yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share

Банківське право України

ІІІ.

 Третій рівень кола суб'єктів, що мають право одержувати банківську інформацію, припускає вихід за межі банківської і професійної систем і надання права окремим суб'єктам одержу­вати банківську інформацію про стан справ клієнтів банку без їх­ньої згоди. У цьому розумінні необхідно мати на увазі, що стаття 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»332 встано­влює виключний перелік суб'єктів, що мають право на одержан­ня інформації, і цей перелік не підлягає розширювальному тлу­маченню.

Банк у разі надходження до нього письмової вимоги про на­дання інформації, що містить банківську таємницю, зобов' язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про не­можливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги, якщо інші строки не встановлені законодавством України.

Якщо підготовка інформації перевищує вищезазначений строк її надання, банк зобов'язаний письмово повідомити про це служ­бову особу або відповідний державний орган, що звернувся з ви­могою про надання інформації, та зазначити, у який строк нада­ватиметься інформація, що містить банківську таємницю.

Частиною першою статті 62 Закону крім власника інформації, що містить банківську таємницю, банк зобов' язаний розкрити та­ку інформацію:

^ на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

^ органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимо- нопольного комітету України — на їх письмову вимогу стосо­вно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фі­зичної особи — суб' єкта підприємницької діяльності за конкре­тний проміжок часу;

^ органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контро­лю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб' єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

^ спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу сто­совно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об' єктом фінансового моніторингу;

^ органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб' єкта під­приємницької діяльності.

З аналізу зазначених положень можна зробити висновок, що законодавець називає суб' єктів, які мають право одержувати ін­формацію, що містить банківську таємницю, стосовно до двох груп клієнтів банку — 1) фізичних осіб; 2) юридичних осіб і гро­мадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Стосовно фізичних осіб правом на отримання інформації, що містить банківську таємницю, наділені тільки два суб' єкти — суд і спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фі­нансового моніторингу.

Виключення з визначеного частиною першою статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»333 кола суб'єктів, яким банк має право розкривати інформацію, що містить банків­ську таємницю, щодо фізичних осіб, становлять положення час­тини третьої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Це виключення стосується і фізичних осіб, які за­ймаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи. Так, в частині третій статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зазначається ще одне коло суб' єктів, які мають право на отримання інформації, що містить банківську та­ємницю: довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкла­ду) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріа­льним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консуль­ським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). Специфікою розкриття такої інформації зазначеним суб'єктам є факт смерті власника рахунку (вкладу), та відповідно надання підтверджуючого доку­мента — свідоцтва про смерть. При цьому, розкриваються не всі відомості, що становлять банківську таємницю (наприклад, рух коштів на рахунку протягом певного періоду), а лише відомості про наявність рахунку, залишок коштів на ньому, розмір вкладу на день надання довідки. Спірним питанням є правомірність на­дання довідок по рахунках (вкладах) приватним нотаріусам, оскі­льки вони відповідно до Закону України «Про нотаріат»[259] позба­влені права відкривати спадщину та видавати свідоцтво про право на спадщину.

Стосовно юридичних осіб та фізичних осіб, які є суб'єктами підприємницької діяльності, інформація, що містить банківську таємницю, надається значно більшому колу суб'єктів.

Органи Державної податкової служби, прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ України, Державної ви­конавчої служби мають право отримати будь-яку інформацію, віднесену Законом до банківської таємниці, стосовно всіх клієн­тів банку з дозволу власника цієї інформації та за рішенням суду. Крім того, органи прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України на їх безпосередній запит мають право отримати інформацію лише стосовно операцій за рахунками юридичних осіб та фізичних осіб — суб'єктів підпри­ємницької діяльності за конкретний проміжок часу. Інші держав­ні органи, які до набрання чинності Законом України «Про банки і банківську діяльність»[260], мали право отримувати інформацію, що становить банківську таємницю, лише з дозволу власника цієї інформації або за рішенням суду.

Розглянемо більш детальніше повноваження суду, органів прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної виконавчої служби та спе­ціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фі­нансового моніторингу щодо запиту інформації, що становить банківську таємницю, їх склад (структуру).

