ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->3.3 Відповідальність батьків-вихователів за неналежне виконання своїх обов’язків

Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

3.3 Відповідальність батьків-вихователів за неналежне виконання своїх обов’язків

 

 

 

Питання юридичної відповідальності завжди виникає при розгляді особливостей будь-яких правовідносин. Змістом правовідносин є певні права і обов’язки сторін, а для нормального розвитку правовідносин необхідне належне виконання кожною із сторін своїх обов’язків, яке забезпечується загрозою відповідальності в разі їх невиконання.

Права й обов’язки батьків-вихователів та вихованців дитячого будинку сімейного типу були охарактеризовані вище. Їх виконання має забезпечуватися саме загрозою застосування юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання кожним із них своїх обов’язків.

Питання юридичної відповідальності досліджуються як теоретиками права [9; 53; 137], так і фахівцями галузевих наук [5; 7; 12; 19; 31; 59; 75; 83; 90; 101; 128; 160]. Єдиного поняття юридичною відповідальності поки що не існує. Ряд вчених називає юридичною відповідальністю «применение к лицу, совершившему правонарушение, мер государственного принуждения, предусмотренных санкцией нарушенной нормы, в установленном для этого процессуальном порядке» [85, с. 147; 117, с. 468; 118, с. 319; 168, с. 241]. Інша група вчених уважає, що юридична відповідальність – це “возникшее из правонарушений правовое отношение между государством в лице его специальных органов и правонарушителем, на которого возлагается обязанность претерпевать соответствующие лишения и неблагоприятные последствия за совершенное правонарушение, за нарушение требований, которые содержаться в нормах права” [165, с. 16; 166, с. 543]. Остання точка зору уявляється більш переконливою, оскільки певні обов’язки і права не можуть існувати поза правовідносинами і, відповідно, обов’язок правопорушника має становити зміст певних правовідносин, і цими правовідносинами будуть правовідносини із застосування до правопорушника юридичної відповідальності.

У разі невиконання або неналежного виконання своїх обов’язків батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу можуть бути суб’єктами правовідносин щодо юридичної відповідальності. Але, перш за все, виникає питання про те, які саме види юридичної відповідальності можуть бути застосовані до батьків-вихователів як суб’єктів дитячого будинку сімейного типу. Положення містить досить розпливчасту вказівку на те, що батьки-вихователі несуть відповідальність за життя, здоров’я, фізичний і психічний розвиток вихованців згідно з чинним законодавством.

Чинне законодавство передбачає такі види юридичної відповідальності, як: матеріальна, дисциплінарна, адміністративна, цивільна, кримінальна [142, с. 436]. Батьки-вихователі можуть бути одночасно суб’єктами кількох видів відповідальності, причому в основі складу правопорушення може лежати одне й те саме діяння. Наприклад, унаслідок зловживання батьками-вихователями наданим їм правом виховання дітей і заподіяння шкоди здоров’ю дитини, вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за тілесні ушкодження певної тяжкості, а також у порядку цивільно-правової відповідальності бути зобов’язаними відшкодовувати збитки, яких зазнала дитина через заподіяння шкоди її здоров’ю.

Існуючі види юридичної відповідальності відрізняються один від одного своїми функціями, а також характером санкцій, що застосовуються до правопорушників. Відрізняються вони також і правовим статусом осіб, які є суб’єктами правовідносин із застосування названих видів відповідальності. Цивільно-правова відповідальність має власні характерні ознаки, що дає змогу відокремити її від інших видів відповідальності. Проблеми цивільно-правової відповідальності досить докладно досліджені у цивілістичній літературі [13; 57; 89; 92; 101; 165]. Основною метою цивільно-правової відповідальності є, на думку більшості вчених, відновлення порушеного майнового стану особи за рахунок майна правопорушника або особи, яка відповідає за правопорушення іншого [13, с. 11; 63, с. 57; 145, с. 54; 173, с. 37].

