ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->3.2 Особисті немайнові правовідносини в системі правовідносин, що виникають у процесі діяльності дитячого будинку сімейного типу

Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

3.2 Особисті немайнові правовідносини в системі правовідносин, що виникають у процесі діяльності дитячого будинку сімейного типу

 

 

 

Другим різновидом правовідносин, що виникають у дитячому будинку сімейного типу, є правовідносини немайнового характеру. За своєю сутністю вони є цивільними правовідносинами. Немайнові відносини в цивільному праві – це предмет численних дискусій поміж науковцями. Перш за все дискусії ведуться навколо того, чи є вказані відносини предметом регулювання цивільного права, чи воно тільки захищає їх [41, с. 58; 76, с. 23; 83, с. 60-61; 93, с. 12-16; 122, с. 60; 154, с. 182-183]? Далі, якщо ці відносини є предметом регулювання, то які саме з них, оскільки вони межують зі сферою особистого життя людини, а з цього випливає, що не всі відносини особистого характеру можуть підлягати правовому регулюванню. На цю обставину неодноразово звертали увагу теоретики права і спеціалісти галузевих наук як у минулому, так і сьогодні [72, с. 8; 118, с. 107; 166, с. 299-300; 167, с. 119; 172, с. 63]. У різні часи перелік особистих прав, що регулюється або захищається нормами цивільного права, змінювався. Нині він має тенденцію до збільшення. Наочним прикладом цього може стати Книга друга нового ЦК України та СК України, у яких значно зріс перелік особистих немайнових прав фізичних осіб, що регулюються цивільним правом. І можна з впевненістю стверджувати, що на цей час особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, регулюються, охороняються і захищаються цивільним правом України.

Стосовно даного дослідження найбільший інтерес викликають особисті немайнові відносини між батьками та дітьми, які регулюються, охороняються і захищаються СК. У СК перелік особистих немайнових прав батьків і дітей у порівнянні з Кодексом про шлюб та сім’ю, як уже зазначалося, дещо збільшився. Зараз до таких прав належать:

-       право батьків визначати прізвище, ім’я та по батькові дитини та змінювати його;

-       права батьків щодо виховання дитини;

-       права батьків на спілкування з дитиною;

-       права батьків по захисту дитини;

-       право батьків на визначення місця проживання дитини.

Указані права і обов’язки батьків будуть мати дещо інший зміст по відношенню до батьків-вихователів і вихованців дитячого будинку сімейного типу. Деякі з цих прав одержали безпосереднє закріплення в Положенні про дитячий будинок сімейного типу, а деякі випливають з аналізу діючого законодавства і, таким чином, особливості їх здійснення батьками-вихователями потребують свого врегулювання Положенням про дитячий будинок сімейного типу.

Відповідно до ст. 144 СК батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану. При реєстрації дитини їй дається прізвище і ім’я, яке визначається за згодою батьків, і по батькові – за іменем батька. І тільки у виняткових випадках (у разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини) реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. Тобто в цих випадках ім’я, прізвище та по батькові дитини реєструється не батьками. Закон, таким чином, не наділяє батьків-вихователів правом давати своїм вихованцям ім’я, прізвище та по батькові.

Відповідно до Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р. № 233, переміна прізвищ, імен, по батькові громадянами України дозволяється після досягнення ними 16-річного віку. Зміна прізвищ, імен та по батькові неповнолітніх, які не досягли 16-річного віку, іншими особами допускається тільки у випадках їх усиновлення. Таким чином, ні змінювати, ні визначати прізвища, ім’я, та по батькові вихованців дитячого будинку сімейного типу батьки-вихователі не мають права.

Положення про дитячий будинок сімейного типу 1994 року містило норму про те, що батьки-вихователі зобов’язані виховувати дітей, піклуватися про їх здоров’я, духовний, моральний та фізичний розвиток, навчання, підготовку до праці. У новому Положенні 2002 року вказаний обов’язок не отримав закріплення, і на батьків-вихователів покладено відповідальність тільки за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток вихованців. Положення про дитячий будинок сімейного типу тим самим досить вузько окреслює повноваження батьків-вихователів щодо тих дітей, які передані їм для виховання та спільного проживання. Така ситуація потребує вирішення за допомогою теоретичних положень науки цивільного і сімейного права.

Функцію виховання виконують, перш за все, батьки дитини, а також ті особи, яким законом надається право брати дитину для виховання та спільного проживання: опікуни, піклувальники, усиновлювачі, патронатні вихователі, прийомні батьки, фактичні вихователі.