Повноваження судів (суддів) витребувати інформацію, що мі­стить банківську таємницю, передбачені статтями 22, 23, 27, 34, 40, 49 Закону України «Про судоустрій»[261], відповідно до яких суди мають право розглядати справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності, а суддя має здійснювати процесуа­льні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи, а також статтями 38, 65 Господарського процесуального кодексу України[262], статтями 93, 133, 137, 287 — 290 Цивільного процесуального кодексу України[263], статтями 74, 79, 110 Кодексу адміністративного судочинства України[264], статтями 253, 273, 299 Кримінально-процесуального кодексу України[265]. Крім цього, ін­формація, що становить банківську таємницю, може бути роз­крита будь-якому суб'єкту права за рішенням (вироком) суду на підставі статей 22, 23, 27, 34, 40, 49 Закону України «Про судо­устрій України»[266], статей 82, 83, 84 Господарського процесуаль­ного кодексу України[267], статей 202, 202-1, 203, 207 Цивільного процесуального кодексу України, статей 324, 328, 335 Криміна­льно-процесуального кодексу України, статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[268].

В процесуальному законодавстві України (крім Цивільного процесуального кодексу України — глави 12) відсутня у «чисто­му вигляді» (така, що непов'язана із порушеним правом і охоро- нюваними законом інтересами) процедура, процесуальна форма звернення суб' єкта права до суду саме для розкриття інформації, що містить банківську таємницю.

Повноваження органів прокуратури запитувати банки інформацію, що містить банківську таємницю, передбачається пунктом 1 статті 20 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до якого саме проку­рор, а не слідчий органів прокуратури, має право безперешкодно за по­свідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об' єд­нань громадян, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджено; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в то­му числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таєм­ницю або конфіденційну інформацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов' язаних з перевір­кою. Отримання прокурором від банків інформації, яка містить банків­ську таємницю, повинно здійснюватись у порядку та обсязі, встановле­них Законом України «Про банки і банківську діяльність»34 .

Відповідно до статті 25 Закону України «Про Службу безпеки України» Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов' язків надається право одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об' єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю. При цьому, отримання від банків інформації, яка містить банківську таємни­цю, здійснюється у порядку та обсязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 17 жовтня 2000 року №1138/2000[269], Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) як центральний орган виконавчої влади здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установлено­му порядку головні управління МВС України в Автономній Респу­бліці Крим, місті Києві та Київській області, управління МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті, районні, ра­йонні у містах, міські управління і відділи, а також підприємства, установи і організації, що належать до сфери його управління. Пра­во МВС України на запит у банка інформації, що містить банківську таємницю, передбачається пунктом 5 зазначеного Положення, від­повідно до якого воно має право одержувати в установленому зако­нодавством порядку від центральних та місцевих органів виконав­чої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи і матеріали, необхідні для вико­нання покладених на нього завдань.

До структури органів МВС України входить також міліція. Відповідно до пункту 17 статті 11 Закону України «Про мі- ліцію»[270] міліції для виконання покладених на неї обов' язків на­дається право одержувати безперешкодно і безплатно від підпри­ємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об' єднань громадян на письмовий запит відомості (в тому числі й ті, що становлять комерційну та банківську таємницю), необхідні у справах про злочини, що знаходяться у провадженні міліції. При цьому, зазначена норма встановлює правило, що міліція мо­же отримувати від банків інформацію, яка містить банківську та­ємницю, у порядку та обсязі, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до пункту 2 статті 11 Закону України «Про держа­вну податкову службу в Україні»[271] органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право одержу­вати безоплатно від підприємств, установ, організацій, включаю­чи Національний банк України та його установи, комерційні бан­ки та інші фінансово-кредитні установи (у порядку, передбаче­ному законодавством для розкриття банківської таємниці), від громадян — суб'єктів підприємницької діяльності довідки, копії документів про фінансово-господарську діяльність, отримані до­ходи, видатки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та громадян про поточні та вкладні (депозитні) рахунки, інформацію про наявність та обіг коштів на цих рахун­ках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни ва­лютної виручки від суб' єктів підприємницької діяльності, та ін­шу інформацію, пов' язану з обчисленням та сплатою податків, інших платежів у порядку, визначеному законодавством, входити в будь-які інформаційні системи, зокрема комп' ютерні, для ви­значення об'єкта оподаткування. Зазначені повноваження нада­ються всім структурним одиницям системи органів державної податкової служби, включаючи і податкову міліцію, яка крім цього згідно з статтею 22 зазначеного Закону, має право на отри­мання відомостей, що містить банківську таємницю, також на підставі пункту 17 статті 11 Закону України «Про міліцію»[272].

Відповідно до частини восьмої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», положення цієї статті [якою без­посередньо і здійснюється регулювання відносин із банківської таємниці] не поширюються на випадки надання спеціально упов­новаженому органу виконавчої влади з питань фінансового моні­торингу інформації про фінансові операції у випадках, передба­чених законом.

