ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание-> ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ В ПРОЦЕСІ ДІЯЛЬНОСТІ ДИТЯЧОГО БУДИНКУ СІМЕЙНОГО ТИПУ

Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

 ПРАВОВІДНОСИНИ, ЩО СКЛАДАЮТЬСЯ В ПРОЦЕСІ ДІЯЛЬНОСТІ ДИТЯЧОГО БУДИНКУ СІМЕЙНОГО ТИПУ

 

 

 

3.1. Майнові правовідносини в системі правовідносин, що складаються під час діяльності дитячого будинку сімейного типу

 

 

 

У процесі діяльності дитячого будинку сімейного типу виникає значна кількість цивільно-правових відносин як майнового, так і особистого немайнового характеру. Майнові відносини становлять найбільшу групу серед усіх відносин, що регулюються цивільним правом. Більше того, майнові відносини, які є предметом саме цивільного права частіше за все виникають у суспільстві. Дитячий будинок сімейного типу не є винятком із цього правила: під час його діяльності виникає велика кількість правовідносин, суб’єктом яких є батьки-вихователі, вихованці дитячого будинку сімейного типу, орган опіки та піклування, рідні батьки та інші родичі вихованців, об’єктами – різноманітні матеріальні блага. Недосконалість правового регулювання майнових правовідносин, що виникають під час діяльності дитячого будинку сімейного типу зумовлює необхідність приділити якнайбільше уваги аналізу саме цих відносин як таких, що виникають за участю суб’єктів дитячого будинку сімейного типу під час його діяльності і потребують особливої охорони.

Традиційно майнові правовідносини у цивільному праві поділяються на речові і зобов’язальні [33, с. 74; 38, с. 88; 178, с. 61]. Слід зауважити, що однією з особливостей правовідносин у дитячому будинку сімейного типу є те, що їх суб’єктами виступають не тільки суб’єкти дитячого будинку сімейного типу, а й інші особи, які знаходяться у певному правовому зв’язку з останніми. Ця обставина ускладнює правове регулювання як речових, так і зобов’язальних відносин, що виникають під час діяльності дитячого будинку сімейного типу, і викликає необхідність урахування інтересів різних осіб.

Основне місце серед майнових відносин у дитячому будинку сімейного типу займають речові правовідносини. У праві, як відомо, речові правовідносини поділяються на два різновиди: а) правовідносини власності; б) правовідносини, що виникають з приводу користування чужою річчю.

Оскільки правовідносини власності в дитячому будинку сімейного типу є центральними серед майнових правовідносин, що виникають у процесі його діяльності, спочатку увагу буде приділено їх характеристиці.

Між суб’єктами дитячого будинку сімейного типу переплітається дуже багато зв’язків стосовно їх майна. Ці зв’язки юридично оформлюються у правовідносини власності, перш за все, між батьками-вихователями і вихованцями дитячого будинку сімейного типу, а також між вихованцями і власними дітьми батьків-вихователів, між вихованцями та іншими членами сім’ї батьків-вихователів. Складність регулювання цих правовідносин полягає у невизначеності правового статусу вихованців дитячого будинку сімейного типу відносно батьків-вихователів і членів їх сім’ї. Наявність у дитячому будинку сімейного типу великої кількості об’єктів права власності з різним правовим режимом ще більше ускладнює визначення правового режиму майна вихованців і батьків-вихователів. Для розв’язання вказаних проблем необхідно звернутися до докладного аналізу як чинного, так і перспективного законодавства, а також існуючих досліджень із проблем регулювання права власності взагалі і права власності членів сім’ї зокрема.

Особи, яких призначають батьками-вихователями, - це зазвичай люди, котрі вже мають майно, що знаходиться у них на праві власності. Це може бути житлове приміщення (будинок або квартира), земельна ділянка, транспортні засоби та інше нерухоме або рухоме майно. Ситуація ускладнюється тим, що певні речі можуть належати батькам-вихователям на праві спільної (сумісної або часткової) власності з іншими особами (в першу чергу – рідними дітьми батьків-вихователів або іншими родичами). Крім того майно може належати на праві власності тільки рідним дітям батьків-вихователів, їхнім батькам та іншим членам сім’ї батьків-вихователів. Таким чином, тут виникає низка нових правовідносин за участю більш широкого кола суб’єктів.

