ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->7 БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ

Банківське право України

7 БАНКІВСЬКА ТАЄМНИЦЯ

§ 1 Поняття Банківської таємниці

П

еред викладенням такого важливого питання, яким без сумніву є визначення поняття банківської таємниці, слід констатувати, що при порівняно невеликій кількості доро­бок на цю тему, погляди науковців на обов' язкові елементи, а іноді і на загальну правову сутність банківської таємниці, вкрай різняться.

Так, у навчальному посібнику «Банківське право України» під банківською таємницею розуміється зобов'язання банку (фінан­сово-кредитної установи) зберігати таємницю за операціями своїх клієнтів[227].

Разом з тим, визначення банківської таємниці через правову категорію зобов' язання є невірним, адже зобов' язання, в силу своєї природи, реалізується у правовідносинах носія цього зо- бов' язання та особи, на користь якої повинні бути вчинені пе­вні дії (утримання від вчинення дій). Крім того, вказане визна­чення передбачає збереження інформації виключно по операціях клієнтів банку і тим самим звужує обсяг поняття ба­нківської таємниці, залишаючи поза його межами інформацію по рахунках, вкладах клієнтів та угодам (правочинам), які вчи­няють клієнти банку.

Третє видання Великої Радянської Енциклопедії також міс­тить поняття «банківська таємниця», під яким тут розуміється зберігання відомостей про операції, рахунки та вклади клієнтів банка та інших кредитних установ28 . Слід зазначити, що до 1970 року в радянських довідниках поняття «банківська таємниця» взагалі не розглядалось, натомість широко використовувалось поняття, «таємниця вкладів».

Проте, наведене визначення також не є вірним в повній мірі, адже воно вказує лише саме на обов' язок зберігання відомостей, тоді як поняття «таємниця» має вказувати на рід самих відомос­тей, а не на дії, яким ці відомості піддаються. Крім того дане ви­значення не визначає кола суб'єктів, які мають здійснювати без­посереднє зберігання таких відомостей, не вказує яким чином здійснюється збереження, та умови їх зберігання тощо. Проте, це визначення, на відміну від попереднього, опосередковано вказує на той ряд відомостей, які мають складати поняття банківської таємниці, адже тут чітко окреслено, що відомості мають стосува­тись операцій клієнтів, їх рахунків та їх вкладів.

Т.А. Костецька в юридичній енциклопедії наводить своє ви­значення, за яким банківська таємниця — це інформація про опе­рації, рахунки та вклади клієнтів і кореспондентів банка із спеці­альним режимом використання такої інформації, яка має гриф таємності, оскільки вона є різновидом службової таємниці, і яка охороняється законом[228].

Отже, Т.А. Костецька для, визначення поняття «банківська та­ємниця» відштовхується від того, що це є перш за все службова інформація з обмеженим доступом, яка складається із відомостей про операції, рахунки та вклади не тільки клієнтів, але і кореспо­ндентів банка.

Дещо більш розширене коло відомостей, які мають складати банківську таємницю, наводить у своєму визначенні О.А. Костю- ченко, який вказує, що під банківською таємницею маються на увазі відомості, пов' язані з інформацією про роботу банку, його операції, стан рахунків клієнтів, умови укладених банком дого­ворів, тобто дані про управління, використання фінансів та іншу господарську діяльність банку, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам[229]. Але відомості про роботу безпосеред­ньо самого банку є не банківською, а комерційною таємницею, обсяг якої та способи її захисту банк може визначати на власний розсуд. Крім того, ставити в залежність вирішення питання щодо віднесення певних відомостей до поняття «банківська таємниця» від можливості нанесення шкоди інтересам банку є невірним хо­ча б тому, що за такою логікою інформація, розголошення якої може не завдати шкоди клієнту не є банківською таємницею. Зважаючи на останнє є незрозумілим хто і як має визначати мож­ливість завдання такої шкоди.

Із аналізу вищенаведених визначень видно, що при конструю­ванні поняття «банківська таємниця» більшість вчених виходить із того, що це є перш за все певний вид інформації з обмеженим до­ступом. Проте, це однозначно не є комерційною таємницею, адже до останньої кожен суб'єкт господарювання вправі віднести будь- які відомості за виключенням тих, які згідно з законодавством не можуть становити комерційну таємницю. На відміну від комер­ційної таємниці ряд відомостей які становлять таємницю банківсь­ку має бути чітко окресленим, адже обов' язок її зберігання встано­влюється імперативним способом шляхом закріплення такого обов' язку у нормативно-правових актах законодавцем.

