ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->§ 2. Предмет банківського права

Банківське право України

§ 2. Предмет банківського права

Б

еззаперечним є твердження, що об'єктивним критерієм по­ділу права на галузі є матеріальний зміст суспільних відно­син, урегульованих нормами права.

Ці відносини повинні бути однорідними, специфічними і во­лодіти певною визначеною єдністю на рівні діяльності, оскільки, як правило, окрема юридична норма регулює поведінку на рівні поведінкової операції, інститут права — на рівні дії, а галузь пра­ва — на рівні діяльності.

Визначаючи предмет банківського права, можна навести уза­гальнюючу позицію ряду науковців, згідно з якою предмет бан­ківського права — це суспільні відносини, які виникають в процесі побудови, функціонування і розвитку банківської си­стеми, зокрема в процесі здійснення центральним банком та кредитними установами банківської діяльності, а також сус­пільні відносини, які виникають в процесі регулювання бан­ківської системи з боку держаних органів в інтересах грома­дян, організацій та держави[24].

Якщо проаналізувати вищенаведене визначення предмету ба­нківського права, можна зробити висновок, що ключовою кате­горією в суспільних відносинах, які складають предмет бан­ківського права, є банк. Безперечно, банк є ключовим суб'єк­том банківських відносин, однак, на нашу думку, предметом бан­ківського права є також і інші відносини, зміст яких складає бан­ківська діяльність, однак суб'єктами яких є інші особи, ніж бан­ки. Зокрема мова йде про фінансові установи, що здійснюють діяльність на підставі Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг»[25].

Однак, так чи інакше, щоб окреслити предмет банківського права, необхідно чітко визначити риси і особливості такого по­няття як банк.

Сформулювати поняття «банк» намагалось багато вчених- юристів.

Деякі з науковців в якості основної ознаки комерційного банку виділяли договірний характер відносин між банком і його клієнта- ми[26]. Але при цьому поза увагою залишалось те, що банк в порівнян­ні з іншими суб' єктами підприємництва має деякі повноваження вла­дного характеру, які не дозволяють визначити правову природу відносин між банком і клієнтом повною мірою як договірну.

Край суперечкам щодо поняття банку поклала нова редакція за­кону «Про банки і банківську діяльність», згідно зі статтею 1 якого,

банк визначається як юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукуп­ності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізи­чних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власні ризики, відкриття та ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб[27].

В питанні визначення поняття фінансової установи в чинному законодавстві України існує певна неузгодженість. Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про Національний банк України», фі­нансовою установою є юридична особа, яка проводить одну або де­кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком за­лучення вкладів[28]. В той же час, в статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових по­слуг» поняттю фінансової установи надається більш широке зна­чення, оскільки до фінансових послуг, які можуть надавати юриди­чні особи-фінансові установи, відноситься залучення фінансових активів з зобов'язанням щодо наступного їх повернення. Та в будь- якому випадку, основною ознакою фінансової установи є надання фінансових послуг за умови отримання відповідного правового ста­тусу та дозволу на їх здійснення[29].

Особливість банку в порівнянні з іншими фінансовими уста­новами полягає в тому, що банк є основним фінансовим інститу­том, який покликаний здійснювати банківську діяльність, що має виключний характер. В той же час всі інші фінансові установи — це в основному спеціалізовані організації, які виконують певне визначене коло банківських операцій залежно від свого правово­го статусу.

Отже, невід'ємною частиною таких понять як банк і фінансова установа є категорія «банківські операції», яка і розкриває зміст їх діяльності.

Разом з тим, в законодавстві відсутнє визначення банківської операції, а в статті 47 Закону України «Про банки і банківську дія­льність» наводяться лише ті види банківських операцій, які банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії, а також операції та угоди, які виконуються на підставі письмового дозволу Національного банку України або у порядку, визначеному законо­давством України. Окрім банків, визначені законом операції і угоди мають право здійснювати також інші фінансові установи.

Банківські операції поділяються на види:

•    за характером: пасивні (вклади); активні (кредитні угоди); посередницькі; допоміжні;

•    за змістом: майнові; немайнові.