Перш за все, цивільно-правову відповідальність відрізняє приватний елемент, тобто вона є відповідальністю правопорушника перед потерпілим, як відповідальність незалежного суб’єкта цивільних правовідносин перед таким само незалежним та рівним суб’єктом. І навіть у тому випадку, коли один із суб’єктів правовідносин з приводу цивільно-правової відповідальності є суб’єктом публічного права (наприклад, органи державної влади), обидва суб’єкти розглядаються як рівні контрагенти в зазначених правовідносинах. Отже, той факт, що правовідносини під час діяльності дитячого будинку сімейного типу виникають між батьками-вихователями та органом опіки і піклування, останній з яких є суб’єктом публічного права, не означає переважного застосування до батьків-вихователів заходів публічно-правової відповідальності – адміністративної чи кримінальної. З огляду на компенсаційний характер цивільно-правової відповідальності, існує необхідність у переважному застосуванні саме її в разі невиконання або неналежного виконання батьками-вихователями Договору про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу, а також у разі порушення ними майнових або особистих немайнових прав вихованців дитячого будинку сімейного типу батьками-вихователями.

Учені-цивілісти самостійним видом відповідальності вважають також сімейно-правову відповідальність [8, с. 235; 61, с. 109; 88, с. 45; 102, с. 172; 110, с. 190]. Слід зауважити, що більшість теоретиків права не виділяєть сімейно-правову відповідальність в якості самостійного виду юридичної відповідальності [117, с. 491-502; 166, с. 544; 168, с. 246]. Разом з тим, можна погодитися з думкою про існування такого виду відповідальності, як сімейно-правова, оскільки їй властиві риси як юридичної відповідальності, так і самостійні ознаки, що притаманні тільки їй.

             Як відомо, основними видами цивільно-правової відповідальності є договірна та позадоговірна відповідальність. У випадку дитячого будинку сімейного типу має місце як договірна, так і позадоговірна відповідальність батьків-вихователів. Тому необхідно встановити підстави та умови обох цих видів відповідальності батьків-вихователів. Установлення названих параметрів сприятиме уникненню тих суперечностей, що виникають на практиці при виявленні в діях батьків-вихователів ознак цивільних правопорушень.

             Договором про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу на батьків-вихователів покладено обов’язок виховання дітей, взятих дитячий будинок сімейного типу. Мірилом належної поведінки батьків-вихователів щодо виховання дітей служать інтереси останніх, у межах яких батьки-вихователі мають право вживати будь-яких виховних заходів. Вихід за межі інтересів дітей, а тим більше вчинення винних дій, суперечить цим інтересам і тягне за собою застосування до батьків-вихователів заходів державного примусу для відновлення положення, яке існувало до правопорушення. У зв’язку з цим вірним є твердження О.М. Нєчаєвої про те, що «если родитель совершает действие, противоположное желательному, он причиняет вред воспитанию» [108, с. 80]. Теж саме стосується і поведінки батьків-вихователів: якщо їх дії (бездіяльність) щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, і взятих ними для виховання та спільного проживання, не суперечать чинному законодавству, то ці їх дії (бездіяльність) відповідно не тягнуть за собою цивільно-правової відповідальності. У противному ж разі, коли їхні дії (бездіяльність) виходять за межі припустимих, вони стають протиправними, і як наслідок, є підставою для притягнення батьків-вихователів до цивільно-правової відповідальності.

Ст. 164 СК містить перелік підстав позбавлення батьків батьківських прав. Цей перелік можна з деякими зауваженнями поширити і на батьків-вихователів, оскільки само по собі позбавлення батьківських прав є мірою відповідальності за невиконання або неналежне виконання батьками їх обов’язків щодо виховання дітей [88, с. 45-46]. Таким чином, підставами для притягнення батьків-вихователів до цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання або невиконання, покладеного на них Договором про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу, обов’язку щодо виховання прийомних дітей може бути: ухилення від забирання дитини із закладу охорони здоров’я без поважної причини; ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини; жорстоке поводження з дитиною; хронічний алкоголізм або наркоманія; будь-які види експлуатації дитини, примушення її до жебракування та бродяжництва; засудження за скоєння умисного злочину щодо дитини.