Вихованцям дитячого будинку сімейного типу теж на праві власності може належати певне майно. Воно може складатися з житлового приміщення (квартири або будинку), рухомого майна у вигляді особистих речей тощо. Крім того, і після передачі на виховання у дитячий будинок сімейного типу його вихованці зберігають право на одержання пенсій та аліментів від своїх рідних батьків.

Особливість майнових відносин між вихованцями та батьками-вихователями полягає в тому, що ці відносини мають внутрішній характер, тобто виникають тільки між суб’єктами дитячого будинку сімейного типу. У цьому полягає сенс класифікації відносин у дитячому будинку сімейного типу на внутрішні та зовнішні, яку було наведено раніше.

У випадку, що розглядається, внутрішні відносини мають майновий характер і формуються щодо майна, яке належить на праві власності батькам-вихователям, членам їх сім’ї та вихованцям дитячого будинку сімейного типу.

Створення дитячого будинку сімейного типу не змінює права власності батьків-вихователів, членів їх сім’ї і навіть вихованців дитячого будинку сімейного типу на майно, яке належало їм на праві власності, до моменту ухвалення рішення органом опіки та піклування про створення дитячого будинку сімейного типу. Усі вони вільно володіють, користуються та розпоряджаються своїм майном у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Через брак можливості більш докладного аналізу у даному дисертаційному дослідженні увагу буде приділено правовідносинам, об’єктами яких є житлове приміщення та рухоме майно, що належить батькам-вихователям на праві власності, і використовується ними для потреб дитячого будинку сімейного типу; кошти, які одержують вихованці у вигляді аліментних виплат і пенсій; майно, що може бути передане до дитячого будинку сімейного типу як благодійна допомога.

Вище вже зазначалося, що об’єктом одних з правовідносин може бути житлове приміщення, у якому батьки-вихователі мешкають до створення дитячого будинку сімейного типу і яке належить їм на праві власності. У тому випадку, якщо батькам-вихователям службове житлове приміщення буде надане ще до передачі вихованців у дитячий будинок сімейного типу, то на житлове приміщення батьків-вихователів вихованці дитячого будинку сімейного типу ніяких прав мати не будуть. Тобто вони не будуть входити до кола суб’єктів житлових правовідносин батьків-вихователів щодо того жилого приміщення, у якому вони мешкали до створення дитячого будинку сімейного типу.

Труднощі можуть виникнути у тому разі, якщо батьки-вихователі деякий час або постійно мешкають у житловому приміщенні, яке належить їм на праві власності разом з вихованцями дитячого будинку сімейного типу. У цьому разі виникатиме питання про обсяг прав вихованців на вказане житло.

Чинне законодавство встановлює три категорії осіб, які можуть мати той чи інший обсяг прав щодо житлового приміщення, в якому вони мешкають на будь-яких підставах. Це можуть бути: 1) члени сім’ї власника; 2) наймачі; 3) тимчасові мешканці.

Якщо визнати вихованців дитячого будинку сімейного типу тимчасовими мешканцями, то одним з їх обов’язків буде обов’язок у будь-який час негайно звільнити приміщення на вимогу власника або членів сім’ї, які проживають разом з ними, а у разі відмови вони можуть підлягати виселенню в судовому порядку без надання іншого житлового приміщення. Але це положення не відповідає інтересам дітей, які передані для виховання та спільного проживання в дитячий будинок сімейного типу, оскільки найчастіше їм нікуди виселятися і вони в такому випадку знову залишаться без піклування. Таким чином, вихованці не є тимчасовими мешканцями, хоча вони й можуть проживати деякий час на житловій площі батьків-вихователів не оплачуючи користування приміщенням.