Отже, поряд з поняттям «банківська операція» застосовується по­няття «угоди, які можуть виконувати банки та фінансові установи».

Загальновідомим є факт, що ще за часів Римської імперії угода являла собою інститут цивільного права. Цивільним кодексом України, в статті 202 закріплено, що правочинами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на набуття, зміну або припи­нення цивільних прав і обов' язків[30].

Банківську угоду (правочин) характеризують наступні ознаки:

1. угода — це завжди вольовий акт, тобто дія;

2.  угода — це дія яка є правомірною, тобто яка відповідає ви­могам, додержання яких є необхідними для її чинності, зокрема тим, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України;

3.  угода спрямована на виникнення, припинення чи зміну бан­ківських правовідносин.

Разом з тим, на нашу думку, із наведених ознак банківських угод жодна не виділяє банківську угоду в окрему категорію. То­му, пропозиція щодо закріплення в законодавстві поняття і пере­ліку банківських угод, а також відмежування їх від банківських операцій на підставі самого лише суб'єктного складу учасників даних правовідносин вбачається не зовсім обґрунтованою.

Враховуючи вищевикладені поняття банку, характер його дія­льності і сукупність банківських операцій, які він виконує, можна окреслити таке поняття як банківська діяльність, яка є системо­утворюючою категорією при визначенні особливостей суспіль­них відносин, які складають предмет банківського права.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про банки і банківсь­ку діяльність»[31] визначення банківської діяльності наводиться через сукупність трьох банківських операцій, які можуть здійс­нювати тільки такі юридичні особи як банки — це залучення у вклади грошових коштів, видання кредитів і здійснення розраху­нків. Враховуючи ту обставину, що вказані у визначенні види ді­яльності у їх сукупності можуть здійснювати лише банки, така позиція є досить виправданою.

На думку багатьох науковців самою лише банківською ді­яльністю предмет банківського права не вичерпується. В ньо­го також включаються суспільні відносини, які виникають в процесі функціонування банківської системи[32]. До цього по­трібно додати і фінансову діяльність інших фінансово- кредитних установ.

Необхідно виділити такі особливості банківської діяльності, які відокремлюють зазначену діяльність від інших видів господа­рювання:

1) одержання прибутку банком пов'язано із ризиком;

2)  одержання прибутку здійснюється від обороту фінансових ресурсів, що є основою фінансової діяльності держави; в процесі фінансової діяльності не створюється додана вартість;

3)  особливий порядок оподаткування. Особливий порядок оподаткування пов'язаний з пільгою в оподаткуванні податком на додану вартість основних фінансових (банківських) операцій, а також з особливим порядком оподаткування прибутків банку, що пов' язаний з обов' язком формування резервів комерційними банками (стаття 12 Закону України «Про оподаткування прибут­ку підприємств»);

4)  законодавство висуває жорсткі вимоги до діяльності комер­ційних банків, їх фінансово-економічного стану. При цьому, держава в особі уповноважених органів встановлює та здійснює особливий контроль за фінансовим ринком;

5)   банківська діяльність провадиться в особливому правовому режимі — держава чітко регламентує порядок здійснення банків­ських операцій.

Таким чином, якщо окреслити предмет банківського права, то це — суспільні відносини, які виникають в процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб'єктів — Національного банку України, інших банків та фінансових установ, — з приводу таких об' єктів, як гроші, цінні папери та дорогоцінні метали, і спрямовані на забезпечення належного і ефективного функціонування банківської системи України[33].

Але неможливо вивчати правові норми, які регулюють банків­ську діяльність, лишаючи без дослідження правовідносини, з якими вони тісно пов'язані.

Таким чином, виникає необхідність у визначенні такої катего­рії, як банківські правовідносини.

Банківські правовідносини — це урегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, що складаються в процесі банківської ді­яльності і функціонування банківської системи України.

Банківські правовідносини мають специфічні риси, які обумо­влюють наявність притаманних їм наступних особливостей.