Ухилення від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини розглядається як невиконання дій, які батьки зобов’язані виконувати за законом”. [8, с. 228] Відповідно до абз. 3 п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» № 16 від 12.06.98 ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дітей, їх навчання, підготовку до самостійного життя. Така поведінка батьків-вихователів може призвести як до заподіяння шкоди життю і здоров’ю самої дитини, так і до скоєння дитиною правопорушень.

          Жорстоке поводження з дитиною означає застосування до неї насильства у різних формах [8, с. 231]. Під насильством у широкому розумінні мається на увазі будь-яка поведінка, що порушує права іншого [103, с. 23]. Як насильство у вузькому розумінні п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» № 16 від 12.06.98 визначає жорстоке поводження, яке може виявлятись у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дітей тощо. У вузькому розумінні діюче законодавство визначає насильство в сім’ї як будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров’ю (ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.2001) [27]. Протиправні дії або бездіяльність батьків-вихователів також призводять до заподіяння шкоди життю та здоров’ю вихованців дитячого будинку сімейного типу.

Експлуатація дитини може бути як економічна (експлуатація її праці), так і сексуальна. Експлуатація праці – це присвоєння матеріальних результатів праці людини (зокрема прибутку) власником засобів виробництва. Прикладами використання дитини для експлуатації її праці може бути праця в будь-якій сфері виробництва чи послуг взагалі без оплати або з оплатою, яка явно не відповідає характеру та інтенсивності роботи. Виконання такої роботи звичайно не пов’язано з добровільною пропозицією працівником своїх послуг і вимагається від нього під загрозою фізичного насильства. Сексуальна експлуатація – це вид експлуатації праці особи в галузі проституції, під якою слід розуміти надання сексуальних послуг за гроші чи іншу матеріальну винагороду, або у суміжних сферах (у сфері розпутних дій з дітьми, надання разових сексуальних послуг ув’язненим та деяким іншим особам, співжиття з метою систематичного отримання сексуального задоволення тощо) [106, с. 350].

Таким чином, усі наведені дії батьків-вихователів можуть бути підставами їх цивільно-правової відповідальності. Слід зазначити, що ці дії (бездіяльність) можуть призвести до заподіяння шкоди як самим вихованцям дитячого будинку сімейного типу, так і іншим особам. Унаслідок цього виникають правовідносини щодо цивільної відповідальності. І перш за все треба з’ясувати, якими саме нормами будуть регулюватися ці правовідносини.

Оскільки обов’язок щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на батьків-вихователів Договором, то можна припустити, що повинні застосовуватись норми глави 18 ЦК України, які регулюють відповідальність за порушення договірних зобов’язань. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.92 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» орієнтує суди на те, що шкода, заподіяна ушкодженням здоров’я, відшкодовується за правилами глави 40 ЦК УРСР і в тих випадках, коли вона була заподіяна життю або здоров’ю громадянина при здійсненні договірних зобов’язань (трудовий договір, договір перевезення, підряду тощо), якщо чинним законодавством не передбачене інше. Тобто, незважаючи на те, що обов’язок щодо належного виховання прийомних дітей покладений на батьків-вихователів Договором, за шкоду, заподіяну життю та здоров’ю дітей внаслідок нездійснення або неналежного здійснення цього обов’язку, батьки-вихователі будуть відповідати за правилами глави 40 ЦК УРСР (глави 82 ЦК України).

Таким чином, у тому випадку, коли невиконання батьками свого обов’язку щодо виховання прийомних дітей тягне за собою шкоду життю та здоров’ю дитини, батьки-вихователі повинні нести позадоговірну відповідальність.

Особливістю позадоговірної відповідальності батьків-вихователів як суб’єктів дитячого будинку сімейного типу є те, що вони зобов’язані відшкодовувати завдану шкоду не своїм контрагентам за Договором (органу опіки та піклування), а третім особам, про виконання яким укладався Договір – вихованцям дитячого будинку сімейного типу. Ця нетипова конструкція і буде породжувати нетипові правовідносини щодо цивільно-правової відповідальності.

Для притягнення батьків-вихователів до цивільно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання свого обов’язку щодо виховання дітей, які були взяті ними у власну сім’ю, необхідно визначити підстави та умови відповідальності батьків-вихователів як суб’єктів дитячого будинку сімейного типу.