Статтею 12 Закону України «Про запобігання та протидію ле­галізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля- хом»[273] зобов' язано банки самостійно проводити внутрішній фі­нансовий моніторинг, якщо фінансова операція має одну або більше ознак, визначених цією статтею.

Відносини, що стосуються безпосередньо поняття банківської таємниці і порядку її розкриття регулюються в статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом». Відповідно до цієї стат­ті, порядок надання Уповноваженому органу інформації про фі­нансову операцію, що підлягає обов' язковому фінансовому моні­торингу для банків встановлюється Національним банком України.

Частина друга статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом» встановлює, що надання інформації банками Дер- жфінмоніторингу в установленому порядку не є порушенням ба­нківської або комерційної таємниці. Імовірно, що тут мова йде про інформацію про фінансову операцію яка підлягає обов' язковому фінансовому моніторингу. Разом з тим, слід відмі­тити, що якщо банк, як суб'єкт первинного фінансового моніто­рингу, надав до Держфінмоніторингу інформацію, яка не підля­гає обов' язковому моніторингу, такі дії мають кваліфікуватись як розкриття банківської таємниці, і, відповідно, банк, який пору­шив режим банківської таємниці, має нести відповідальність за таки дії відповідно до чинного законодавства. Цей висновок під­кріплюється нормою частини третьої статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», за якою суб'єкти первинного фінансового моніторингу, їх посадові особи та інші працівники не несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність за надання Уповноваженому орга­ну інформації про фінансову операцію, якщо вони діяли в межах цього Закону, навіть якщо такими діями заподіяно шкоду юриди­чним або фізичним особам, та за інші дії, пов' язані з виконанням цього Закону. Таким чином, встановлено, що порядок розкриття банківської таємниці регламентується виключно Законом Украї­ни «Про банки і банківську діяльність»[274] та Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»[275].

Банки зобов'язані інформувати Держфінмоніторинг про: операції, які підлягають обов' язковому фінансовому моніто­рингу (стаття 5 Закону України «Про запобігання та протидію ле­галізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

операції клієнта за наявності мотивованої підозри, що вони здійснюються з метою легалізації (відмивання) доходів, одержа­них злочинним шляхом (частина шоста статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

операції, щодо яких у банку є або повинні бути підозри, що вони пов'язані, мають відношення або призначені для фінансу­вання тероризму (частина сьома статті 8 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом»);

осіб, які здійснюють фінансову операцію, що підлягає фінан­совому моніторингу, та її характер у разі прийняття рішення про відмову від забезпечення здійснення цієї операції (частина друга статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»);

операції клієнта, щодо якого в банку є мотивовані підозри про надання ним недостовірної інформації, що стосується його іден­тифікації (частина п'ята статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність»);

закриття рахунку клієнта на підставі рішення уповноваже­ного державного органу про скасування державної реєстрації юридичної особи-клієнта або скасування державної реєстрації суб' єкта підприємницької діяльності — фізичної особи клієнта (частина дев'ята статті 64 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність»);

зупинення фінансової операції, якщо її учасником або вигодо- одержувачем є особа, яку включено до переліку осіб, пов'язаних із здійсненням терористичної діяльності (частина перша статті 121 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»).

Банки на підставі абзацу п'ятого частини першої статті 5 За­кону України «Про запобігання та протидію легалізації (відми­ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» та пункту 5 час­тини першої статті 62 Закону про банки зобов' язані надавати на запит Уповноваженого органу додаткову інформацію, пов' язану з фінансовими операціями, що стали об' єктом фінансового моні­торингу.

У разі отримання в установленому порядку вимоги Уповно­важеного органу про надання інформації, необхідної йому для виконання запиту відповідного органу іноземної держави, банк протягом 10 робочих днів має надати Уповноваженому органу таку інформацію.

Надання інформації Уповноваженому органу здійснюється банками в порядку, установленому нормативно-правовими акта­ми Національного банку.

Разом з тим, досить цікавою є процедура подальшого дотри­мання правового режиму інформації, яка передається банком як суб'єктом первинного фінансового моніторингу до Держфінмо- ніторингу.