Не є підставою для проживання вихованців дитячого будинку сімейного типу і договір найму між ними та власниками житлового приміщення (батьками-вихователями і членами їх сім’ї). Отже, вихованці не можуть бути визнаними і наймачами.

Виникає запитання: чи матимуть вихованці дитячого будинку сімейного типу рівні з батьками-вихователями права на користування житловим приміщенням? П. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12.04.1985 «Про деякі питання, що виникають в практиці застосування судами Житлового кодексу України» наголошує, що вирішуючи спори про право користування житловим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з’ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім’ї наймача, чи прописані вони в даному житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім’ї, що проживають з ним, певний порядок користування житловим приміщенням. Наведене роз’яснення з повним правом можна застосувати і до тих випадків, коли діти, позбавлені батьківського піклування, вселяються на житлову площу, що належить батькам-вихователям на праві власності.

Та обставина, що вихованці дитячого будинку сімейного типу відносно тривалий час проживають разом із батьками-вихователями і ведуть з ними спільне господарство, дозволяє зробити припущення, що вихованців можна віднести до членів сім’ї батьків-вихователів.

Під веденням спільного господарства у правовій доктрині розуміється “общий семейный бюджет, совместное питание, проявление заботы друг о друге, свойственные внутрисемейным отношениям” [181, с. 11]. Саме ці ознаки властиві стосункам між батьками-вихователями і вихованцями дитячого будинку сімейного типу. Вони ведуть спільне господарство, незважаючи на те, що кошти на утримання вихованців надаються державою, а кошти на утримання батьків-вихователів та членів їх сім’ї можуть надходити і з інших джерел (наприклад, за рахунок їх власної праці). Крім того, вихованці проживають з батьками-вихователями до досягнення повноліття, а у разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I – IV рівнів акредитації – до його закінчення (п. 2 Положення про дитячий будинок сімейного типу).

Раніше на право користування житловим приміщенням впливала також прописка. Тобто, якщо особа була прописана на даній житловій площі, то вона мала право користуватися нею. На сьогодні це положення застаріло, оскільки, як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 15 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім’ї власника приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Із цього випливає, що у разі, якщо вихованців дитячого будинку сімейного типу не встигли прописати у житловому приміщенні батьків-вихователів, то це не позбавляє їх права користуватися цим приміщенням на рівних правах з іншими членами сім’ї останніх. Таким чином, можна стверджувати, що вихованці дитячого будинку сімейного типу мають такий же обсяг прав на житлове приміщення батьків-вихователів, як і члени їх сім’ї, які проживають разом з ними і ведуть з ними спільне господарство.

Певними особливостями відрізняються і правовідносини, об’єктами яких є рухоме майно, що знаходиться на праві власності у батьків-вихователів або членів їх сім’ї та використовується у діяльності дитячого будинку сімейного типу. Правова природа відносин щодо користування майном вихователів дітьми, взятими на виховання в сім’ю на будь-яких підставах, виключаючи усиновлення, у літературі досліджена недостатньо. Здається, що вона схожа з правами осіб на чуже майно, зокрема, з особистими сервітутами. Діти, передані для виховання та спільного проживання в дитячий будинок сімейного типу, звичайно ж будуть користуватися майном, що належить на праві власності батькам-вихователям, а також членам їх сім’ї. Підставою цього права користування і повинен бути особистий сервітут, який  має строковий характер: він буде тривати доти, поки вихованці проживатимуть у дитячому будинку сімейного типу.

Здається, що за аналогією з ч. 2 ст. 175 СК, яка зобов’язує батьків передати у користування дитини майно, котре має забезпечити її виховання та розвиток, вихованці дитячого будинку сімейного типу мають право користуватися рухомим майном відповідного призначення, яке належить батькам-вихователям на праві власності, на рівних правах з їх власними дітьми.