У літературі розрізняють “підстави” та “умови” відповідальності. Підставою є юридичний факт, який породжує виникнення певних правовідносин, їх зміну або припинення, або те, на що спирається право вимоги кредитора і з чого виникає обов’язок боржника у правовідносинах. Умови – це ті ознаки, які характеризують цей факт у цілому або окремі його сторони. Вони наведені у законі, тому їх можна визначити як ті нормативні вимоги, яким у кожному конкретному випадку повинні відповідати підстави і при відсутності яких не можуть виникнути або змінитися відповідні правовідносини, оскільки відповідний факт не набуває юридичного значення [145, с. 56]. Таким чином, підставами будь-якого виду цивільно-правової відповідальності є правопорушення, а умовами цивільно-правової відповідальності є склад цивільного правопорушення.

Підставою позадоговірної цивільно-правової відповідальності батьків-вихователів є юридичний факт – правопорушення, яке полягає у винній протиправній поведінці батьків-вихователів, і тягне за собою заподіяння шкоди здоров’ю або життю вихованців дитячого будинку сімейного типу, а умовами їх відповідальності буде склад цього правопорушення.

На кількість елементів складу цивільного правопорушення існують різні погляди [34, с. 506; 37, с. 180; 42, с. 181; 62, с. 20; 89, с. 13; 97, с. 9; 131, с. 92; 145, с. 57]. В основу даного дослідження покладено чотириелементну концепцію складу цивільного правопорушення, яка включає: 1) протиправну поведінку; 2) причинний зв’язок між поведінкою відповідальної особи та шкодою; 3) вину правопорушника [57, с. 54].

Першим серед елементів складу цивільного правопорушення є протиправне діяння заподіювача. У літературі іноді як елемент складу цивільного правопорушення розглядається протиправність дії, а не сама дія [5, с. 50; 35, с. 631; 34, с. 506; 37, с. 180; 42, с. 181; 62, с. 20; 165, с. 36]. Але ця точка зору є спірною, оскільки “любое правонарушение – это прежде всего деяние (действие или бездействие)” [108, с. 59], тобто правопорушення є юридичним фактом у вигляді дії або бездіяльності, який служить підставою виникнення правовідносин щодо цивільної відповідальності, а якщо вважати умовою виникнення цивільної відповідальності тільки протиправність, то не можна зрозуміти, який саме юридичний факт призводить до виникнення зазначеного правовідношення, оскільки сама по собі протиправність юридичним фактом не є. Таким чином, протиправність поведінки батьків-вихователів полягатиме у поведінці, що суперечить діючим нормам права взагалі, та нормам СК і Положення про дитячий будинок сімейного типу зокрема, а також порушує суб’єктивні права вихованців дитячого будинку сімейного типу.

Протиправна поведінка може полягати у скоєні забороненої чи у нездійсненні певної дії. Звідси дві її можливі форми: протиправна дія та протиправна бездіяльність. Іноді правопорушення може набувати змішаної форми: одночасно вчиняються заборонені протиправні і не вчиняються встановлені законом дії. Одним із критеріїв протиправності поведінки батьків-вихователів є невідповідність їх дій правовим приписам [108, с. 62]. Із цього випливає необхідність визначити, яким саме правовим приписам повинні суперечити дії батьків-вихователів.

Положення про дитячий будинок сімейного типу містить загальну норму, що покладає на батьків-вихователів обов’язок щодо виховання дітей, взятих для виховання та спільного проживання в дитячий будинок сімейного типу, з якої випливає певний обсяг прав батьків-вихователів щодо виховання дітей. Саме при недотриманні цих правових приписів поведінка батьків-вихователів щодо вихованців дитячого будинку сімейного типу буде вважатися умовою притягнення їх до цивільно-правової відповідальності.

