ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->§ 2. Кредитний договір

Банківське право України

§ 2. Кредитний договір

Д

осить дискусійним в правовій науці є питання співвідно­шення правових інститутів кредиту і позики. Вірне визна­чення співвідношення зазначених інститутів має принципо­ве значення для вирішення питання про можливість визнання кредитного договору недійсним (коли кредит надає організація, що не є фінансовою установою) або кваліфікації такого договору як договору позики та застосування до нього норм ЦК про позику (якщо кредит є лише різновидом позики).

Відомий російський вчений Вітрянський В.В. визначає кредит як різновид позики[95]. При цьому, на думку вченого, кредитний договір має лише дві особливості: 1) на боці кредитора завжди виступає фінансова установа; 2) кредитний договір є консенсуа- льним та двостороннім. А та особливість, що кредитний договір укладається виключно в письмовій формі є лише родовою рисою, яка притаманна договору в тих випадках, коли позичальником виступає юридична особа.

О.С. Іоффе в своїй відомій роботі[96] писав, що кредитний до­говір неприпустимо розглядати в якості різновиду договору по­зики так само, як не можна вважати поставку різновидом купівлі- продажу чи підряд на капітальне будівництво різновидом підря­ду. Вчений вважав, що кредитний договір є повністю самостій­ним правовим інститутом.

В одному з найкращих сучасних правових досліджень із зазна­ченої теми — монографії «Банківські правочини: цивільно-правові проблеми»[97] відомий український вчений І. А. Безклубий підтримує останню думку, зазначаючи, що «кредитний договір — це само­стійне зобов' язання, оскільки регулюється відокремленим масивом правових норм та потребує присутності особливого суб'єкта права — банківської установи, стосується мобілізації та розміщення ви­ключно грошових коштів. На відміну від договору позики банківсь­кий договір має розширене істотне наповнення, де визначальною з умов є умова про оплатність послуг банку з надання кредиту».

Додамо, що до останньої позиції схиляє і чинна редакція Цивіль­ного кодексу України. Так, глава 71 Кодексу має назву «Позика. Кре­дит. Банківський вклад», що свідчить безперечно, з одного боку, про спорідненість зазначених інститутів, а з іншого, про відсутність будь- якого родо-видового співвідношення між позикою та кредитом.

Таким чином, кредитний договір і договір позики є окремими, самостійними правовими інститутами. Серед відмінностей кре­дитного договору від договору позики слід виділити такі:

■ кредитний договір є консенсуальним договором;

■ предметом кредитного договору є виключно залучені гроші (грошові кошти);

■ кредитором у кредитному договорі є виключно кредитна ор­ганізація (банк або інша фінансова установа), що має ліцензію на здійснення кредитних операцій;

■ кредитний договір завжди є оплатним договором;

■ кредитний договір укладається виключно у письмовій формі.

Окремим питанням, вартим уваги, є питання про істотні умови

кредитного договору. Згідно зі статтею 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет дого­вору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за за­явою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Цивільний кодекс прямо не визначає будь-яких істотних умов кредитного договору. Разом з тим, зі змісту статті 1054 кодексу ми можемо зробити висновок, що істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, проценти за його використання та обов' язок пози­чальника повернути суму кредиту, що повинен бути виконаний у певний час. Разом з тим, час повернення кредиту у випадку від­сутності чітких вказівок на нього в договорі, визначається вихо­дячи із норми частини 2 статті 530 Цивільного кодексу (семиден­ний строк з моменту пред'явлення вимоги).

Більш спірним є питання щодо істотних умов господарсько­го кредитного договору, де обидві сторони є суб'єктами госпо­дарювання. Без сумніву на відносини, пов'язані з укладенням такого договору розповсюджується дія Господарського кодек­су України.

Згідно зі статтею 345 Господарського кодексу України креди­тні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк креди­ту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов' язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Таким чином, деякі вчені та практикуючі юристи визначають перелік умов, що містяться в статті 345 Кодексу як істотні умови договору. Таким чином, договір кредиту, укладений хоча б без однієї із зазначених умов може вважатися неукладеним.

Однак, згідно з частиною другою статті 180 Господарського кодексу, істотними є умови, визнані такими за законом чи не­обхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Як свідчить системний аналіз господарського кодексу в тих випа­дках, коли законодавець бажає надати певним умовам догово­ру статусу істотних, він прямо зазначає про це в самому кодек­сі (наприклад, стаття 284 ГК України). З огляду на зазначене, ми маємо підстави стверджувати, що відсутність в тексті дого­вору положень, визначених статтею 345 кодексу не тягне за собою настання правового наслідку, передбаченого статтею 181 Господарського кодексу України, а саме, визнання госпо­дарського кредитного договору неукладеним. Водночас, безпе­речно в силу частини третьої статті 180 Господарського кодек­су до істотних умов кредитного господарського договору слід віднести умови про суму кредиту, строк кредиту та проценти за використання кредитних ресурсів.