Діти, які передаються в дитячий будинок сімейного типу, можуть мати певне рухоме і нерухоме майно. Майно, що належить вихованцеві дитячого будинку сімейного типу може поділятися на дві групи: 1) те, що належить йому на праві власності; 2) те, що належить йому на праві користування.

Слід зауважити, що правовий режим цього майна буде різний у залежності від тих правомочностей, які має дитина щодо нього. До майна, яке належить дитині - вихованцю дитячого будинку сімейного типу на праві власності – буде застосований режим роздільності майна батьків і дітей, який закріплює стаття 173 СК України. У даному випадку, оскільки вихованці дитячого будинку сімейного типу не мають права на майно батьків-вихователів, то й батьки-вихователі не мають права власності на майно дітей, які їм передані на виховання.

Відповідно до п. 15 Положення про дитячий будинок сімейного типу збереження майна, у тому числі житла, вихованців за місцем його знаходження забезпечують органи опіки та піклування. Таким чином, батьки-вихователі не мають права користування тим майном, яке належить вихованцеві на праві власності, якщо воно не знаходиться у дитячому будинку сімейного типу.

Вихованцям житлове приміщення може належати на праві користування. Право користуватися цим житлом вихованці дитячого будинку сімейного типу зберігають згідно з чинним законодавством на весь час знаходження у дитячому будинку сімейного типу. Якщо у приміщенні, яке належить вихованцю дитячого будинку сімейного типу на праві користування, залишилися проживати інші члени його сім’ї, батьки-вихователі ніяких прав на це житлове приміщення не мають і за схоронність його не відповідають.

По-іншому буде вирішуватися питання тоді, коли у житловому приміщенні, з якого вибули діти, не залишилися проживати інші члени сім’ї дитини. У цьому разі можуть бути два варіанти. По-перше, питання про передачу квартири у власність дитини вирішує орган опіки і піклування, за наявності певного юридичного складу, який найчастіше складається з таких елементів: 1) наявність у органів опіки та піклування відомостей про дитину, яка залишилася без батьківського піклування; 2) у квартирі мешкає тільки ця дитина; 3) орган опіки та піклування зобов’язаний займатися влаштуванням цієї дитини. Така ситуація характерна для випадків, коли дитина передається до дитячого будинку сімейного типу з навчально-виховного закладу, від опікунів (піклувальників) тощо. У цому разі питання про передачу квартири у власність дитини має порушувати орган опіки та піклування, а після її приватизації він має призначати опікуна над нею відповідно до Правил опіки та піклування.

У тому разі, якщо з квартири, якою мала право користуватися дитина, вибули всі повнолітні її наймачі під час знаходження дитини у дитячому будинку сімейного типу, питання про передачу квартири вихованця у його власність мають порушувати батьки-вихователі. Відповідно до п. 6.3 Правил опіки та піклування квартира (будинок), у якому мешкав тільки неповнолітній, може бути передана йому у власність згідно із заявою батьків-вихователів, які виховують дитину. При цьому від імені неповнолітнього з дозволу органу опіки та піклування батьки-вихователі, які виховують дитину, зобов’язані протягом шести місяців від дня вибуття дитини із зазначеного житлового приміщення звернутися до відповідного органу приватизації з заявою про передачу квартири (будинку) у власність неповнолітнього. Орган опіки та піклування після прийняття органом приватизації рішення про передачу квартири (будинку) у власність неповнолітнього повинен призначити опікуна над житлом і майном неповнолітнього в разі відсутності останнього.

У цьому випадку після приватизації житлове приміщення у разі наявності згоди органів опіки та піклування за його місцезнаходженням може бути передане батьками-вихователями, які виховують дитину, в оренду на підставі відповідного договору, а кошти, одержані орендодавцями, використовуватися під контролем органів опіки та піклування на потреби вихованців, оплату комунальних послуг та утримання житлового приміщення в належному стані (п. 6.4 Правил опіки та піклування). Таким чином, батьки-вихователі можуть набути права розпоряджання коштами, одержаними від здачі в оренду житла вихованця.