Аналіз норм СК дозволяє зробити висновок, що на батьків-вихователів покладаються певні пасивні обов’язки щодо виховання дітей у дитячому будинку сімейного типу, закріплені в ст. 150 СК. Так, цією нормою забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Уявляється, що у зазначеній нормі міститься загальна заборона не тільки батькам дитини, а й усім особам, які на підставі закону або договору можуть бути наділені правами і обов’язками щодо виховання дитини. Можна зробити висновок, що ця заборона поширюється і на батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу. Отже, якщо батьки-вихователі вчиняють дії, протилежні бажаним, вони завдають шкоди вихованцям дитячого будинку сімейного типу [108, с. 80].

Протиправній бездіяльності як формі протиправної поведінки відповідає юридичний обов’язок в активній формі – обов’язок вчиняти певні позитивні дії. Тому протиправна бездіяльність визначається як “невчинення позитивної дії, до якої особа нормативно зобов’язувалась” [175, с. 32]. Нормативна зобов’язаність у доктрині цивільного права розглядається в широкому і вузькому розумінні. Ст. 150 СК закріплює певні активні обов’язки батьків щодо виховання дітей, які також поширюються і на батьків-вихователів як на суб’єктів виховання. Так, батьки-вихователі зобов’язані поважати дитину, виховувати її в дусі поваги до прав і свобод інших людей, любові до свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, готувати дитину до самостійного життя, забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти. Невиконання наведених приписів уважатиметься протиправним.

Таким чином, обов’язки діяти певним чином при здійсненні виховання дітей, які передаються в дитячий будинок сімейного типу, можуть бути покладені на батьків-вихователів нормативними актами (СК, Положення про дитячий будинок сімейного типу) та Договором про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу.

Наступним критерієм протиправності в цивільному праві є порушення суб’єктивних прав вихованців дитячого будинку сімейного типу. Протиправною поведінкою батьків-вихователів порушуються немайнові права вихованців: їх право на належне виховання, право на життя і здоров’я. Така поведінка робить неможливим нормальний розвиток дитини як у фізичному, так і у психічному плані.

Обов’язок батьків-вихователів щодо виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є сімейно-правовим, а тому протиправна поведінка при вихованні може мати особливості, притаманні протиправній поведінці у сімейних правовідносинах.

На одну з відмінностей протиправної поведінки у сімейних правовідносинах вказував Є.М. Ворожейкін. За його словами “в самих нормах законодательства о браке и семье содержится иногда отсылка к судебному постановлению или иному акту, которым устанавливаются пределы правомочий данных лиц. Действия, противоречащие такому акту, должны считаться противоправными. Однако сама по себе ответственность этими актами установлена быть не может. Она должна быть предусмотрена в законе” [30, с. 271]. Так, відповідно до п. 16 Положення вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, якщо це не суперечить їх інтересам і не заборонено рішенням суду. Форму такого спілкування визначають органи опіки і піклування за погодженням з батьками-вихователями. Виходячи з цієї норми можна зробити висновок, що орган опіки і піклування повинен видати певне розпорядження, в якому встановити порядок спілкування вихованців дитячого будинку сімейного типу зі своїми батьками і родичами, якщо це не було вказано у Договорі. Такий акт є обов’язковим для батьків-вихователів, а його невиконання вважатиметься протиправною бездіяльністю. Орган опіки і піклування може також видавати акти, що стосуються меж надання і використання дитячим будинком сімейного типу матеріального та фінансового забезпечення, які також матимуть обов’язкову силу для батьків-вихователів.

             Таким чином, особливості протиправної поведінки як підстави відповідальності за порушення сімейно-правового обов’язку щодо виховання впливатимуть і на визначення протиправної поведінки батьків-вихователів, яка відповідно вважатиметься такою внаслідок її суперечності нормативним актам, Договору, а також актам органів опіки та піклування, що видаватимуться останніми не як стороною у Договорі, а в порядку здійснення своїх владних повноважень.

             Наступним елементом складу деліктного правопорушення  є шкода, яка мабуть, є найважливішим елементом складу, оскільки за її відсутності, не зважаючи на наявність протиправної та винної поведінки правопорушника, деліктне зобов’язання не виникає. Поняття шкоди і досі не знайшло свого однозначного тлумачення у цивілістичній літературі. Існують визначення шкоди в широкому розумінні, як “всякое умаление охраняемого... правом блага” [173, с. 5], “неблагоприятные отрицательные последствия, которые наступают при нарушении или ущемлении принадлежащих потерпевшему имущественных или личных неимущественных прав и благ” [145, с. 58]. У вузькому розумінні шкода визначається як майнові наслідки такого порушення, які виражаються в формі збитків.