Таким чином, для здійснення більш повного і досконалого правового регулювання режиму банківської таємниці необхідно визначитись із колом відомостей, які мають охоплюватись цим режимом.

За наявності полярних ставлень до самої природи поняття банківської таємниці, яку вчені вказують у своїх публікаціях, здебільшого всі вони сходяться в одному — відомості які складають банківську таємницю є перш за все відомостями про клієнта банка.

М.Л. Коган дає наступне визначення клієнту банка: «Клієнт — підприємство, яке уклало з банком договір на надання певних ба­нківських послуг» 85. Це визначення досить щільно переплітаєть­ся із практикою, коли клієнтами банку називають перш за все юридичних осіб, тоді як фізичні особи мають статус вкладника банку, а не клієнта.

Зрозуміло, що ряд відомостей про фізичну особу, які мають становити банківську таємницю, відрізняється від відомостей про юридичну особу. Тут слід погодитись із думкою А.Ю. Вікуліна який зазначає, що відомості про те, де громадя­нин ховає свої збереження, яку саме суму, на яких умовах то­що, відносяться до персональних даних, інакше кажучи, пер­сональні дані є невід'ємною частиною відомостей, які станов­лять банківську таємницю[230].

Відповідно до цього виникає питання: які саме відомості складають зміст персональних даних.

Тут необхідно попередньо зазначити, що поняття «персональ­ні дані в цілому» набагато ширше ніж поняття «персональні дані, які стали відомі банку». Зрозуміло, що всі обставини життя кліє­нта не можуть бути відомі банку. Тому, на нашу думку, більш коректно було б охоплювати режимом банківської таємниці не всі персональні дані, а лише ті, надання яких банк вимагає від своїх клієнтів.

А. М. Плєшаков у своїх роботах робив спробу вказати які саме відомості включаються у зміст відомостей про клієнта. На думку вченого, до відомостей про клієнта-фізичну особу слід відносити паспортні дані, відомості про внесення третіми особами грошо­вих коштів на рахунок власника, дані про наявність або відсут­ність ощадних книжок, номер рахунку по вкладу, депозитарні операції тощо[231]. Така думка в певній мірі є слушною, адже ці ві­домості безспірно є банківською таємницею. Проте, вочевидь, не всі вони відносяться до персональних відомостей про клієнта.

В правовій літературі та пресі з'являється все більше публіка­цій автори яких вважають, що до банківської таємниці відносять будь-які відомості, які стали відомі кредитній організації в про­цесі обслуговування клієнта, наприклад, відомості про здоров'я клієнта, його сімейний стан тощо[232].

З цього приводу слід зазначити, що здається більш обґрунто­ваною позиція, що режимом банківської таємниці можна охоп­лювати лише ті відомості про клієнта, які отримані банком офі­ційно, тобто в ході безпосереднього здійснення ним своєї діяльності. На практиці часто трапляється, що для укладення, на­приклад, кредитного договору, банк може витребувати від клієн­та дані про стан здоров' я клієнта, його сімейний стан тощо. На нашу думку, такі дані також повинні охоплюватись режимом ба­нківської таємниці. Проте, в тому випадку, якщо банк не вимагав від клієнта певних відомостей, але останній їх надав службовцям банку, то ці дані до банківської таємниці відноситись не повинні. В останньому випадку питання зберігання такої інформації має залежати виключно від етики конкретної службової особи банку.

Таким чином можна дійти до висновку, що режимом банків­ської таємниці слід охоплювати лише задокументовану інформа­цію, яка є втіленою в певну матеріальну форму і яка отримана банком за його офіційним запитом. Крім того, сам факт відносин клієнта з банком також має охоплюватись режимом банківської таємниці.

Відповідно до останнього визначення, до відомостей, які ста­новлять банківську таємницю слід відносити паспортні дані кліє­нта; кількість рахунків відкритих клієнтом у даному банку; відо­мості про предмет, зміст та умови укладених між банком та клієнтом договорів; дані про дати, по яких банк нараховує про­центи по рахунках (вкладах) клієнта, про дати, коли клієнт знімає згадані нарахування; картки із зразками підписів клієнта; догово­ри банківського вкладу; відомості про сімейний стан клієнта, стан здоров'я тощо.

