ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->ПРЕДМЕТ І МЕТОД БАНКІВСЬКОГО ПРАВА

Банківське право України

ПРЕДМЕТ І МЕТОД БАНКІВСЬКОГО ПРАВА

§1. Банківське право. Загальні поняття

В

 другій половині ХХ століття, і особливо в період після на­буття Україною незалежності, в системі національного зако­нодавства з'явилась велика кількість нових груп правових норм предметом регулювання яких виступили однорідні суспільні відносини. Їх виникнення стало своєрідною реакцією держави на стрімкий розвиток суспільних, передусім економічних відносин, які зумовлювали виникнення нових економічних механізмів, що в свою чергу потребували належного правового врегулювання.

В процесі теоретичних досліджень зазначених груп норм щодо їх місця в правовій системі країни науковцями висловлювались різ­ні точки зору: від повного нівелювання особливостей предмету пра­вового регулювання та відповідних правових норм до визнання за­значених груп норм як окремих нових галузей права.

Однією із таких груп, стосовно якої по сьогоднішній день іс­нують суперечки між науковцями, і належить комплекс нормати­вно-правових норм якими регулюються відносини пов' язані з ді­яльністю банків.

Чи є банківське право окремою галуззю права? На це питання ми спробуємо знайти відповідь нижче.

В процесі наукової дискусії щодо місця банківського права в системі права України з' явились наступні точки зору на зазначе­ну проблему: банківське право є підгалуззю (фінансового, циві­льного або господарського) права, комплексною галуззю права та точка зору, згідно з якою банківського права як окремої галузі права не існує взагалі, адже говорити можна лише про існування банківського законодавства.

Ще в 50—70 роках ХХ століття була висловлена точка зору, що банківське право є підгалуззю фінансового права, яка об'єднує в собі сукупність норм фінансового права, якими регулюються су­спільні відносини, що виникають у процесі здійснення банківсь­ких операцій[1]. А фінансове право, в свою чергу, розглядалось як ча­стина державного і адміністративного права, яка відокремилась в са­мостійну галузь права в зв'язку зі специфікою об'єкта правового ре­гулювання і його суспільним значенням, але метод фінансового права є спільним з методом інших публічних галузей права — це метод владних приписів[2]. В умовах панування адміністративно- командної системи управління цей метод розповсюджувався і на ба­нківське право. Тому банківська діяльність мала владно-організа­ційний, а не комерційний характер: договірні відносини, в які вступа­ли банки як рівноправні партнери і які регулювались нормами циві­льного права, мали обмежену сферу дії і другорядне значення.

Отже, така сукупність норм на той час не виокремлювалась в окрему галузь, оскільки мала більше спільного, ніж специфіч­ного в порівнянні з іншими нормами тієї галузі, до складу якої вона відносилась (а саме галузі фінансового права), і у держави не було зацікавленості в її самостійному розвитку.

Ще одна група вчених вважала, що банківське право являє со­бою підгалузь цивільного права[3]. На підставі того, що О.С. Іоффе відносив кредитні і розрахункові правовідносини до групи до­говірних зобов'язань, деякі науковці дійшли до висновку, що ві­домий вчений включив весь комплекс відносин, які складаються у галузі банківської діяльності, у галузь цивільного права[4]. Однак, О.С. Іоффе не включав до сфери регулювання цивільного права ні правовий статус Державного банку СРСР, ні інші відносини, які пов' язані з банківською діяльністю, окрім кредитування і розрахун­ків. Тому здається недостатньо обґрунтованим включення всієї су­купності вищезазначених відносин до цивільного права.

Існує також точка зору, що всі відносини, які виникають у банківській сфері, відносяться до сфери господарського пра- ва5, чи тяжіють до господарського права, оскільки мова йде про регулювання одного з видів підприємницької діяльності[5].

Так, відомий дослідник банківського права М.М. Агарков, по­годжуючись в цілому з думкою, що банківське право відноситься до господарського права, зазначав, що організація і діяльність кредитних установ значною мірою обумовлена регулюючою дія­льністю державної влади. І правові норми, які регулюють цю дія­льність, а також структуру та компетенцію відповідних органів, також складають предмет банківського права, випливаючи з дер­жавного і адміністративного права[6].

На відміну від вище висловлених точок зору, відповідно до яких науковці розглядають банківське право як підгалузь фінан­сового, цивільного або господарського права, найпоширенішою в наукових колах на даний момент є позиція, суть якої полягає в тому, що банківське право є комплексною галуззю права8..

Один із представників подібного підходу вважає банківське право комплексною галуззю права, яка регулює суспільні відно­сини, що виникають в процесі о9рганізації банківської системи і здійснення банківських операцій .