Шкода може бути заподіяна особистості або майну. Саме питання особистої шкоди має в даному випадку суттєве значення, оскільки при невиконанні батьками-вихователями своїх обов’язків щодо виховання шкода, перш за все, заподіюється життю та здоров’ю вихованців дитячого будинку сімейного типу, тому потребує чіткого визначення поняття особистої шкоди.

Особиста шкода є “последствием таких противоправных действий, которые нарушают личные неимущественные права” [100, с. 39]. До таких немайнових прав відноситься, перш за все, право на життя та здоров’я потерпілого. Виходячи з цього, в літературі дається більш вузьке визначення шкоди, що завдається особі. Так, В.Ф. Маслов дає наступне її визначення: “под вредом личности понимается ущерб, причиненный путем противоправного воздействия на личность: причинение смерти, повреждение здоровья” [97, с. 9]. Деякі вчені ділять особисту шкоду на особисту майнову та особисту немайнову шкоду [62, с. 21; 100, с. 40]. При цьому “в первом случае предполагается нарушение личных прав гражданина, тесно связанных с имущественными интересами. Во втором случае посягательство на личные права не связано с имущественной сферой” [62, с. 21]. Інша група вчених не ділить шкоду, заподіяну особі, на майнову та немайнову, а визначає її тільки як “причиненный воздействием на личность имущественный вред, возместимый в деньгах” [89, с. 14].

Неправомірними діями батьків-вихователів вихованцям дитячого будинку сімейного типу може бути завдано як особистої майнової так і особистої немайнової шкоди. Відшкодування особистої майнової шкоди здійснюється на підставі ст. 1218 ЦК України. Така шкода відповідно до законодавства може виражатись у необхідних витратах, пов’язаних із лікуванням, протезуванням, постійним доглядом, посиленим харчуванням тощо. Крім того, такою шкодою є збитки, викликані втратою або зменшенням працездатності. Оскільки “вред… является не только обязательным условием ответственности, но и выступает в качестве ее меры” [145, с. 63], розмір відшкодування, на яке матиме право вихованець дитячого будинку сімейного типу, визначатиметься розміром заподіяної йому шкоди та, відповідно до зазначеної статті, залежатиме від віку неповнолітнього.

Наступним елементом складу цивільного правопорушення є причинний зв’язок між протиправною поведінкою батьків-вихователів і фактичною шкодою, що настала внаслідок цього у вихованців дитячого будинку сімейного типу. Питання причинного зв’язку є одним із найбільш дискусійних у правовій науці [100, с. 54-75; 145,с. 74-78; 149, с. 522-524; 165, с. 110-116]. Дискусії викликали до життя декілька теорій причинного зв’язку, які досить докладно аналізуються в роботі В.Т. Смірнова та А.О. Собчака [145, с. 74-78]. Це питання теж не пройшло повз увагу вчених у галузі науки сімейного права [30, с. 280-281; 61, с. 70-75; 108, с. 127-128]. У даній роботі за основу буде взято теорію необхідної та випадкової умови, прихильниками якої є І.Б. Новицький, Л.А. Лунц [115, с. 300-319], Г.К. Матвєєв [101, с. 97-102], В.А. Тархов [165, с. 116-136] та ін. Ця теорія виходить із того, що коли протиправний результат є наслідком кількох причин, серед них слід розрізняти об’єктивно необхідні та випадкові причини. Тільки необхідний причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою, що настала, є підставою відповідальності [100, с. 51-96].

             Таким чином, при вирішенні питань про притягнення батьків-вихователів до цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю та життю вихованців дитячого будинку сімейного типу неналежним здійсненням або нездійсненням свого обов’язку щодо їх виховання, необхідно чітко уявляти, якими саме діями було спричинено вказану шкоду і чи були ці дії необхідною умовою настання негативних наслідків.