У літературі не існує одностайної думки щодо правової природи права батьків на виховання дитини. Більшість вчених підтримує думку про те, що право на виховання є одночасно й обов’язком батьків [39, с. 361; 110, с. 155; 125, с. 60; 135, с. 9; 134, с. 180; 138, с. 9]. Інша група вчених уважає вказане право суб’єктивним правом батьків [133, с. 9; 159, с. 12]. Але, на наш погляд, більш переконливою є думка про те, що право на виховання є елементом сімейної правоздатності [84, с. 27; 88, с. 27], оскільки “это способствует наполнению его содержания целым комплексом разнообразных прав, прямо или косвенно связанных с воспитанием детей... позволяет отдельные элементы понятия, в зависимости от их содержания, от субъекта, которому они принадлежат, рассматривать либо как право, либо как обязанность, либо как органическое соединение того и другого” [88, с. 27].

Указане питання знайшло своє вирішення і у чинному СК, який передбачає наявність у батьків комплексу прав (ст. 151 СК) і обов’язків (ст. 150 СК) щодо виховання дитини, не закріплюючи одночасно з цим норми, яка містилася у КпШС України 1969 року про те, що батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей (ст. 61). Таким чином, на сьогодні батьки мають як права, так і обов’язки щодо виховання дитини.

Із твердження про те, що право на виховання є елементом сімейної правоздатності батьків, яка може складатися з прав, обов’язків або поєднання тих та інших, можна зробити висновок, що до батьків-вихователів може переходити такий обсяг прав і обов’язків щодо виховання дитини, який може бути переданий їм з огляду на правову природу батьківських прав. Це означає, що певні права і обов’язки щодо виховання дитини не можуть бути передані іншим особам, оскільки вони настільки тісно пов’язані з особою батьків, що не підлягають передачі за жодних обставин. Наприклад, таким правом є  переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини. Це право можуть реалізовувати тільки батьки дитини, і навіть коли дитину передано в дитячий будинок сімейного типу, а її батьки позбавлені батьківських прав, виходячи з цього права, батьки, по-перше, мають право на побачення з дитиною, а, по-друге, в разі поновлення їх у батьківських правах, вони мають право вимагати повернення їм дитини. Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 150 СК передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування щодо неї. Тобто навіть тоді, коли дитина передається в дитячий будинок сімейного типу, батьки повинні виявляти турботу про неї та цікавитись її життям, а також виконувати свої обов’язки щодо утримання дитини.

Таким чином, хоча Положення про дитячий будинок сімейного типу і покладає на батьків-вихователів відповідальність лише за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток вихованців, батьки-вихователі мають як права, так і обов’язки щодо виховання таких дітей. Але права і обов’язки, що їх мають батьки дитини, яку передано в дитячий будинок сімейного типу, переходять до батьків-вихователів не в повному обсязі, оскільки деякі з них настільки пов’язані з особою батьків, що не можуть передаватися іншим особам. Отже, у зв’язку з цим у Положення про дитячий будинок сімейного типу необхідно внести відповідні доповнення, які б конкретизували повноваження батьків-вихователів щодо виховання дітей. Такі доповнення можуть мати наступний зміст: “Батьки-вихователі мають такі ж права та обов’язки щодо виховання дітей, які передані їм для виховання та спільного проживання, як і їх батьки, крім випадків, передбачених ч. 5 ст. 150 та ч. 1 ст. 151 СК України.”

Розподіляючи права і обов’язки щодо виховання дитини між її батьками, законодавець закріпив у СК принцип рівності прав і обов’язків матері й батька щодо виховання дитини (ст. 141 СК). Не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини розірвання шлюбу між батьками. У дитячому будинку сімейного типу батьками-вихователя також може бути подружжя. За аналогією з батьками за нормальних умов (сумісного проживання жінки та чоловіка, які обидва є батьками-вихователями тощо) права і обов’язки між ними розподілятимуться за принципом рівності. Але практиці відомі випадки, коли чоловіки матерів-виховательок не витримують навантаження і розлучаються з ними [182, с. 85]. У такому випадку постає запитання: чи позбавляються такі особи автоматично прав і обов’язків батька-вихователя, чи для цього потрібне рішення органу, який приймав рішення про створення дитячого будинку сімейного типу? Чинне законодавство відповіді на це запитання не дає. Уявляється, що все має залежати від бажання тієї особи, яка розірвала шлюб із матір’ю-вихователькою. У тому разі, коли ця особа бажає продовжувати працювати в якості батька-вихователя, він не повинен позбавлятися цього статусу через розлучення. У тому ж випадку, коли до розлучення призвели саме труднощі, пов’язані з діяльністю дитячого будинку сімейного типу, і батько-вихователь не бажає більше виконувати ці функції, орган опіки та піклування, який приймав рішення про створення цього дитячого будинку, має прийняти рішення про позбавлення вказаної особи статусу батька-вихователя. Доцільність прийняття цього рішення виправдана також тим, що воно покликане підтвердити те, що зі вказаною особою орган опіки та піклування провів усі розрахунки. Отже, розлучення батьків-вихователів не припинятиме автоматично виконання їх функцій. Для позбавлення батька-вихователя такого статусу необхідно прийняття відповідного рішення органом опіки та піклування.