Одночасно зазначимо, що кредитний договір може бути ви­знаний неукладеним з причин недосягнення сторонами договору істотних умов лише у випадку відсутності в договорі істотних умов, зміст яких неможливо встановити виходячи з норм чинного законодавства (в т.ч. і диспозитивних). Цю цілком слушну думку підтримує відомий російський вчений В.В. Вітрянський11 На цій же позиції стоїть і господарська судова практика[98].

Порядок укладення договору кредиту передбачений статтею 346 Господарського кодексу України, згідно якої для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:

•    клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредит­ної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк ко­ристування нею;

•    техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

•    інші необхідні документи.

Разом з тим, недодержання зазначеного порядку навряд чи може потягнути негативні наслідки для сторін договору або вплинути на дійсність відповідного правочину, в першу чергу, виходячи з того, що будь-які санкції за порушення порядку укла­дення господарського договору кредиту відсутні.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальни­кові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господа­рювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Особливі вимоги закон пред'являє до форми кредитного до­говору. Так, згідно статті 1055 Цивільного кодексу України кре­дитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний дого­вір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним. Таким чином, кредитний договір, укладений усно є недійсним з моменту його укладення, не породжує жодних юридичних нас­лідків та не вимагає визнання недійсності в судовому порядку (стаття 215 Цивільного кодексу України).

Кредитний договір не є договором приєднання, а також, як правило, не є публічним договором, оскільки в кожному конкре­тному випадку банк може змінити умови договору під конкретні умови кредитування в залежності від багатьох обставин, що на них впливають (кредитні ризики, репутація позичальника тощо).

Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здій­снює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.

При цьому, права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуван­ням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит, якщо інше не встановлено договором або законом.

Продовжуючи характеристику кредитного договору, необхід­но зазначити, що у разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це перед­бачено угодою[99]. Таким чином, банк має унікальну, на сьогодні, можливість безспірного списання коштів з банківського рахунку свого клієнту, у випадку, якщо клієнт надасть на це згоду у пись­мовій формі в кредитному договорі або іншому правочині, укла­деному з банком.

Зважаючи на правову природу договору фінансового кредиту, законом встановлені особливості відповідальності за невиконан­ня кредитного договору. Так, згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов' язання. Грошове зобов' язання — це зобов' язання завжди можливе до виконання, оскільки грошові кошти завжди є в господарському обігу. Пред­метом кредитного договору є гроші (грошові кошти), отже за кредитним договором у позичальника виникає виключно грошо­ве зобов' язання. Таким чином, позичальник не може бути звіль­нений від відповідальності за неможливість виконання ним зо­бов'язання з повернення суми кредиту за укладеним кредитним договором. При цьому, зважаючи на конклюдентний характер договору кредиту, так само як позичальник, від відповідальності за ненадання кредиту не може бути звільнений кредитодавець.

До досить цікавого висновку приводить і аналіз статті 613 Ци­вільного кодексу України, згідно якої боржник за грошовим зо­бов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він, зокре­ма, не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов' язання або звичаїв ді­лового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Таким чином, якщо позичальник доведе, що прострочення кредитодавця в наданні чергового кредитного траншу призвело до неможливості сплати ним відсотків за користування попере­дньо наданою сумою кредиту, він може бути звільнений від сплати процентів за всім кредитним договором.

На практиці досить часто виникають спори про визнання до­говору кредиту недійсним. Подекуди, таким чином, позичальни­ки намагаються, зловживаючи своїм правом, уникнути сплати процентів за користування кредитними коштами. Так, згідно зі статтею 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Однак, згідно з цією ж статтею, якщо за недійсним правочи- ном права та обов' язки передбачалися лише на майбутнє, можли­вість настання їх у майбутньому припиняється. В теорії цивіль­ного права виділяють цілий ряд правочинів, визнання яких недій­сними можливе лише на майбутнє. До таких правочинів нале­жать, зокрема договори оренди.

Однак, у будь-якому випадку, навіть якщо і не приймати, ви­кладену вище позицію, позичальник не може одержати право на повернення процентів за визнаним недійсним договором кредиту в повному обсязі, виходячи із норм статті 1212 Цивільного коде­ксу України, згідно якої особа, яка набула майно або зберегла йо­го у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов' язана пове­рнути потерпілому це майно. Адже, згідно зі статтею 1214 кодек­су у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нара­ховуються проценти за користування ними (стаття 536 Цивільного кодексу України).

 

18