             При встановленні цього зв’язку виникають певні труднощі. По-перше, ситуація ускладнюється тим, що існує розрив “во времени между моментом совершения правонарушения и временем наступления его неблагоприятных последствий” [108, с. 127]. По-друге, слід брати до уваги ту кількість правовідносин, учасниками яких були вихованці дитячого будинку сімейного типу до того, як їх передали в цей будинок(батьківські правовідносини, правовідносини з органом опіки і піклування, із закладами для дітей, позбавлених батьківського піклування, тощо), а також ті правовідносини, учасниками яких вони ще залишаються, знаходячись у дитячому будинку сімейного типу (батьківські, з батьками-вихователями, з органом опіки і піклування, навчальним закладом, у якому вони навчаються або виховуються, тощо). Через ці обставини треба завжди чітко з’ясовувати чиїми саме діями було заподіяно шкоду вихованцям дитячого будинку сімейного типу і яка саме (особиста майнова або особиста немайнова), коли вона була заподіяна, і чи саме ці дії сприяли виникненню розладів здоров’я або смерті дитини. У залежності від того, які саме дії причинно пов’язані зі вказаною шкодою, і буде вирішуватися питання про притягнення тих чи інших осіб до відповідальності за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю вихованця дитячого будинку сімейного типу.

Таким чином, якщо не буде встановлено, що саме поведінка батьків-вихователів стала причиною розладу здоров’я або смерті вихованця дитячого будинку сімейного типу, батьки-вихователі не будуть нести цивільно-правову відповідальність навіть тоді, якщо вказану шкоду буде виявлено вже при перебуванні дитини у дитячому будинку сімейного типу.

За загальним правилом, деліктна відповідальність настає лише за винне заподіяння шкоди. Виходячи з цього, останнім, але досить важливим елементом складу цивільного правопорушення є вина.

У літературі вина визначається здебільшого як психічне ставлення правопорушника до скоєної ним протиправної дії або бездіяльності, а також до наслідків, що настали [55, с. 824; 57, с. 113; 61, с. 75; 100, с. 178; 165, с. 72]. При цьому про психічне ставлення кажуть, що воно виступає або у формі умислу, або у формі необережності. Наведене визначення вини є спільним для всіх галузей права. Воно застосовується при вирішенні питань винності при порушеннях як цивільних, так і сімейних прав суб’єктів відповідних правовідносин. Але для сімейно-правових відносин вина має деякі особливості. Це стосується і тих випадків, коли необхідно з’ясувати, чи була вина батьків-вихователів у виникненні шкоди у вихованців дитячого будинку сімейного типу. У даному випадку особливістю вини є те, що частіше за все вона має характер необережності [108, с. 112]. Іншими словами, заподіюючи своїми неправомірними діями щодо виховання шкоду вихованцям дитячого будинку сімейного типу, батьки-вихователі можуть не усвідомлювати протиправність своєї поведінки і результату, до якого вона призведе, але вони можуть і повинні це робити.

При встановленні вини батьків-вихователів складністю є те, що вихованням покинутих дітей спочатку займаються їхні батьки, яких згодом позбавляють батьківських прав або вони перестають займатися вихованням дитини з якихось інших причин, і дитину передають під опіку або фізичних осіб, або у певні державні заклади, а згодом – у дитячий будинок сімейного типу. За слушним висловом О.М. Нечаєвої вина “всегда конкретна. Кто и в чем виноват – два непременных ее критерия” [108, с. 122]. Саме тому необхідно чітко розмежувати вину батьків-вихователів та вину інших осіб у заподіянні шкоди вихованцям.

Позадоговірна відповідальність батьків-вихователів згідно зі ст. 613 нового ЦК буде полягати у відшкодуванні матеріальної і моральної шкоди, завданої здоров’ю та життю неповнолітніх. Додатковою формою відповідальності в даному випадку повинно стати відсторонення батьків-вихователів від виконання покладених на них обов’язків.