По-перше, ці правовідносини виникають в процесі банківської діяльності, тобто систематичної діяльності спеціальних суб' єктів — Національного банку України, інших банків та фінансових установ, з приводу таких об' єктів як гроші, цінні папери, дорогоцінні метали, валютні цінності, а також інформації, яка підпадає під режим бан­ківської таємниці. Необхідно зазначити, що об' єкт банківських пра­вовідносин вужче, ніж об' єкт цивільних правовідносин, оскільки останній включає в себе окрім вищезазначених об'єктів також ру­хомі і нерухомі речі, але ширше, ніж об'єкт фінансових, який, пере­важно, включає в себе тільки грошові кошти.

По-друге, однією з сторін в банківських правовідносинах обов'язково виступає спеціальний суб'єкт — Національний банк України, банк або інша фінансова установа.

По-третє, особливістю цих правовідносин є те, що за формою вони не є однорідними, і, в принципі, складаються з двох груп пра­вовідносин: публічно-правового та приватно-правового характеру.

По-четверте, через банківські правовідносини опосередкову­ється кредитно-грошова політика держави.

Розглянувши предмет банківського права можна дійти до висно­вку, що його складають суспільні відносини, які володіють певною визначеною єдністю, і виникають в сфері фінансової діяльності.

Тепер для того, щоб визначити, чи є банківське право галуззю права, необхідно розглянути метод правового регулювання, який є додатковим обов'язковим критерієм поділу права на галузі.

При регулюванні відносин, які складаються в сфері банківсь­кого права, використовується не менш ніж два метода правового регулювання — диспозитивний та імперативний.

Характеризуючи застосування вищевказаних методів пра­вового регулювання в банківському праві, можна зазначити, що в горизонтальних відносинах застосовується диспозитив­ний метод, а в вертикальних — імперативний.

Імперативне регулювання банківської діяльності зумовлено необ­хідністю проведення державної грошово-кредитної політики і здійс­нюється, як правило, через Національний банк України, а в деяких ви­падках — через Кабінет Міністрів України та інші державні органи.

Так, відносини Національного банку України з банками частіше за все є відносинами влади і підпорядкування, а отже, ці відносини ре­гулюються імперативним методом (методом владних приписів), який застосовується в фінансовому і адміністративному праві.

Натомість велика група відносин, які складаються між банка­ми, між банками і клієнтами (юридичними і фізичними особами), заснована на юридичній рівності сторін, і при правовому регулю­ванні таких відносин застосовується диспозитивний метод, при­таманний цивільному праву.

Окрім диспозитивного і імперативного методів, які застосо­вуються в банківському праві, виділяють також комплексний ме­тод правового регулювання банківського права, який об'єднує в собі окремі характерні риси диспозитивного і публічно-правово­го методу і є вторинним по відношенню до них.

Серед характерних рис комплексного методу виділяють на­ступні:

•    майнова самостійність учасників правовідносин;

•    застосування переважно способів комплексного (економіч­ного) впливу на учасників правовідносин;

•    поєднання регулювання відповідних суспільних відносин шляхом видання нормативно-правового акту і укладення догово­ру, який має цивільно-правовий характер;

•    «коридор автономії волі» обов' язкових учасників банківських правовідносин, який означає наявність в правовідносинах автономії волі, обмеженої певними рамками. Тобто суб'єкти правовідносин ма­ють можливість вільно формувати свою волю лише в чітко визначених межах, встановлених відповідними нормативно-правовими актами[34].

Але виділення такого методу здається не зовсім виправданим у зв'язку з тим, що суспільні відносини не можуть одночасно ре­гулюватися протилежними за своєю природою прийомами та способами, оскільки, таким чином, втрачається єдність правового регулювання.

Застосування в банківському праві двох протилежних за сво­єю природою та змістом методів правового регулювання не до­зволяють визнати банківське право галуззю права.