Отже, буде мати місце дуалізм правового режиму майна вихованців дитячого будинку сімейного типу, коли, з одного боку, батьки-вихователі не мають ніяких прав на майно вихованців, яке належало останнім на праві власності у момент передачі їх у дитячий будинок сімейного типу, а, з другого – вони мають право приватизувати від імені вихованця квартиру (житловий будинок) вихованця, здавати її в оренду, а отримані кошти використовувати для потреб дитини і утримання вказаного житлового приміщення.

Таким чином, можна зробити висновок, що батьки-вихователі не мають ніяких прав на майно, що належало вихованцеві дитячого будинку сімейного типу на праві власності у момент передачі його в такий будинок і не відповідають за його схоронність. У тому випадку, якщо у момент передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу вона мала право користування житлом, що належить до державного або громадського житлового фонду, і після передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу в ньому не залишилися проживати члени її сім’ї чи інші особи, батьки-вихователі мають право за згодою органу опіки та піклування приватизувати це житло від імені неповнолітнього і здати в оренду. Доходи від зданого в оренду житлового приміщення під контролем органу опіки та піклування мають витрачатися на потреби вихованця.

Положенням про дитячий будинок сімейного типу врегульовано тільки один різновид майнових відносин батьків-вихователів і вихованців стосовно майна, що набувається останніми під час знаходження у дитячому будинку сімейного типу. Відповідно до п. 14 Положення про дитячий будинок сімейного типу за вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсії, інші виплати, які перераховуються на їх особисті рахунки, відкриті в установах банку. Це правило є наслідком того, що на батьків-вихователів не покладається обов’язок з утримання вихованців. Батьки-вихователі за загальним правилом на вказані кошти не набувають ніяких прав.

Із цього правила Положенням про дитячий будинок сімейного типу встановлено виняток: батьки-вихователі мають право використовувати зазначені кошти за погодженням з органом опіки та піклування для спеціального лікування (операція на серці, трансплантація тощо), придбання спеціальних інструментів для розвитку здібностей дитини і спеціальних допоміжних засобів для дитини з вадами фізичного розвитку.

Чинним законодавством питання про те, у якій формі орган опіки та піклування повинен надавати згоду на витрачання батьками-вихователями коштів, що належать вихованцям вирішується не досить чітко.

Уявляється, що прикладом розв’язання цього питання може стати досвід законодавства Російської Федерації. Зазначене питання вирішується Правилами управління майном неповнолітніх підопічних, зберігання та відчуження цього майна, затвердженими Міністерством освіти РРФСР і погодженими з Міністерством фінансів РРФСР 30 жовтня 1969 року, які застосовуються в Російській Федерації і сьогодні в частині, що не суперечить Цивільному кодексу РФ (далі Правила). Правила встановлюють, що дозвіл на відчуження, продаж майна та витрачання грошових сум надається опікуну (піклувальнику) у письмовому вигляді. “Основное противоречие заключается в том, что по действующему законодательству сделки от имени ребенка в возрасте от 0 до 14 лет совершает опекун, а несовершеннолетний в возрасте от 14 до 18 лет совершает сделки сам, но с письменного согласия попечителя. Орган опеки и попечительства во всех случаях выдает разрешение на такие сделки” [104, с. 206].

В Україні Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 18.06.94, встановлюється, що у разі якщо угоди виходять за межі побутових, нотаріуси вимагають дозвіл органу опіки та піклування на право опікуна укладати, а піклувальника давати згоду на вчинення від імені підопічного таких угод. Питання про дозвіл на право опікуна вчиняти, а піклувальника давати згоду на вчинення від імені підопічного угод вирішує орган опіки та піклування шляхом прийняття відповідного рішення. Отже, дозволом на укладення угод уважатиметься рішення органу опіки та піклування. Але слід зауважити, що вказані положення стосуються тільки випадків укладення опікунами (піклувальниками) та підопічними угод, що потребують нотаріального посвідчення. Треба мати на увазі, що опікуни від імені підопічних мають право укладати, а піклувальники надавати згоду на укладення підопічними угод, які не виходять за межі побутових, але й не потребують нотаріального посвідчення. Батькам-вихователям потрібен дозвіл на витрачання коштів вихованців дитячого будинку сімейного типу шляхом укладення угод, які не є побутовими, але й не потребують нотаріального посвідчення.

