ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->§ 5. Банківська таємниця в законодавстві зарубіжних країн

Банківське право України

§ 5. Банківська таємниця в законодавстві зарубіжних країн

П

оняття «банківська таємниця» — є одним із центральних понять банківського законодавства багатьох країн світу. Це пояснюється насамперед тим, що банки, як носії фінан­сової інформації, традиційно перебувають в центрі уваги держа­вних органів. Державний апарат абсолютної більшості країн світу завжди прагнув отримати доступ до банківської інформації, а останнім часом тиск на ці інститути посилився через проголо­шення провідними країнами світу боротьби з міжнародним теро­ризмом, легалізацією доходів отриманих злочинним шляхом то­що. У світі дедалі частіше постає питання стосовно щоб взагалі скасувати інститут банківської таємниці.

Проте, на сьогодні ще жодна країна не наважилась повністю відмінити банківську таємницю. Імовірно, це пояснюється досить щільним зв'язком між банківською таємницею та таємницею особистою, яка у абсолютній більшості країн проголошується як одна із основних конституційних гарантій.

Так, у Франції відповідно до Закону про банки 1984 року, ба­нківську таємницю зобов' язані зберігати члени адміністративної ради або спостережної ради кредитної організації, а також будь- яка інша особа, яка бере участь під будь-якою назвою в керуванні кредитною установою, або найнята нею. Обов' язок дотримання банківської таємниці поширюється на осіб, які здійснюють за до­рученням Банківської Комісії нагляд. Стаття 14 Закону про Банк Франції від 4 серпня 1993 року передбачає збереження банківсь­кої таємниці всіма агентами цього закладу. Банк зобов'язується тримати в таємниці всю інф38о0рмацію, яка довірена йому клієнтом або навіть третіми особами380.

Особливу увагу захисту банківської таємниці приділяє Швей­царська Конфедерація. Слід відмітити, що в банківському законо­давстві Швейцарії відсутнє легальне визначення банківської таєм­ниці, однак цей правовий інститут займає чільне місце у системі ба­нківського законодавство країни. Так, правовому регулюванню бан­ківської таємниці присвячені стаття 398 Трудового кодексу, декілька статей кримінального кодексу (статті 260, 305а, 305ь), Фе­деральний акт про міжнародну взаємодопомогу у кримінальних справах, Федеральний банківський акт (стаття 47), Федеральний акт про безпечний обмін та безпечну торгівлю, Федеральний акт Про запобігання відмиванню коштів у фінансовому секторі, Федераль­ний акт Про договір зі Сполученими Штатами Америки про взаєм­ну правову допомогу у кримінальних справах. Крім цього, правовий режим банківської таємниці встановлюється міжнародними норма­тивними актами — Європейською конвенцією про взаємодопомогу в кримінальних справах від 20 квітня 1959 року, Конвенцією від 8 листопада 1990 року про відмивання, пошук, виявлення та конфіс­кацію доходів від злочинів, Міжнародними договорами про юриди­чну взаємодопомогу. Всі ці нормативні акти містять положення, що регламентують у тому чи іншому об'ємі банківську таємницю381.

Системний аналіз законодавства дав змогу Федеральному де­партаменту фінансів Швейцарської Конфедерації, вивести насту­пне визначення банківської таємниці, яке цей державний орган запропонував увазі громадськості на своєму офіційному Гнтер- нет-сайті: «Банківська таємниця — це обов' язок банків, їх пред­ставників, працівників та експертів зберігати таємницю будь- яких професійних справ їх клієнтів, або третіх осіб, про які вони дізналися в силу виконання своїх обов' язків»382.

Звичайно, не досить вмотивованим, на наш погляд, є визна­чення банківської таємниці як обов'язку, адже вона є все ж таки інформацією, однак принцип визначення змісту банківської ін­формації, на нашу думку є досить обґрунтованим. Законодавство не наводить всього переліку видів інформації, що належить до банківської таємниці, а містить лише загальне правило про те, що до неї відноситься будь-яка інформація, що стосується професій­них справ клієнта і третіх осіб. І вже з цього правила законодав­ство потім встановлює винятки. В Україні до таких винятків мо­жна віднести положення останньої частини статті 60 закону.