Очевидно, що останнє визначення сконструйоване для клієнта банку-фізичної особи., Для юридичної особи дане визначення має бути відповідно скоректованим.

Отже, для визначення поняття банківської таємниці необхідно перш за все дослідити правовий режим такого об' єкта правовід­носин як інформація. У Цивільном29у0 кодексі України[233], як і в За­коні України «Про інформацію»29 дається, на нашу думку, не досить вдале визначення поняття інформації. Звичайно, інформа­ція розглядається як об'єкт цивільних прав, однак стаття 1 Закону України «Про інформацію» та стаття 191 Цивільного кодексу України визначає її як документовані або публічно оголошені ві­домості про події та явища що мали або мають місце в суспільст­ві, державі та навколишньому середовищі.

Відповідно з визначеннями, які надаються тлумачними слов­никами, під подією слід розуміти те, що відбулося, те або інше значне явище, факт суспільного або особистого життя. Під яви­щем розуміється те, в чому виявляється сутність, а також взагалі будь-який прояв чого-небудь, подія, випадок291. Таким чином, виходячи з наведених визначень, навряд чи можна віднести до інформації відомості про особу, ідеї та інше досить широке коло відомостей. До того ж під визначення інформації не підпадають відомості про події та явища, що будуть мати місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Отже, недоліки правового регулювання такої категорії як ін­формація потребують якнайскорішого усунення, адже вони пере­дусім негативно впливають на похідні від інформації категорії, зокрема, на категорію банківської таємниці. Так, наприклад, в межах сучасного правового поля є не зовсім зрозумілим, яким чином може підпадати під правовий режим банківської таємниці вся комерційна інформація клієнтів банку (пункт 6 частини дру­гої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність»292), до якої, безумовно, відносяться і комерційні проекти клієнтів банку, якщо вони стосуються подій, що будуть мати міс­це у суспільному житті в майбутньому.

Як було показано вище, теоретичний спір про те, які саме ві­домості слід відносити до банківської таємниці є досить принци­повим і напруженим. Проте остаточну крапку у спорах українсь­ких науковців щодо правової природи банківської таємниці поставив законодавець. Так стаття 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» закріпила легальне визначення банківсь­кій таємниці, вказавши, що інформація щодо діяльності та фінан­сового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуго­вування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріа­льної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею.

Звичайно, наведене визначення не є досконалим. Однак, воно безперечно дає змогу однозначно визначити правову природу цього явища. З нього можна зробити однозначний висновок про те, що банківська таємниця є інформацією, тобто об' єктом суб'єктивних прав та обов'язків, а не обов'язком суб'єкта.

Визначившись з поняттям банківської таємниці необхідно до­слідити його обов' язкові, істотні елементи, які включаються до визначення.

Як зазначалось вище, легальне визначення банківської таєм­ниці, що міститься 2у9 3статті 60 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність»293 не позбавлене деяких вад, що змушує нас зробити спробу визначитись з цим складним поняттям на теоре­тичному рівні.

Правовому регулюванню банківської таємниці в законі при­свячено Главу 10 Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» під назвою «Банківська таємниця та конфіденційність ін­формації», яка містить в собі визначення банківської таємниці та невичерпний перелік відомостей, які становлять банківську таєм­ницю. Оскільки безперечним є той факт, що найважливіше зна­чення у дослідженні того чи іншого правового явища має саме його визначення, яке, як правило, і стає результатом такого до­слідження, пропонуємо поглибитись у правовий аналіз визначен­ня, наведеного в законі.

Відповідно до статті 60 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність», банківська таємниця — це інформація щодо ді­яльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта, та взаємовідносин з ним чи тре­тіми особами при наданні послуг банку, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

На нашу думку, наведене в законі визначення містить декілька досить суттєвих недоліків.