             Як уже зазначалося, при передачі дитини в дитячий будинок сімейного типу до батьків-вихователів переходять не всі особисті права і обов’язки батьків щодо переданих дітей, оскільки не всі батьківські права можуть бути переданими іншим особам. Навіть у разі позбавлення батьківських прав батько і мати дитини мають право на безперешкодне спілкування з нею (ст. 153 СК).

             Відповідно до п. 16 Положення про дитячий будинок сімейного типу вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Указані норми повністю відповідають інтересам дитини, які захищаються відповідними державними органами опіки та піклування шляхом визначення форм спілкування батьків та інших родичів з нею. Але при цьому також дотримуються інтереси і батьків-вихователів, з якими вказані заходи повинні погоджуватися.

З правами і обов’язками щодо виховання дитини тісно пов’язане і право на визначення місця проживання дитини. За загальним правилом, у тому разі, якщо дитина не досягла 10 років, її місце проживання визначають батьки, якщо дитина у віці від 10 до 14 років, воно визначається за спільною згодою дитини і батьків, при досягненні дитиною 14 років їй надається право самостійно визначати своє місце проживання. Не вирішеним є питання про те, хто має право визначати місце проживання дитини в тому разі, коли вона залишається з тих чи інших причин без батьківського піклування. З аналізу норм СК України випливає, що місце проживання в залежності від причин позбавлення дитини батьківського піклування вирішується судом або органом опіки та піклування.

             Відповідно до п. 20 Положення батьки-вихователі є законними представниками вихованців і захисниками їх прав та інтересів в усіх органах, установах і організаціях без спеціальних на те повноважень. Інститут представництва відомий цілій низці галузей права, в тому числі і міжнародному праву, у зв’язку з чим у літературі зустрічається думка про те, що інститут представництва є міжгалузевим [70, с. 5-6; 107, с. 7].

             Батьки-вихователі є представниками вихованців у цивільно-правовому сенсі, що випливає з п. 20 Положення про дитячий будинок сімейного типу згідно з яким “батьки-вихователі є законними представниками вихованців”. Вони також є представниками вихованців у процесуальному сенсі: “захисниками їх прав та інтересів в усіх органах, установах та організаціях”. Вказані правовідносини мають як спільні риси, так і певні відмінності: вони різні за своїм суб’єктним і об’єктним складом, за обсягом прав і обов’язків представників, до того ж не однакові за своєю тривалістю. Зазначені інститути вже були досліджені фахівцями-цивілістами [6; 107; 143], вченими в галузі цивільного [56] і кримінального процесу [70].

             У цивільно-правовій літературі містяться різноманітні визначення представництва [15, с. 124; 33, с. 232; 35, с. 217; 38, с. 268; 147, с. 188; 149, с. 196; 151, с. 262], але всі вони мають спільні риси. Усі науковці одностайні в тому, що представник вчиняє від імені особи, яку він представляє, угоди та інші юридичні дії, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права і обов’язки. Метою цивільно-правового представництва є встановлення правового зв’язку між третіми особами і особою, яка представляється [34, с. 217].

             У цивільному процесі представництво – це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і суб’єктивному з’ясуванні обставин справи, в постановлені законного і обгрунтованого рішення [187, с. 146]. Метою судового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони [15, с. 129; 37, с. 93].

             Таким чином, в якості цивільно-правових представників вихованців дитячого будинку сімейного типу батьки-вихователі мають значно більший обсяг прав, ніж в якості процесуальних представників, оскільки останні можуть вчиняти тільки юридичні дії процесуального характеру [143, с. 42]. Але права законних представників на укладення правочинів та здійснення інших юридичних дій обмежуються чинним законодавством, яке встановлює порядок здійснення зазначених дій опікунами малолітніх. Уявляється, що наведені правила слід поширити і на правочини, які укладають батьки-вихователі в якості цивільно-правових представників. Слід зауважити, що цивільно-правовий представник діє замість особи, яку він представляє, тобто батьки-вихователі мають право укладати правочини замість малолітніх вихованців в установленому законом порядку. Таким чином, вони повністю замінюють малолітніх вихованців у цивільно-правовому обороті та своїми діями набувають для них прав і обов’язків.