Враховуючи викладене вище, застосовуючи термін «банківське право», ми можемо розуміти під ним галузь науки чи правову дис­ципліну, а не саму галузь права. Таким чином, вивчення і розробка банківського права рівною мірою може охоплюватися предметом різних правових наук. Однак, кожна з юридичних наук, зокрема на­ука фінансового права, орієнтуючись на межі своєї галузі права, по­винна виділяти свій спектр вивчення банківського права.

М. В. Карасьова підтверджує вищезазначене положення, вважа­ючи, що банківське право повинно включатися в систему учбового курсу «Фінансове право» своїм фінансово-правовим аспектом[35].

Вважаємо, що можна говорити не про існування банківсько­го права як самостійної галузі права, а тільки про існування ба­нківського законодавства як галузі законодавства. Адже, як за­значає П.С. Пацурківський, в галузі права переважає об'єк­тивний момент — внутрішні закономірності правової матерії, а в галузі законодавства — суб'єктивний момент, тобто рішення

законодавця[36].

Таким чином, галузь законодавства являє собою сукупність юридичних форм, в яких знаходять своє вираження і закріплення певні норми права. Адже, правова форма певного виду суспіль­них відносин конструюється виходячи з їх змісту, тому в це по­няття включаються норми і інститути різних галузей права.

Банківське законодавство складається з правових форм, в які входять правові норми різних галузей права, що не є однорідни­ми, — це в першу чергу норми фінансового, адміністративного і цивільного права, але, як і в будь-якій галузі законодавства що претендує на визначену самостійність, існує певне ядро правових норм, які визначають його сутність.

За своїм змістом банківське законодавство є комплексним міжгалузевим правовим явищем, яке складається з приписів при­ватно-правового і публічно-правового характеру, об' єднаних та­ким предметом правового регулювання, як суспільні відносини, що складаються в сфері банківської діяльності й функціонування банківської системи.

В зв'язку з вищевикладеним вважаємо за необхідне дослідити нормативний склад банківського законодавства.

Цивільно-правові норми регулюють відносини, які складають­ся при здійсненні банками і іншими фінансовими установами ді­яльності в кредитно-банківській сфері. Так, нормами цивільного права визначаються насамперед правовий статус суб'єктів, які беруть участь в цивільному обороті; загальні правила здійснення угод, що застосовуються певним чином і до банківських угод; за­гальні правила про зобов' язання і договори, а також правила укладення та виконання окремих видів договорів.

Фінансово-правові норми складають основу банківського за­конодавства та регламентують діяльність фінансових установ в емісійній справі, в сфері валютних операцій, визначають ряд ас­пектів діяльності Національного банку України як кредитного і розрахунково-касового органу, регулюють діяльність банків, пов' язану з розрахунковими операціями, готівковим обігом, час­тково кредитними операціями та іншими.

Адміністративно-правові норми сприяють забезпеченню уп­равління банківською системою в цілому. Вони визначають ком­петенцію суб'єктів, які здійснюють керівництво банківською си­стемою, а також певні умови функціонування фінансових уста­нов (наприклад, підстави і порядок реєстрації та ліцензування); регулюють здійснення контролю та нагляду за законністю діяль­ності нижчестоящих суб'єктів (порядок і умови відзиву ліцензій, порядок накладення адміністративних стягнень за порушення норм банківського законодавства).

Отже, зважаючи на вищевказані положення, можна зазначити, що фінансові, адміністративні та цивільні норми є основними групами норм, які включені до нормативно-правових актів, із яких власне і складається банківське законодавство.

Серед ознак банківського законодавства слід виділити такі:

1.  Суперечливість правових норм;

2.  Багаторівневий характер правового регулювання при пере­вазі підзаконних нормативних актів;

3.  Динамічний характер норм.

Таким чином, на нашу думку, банківське законодавство яв­ляє собою сукупність правових форм, які містять в собі нор­ми різних галузей права (в основному фінансового, адмініст­ративного та цивільного), об'єднаних за сферою правового регулювання — банківською діяльністю, але при їх застосу­ванні використовуються різні (протилежні за своєю приро­дою) методи правового регулювання. При цьому, основний нормативно-правовий масив банківського законодавства відноситься до фінансового права.

 

4