Так, невиправданим є включення до кола суб'єктів, відомості стосовно яких охоплюються режимом банківської таємниці, ви­ключно клієнтів банку, тобто фізичних чи юридичних осіб, які користуються послугами банку. Наявність такого формулювання у законі позбавляє права на захист інформації про осіб, які у ми­нулому були клієнтами банку але перестали ними бути у поряд­ку, встановленому законодавством та/чи укладеним з банком до­говором (наприклад після розірвання договору про розрахунково- касове обслуговування, або припинення дії кредитного договору тощо). Крім того, із кола інформації, яка охоплена режимом бан­ківської таємниці, виключені відомості про особу, яка намагалась стати клієнтом банку, однак не стала ним в силу певних обставин (наприклад, для вирішення питання про надання кредиту в особи банком були витребувані певні документи які містять конфіден­ційну інформацію або банківську таємницю, крім цього була проведена перевірка фінансово-майнового стану особи, яка пока­зала, що особа не має достатній обсяг активів для одержання кре­диту, внаслідок чого кредитний договір не було укладено).

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність»294 клієнт банку — це будь-яка фізична чи юри­дична особа, що користується послугами банку. Відповідно до цього, особа, яка припинила користуватись послугами банку, а отже на даний момент вона не є клієнтом банку, позбавляється права на гарантований захист інформації про себе, яка була сво­го часу переданою банку і яка за своєю суттю безперечно відно­ситься до відомостей, які мають бути охоплені режимом банків­ської таємниці. Таке звуження кола суб'єктів які мають право на захист інформації є вкрай невиправданим. Крім цього, таке зву­жене тлумачення кола власників інформації, що становить бан­ківську таємницю, робить невизначеним правовий режим інфо­рмації, передбаченої статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені в документах, угодах та операціях клієнта. Така інформація не є банківською таємницею оскільки її власники не є клієнтами банку, а тому враховуючи положення закону, таку інформацію слід відокремити у ще один вид інформації з обме­женим доступом. Законодавець не надав також правового захис­ту інформації про діяльність та стан рахунків кореспондентів банку, а також відомостей про їх банківські рахунки. Виведення зазначених відомостей з-під правової охорони режимом банків­ської таємниці є необгрунтованим та таким, що не відповідає світовій практиці.

Другим істотним недоліком даного визначення є встановлення як однієї з необхідних умов віднесення інформації до банківської таємниці — можливості завдання матеріальної чи моральної шкоди клієнту від розголошення такої інформації.

По-перше, некоректним, на нашу думку, є вживання у тексті визначення терміну «моральна шкода». Такий термін в повній мірі можна застосувати лише до фізичної особи. На відміну від фізичної особи юридична особа не має психіки, а тому не може мати емоційні реакції на протиправні дії інших осіб[234]. У статті 23 Цивільного кодексу України для юридичної особи передбаче­ний лише один випадок коли вона може зазнавати моральної шкоди — приниження ділової репутації. На нашу думку по від­ношенню до юридичних осіб доцільно було б говорити про не- майнову шкоду як про шкоду, завдану немайновим правам особи, а тому викладений у статті термін «моральна шкода» необхідно змінити на термін «моральна (немайнова) шкода»[235].

По-друге, введення до легального визначення банківської тає­мниці такого суттєвого зауваження саме по собі віддає на розсуд банку питання про можливість заподіяння шкоди клієнту внаслі­док розголошення інформації, яка перебуває у власності клієнта. Враховуючи зазначене, відповідно до закону не повинно вважа­тися правопорушенням таке розголошення інформації, що відно­ситься до банківської таємниці, яке не може завдати шкоди кліє­нту банку. Рішення про можливість заподіяння шкоди клієнту розголошенням інформації у випадку виникнення спору між бан­ком та клієнтом повинен прийняти суд.

Інше питання, яке виникає в контексті аналізу легального ви­значення банківської таємниці, є її зміст тобто перелік видів ін­формації, яка охоплюється режимом банківської таємниці. Наве­дене вище визначення банківської інформації, що міститься у частині першій статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[236], відносить до банківської таємниці інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта. Звичайно, цей те­рмін потребує додаткового тлумачення. Далі в статті закону на­водиться невичерпний перелік інформації, що відноситься до ба­нківської таємниці. Так, відповідно до частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», до банків­ської таємниці законодавцем, зокрема, віднесене наступне:

•    відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі ко­респондентські рахунки банків у Національному банку України;

•    операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

•    фінансово-економічний стан клієнтів;

•    системи охорони банку та клієнтів;

•    інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;

•    відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи коме­рційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продук­ції та інша комерційна інформація;

•    інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

•    коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Крім цього, до банківської таємниці належить інформація про

банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду.

