладену в наданій людині свободі пошуку істини, вибору своєї дороги:

«Господь, даючи людині волю до діяння, не покинув її напропаще, а мудро, звіддаля, без насилля кермує людиною, даючи їй змогу помилятися, відкривати, винаходити, однак іде людина, коли вона добродійна, дорогою ним, Богом, простеленою. Більше того, дорога ота – і є сам Господь» [Вал. Шевч. 1999, c. 12].

«Є два шляхи, – сказав я, – вузький і широкий. Вузький веде до добра, а широкий – до зла. Шлях вузький – безславний і супротивний тобі, а шлях широкий – повний оманок і щастя.» [Вал. Шевч. 1989, c. 327]. Завершуються роздуми висновком-формулою: дорога – сам Господь. Такий висновок містить у собі компресію семантики, звучить афористично. Людина бере на себе відповідальність за свій вибір, і тому «воля до діяння» є не вседозволеністю, а лише випробуванням, або, як говорить автор, «спитуванням».

«Через це дорога мала стати мені шляхом до спитування» [Вал. Шевч. 1996, c. 25].

В усіх шуканнях і помилках лише добродійна людина може вийти на дорогу, простелену Богом. Отже, Божа дорога, ота «небесна дорога» «духовної людини», є дорогою добротворення, бо Господь є любов і добро.

Епітет добродійна (людина) стає ключем формули-афоризму: дорога – сам Господь.

Такого ж афористичного звучання набувають роздуми Іллі Турчиновського про дорогу-пошук людиною спорідненої душі серед інших людей:

«Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля – довга й заплутана.» [Вал. Шевч. 1986, c. 182].

Автор змінює семантику кваліфікативних означень «пряма», «довга й заплутана» (дорога), надає їм свіжого звучання за рахунок заміни аксіологічних акцентів. Означення «довга й заплутана» (дорога до приятеля) активізують мислення читача на пошуки логічних аргументів до виправдання цієї позитивної означеності на глибинному рівні нестандартного мислення.  У такому контексті слово «дорога» є концептуально значиме, відображає світовідчуття письменника, його розуміння людини як складної істоти, якій треба докласти багато душевного труду на тяжкій дорозі духовного самовдосконалення й пошуків гармонії спілкування з іншими людьми. Таке ж концептуальне значення має слово-символ «дорога» в іншому контексті й є вузловим поняттям сюжетно-тематичного викладу, виконує текстотвірну функцію. Відбувається «прирощення» додаткового значення до попереднього (дорога до себе, до людей – самопізнання, пізнання світу), конкретизація попереднього значення.

Ще однією гранню образу-концепту є дорога до себе – генетична пам’ять, співвіднесення себе зі своїми батьками й віддаленими в часі предками, тими, хто перейшов у пам’ять.

Для розумної дівчинки Мирослави, яка виросла без батька, дорога до могил предків у поминальний день, стає одкровенням. Вона зрозуміла, що це й є дорога до батька.

«І Мирославі раптом здалося, що це, може, й не так важливо, до кого саме вони йдуть: до діда, баби, прадіда, батька чи матері – вони йдуть в одному напрямку, і все це та ж таки дорога до батька. Всі вони зрештою йдуть у нема, бо часом не так живий образ, видимий образ тієї чи іншої людини живе в уяві тих, котрі йдуть, у їхньому серці та душі, а оте нема і є найбільша з великих таємниць світу» [Вал. Шевч. 1994, c. 201].

Дорога до батька, «дорога в нема» – це необхідне людині усвідомлення й відчуття безперервної єдності поколінь. Використання автором синсеман-тичного слова «нема» (просторовий прислівник) несе додаткову емоційно-оцінну, експресивну інформацію. Оте «нема» об’єднує всіх на дорозі в одному напрямку, об’єднує покоління, зв’язує їх у нерозривний ланцюжок.

У дитячому творі «Панна квітів» символічна палітра образу-концепту розширюється за рахунок емоційного наповнення. Для дівчинки, яка втратила маму, найкраща у світі дорога – це стежка, що веде до Мами.

«А по стежці дибуляла маленька дівчинка років на сім, а може, й менше. Тулила ота дівчинка до грудей ляльку без одного ока і без однієї руки, щось шепотіла й говорила до неї, і лялька щось тоненько їй відповідала. А стежка вела її все далі, адже бувають у цьому світі такі стежки, яким немає кінця, зате не піти по них теж годі» [Вал. Шевч. 1990, c. 182].

«Не зникай, мамо... Знаю, що, прокинувшись, я знову виглядатиму стежку до тебе і знову буду тебе шукати...» [Вал. Шевч. 1990, c. 182].

Стежка, якій немає кінця, «стежка до тебе» – це дорога надії, сподівання дитини на зустріч з найріднішою людиною, дорога дитячої пам’яті, найбільша з великих таємниць світу.

Ось чому правила прочитання твору – це не правила, продиктовані літерою, а правила, продиктовані алюзією.

У фольклорно-фантастичному оповіданні під назвою «Дорога» із циклу «Голос трави» дорога стає ворожою астрономові, бо він не вміє орієнтуватися на землі. «Але сьогодні, позбувшись улюблених приладь та книг, він здався собі комашкою, котра повзе і ніяк не може переповзти заклятої відстані. «А може, ця дорога й не веде нікуди, – гадкував астроном. – Я добре орієнтуюсь у небі, але погано на землі» [Вал. Шевч. 1989, c. 241]. Тому дорога для нього – «заклята відстань», він не може подолати цю «кляту дорогу», бо без зірок не може визначити напрямку свого руху. Астрономові здалося, що блукає він уже роки, хоча минула лише ніч.

«Десь під ранок вийшов на горб і побачив, що внизу розляглося поселення. Перед ним лежало те саме містечко, від якого він тікав цілу ніч» [Вал. Шевч. 1989, c. 241].

Дорога без напрямку виявилася замкненим колом.

Емоційно-оцінні означення «клята» (дорога), «заклята» (відстань), які супроводжують у даному контексті слово «дорога», надають йому нового індивідуально-художнього значення.

Про емоційне значення слів Р. Будагов писав: «Контекст може лише уточнити ці значення. Добре відомо, що полісемія широко спирається на різні переносні осмислення слова, у тому числі й на його емоційне значення. Емоційні ресурси мови так само суттєві і об’єктивні, як і її логічні (понятійні) ресурси» (Будагов Р. А. Человек и его язык, 1984. – С. – 123).

Значні емоційні ресурси мають в собі колірні епітети до слова «дорога». Вона у В. Шевчука має не лише символічну множинність значень, але й символічне забарвлення з емоційно-оцінним навантаженням колірних означень.

На думку Л. Ставицької, кольорова гама несе в собі багаті можливості емоційно-психологічної компресії художньої семантики.

Символічний образ дороги у творах Валерія Шевчука набуває тих значень, які дають можливість авторові явити читачеві свою мовно-естетичну картину світу і залучити його до співтворчості в момент сприйняття. Отже, образна парадигматика активізує інтертекстуальну когнітивну діяльність читача, який сприймає концепт як динамічний образ.

 

3.

 

9