Цікавим для української правотворчої практики є приклад Швейцарського Федерального Банківського Акту від 8 листопада 1934 року383, який взагалі не ставить протиправність розголо­шення банківської таємниці в залежність від заподіяної її розго­лошенням шкоди клієнту банку. Це усуває проблему з визначен­ням можливості заподіяння клієнту банку шкоди внаслідок розголошення відомостей, що належать до банківської таємниці. Відповідно до зазначеного нормативного акту «будь-яка особа, яка в силу своїх повноважень як члена керівництва, працівника, заступника, ліквідатора або комісіонера банку, спостерігача Бан­ківської Комісії, або члена керівництва або працівника уповно­важеної аудиторської фірми, розголосить таємницю, що була до­вірена їй, або про яку вона дізналася в силу своєї діяльності, а також будь-яка особа, яка підмовила іншу порушити професійну таємницю, буде покарана ув' язненням до 6 років позбавлення во­лі або штрафом в розмірі не більше 50 000 франків». Покарання застосовується незалежно від того чи продовжує працювати осо­ба в банківській індустрії. Звичайно, наведена норма не є бездо­ганною, однак є дуже цікавою для теоретичного вивчення. Адже країна, відома у всьому світі завдяки непорушності банківської таємниці, у своєму законодавстві не передбачає відповідальності за порушення банківської таємниці для банків. Норма сформу­льована виключно відносно фізичних осіб працівників банків, державних органів та аудиторських компаній.

Щодо змісту відомостей, які включаються до банківської тає­мниці, то юристи відомої швейцарської юридичної компанії МісЬеІоигі & Со стверджують, що нормативні акти Швейцарської конфедерації не містять переліку видів інформації, віднесеної до банківської таємниці. Однак судова практика та юридична наука відносить до банківської таємниці всі контакти клієнта з банком з метою відкриття рахунку, навіть якщо рахунок і не був відкри­тий, будь-яку інформацію, яку банк дізнався про клієнта незале­жно від того чи відкривав цю інформацію банку клієнт спеціаль­но, чи вона стала відома банку у інший спосіб, крім інформації, яка стала відома банку не у зв'язку з діловими відносинами між банком та клієнтом384. Таке загальне визначення змісту банківсь­кої таємниці дозволяє найбільш повно охопити всю ту інформа­цію, яка повинна бути віднесена до банківської таємниці, оскіль­ки будь-який перелік видів інформації, закріплений в законі є обмеженим, не може охопити всіх відносин, що складаються на практиці, а отже, є підставою для виникнення багатьох спорів, які можуть бути вирішені в межах правового поля лише із застосу­ванням принципу аналогії.

Проте швейцарську банківську таємницю по рівню привабли­вості перевершила банківська таємниця австрійська. В цій країні гарантується не тільки певна анонімність грошових вкладів, але і існують певні переваги відносно вкладень грошових коштів. В той час, як в Швейцарії податок на прибуток з капіталу становить 35%, податок на прибуток з анонімних капіталовкладень в Авст­рії становить 22%, тобто, банківська таємниця Швейцарії має більш високу вартість[297].

Певні переваги перед швейцарською банківською таємницею має банківська таємниця Королівства Ліхтенштейн. Основною з цих переваг є та, що сама держава не надає правової допомоги іншим країнам 3п86ри розслідуванні ними випадків ухилення від сплати податків[298].

Банківська таємниця відповідно до норм російського законодав­ства можна визначається в такий спосіб. Банківська таємниця — це відомості, що захищаються кредитною організацією, про операції, рахунки і вклади її і кореспондентів, а також інші, встановлені кре­дитною організацією на підставі федеральних законів у їх інтересах відомості, по яких можна ідентифікувати клієнтів і кореспондентів кредитної організації[299].

Банківське право Великобританії приділяє особливу увагу проблемі банківської таємниці. Однак, незважаючи на це, про­блема правового регулювання відносин банківської таємниці не одержала вичерпної правової регламентації в англійському праві. С початку підхід до обов'язку банку зберігати конфіденційність своїх відносин з клієнтом базувався на підході до контракту між банком та клієнтом як до договору, що містить елементи агентсь­кої угоди. Агент завжди пов' язаний обов' язком зберігати конфі­денційність своїх відносин з принципалом. В ряді випадків тако­му обов' язку кореспондує привілей, який звільняє агента навіть від обов' язку давати свідчення в суді, якщо такі свідчення могли завдати шкоди конфіденційності його відносин з принципалом. Банківська таємниця розглядається як така, що мається на увазі умова договору клієнта і банка.