«Юридична енциклопедія» за редакцією Ю.С. Шемшученка ви­значає банківське право як сукупність правових норм, що регулюють порядок організації і діяльності банків, їх взаємовідносини з клієнта­ми, а також порядок здійснення ними банківських операцій[7].

Іноземні вчені С. Гавалда і Ж. Стуффле вживають поняття «банківське право» для визначення сукупності правил, що за­кріплюють правовий статус банків, тобто організацій, які по­стійно та на професійній основі здійснюють банківські опе- рації[8]. На нашу думку, французькі науковці невиправдано звузили предмет регулювання банківського права, обмеживши його лише визначенням правового статусу банків. Американські ж вчені вважають, що «банківське право» є багатогранним тер­міном, яким охоплено не тільки загальні принципи організа­ції і діяльності банків, але і сукупність норм, які регулюють

порядок надання фінансових та пов'язаних з ними інших по-

слуг[9].

Ще одна група вчених вважає, що виділяти банківське право в окрему галузь права ще рано, і воно повинно розглядатися як ін­ститут чи підгалузь фінансового права, оскільки в іншому випад­ку виникне небезпека, що воно буде забезпечувати тільки інтере­си банків, а не держави, громадянина та суспільства в цілому[10].

Представники третьої основної позиції на цю проблему зазна­чають, що банківське право не є ні галуззю, ні підгалуззю права, оскільки суспільні відносини, які регулюються «банківським правом», не можна визнати настільки своєрідними, щоб вони мо­гли скласти предмет окремої галузі права[11]. Вказані суспільні відносини регулюються нормами різних галузей права, а саме цивільного, фінансового та адміністративного.

Г.А. Тосунян в 90-х роках ХХ століття висунув думку, що ба­нківське право не є окремою галуззю, оскільки сукупність норм якими регулюється створення і діяльність кредитних організацій не відповідає критеріям галузі права, які визнані юридичною на­укою. В неї відсутні специфічні предмет і метод[12]. Отже, дану су­купність юридичних норм автор розглядав як комплексну галузь законодавства (треба зазначити, що пізніше цей же вчений ви­ступив одним із співавторів праці в якій висловлена протилежна точка зору, згідно з якою банківське право являє собою комплек­сну галузь права[13]).

Незважаючи на своє теоретичне підґрунтя, питання про від­межування галузей права має велике практичне значення, адже лише правильне вирішення зазначеного питання дає змогу зроби­ти обґрунтовані висновки про застосування тієї чи іншої норми до конкретного кола суспільних відносин.

Для того, щоб визначитися у питанні існування такої окремої галузі як банківське право, необхідно розглянути критерії виді­лення сукупності правових норм у самостійну галузь права.

Питання про те, що в основі розмежування права на окремі галузі покладений насамперед предмет правового регулювання відповідної галузі, було вирішено в процесі наукової дискусії в 1939-1940 роках ХХ століття.

Отже, предмет є головним матеріальним критерієм розмежу­вання норм права за галузями, оскільки він має об'єктивний зміст, обумовлений характером суспільних відносин, і, в принци­пі, не залежить від волі законодавця.

В структуру предмету правового регулювання включаються:

•    Суб'єкти права, тобто їх статус, а саме правосуб'єктність. Отже, необхідно попередньо визначити положення суб'єкту пра­ва безвідносно до того, чи буде він учасником будь-якого конк­ретного правовідношення. Деякі науковці до структури предмету правового регулювання включають також конкретні зв'язки, які виникають як мінімум між двома суб'єктами права, і, таким чи­ном, перетворюють їх у суб'єктів правовідносин;

•   Їх поведінка чи діяльність у визначених суспільних відносинах;

•    Об'єкти, з приводу яких суб'єкти права вступають у взаємо­відносини один з одним;

•    Факти, які виступають безпосередніми підставами виник­нення і припинення відповідних відносин[14].

Таким чином, для створення окремої галузі необхідним є на­явність кола суспільних відносин, які мають певний ступінь своєрідності, єдності, складають питому вагу і які неможливо врегулювати за допомогою норм права інших галузей.

Але в той же час С.М. Братусь висунув ідею про недостатність тако­го критерію розмежування як предмет правового регулювання і запро­понував для виділення окремої галузі права використовувати два крите­рії: предмет (коло суспільних відносин) і метод правового регулю­вання (як спосіб впливу на поведінку учасників правовідносин)[15].

Метод правового регулювання може бути розкритий через свої структурні компоненти:

•      правосуб'єктність учасників правовідношення, яка визнача­ється специфічним характером взаємозв'язку прав і обов'язків його учасників (за згодою сторін, в силу нормативно-правового акту);

♦    цілісність юридичних фактів, з якими пов'язане виникнення правовідношення;

♦    характер прав і обов'язків суб'єктів правовідношення, який визначається положенням суб'єктів по відношенню один до од­ного (рівність сторін, субординація);

♦    спосіб захисту прав і відповідальність за невиконання обов' язків суб'єктами правовідношення (санкції і процедури їх застосування).