             Таким чином, пропонується, встановлену в Правилах норму застосовувати і до дитячого будинку сімейного типу. У даному випадку орган опіки та піклування має надавати письмовий дозвіл на витрачання батьками-вихователями коштів, що належать неповнолітнім у вигляді аліментів, пенсій, інших виплат для спеціального лікування (операція на серці, трансплантація тощо) вихованців, придбання спеціальних інструментів для розвитку здібностей дитини і спеціальних допоміжних засобів для дитини з вадами фізичного розвитку.

          Сімейний кодекс містить дещо інші правила щодо права власності на аліменти малолітніх та неповнолітніх дітей. Так, ст. 179 СК України встановлює, що аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Коли той із батьків, на ім’я кого виплачувалися аліменти на дитину, помер, проблем ніяких виникати не буде – відповідно до ч. 2 вказаної статті аліменти є власністю дитини. Але в тому випадку, коли той з батьків, на ім’я кого виплачувалися аліменти, живий і не позбавлений батьківських прав, а дитина знаходиться у дитячому будинку сімейного типу, вона хоча й не втрачає права на одержання аліментів, але вони є відповідно до СК власністю одного з батьків. Наведене положення ст. 179 СК застосовується і тоді, коли дитина не проживає разом з тим із батьків, на ім’я якого призначені аліменти. Не має сенсу і в застосуванні в даній ситуації норми ст. 193 СК, оскільки дитячий будинок сімейного типу не є закладом охорони здоров’я, ані навчальним або іншим закладом. Перерахування аліментів на рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України передбачається законом тільки в тому випадку, коли дитина передавалася в дитячий будинок сімейного типу із указаного закладу і сама є власником аліментів. А якщо дитина передавалася в дитячий будинок сімейного типу з власної сім’ї чи від опікуна або піклувальника? У цьому випадку ніякі аліменти на рахунок вихованця дитячого будинку сімейного типу перераховуватись не будуть, оскільки вони є власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються, якщо він живий і не позбавлений батьківських прав, але з якихось причин не проживає разом із дитиною і не може здійснювати догляд за нею (наприклад, знаходиться в місцях позбавлення волі). Таким чином, складається така ситуація, коли аліменти не є власністю дитини і не є відповідно власністю батьків-вихователів, а вихованець дитячого будинку сімейного типу внаслідок цього залишається без засобів до існування після вибуття з такого будинку.

Здається, що в даному випадку необхідно поширити дію ст. 193 СК і на випадки передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу шляхом внесення до неї відповідних змін та доповнень. Пропонується доповнити ст. 193 СК частиною четвертою наступного змісту: “ Не припиняє право дитини на аліменти передача її в дитячий будинок сімейного типу, прийомну сім’ю або під патронат. У цьому разі суд за клопотанням органу опіки та піклування приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України з моменту передачі її в дитячий будинок сімейного типу, прийомну сім’ю, під патронат”. У разі прийняття наведеного доповнення СК України стане узгодженим з Положенням про дитячий будинок сімейного типу, а права та законні інтереси вихованців дитячого будинку сімейного типу, прийомних дітей та тих дітей, які передаються під патронат – захищеними.