В найбільш загальному вигляді цей підхід до банківської тає­мниці був виражений у справі Тоигпіег V. Каііопаї Ргоуіпсіаі апгі Ипіоп Вапк оГ Епдіапгі (1924). У цій справі позивач — клієнт бан- ку-відповідача — допустив овердрафт по своєму рахунку, який зобов' язався погасити протягом установленого часу відповідно до домовленості з банком. Оскільки заборгованість не була по­гашена в погоджений час, менеджер відділення банка зв'язався по телефону з наймачем клієнта, для того щоб уточнити адресу позивача. У процесі розмови, менеджер повідомив керівнику компанії про факт овердрафта, а також про те, що, можливо, по­зивач захоплюється азартними іграми, оскільки кілька разів ви­ставляв на банк чеки на користь букмекера. У результаті цієї розмови компанія відмовилася продовжити договір із зазначеною особою, коли минув тримісячний термін укладеного з ним раніше контракту. У зв'язку з зазначеними обставинами клієнт пред'явив банку позов про наклеп (оскільки чеки на користь бу­кмекера виставлялися в зв'язку з покупкою речей у нього, а не в зв'язку з участю в азартних іграх) і про порушення передбачува­ної умови контракту, у силу якої банк не мав права розкривати третім особам стан рахунків клієнта чи будь-яку угоду, що відно­ситься до них388.

Апеляційний суд задовольнив апеляцію позивача. Суддя лорд Бенкс у зв'язку з цим висловив положення, що лягло в основу принципового підходу англійського права до проблеми банківсь­кої таємниці:

«... обов' язок [не розкривати відповідну інформацію] випливає з договору, але цей обов' язок не абсолютний, а кваліфікований. Неможливо дати вичерпне визначення даного обов'язку... Прин­ципово, на нашу думку, що виключення можуть бути класифіко­вані по чотирьох напрямках: а) коли інформація розкривається за вимогою права; б) коли існує обов'язок перед суспільством роз­крити інформацію; в) коли інтереси банку вимагають її розкрит­тя; г) коли розкриття зроблене в силу вираженої чи такої, що ма­ється на увазі, згоди клієнта».

Однак, наведена думка судді не розкриває змісту банківської таємниці.

Спробу дати відповідь на питання про те, які відомості вклю­чаються до складу банківської таємниці зробив у тій же справі суддя лорд Аткин. На його думку, відповідь на питання, до якої саме інформації відноситься обов' язок банку зберігати таємни­цю, означає, що інформація «...не обмежується станом рахунка, чи знаходиться на ньому кредитовий чи дебетовий залишок і яка величина балансу. Вона повинна містити в собі як мінімум всі угоди, що пройшли через рахунок, і всі забезпечення, якщо вони мали місце, зроблені в зв'язку з рахунком; і у відношенні зазна­чених обставин обов' язок зберігати таємницю залишається після закінчення періоду, коли рахунок був закритий чи коли по ньому перестали відбуватися операції... Далі, вважаємо, що зо­бов'язання поширюється й у відношенні інформації, отриманої не власне зі стану рахунка клієнта, але і з інших джерел, якщо обставини, при яких вона була отримана, мали місце в зв'язку з відносинами банку і клієнта, наприклад у зв'язку з допомогою банку у веденні бізнесу клієнта...».

Проблемі правового регулювання банківської таємниці при­свячені також деякі положення Закону про банківську діяльність (Вапкіпд Асі 1987). У відношенні проблеми банківської таємниці закон виходить із принципового положення, відповідно до якого конфіденційна інформація під загрозою кримінальної відповіда­льності не підлягає розголошенню, без згоди особи, якій вона на­лежить, а також особи, від якої вона одержана. І вже з цього зага-

389

льного правила закон встановлює виключення .

Таким чином банківське право Великобританії стало на шлях розширеного розуміння поняття банківської таємниці, відповідно до якого не визначається перелік відомостей, що відносяться до банківської таємниці, а лише вказується, що до неї належить будь-яка інформація, якщо обставини, при яких вона була отри­мана, мали місце в зв'язку з відносинами банку і клієнта.