Отже, метод правового регулювання є додатковим юридичним критерієм, він є похідним від предмету, оскільки своєрідність ме­тоду правового регулювання зумовлюється предметом регулю­вання. Самостійного значення він не має, але у поєднанні з пред­метом сприяє більш точному поділу права на галузі.

Питання кількості методів правового регулювання є одним з найбільш дискусійних в юридичній науці. В цілому можна ви­значити три основні позиції, які сформувались на даний момент з приводу цього питання.

Так, на думку одних вчених кожній галузі права властивий один метод правового регулювання[16].

Інші вважають, що тільки наявність особливого, специфічного саме для даної галузі права методу дає право говорити про існуван­ня самостійної галузі права[17]. Зокрема, В.Ф. Яковлєв зазначає: «Як­що дослідник приймає будь-яку групу норм за самостійну галузь права, але не може виявити специфіки методу правового регулю­вання, то він, скоріше за все бачить галузь там, де її немає»[18].

Сутність третьої позиції полягає в тому, що галузь права може мати декілька методів правового регулювання[19]. Тобто заперечуєть­ся існування особливого методу правового регулювання для кожної галузі права і робиться висновок про наявність різних способів ре­гулювання відносин всередині однієї галузі права. Однак при цьому забувається, що при регулюванні сукупності суспільних відносин різними методами втрачається єдність правового регулювання.

Таким чином, галузь права можна визначити як сукупність ві­докремлених правових норм, що регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин за допомогою одного методу правового регулювання.

Вищенаведений розгляд критеріїв для виділення сукупності правових норм у самостійну галузь права є необхідним етапом для аналізу концепції комплексних галузей права, однією з яких і пропонується деякими вченими визнати банківське право.

Концепція комплексних галузей вперше була висунута В.К. Райхером. Він вважав, що в межах системи права слід розрізняти дві категорії галузей — галузі основні та комплексні. Комплексні га­лузі — це такі галузі права, які, включаючи в себе норми основних галузей права, в той же час мають певну предметну єдність[20].

Існує також позиція, згідно якої комплексні галузі включаються в ту основну галузь права, відносини якої домінують в сфері даних відносин[21]. Проте при такій побудові системи права переважає суб'єктивістський підхід, адже визначити пріоритетні норми однієї галузі об' єктивним шляхом дуже важко. Крім того, якщо комплекс­ні галузі включаються в основну за ознакою відносин, які превалю­ють в даній комплексній галузі, то основна галузь перетворилась би на комплексну, оскільки в неї включались би різнорідні відносини.

М.І. Піскотін також висловлює подібну точку зору, згідно якої він застерігає, що визнання відокремленості і самостійності існу­вання комплексної галузі не повинно призводити до ігнорування відмінностей методів правового регулювання, які нею викорис- товуються[22].

Тобто, на думку вчених, певні комплекси суспільних відно­син, які складаються в різних сферах діяльності, можуть бути предметом регулювання комплексної галузі не самі по собі, а лише в тих випадках, коли їх правове регулювання може бути здійснено за допомогою специфічного юридичного засобу — од­ного методу правового регулювання.

На думку Н.В. Агафонової, конструкція комплексної галузі, яка включає в себе норми різних галузей права, дозволяє надати певній сукупності норм юридично однорідний характер тільки за умови єдності методу, бо тільки таким чином забезпечується од­норідне регулювання різних за своїм характером відносин, необ­хідне для їх внутрішньої єдності[23]. Вчена є прихильницею ідеї банківського права як самостійної комплексної галузі права. При цьому, на її думку, є підстави стверджувати про існування ком­плексної галузі тільки в тому разі, якщо сукупність правових норм різних галузей має певну цілісність і предметну єдність та регулюється тільки одним методом правового регулювання.

Однак, підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що будь-яка класифікація або систематизація не має жодного сенсу, якщо в її основу покладені різні критерії. Отже, якщо мова йде про те, що цивільне право ми виділяємо в окрему галузь за одним особ­ливим методом та специфічним предметом правового регулювання, то чому туристичне право ми повинні виділяти в окрему галузь ви­ходячи з її так званої «комплексності»? З огляду на зазначене, об­ґрунтованим вбачається висновок, що якщо має місце один метод правового регулювання — то має місце одна галузь права.

Для того, щоб визначити, чи існує банківське право як галузь права, спробуємо окреслити його предмет і метод правового регулювання.

 

3