Як вже зазначалось, відомості, які становлять банківську тає­мницю можуть бути переданими банками до Держфінмоніторин- гу, і в разі, якщо банк діє у відповідності із Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», він не несе відповідальності за розголошення банківської таємниці. Частина восьма статті 8 За­кону України «Про запобігання та протидію легалізації (відми­ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», вказує, що ін­формація, що передається згідно з вимогами цього закону, є такою, що має обмежений доступ. Разом з тим, відповідно до ча­стини дев'ятої статті 8 Закону України «Про запобігання та про­тидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», Держфінмоніторингу заборонено передавати будь- кому одержану від банків інформацію, яка містить комерційну чи банківську таємницю за винятком випадків, передбачених стат­тею 13 цього ж Закону. Таким чином, ця норма вказує, що у зага­льному випадку кінцевим суб'єктом, який набуває відомості, що становлять банківську таємницю може бути тільки Держфінмоні- торинг.

Відповідно до останнього висновку постає питання стосовно дій, які має вчиняти Держфінмоніторинг із отриманою ним інфо­рмацією від банків, як суб' єктів фінансового моніторингу.

Стаття 4 Закону України «Про запобігання та протидію легаліза­ції (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»[276] вказує, що Держфінмоніторинг — це урядовий орган державного управ­ління, який діє у складі Міністерства фінансів України. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України3 , органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спо­сіб, що передбачені законами України. Обсяг повноважень Держфі- нмоніторингу встановлюється Законом України України «Про запо­бігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», стаття 13 якого містить вичерпний перелік за­вдань і функцій Держфінмоніторингу.

Частина перша статті 13 Закону №249-ІУ вказує на те, що за­вданнями Держфінмоніторингу є:

•    збір, обробка і аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов' язковому фінансовому моніторингу;

•    участь у реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню те­роризму;

•    створення та забезпечення функціонування єдиної держав­ної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалі­зації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму;

•    налагодження співробітництва, взаємодії та інформаційного обміну з органами державної влади, компетентними органами іно­земних держав та міжнародними організаціями в зазначеній сфері;

•    забезпечення представництва України в установленому по­рядку в міжнародних організаціях з питань запобігання та проти­дії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму.

Очевидно, що до завдань Держфінмоніторингу не віднесено можливість безпосередньо втручатись в події та перешкоджати сумнівним операціям. Натомість цей орган має лише збирати, об­робляти і аналізувати інформацію про фінансові операції, що підлягають обов' язковому фінансовому моніторингу.

Разом з тим є досить невизначеним таке завдання, як участь у ре­алізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалі­зації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму. На нашу ду­мку, таке формулювання має передбачати існування певного нормативного документа, прийнятого уповноваженим державним органом, і в якому має бути чітко прописана доля участі Держфін- моніторингу у реалізації державної політики у даній сфері, так само, як і має бути визначна безпосередньо сама політика і її засади.

На реалізацію завдань, покладених на Держфінмоніторинг ча­стиною першої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочин­ним шляхом»354, частина друга цієї статті визначає коло повно­важень цього органу. Відповідно до другого абзацу цієї норми, Держфінмоніторинг отримує від органів виконавчої влади, орга­нів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання на за­пит інформацію, необхідну для реалізації покладених на нього завдань. Разом з тим, обов' язок надати таку інформацію саме на запит Держфінмоніторинга цим Законом встановлюється тільки для суб'єктів первинного фінансового моніторингу. Так, відпові­дно до абзацу п' ятого частини першої статті 5 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», суб' єкт первинного фінансового моніторингу на підставі та на виконання цього закону зо­бов'язаний надавати відповідно до законодавства додаткову ін­формацію на запит Держфінмоніторингу, пов'язану з фінансови­ми операціями, що стали об'єктом фінансового моніторингу. Проте органи виконавчої влади ніяким чином не зобов' язуються надавати взагалі будь-яку інформацію на запит Держфінмоніто- ринг, а отже надання інформації органом виконавчої влади на та­кий запит буде суперечити статті 19 Конституції України.

Цілком можливо, що законодавець вносячи таку норму до за­кону, мав на увазі центральні органи виконавчої влади та Націо­нальний банк України, які, відповідно до закону виконують фун­кції регулювання та нагляду за діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових операцій, адже статтею 4 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відми­ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»355 саме ці органи віднесені до суб' єктів державного фінансового моніторингу. Проте, зазначена невизначеність здатна у майбутньому виклика­ти певні ускладнення, адже, зважаючи на викладене, надання ор­ганами виконавчої влади або органами місцевого самоврядуван­ня, які не є суб' єктами первинного фінансового моніторингу, на запит Держфінмоніторинга відомостей, які становлять банківсь­ку, комерційну або особисту таємницю, є незаконним, і за зазна­чені дії посадові особи цих органів мають нести відповідальність у встановленому порядку.