Гармонізація права в сфері банківської таємниці в ЄС являла собою досить складну проблему. Це стає зрозумілим, якщо взяти до уваги, що різні європейські країни мали різні традиції регулю­вання питань банківської таємниці.

Спроба вирішити ці задачі була почата в Першій банківській директиві. Питання банківської таємниці знайшли відображення в статті 12. Принципові положення документа зводилися до того, щоб пов'язати право компетентної влади на одержання інформа­ції з зобов' язанням дотримання професійної таємниці службов­цями органів банківського нагляду. Відповідно до зазначеної статті професійна таємниця працівників органів банківського на­гляду значила, що будь-яка конфіденційна інформація, що вони могли одержати при виконанні своїх обов' язків, не могла бути надана якій-небудь особі чи органу, крім випадків, передбачених

законом390.

У той же час зв'язаність службовців професійною таємницею не означала применшення права компетентних органів на обмін конфіденційною інформацією. Відповідно до Директиви компе­тентні органи мали право обмінюватися конфіденційною інфор­мацією з компетентними органами різних держав-учасників.

Регулювання питань банківської таємниці в Першій директиві носило досить загальний характер. Не дивно, що виникнення згодом судової справи Мипісіраіііу оГ Ніііедот V. Ніііепіиз (1985) знайшло прогалини в такому регулюванні, що призводять до мо­жливості досить суперечливих тлумачень положень Першої ди-

рективи391.

Суть справи полягала в тому, що нідерландський муніципалі­тет Хіллегом розмістив кошти на депозитному рахунку в банку, що належить іноземному власнику. Через кілька місяців після цього банк збанкрутував. Муніципалітет звернувся з позовом до глави департаменту банківського нагляду Центрального банку г­ну Хілленіусу в зв'язку з недостатнім на думку муніципалітету, контролем з його боку, що виявилося, зокрема, у тому, що Хілле- ніус не зреагував належним чином на отриману від закордонних наглядових органів інформацію.

У зв'язку з цим перед Судом Європейських Співтовариств бу­ло поставлене питання, чи зобов' язаний п. Хілленіус надавати таку інформацію, чи ж у даному випадку він пов' язаний зо- бов'язанням не розголошувати інформацію на підставі статті 12 Першої директиви. Питання звелося до того, чи є положення Ци­вільного кодексу Нідерландів (чи, більш широко, цивільного за­конодавства конкретної держави) достатньою підставою для роз­криття подібної інформації.

Принципово Суд схилився до того, що в конкретному випадку суд конкретної країни повинен вирішити питання про можливість розкриття інформації в цивільному процесі, виходячи з вищена- ведених принципів.

Підхід Другої директиви до банківської таємниці ґрунтувався на двох принципових положеннях. З однієї сторони, Директива підтвердила необхідність дотримання професійної таємниці пра­цівниками наглядових органів. З іншого боку, була розширена можливості обміну інформацією між наглядовими органами різ­них держав і надання інформації деяким небанківським наглядо­вим органам.

Обов' язок дотримання професійної таємниці був розширений Другою директивою по колу осіб — у коло таких осіб були включені не тільки власне працівники наглядових органів, але також аудитори й експерти, що виконували які-небудь роботи від імені наглядових органів. Зазначені особи могли розкривати отриману ними інформацію тільки в узагальненому виді, при якому виключалася можливість ідентифікації конкретних креди­тних організацій.

Директива провела розходження при розкритті зазначеної ін­формації в кримінальних і цивільних процесах. Природно, що розкриття інформації в кримінальному процесі було визнано без­умовним. Що ж стосується цивільних (торгових) процесів, то по­зиція Директиви звелася до того, що інформація у відношенні конкретної кредитної організації може бути розкрита в тому ви­падку, коли кредитна організація потерпіла банкрутство чи лікві­дується з іншої причини. Але таке розкриття піддавалося обме­женню: інформація могла бути розкрита лише при тій умові, що вона не торкалася інтересів третіх осіб.

Таким чином, дотепер у законодавстві ЄС не визначений зміст банківської таємниці. Нормативні акти по банківському праву обмежуються питаннями перш за все професійної таєм­ниці працівників наглядових органів, а також перерахуванням деяких виключень із загального правила про дотримання бан­ківської таємниці.

 

50