Обсяг повноважень процесуальних представників установлений ст. 115 ЦПК України. За загальним правилом процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд з нею на захист її суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Але повністю замість особи, яка представляється, діє її законний представник, зокрема, опікун малолітньої особи.

Слід також зазначити вікові особливості осіб, які представляються, при цивільно-правовому і процесуальному представництві. Загальновизнаним у цивільно-правовій науці є те, що законне представництво здійснюється по відношенню до дітей, над якими встановлено опіку [148, с. 198; 149, с. 205; 154, с. 137-138], тобто які не досягли 14 років (ст. 243 СК України). Таким чином, право батьків-вихователів представляти інтереси вихованців при вчиненні правочинів та інших юридичних дій припиняється в момент досягнення вихованцем 14-річного віку. Що стосується процесуального представництва, то за загальним правилом, установленим ст. 101 ЦПК, цивільна процесуальна дієздатність належить громадянам, які досягли повноліття. Неповнолітні віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років можуть виступати в суді особисто як сторона лише у справах, що виникають з угод, які вони згідно із законом мають право укладати самостійно, та у справах про відшкодування заподіяної ними шкоди. Таким чином, відповідно до процесуального законодавства обов’язок процесуального представництва триває у батьків-вихователів до досягнення вихованцями повноліття, а у виняткових випадках – до досягнення ними 15-річного віку.

Але на цей час існує досить суттєва розбіжність між СК та ЦПК України, оскільки відповідно до ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років. Вихід із такої неузгодженості вбачається у наданні судам повноважень розглядати тільки окремі категорії справ, що порушуються за заявами дітей у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, які випливають у переважній більшості із порушення їх особистих немайнових прав, не пов’язаних із майновими: скарги дітей на порушення їх прав і свобод, жорстоке поводження, насильство і знущання над ними в сім’ї та поза її межами. Але це не означає, що не треба внести відповідні зміни до ЦПК для того, щоб його норми були узгоджені з нормами СК України. У разі такого узгодження неповнолітні особи стануть повністю процесуально дієздатними при досягненні 14-річного віку, що, однак, не позбавляє їх права мати процесуальних представників на договірних засадах. І в цьому випадку ними можуть стати не тільки батьки-вихователі, а й інші особи за вибором неповнолітнього.

Ч. 3 ст. 154 СК надає батькам право звертатися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом. Це правило повинно поширюватись і на осіб, які замінюють батьків, зокрема, на батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу. Отже, батьки-вихователі матимуть право звертатися до суду та інших органів за захистом інтересів не тільки малолітніх, а й неповнолітніх вихованців.

Таким чином, обов’язок цивільно-правового представництва батьків-вихователів припиняється при досягненні вихованцями 14 років, а обов’язок процесуального представництва фактично припиняється тільки тоді, коли вихованці вибувають із дитячого будинку сімейного типу при досягненні повноліття чи навіть пізніше. Крім того, батьки-вихователі можуть бути процесуальними представниками вихованців і тоді, коли останні самостійно звернулися до суду. Залучення до участі у справах, порушених за скаргою неповнолітнього вихованця дитячого будинку сімейного типу, батьків-вихователів для надання йому допомоги залежить від суду. Якщо справа виникає з правочину, на укладення якого неповнолітнім потрібна згода законного представника, суд повинен залучити останнього до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх.

Із загального права неповнолітнього звертатися в суд за захистом своїх прав і законних інтересів також випливає, що вихованці дитячого будинку сімейного типу можуть звернутися до суду зі скаргами на неправомірні дії батьків-вихователів та членів їх сім’ї. У цьому разі інтереси неповнолітніх вихованців у справі суперечать інтересам їх законних представників. Чинне законодавство не вказує виходу з такої ситуації навіть тоді, коли зазначена суперечність виникає між інтересами дітей та інтересами їх рідних батьків. Уявляється, що в усіх цих випадках захист прав і законних інтересів неповнолітніх повинен здійснювати орган опіки і піклування, який ухвалив рішення про створення дитячого будинку сімейного типу. Крім того, враховуючи обставини, за яких виникла необхідність передати дитину в дитячий будинок сімейного типу, права дітей можуть захищати їх власні батьки, якщо вони не позбавлені батьківських прав і є повністю дієздатними.

 

 

18