Абзац третій частини другої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом» вказує, що Держфінмоніторинг від­повідно до покладених на нього завдань, співпрацює з органами виконавчої влади, іншими державними органами, завданнями яких є запобігання та протидія легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму. Проте, межі цієї співпраці Законом не встановлено, а отже є незрозумілим, яким саме чином Держфін- моніторинг має співпрацювати з вказаними державними органа­ми. Одночасно слід відмітити, що уніфікованого переліку орга­нів, які мають своїм завданням запобігати та протидіяти легалізації доходів і фінансуванню тероризму українське законо­давство не містить.

Зважаючи на те, що, відповідно до преамбули Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», цей закон спрямований на боро­тьбу з фінансуванням тероризму, ми можемо припустити, що ор­гани, про які веде мову норма абзацу третього статті 13 цього За­кону, є органами, на які законами України покладено обов' язок боротись з тероризмом. Перелік таких органів вказаний в статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»356.

Так, стаття 4 вказаного Закону зазначає, що суб'єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є: Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльніс­тю; Міністерство внутрішніх справ України; Міністерство обо­рони України; Міністерство України з питань надзвичайних си­туацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; спеціально уповноважений центра­льний орган виконавчої влади у справах охорони державного ко­рдону; Державний департамент України з питань виконання по­карань; Управління державної охорони України.

Таким чином, передбачається, що Держфінмоніторинг відпо­відно до покладених на нього завдань має співпрацювати з кож­ним із цих органів. Відповідно до цього, в нормативні акти, які регламентують діяльність кожного з цих органів, мають бути внесені відповідні зміни які б уточнювали сутність такого спів­робітництва. Так, зокрема, є незрозумілим, чи мають розкрива­тись під час співробітництва відомості, які стали відомими Дер- жфінмоніторингу під час проведення фінансового моніторингу, та які становлять комерційну або банківську таємницю.

Абзац четвертий частини другої статті 13 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»[277] вказує, що Держфінмоніто- ринг відповідно до покладених на нього завдань, за наявності до­статніх підстав, що фінансова операція може бути пов' язана з ле­галізацією (відмиванням) доходів або фінансуванням тероризму, надає до правоохоронних органів, згідно з компетенцією, відпо­відні узагальнені матеріали.

Надання Держфінмоніторингом інформації до правоохорон­них органів про те, що певна операція може бути пов'язана з ле­галізацією доходів або фінансуванням тероризму є наступним ло­гічним кроком для реалізації завдань Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом». Проте вказана норма містить певний ряд питань, від розв'язання яких залежить існування як інституту банківської таємниці, так і реалізація безпосередньо завдань За­кону №249-ГУ.

Так, є незрозумілим юридична конструкція «за наявності до­статніх підстав що фінансова операція може бути пов' язана з ле­галізацією доходів або фінансуванням тероризму», тобто закон не визначає — які саме підстави є достатніми для того, щоб Дер- жфінмоніторинг надіслав до правоохоронних органів відповідні узагальнені матеріали. Як вказано в частині першої статті 13 України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом»[278], одним із завдань Де- ржфінмоніторингу є обробка і аналіз інформації про операції, які підлягають фінансовому моніторингу. Відповідно до цього, ми можемо дійти до висновку, що рішення стосовно достатності чи недостатності підстав для подання матеріалів до правоохоронних органів має бути прийнятим Держфінмоніторингом при аналізі зібраної інформації. Проте, зважаючи на відсутність чітких кри­теріїв для визнання «достатності» таких підстав, ця норма більше посилається до інтуїції особи, яка здійснює такий аналіз ніж до визначення наявності складу злочину, передбаченого криміналь­ним законодавством України.

На нашу думку, тут більш слушним було б описати диспози­цію, за наявності якої Держфінмоніторинг мав би надсилати ма­теріали до правоохоронних органів, або надати в цій нормі поси­лання на певні приписи кримінального законодавства або законодавства про адміністративні правопорушення України.

Законом України «Про внесення зміни до статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[279] перелік органів, які мають право витребувати інформацію що становить банківську та­ємницю був доповнений органами державної виконавчої служби. З моменту опублікування даного Закону, органи державної вико­навчої служби отримали право отримувати на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів відомості, віднесені до банківської таємниці стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи-суб' єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до Закону України «Про державну виконавчу слу- жбу»[280], державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України, яка своїм за­вданням має своєчасне, повне і неупереджене примусове вико­нання рішень, передбачених законом. Обсяг повноважень держа­вних виконавців вказаний в статті 5 Закону України «Про виконавче провадження»[281].

