ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->3 КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ

Банківське право України

3 КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ

§ 1. Кредит. Поняття кредитних відносин

К

редитні відносини в Україні, як і в будь-якій країні з ринко­вою економікою, складають підвалини економічних проце­сів. Без кредиту в тому або іншому вигляді неможливо собі уявити функціонування будь-якої галузі економіки держави, адже кожна фінансово-господарська операція (за незначним ви­ключенням) так чи інакше пов'язана з певним рівнем взаємної довіри сторін, передачею грошових коштів або інших цінностей в борг. Наскільки неможливим є одночасне виконання взаємних зобов' язань сторін настільки ж неможливим є функціонування ринкових механізмів без механізмів кредитних.

Термін кредит походить в латинського слова сгедіїиш — по­зика. Безперечно найбільш наближеними кредитні відносини є до відносин позичкових, що змушує деяких вчених їх ототожнюва­ти, зводячи кредит лише до різновиду позики.

Кредитні відносини загалом та кредит, зокрема, є одними із най­більш розроблених правових категорій в правовій науці, що не може викликати будь-якого подиву з огляду на їх значення у життєдіяльно­сті суспільства. Так, кредит виконує по відношенню до банківського права функцію, схожу на ті філософські категорії, які являють собою фундаментальні поняття та виражають найбільш істотні закономірні зв'язки і відносини реальної дійсності. Кредит здійснює системоут­ворюючий вплив на банківське право, що виражається в утворенні на підставі цієї категорії цілого ряду інших правових понять, широко використовуваних в банківському законодавстві (кредитна спілка, кредитна організація, кредитування, кредитні відносини тощо).

В літературі зустрічається досить багато різних визначень по­няття кредиту. Так, кредит визначається як надання грошей або товарів в борг на визначений строк на умовах відплатності та по- вернення[90]. Теоретики економічної науки визначають кредит як рух позичкового капіталу, що здійснюється на засадах строково- сті, повернення та платності[91]. Звичайно, останнє визначення щонайменше може бути використане для аналізу правової сутно­сті кредиту та його форм.

Інші автори, виходячи з вузького розуміння кредиту зазнача­ють, що кредит — це грошові кошти або майно, що надаються однією стороною (кредитором) іншій стороні (позичальнику) в розмірі та на умовах, передбачених договором[92].

Таким чином, кредит здебільшого розуміється у двох значен­нях: (1) вузькому — як сума коштів, що отримує позичальник від кредитора та (2) широкому — як сукупність суспільних право­відносин, що виникають, здійснюються та припиняються в про­цесі надання залучених раніше кредитором коштів в борг пози­чальнику.

В банківському законодавстві відсутнє визначення кредиту як правової категорії. Однак, кредит визначається в податковому праві.

Так, згідно з пунктом 1.11 статті 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» кредит — це кошти та матеріальні цінно­сті, які надаються резидентами або нерезидентами у користуван­ня юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Це визначення не може сприйматися для регулювання банківських відносин з одного боку виходячи з того, що мова йде про податковий закон, як джерело норми, що містить визначення, а з іншого боку, зважаючи на цілі правового регулювання закону, що полягають в оподаткування доходів підприємств.

Так чи інакше, кредит є настільки широким поняттям, а його окремі вияви набувають подекуди таких незвичних форм, що ви­значити його сутність та основні ознаки, вбачається можливим шляхом аналізу окремих видів та форм кредиту.

Згідно зі статтею 347 Господарського кодексу України креди­ти, які надаються банками, розрізняються за:

•    строками користування (короткострокові — до одного року, се- редньострокові — до трьох років, довгострокові — понад три роки);

•    способом забезпечення;

•    ступенем ризику;

•    методами надання;

•    строками погашення;

•    іншими умовами надання, користування або погашення.

Основною формою кредиту є банківський (фінансовий)

кредит. В законодавстві України існує декілька легальних визна­чень фінансового кредиту.

Так, згідно зі статтею 1 Закону України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств»[93] фінансовий кредит — це «кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфі­кованим як банківська установа згідно із законодавством краї­ни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільо­вого використання та під процент. Правила надання фінансо­вих кредитів встановлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) від­повідно до законодавства».

Звичайно, наведене визначення ми можемо сприймати лише в цілях оподаткування, що, між тим, не зменшує його практичного значення для регулювання кредитних відносин в цілому.

Відповідно до закону України «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринку фінансових послуг» фінансовий кре­дит — це кошти, які надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процент.

І нарешті, відповідно до закону України «Про банки і банків­ську діяльність», банківський кредит — це будь-яке зобов' язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зо­бов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов' язання бо­ржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зо­бов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Поряд з поняттям кредиту в банківському законодавстві ши­роко вживається термін кредитна операція.

Відповідно до статті 345 Господарського кодексу України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого іме­ні, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними ви­знаються банківські операції, визначені як такі законом про бан­ки і банківську діяльність[94].

Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» визначають як кредитні такі банківські операції:

•    розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

•    організацію купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

•      здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

•    надання гарантій і поручительств та інших зобов' язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

•    придбання права вимоги на виконання зобов' язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

•   лізинг.

Банківська операція — це правомірна дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, які здійснюються банком відповідно до ліцензії на підставі правочину або рішення суду. Співставлення понять фінансового кредиту та банківської (кре­дитної) операції дає змогу авторові зробити висновок про спів­відношення цих понять як форми (фінансовий кредит) та змісту (кредитна операція). При цьому, категорії співвідносяться як ціле та окреме. Адже, кредитні відносини реалізуються через кредитні операції.

Суб'єктами кредитних відносин є кредитодавець та позича­льник.

Термін кредитодавець є новим для банківського права Украї­ни та був введений із набуттям чинності Цивільним кодексом у 2004 році. Згідно статті 1054 Цивільного кодексу України креди- тодавцем є банк або інша фінансова установа.

Поняття банку розкрито в попередніх главах цієї роботи. Ра­зом з тим, зауважимо, що в розумінні статті 1054 Цивільного ко­дексу до банків також належить і Національний банк України, який зважаючи на його подвійну правову природу провадить го­сподарську діяльність у межах компетенції, визначеної Законом «Про Національний банк України».

Поняття фінансової установи розкривається в законі «Про фі­нансові послуги та державне регулювання ринку фінансових по­слуг», згідно якого фінансова установа (в т.ч. і кредитна устано­ва) — це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєст­ру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувально­го пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фі­нансових послуг.

Згідно зі статтею 19 закону «Про банки і банківську діяль­ність» без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійс­нювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших ко­штів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміні­стративну відповідальність згідно із законами України.

Стаття 47 цього ж закону зазначає, що інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені в пункті 3 частини першої статті 47, на підставі ліцензії на здійснення окремих бан­ківських операцій.

Таким чином юридична особа не може надати кредит іншій особі без одержання спеціального дозволу (ліцензії). Фізична особа надавати кредит взагалі не має права.

При цьому, при аналізі суб'єктного складу кредитних відно­син постає досить цікаве питання, яке досить часто виникає на практиці та є предметом багатьох судових спорів. Мова йде про те, як суд повинен вирішити питання про дійсність кредитного договору, укладеного особою — не фінансовою установою? Під­ходи до вирішення цього питання будуть подані нижче в процесі аналізу сутності фінансового кредиту.

Особливі вимоги до позичальника в законодавстві відсутні та можливість або неможливість бути учасником правовідносин ви­значається лише правосуб' єктністю конкретного позичальника. Позичальниками можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Разом з тим, щодо правового статусу позичальника існує пи­тання про розповсюдження дії закону «Про захист прав спожива­чів» на відносини кредитування.

Так, згідно з преамбулою закону він «регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавця­ми товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає меха­нізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів». Безперечно, кредитні відносини не є відносинами з поставки товарів або надання робіт. Таким чином питання про розповсюдження на позичальника дії закону можна вирішити надавши відповідь на питання чи є кредитні відносини відносинами з надання послуг.

Згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка спожи­вається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяль­ності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Отже, предметом договору про надання послуги є певна дія (діяльність) виконавця, що споживається в процесі її вчинення.

Водночас, за статтею 1054 Цивільного кодексу, за кредит­ним договором банк або інша фінансова установа (кредитода­вець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичаль­никові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов' язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, предметом договору кредиту є грошові кош­ти, що на умовах повернення та платності передаються у влас­ність позичальнику. Таким чином, договір кредиту, як і пози­ки, настільки ж наближений до договору про надання послуг, як і до договору майнового найму (оренди). Додатковим аргу­ментом на користь останнього твердження є не створення в процесі кредитної діяльності будь-якої доданої вартості, що знаходить своє відображення в статті 3 Закону України «Про податок на додану вартість» (пільга по оподаткуванню ПДВ банківських процентів).

Ці аргументи свідчать про нерозповсюдження на кредитні відносини дії закону «Про захист прав споживачів».

З іншого боку, згідно зі статтею 4 Закону України «Про фі­нансові послуги та державне регулювання ринку фінансових по­слуг» надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансо­вого кредиту відноситься до фінансових послуг. Звичайно, зва­жаючи на викладену вище аргументацію ми можемо скільки за­вгодно доводити, що закон «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на кредитні відносини. Однак, імперативна норма закону прямо зазначає про віднесення фінансового креди­ту до правової категорії послуг.

Поряд з цим, необхідно зазначити, що в процесі надання кре­диту позичальнику можуть надаватися фінансовою установою і певні послуги, пов' язані безпосередньо з кредитними відносина­ми (оцінка ризиків, оцінка майна, т.з. обслуговування кредиту). За надання зазначених послуг банками, як правило, справляється плата з клієнта. Такі відносини є відносинами з надання послуг і на них, безперечно, розповсюджується дія закону «Про захист прав споживачів».

 

16