Між СК і Положенням про дитячий будинок сімейного типу існує ще одна суттєва розбіжність. Згідно з СК неповнолітній дитині надається право на самостійне одержання аліментів і розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодексу України у разі смерті того з батьків, з яким вона проживала. Положення ж установлює, що аліменти перераховуються на особистий рахунок дитини. Отже неповнолітні вихованці дитячого будинку сімейного типу обмежуються у здійсненні наданого їм законом права на самостійне одержання і розпоряджання аліментами, які є їх власністю. Для усунення цієї розбіжності пропонується внести зміни до п. 14 Положення про дитячий будинок сімейного типу наступного змісту: “За вихованцями зберігаються раніше призначені аліменти, пенсії, інші виплати. Аліменти, пенсії, інші виплати, які належать малолітнім вихованцям, перераховуються на їх особисті рахунки, відкриті в установах банку. Неповнолітня дитина має право самостійно одержувати аліменти у разі смерті того з батьків, з яким вона проживала до вміщення її в дитячий будинок сімейного типу, та розпоряджатися ними відповідно до Цивільного кодексу України.”

             Таким чином, батьки-вихователі не набувають права власності на аліменти, які належать вихованцям дитячого будинку сімейного типу, оскільки, по-перше, якщо хоча б один із батьків вихованця живий, право власності на аліменти належить йому, по-друге, якщо той з батьків, з яким проживала дитина, помер, аліменти стають власністю дитини. Крім того, батьки-вихователі обмежені і у використанні вказаних коштів.

Ще одним особливим об’єктом права власності суб’єктів дитячого будинку сімейного типу є майно і кошти, які можуть надаватися дитячому будинку сімейного типу у вигляді благодійної допомоги під час його діяльності відповідно до п. 29 Положення юридичними та фізичними особами.

Якщо благодійна допомога надається конкретній особі, майно і кошти, які передаються, переходять у її власність. У тому випадку, коли така допомога надається юридичній особі, як правило, майно і передані кошти стають власністю юридичної особи. Інша справа, коли мова йтиме про надання благодійної допомоги такому утворенню, як дитячий будинок сімейного типу, що не має статусу юридичної особи і, таким чином, не є самостійним суб’єктом права власності. Усе майно, що є у наявності в дитячому будинку сімейного типу, належить на праві власності чи на праві користування його суб’єктам – батькам-вихователям, вихованцям і власним дітям батьків-вихователів (усиновленим, підопічним). Складністю правового становища суб’єктів дитячого будинку сімейного типу обумовлюється і складність правового режиму того майна, що є в наявності у дитячому будинку сімейного типу, а також того, що передається йому юридичними і фізичними особами у порядку надання благодійної допомоги.

             На жаль, чинне законодавство не вирішує питання правової природи тих відносини, які виникають при наданні благодійної допомоги дитячому будинку сімейного типу. Відповідно до Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» має укладатися договір про благодійну діяльність, але правова природа вказаного договору не досліджена.

          Основною ознакою договору дарування є його безвідплатність. У літературі вже зазначалося, що “поняття “безоплатна передача майна” значно ширше поняття “передача майна за договором дарування”. Близькими за своїм змістом  до дарування є відносини, що випливають з передачі майна у формі благодійництва...” [55, с. 371]. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» благодійництво – це добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. З аналізу вказаної статті випливає, що благодійництво є пожертвою. Норми про договір пожертви містяться у новому ЦК України. Відповідно до ст. 729 нового ЦК пожертвою є дарування нерухомих та рухомих речей, зокрема грошей і цінних паперів фізичним особам, юридичним особам, державі Україна, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети. Таким чином, можна зробити висновок, що відмінністю пожертви від договору дарування є заздалегідь обумовлене цільове використання наданого майна.

          Отже, повертаючись до дитячого будинку сімейного типу, необхідно наголосити, що надання благодійної допомоги у вигляді передачі майна і коштів не є договором дарування у чистому вигляді, а є пожертвою, і відповідно до цього, укладаючи з батьками-вихователями договір про надання благодійної допомоги, юридична або фізична особа мусить вказати, що майно та кошти передаються для потреб вихованців дитячого будинку сімейного типу і не підлягають відчуженню.