Повноваження органів влади на запит у банка відомостей, що становлять банківську таємницю, також передбачаються Кримі­нально-процесуальним кодексом України[282].

Виїмка документів, які містять інформацію, що становить ба­нківську таємницю, проводиться лише за вмотивованою постано­вою судді та в порядку і з дотриманням вимог глави 16 Криміна­льно-процесуального кодексу України.

Банк не має права відмовлятися пред'явити або видати доку­менти чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час виїмки та які зазначені в рішенні (постанові) суду.

Банк зобов' язаний виготовити копії документів, що вилучають­ся, які засвідчуються підписом представника банку. Ці копії доку­ментів залишаються в банку замість вилучених оригіналів. Пред­ставникові банку вручається другий примірник протоколу виїмки.

Під час обшуку видача і огляд документів, що містять інфор­мацію, яка становить банківську таємницю, проводяться з додер­жанням норм Закону України «Про банки і банківську діяль­ність», що забезпечують охорону банківської таємниці.

Ще одним суб'єктом, який має право на запит (звернення) до Національного банку України (Голови) про надання інформації, яка становить банківську таємницю, є народні депутати України та ко­мітети Верховної Ради України. До недавнього часу Національний банк України відмовляв у наданні інформації, що містить банківсь­ку таємницю, на запити (звернення) народних депутатів України та комітетів Верховної Ради України, обґрунтовуючи свою позицію положеннями статті 62 Закону України «Про банки і банківську ді- яльність»[283], згідно з якою серед переліку органів, які мають право на запит відповідної інформації, відсутні народні депутати України та комітети Верховної Ради України. В свою чергу, народні депута­ти України, посилаючись на статтю 86, частину другу статті 89 Конституції України[284], частину другу статті 15, частину першу статті 16 Закону України «Про статус народного депутата Украї- ни»[285], наполягали на правомірності направлення запитів (звернень) до НБУ про надання інформації, що становить банківську таємни­цю. З цього приводу Конституційний Суд України за конституцій­ним поданням НБУ про офіційне тлумачення зазначених норм при­йняв рішення від 05.03.2003 по справі №1-6/2003[286], відповідно до якого народний депутат України на сесії Верховної Ради України та комітет Верховної Ради України мають право звернутися із запитом до Голови Національного банку України або з письмовою пропози­цією до Національного банку України або його посадових осіб про надання інформації, яка становить банківську таємницю. При цьому із депутатським зверненням народний депутат України може звер­нутись, якщо це пов'язано з депутатською діяльністю, а комітет Верховної Ради України — якщо це пов'язано із законопроектною роботою, підготовкою і попереднім розглядом питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.

Разом з тим, Конституційний Суд України зазначає, що Голова Національного банку України або інші посадові особи, розглядаючи запит або звернення, мають діяти з додержанням вимог законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківсь­ку діяльність» і зобов' язані повідомити народного депутата України про результати розгляду, тобто дати офіційну відповідь.

Таким чином, парламентарії мають право звертатись до НБУ про надання інформації, що становить банківську таємницю, од­нак саме за останнім закріплена можливість відмовити їм у на­данні відповідної інформації. По суті, Конституційний Суд України даним рішенням так і не вніс прозорість в проблему, що постала перед правниками.

Основною проблемою, що виникає під час з' ясування питання про коло суб'єктів та підстав для отримання інформації, що міс­тить банківську таємницю, є проблема співвідношення банківсь­кого законодавства та інших законодавчих актів.

Так, поза полем регулювання статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[287] залишились державна контро­льно-ревізійна служба України, якій для виконання покладених на неї обов'язків відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийнят­тям Закону України «Про банки і банківську діяльність»3 8, Зако­ну України «Про державну контрольно-ревізійну службу Украї- ни»[288], пунктом 5 статті 10 в межах повноважень та компетенції визначених законом надане право одержувати від Національного банку України та його установ, банків та інших кредитних уста­нов необхідні відомості, копії документів, довідки про банківські операції та залишки коштів на рахунках об'єктів, що ревізують­ся або перевіряються, а від інших підприємств і організацій, в тому числі недержавних форм власності — довідки і копії доку­ментів про операції та розрахунки з підприємствами, установами, організаціями, що ревізуються або

 

48