Принциповим, на нашу думку є співвідношення частин пер­шої та другої статі 60 Закону України «Про банки і банківську ді­яльність».

Як зазначалось вище, частина перша статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містить легальне визначення банківської таємниці в якому визначаються у виключній формі суттєві ознаки цієї правової категорії. Частина друга цієї статті містить перелік видів інформації, що охоплюється правовим ре­жимом банківської таємниці, який є значно ширшим, ніж інфор­мація «щодо діяльності та фінансового стану клієнта» (частина перша). Звичайно, дві частини однієї і тієї ж норми не можуть суперечити одна одній. Навіть якщо розглядати частини однієї статті як різні окремі норми, співвідношення їх як загальної та спеціальної є неможливим, адже об' єктом правового регулюван­ня цих норм є одні і ті ж суспільні правовідносини і норми відно­сяться до однієї статті одного і того ж нормативного акту.

До того ж слово «зокрема», що вживається у другій частині не залишає сумнівів стосовно того, що друга частина лише розкри­ває визначення, наведене в частині першій.

Очевидно, що наведений у частині другій статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» перелік видів інфо­рмації яка належать до банківської таємниці не є вичерпним і на­водиться в законі лише з метою спрямування правозастосовчої практики у вірне русло. До такого висновку можна дійти хоча б з того, що законодавець надаючи цей перелік використав слово «зокрема», тим самим вказавши, що окремо поміж інших відомо­стей можна виділити саме цей ряд. Зважаючи на це, відправним терміном для визначення змісту банківської таємниці є все ж та­ки «інформація про діяльність і фінансовий стан клієнта банка», що вживається у першій частині цієї статті. Тому всі види інфор­мації, що належать до банківської таємниці повинні тлумачитись у співвідношенні з наведеним у визначенні терміном, що, на на­шу думку, надто звужує коло відомостей, які підлягають захисту зазначеним режимом.

Так, наприклад, відповідно до закону інформація про органі­заційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керів­ників, може бути розголошеною, за виключенням випадків коли така інформація стосується фінансового стану клієнта банку. Не­зрозумілим в такому випадку є обсяг віднесеної до банківської таємниці інформації, що не перебуває у власності клієнта. Це, зо­крема, системи охорони банку, коди, що використовуються бан­ками для захисту інформації тощо. На нашу думку, до банківсь­кої таємниці можна віднести лише ті коди та системи охорони, які були доведені до відома клієнта у встановленому договором між банком та клієнтом порядку, та перебувають у його (клієнта) користуванні.

Зрозумілим є бажання законодавця віднести до банківської та­ємниці і інформацію з зазначених питань, що перебуває у власно­сті банку. Розголошення такої інформації є не менш суспільноне- безпечним, ніж розголошення інформації, що перебуває у власності клієнта, однак для цього необхідно було б включити таку інформацію до визначення банківської таємниці.

Враховуючи невичерпний перелік видів інформації, закріпле­ний у частині другій статті 60 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність»298, можна зробити висновок, що відправним терміном у розумінні змісту банківської таємниці є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта. Зазначений термін повинен вільно тлумачитись судом при вирішенні відповідних спорів, а положення частини другої статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» повинні носити лише інфор­мативно-довідковий характер. Відповідно до цього, посилання в рішенні суду на частину другу статті 60, без відповідного поси­лання на частину першу буде таким, що не відповідатиме законо­давству, адже відомості, зазначені у переліку, не можуть одержа­ти правової охорони передбаченої для банківської таємниці в разі, якщо вони не стосуються діяльності і фінансового стану клі­єнта банку.

У цьому контексті деякі положення частини другої статі 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» містять де­кілька недоліків, що може створити проблеми з практикою пра- возастосування.

Так, відповідно до пункту 2) частини другої банківською тає­мницею є фінансово-економічний стан клієнта, який сам по собі не може бути банківською таємницею, оскільки банківська таєм­ниця — це інформація, а тому це положення закону доцільніше було б сформулювати як «відомості про фінансово-економічний стан клієнта». Крім того, термін «проект», що вживається у пунк­ті 6) частини другої статті 60 не визначений у законодавстві.

 

41