          Розподіл наданого в якості благодійної допомоги майна, а відповідно і виникнення права власності щодо нього має здійснюватися за принципом його цільового призначення. Так, враховуючи вимоги ст. 174 СК України, майно, призначене для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є її власністю. Майно, призначене для задоволення побутових потреб усіх суб’єктів дитячого будинку сімейного типу (меблі, побутова техніка, транспортні засоби, посуд тощо), матиме правовий режим спільної власності. Але в даному випадку виникають запитання: чи буде це часткова чи сумісна власність та чи будуть суб’єктами даної власності рідні діти батьків-вихователів (усиновлені, підопічні)? Від відповіді на ці запитання залежить право вказаних осіб вимагати виділу їхньої частки в натурі при певних обставинах (припиненні опіки чи піклування, відміні усиновлення, визнанні його недійсним, або при одруженні дитини та при окремому її проживанні тощо).

          Уявляється, що відповіді на наведені запитання можна отримати виходячи із законодавчих приписів та попередніх висновків, зроблених у даному підрозділі дисертаційного дослідження. Так, відповідно до ч. 4 ст. 355 нового ЦК спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Таким чином, якщо особа, яка здійснює пожертву, вкаже у договорі вид права власності на підставі якого передається майно, то питання можна вважати вирішеним. Якщо у Договорі це не визначено то, за загальним правилом, майно буде належати суб’єктам дитячого будинку сімейного типу на праві спільної часткової власності.

          Що стосується суб’єктів права власності на майно і кошти, передані дитячому будинку сімейного типу у вигляді благодійної допомоги, то, здається, що рідні діти батьків-вихователів також будуть уважатися власниками майна, призначеного для їх життєдіяльності і розвитку.

Джерелом набуття права власності у дитячому будинку сімейного типу може бути спільна праця суб’єктів дитячого будинку сімейного типу. За загальним правилом, наслідком спільної праці членів сім’ї є спільна сумісна власність, а осіб, які не пов’язані між собою родинними зв’язками – спільна часткова (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», ст. 368 нового ЦК). У дитячому будинку сімейного типу існують дві категорії осіб: одна – батьки-вихователі та їхні власні діти, які пов’язані між собою родинними зв’язками, а друга – батьки-вихователі та вихованці, родинні зв’язки між якими відсутні. І якщо в даному випадку буквально виходити з вимог закону, то можна зробити висновок, що майно, набуте спільною працею батьків-вихователів та їх дітей, є їх спільною сумісною власністю, а майно набуте спільною працею батьків-вихователів та вихованців дитячого будинку сімейного типу – спільною частковою власністю. Але таке вирішення вказаного питання, по-перше, суперечить інтересам вихованців, по-друге, вносить незручність у відносини власності між суб’єктами дитячого будинку сімейного типу, а, по-третє, суперечить меті створення дитячого будинку сімейного типу – забезпеченню належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, бо якщо у дитячому будинку сімейного типу почнуться майнові суперечки, то це буде заважати нормальному вихованню і розвитку як власних дітей батьків-вихователів, так і вихованців. Вирішення вказаного питання вбачається в проведенні аналогії з особистим селянським господарством. Тим більше, що на практиці дуже часто зустрічаються випадки, коли дитячий будинок сімейного типу знаходиться у сільській місцевості, а його суб’єкти займаються садівництвом і городництвом для задоволення потреб дитячого будинку. Крім того, відповідно до п. 25 Положення дитячому будинку сімейного типу може надаватися у користування земельна ділянка для ведення садівництва і городництва поблизу місця його розташування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України “Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 року особисте селянське господарство – це господарська діяльність, що провадиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Наведена конструкція окремими вченими ототожнюється з колгоспним двором [51, с. 391], положення про який містилися у ЦК УРСР до 1993 року. Але зустрічається також думка, що “на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність не розповсюджуються” [178, с. 349]. Здається, що слід приєднатися до першої думки, оскільки чинне законодавство прямо не регулює правовий режим майна особистого селянського господарства.

Ч.2 ст. 6 Закону України «Про особисте селянське господарство» досить невизначено вказує на те, що майно, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, може бути

 

17