Протиправною поведінкою батьків-вихователів може бути заподіяння шкоди не тільки особі, але і майну вихованців дитячого будинку сімейного типу. Оскільки Договором про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу не передбачено ніяких обов’язків майнового характеру батьків-вихователів щодо вихованців, можна припустити, що батьки-вихователі в разі заподіяння шкоди майну вихованців будуть нести позадоговірну відповідальність за зазначену шкоду.

Для виникнення у батьків-вихователів обов’язку з відшкодування шкоди, завданої майну вихованців дитячого будинку сімейного типу, необхідна наявність того ж складу цивільного правопорушення, що є й умовою відповідальності за заподіяння особистої шкоди.

До складу цивільного правопорушення, що полягає у неправомірному заподіянні шкоди майну вихованців дитячого будинку сімейного типу, входять наступні елементи: шкода, протиправність, вина і причинний зв’язок [62, с. 20].

Як при посяганні на життя і здоров’я, так і при посяганні на майно наслідком протиправної поведінки є майнова та немайнова шкода. Більшістю авторів майнова шкода вважається конституюючою ознакою деліктного зобов’язання [89, с. 13; 145, с. 63; 193, с. 328].

Відразу слід зауважити, що поняття “шкода, заподіяна майну” та “майнова шкода” не тотожні, оскільки, майнова шкода – це шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах [55, с. 817]. Майнова шкода може бути заподіяна, як майновим так і немайновим благам, але завжди має бути виражена у грошах. Тому спірною є точка зору деяких вчених про те, що “нарушение материальных, имущественных благ вызывает вред материальный, нарушение нематериальных, неимущественных благ влечет за собою вред нематериальный” [100, с. 39-41; 165, с. 137]. У даному випадку мова буде йти саме про шкоду, заподіяну майну вихованців дитячого будинку сімейного типу.

Грошовим виразом шкоди, заподіяної майну вихованця дитячого будинку сімейного типу, є збитки [115, с. 365]. У літературі зустрічаються різні визначення цього поняття. Наприклад, О.С. Іоффе пропонує розуміти під збитками негативні майнові наслідки, які одна особа понесла внаслідок неправомірної поведінки іншої особи [58, с. 437]. Г.К. Матвєєв зводить поняття збитків до такого заподіяння, “которому обычно соответствует обязанность лица, причинившего вред, возместить нанесенный ущерб, загладить вредные последствия своих противоправных действий” [100, с. 43]. На обов’язкові ознаки збитків вказує Ю.Х. Калмиков. На його думку, “убытки характеризуются, во-первых, тем, что они всегда представляют убывание, уменьшение имущественной сферы… организаций и… граждан. Во-вторых, об убытках говорят лишь тогда, когда имущество нельзя привести в прежнее состояние” [62, с. 46].

Визначення розміру збитків, заподіяних майну вихованця дитячого будинку сімейного типу, викликає певні труднощі і в першу чергу через те, що немає єдності поглядів у літературі та у законодавстві на те, які саме втрати зараховувати до цих збитків. Так, О. С. Іоффе наголошував на тому, що “в случаях причинения деликтного вреда гражданину, в результате повреждения или уничтожения принадлежащего ему имущества, возмещению подлежит лишь стоимость самого этого имущества, а не “выгода”, которую потерпевший мог бы из него извлечь” [57, с. 275]. Протилежну думку висловлював В.Ф. Маслов: “возмещению подлежит положительный ущерб в имуществе, т.е. стоимость, на которую уменьшилось имущество и упущенная выгода, т.е. те реальные доходы от имущества, которые потерпевший получил бы от имущества, если бы не было вреда” [97, с. 67]. Г.К. Матвєєв допускає відшкодування упущеної вигоди при виконанні деліктних зобов’язань, але у специфічній формі, “главным образом, в делах о возмещении личного имущественного вреда, где уменьшение заработка в связи с увечьем и утратой трудоспособности может рассматриваться как специфическая форма упущенной выгоды (неполученный трудовой доход в будущем)” [100, с. 47-48].

Чинне законодавство також не дає ключ до вирішення питання. Допомагає його вирішити постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27.03.1992, п. 9 якої роз’яснює, що коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв’язку із заподіянням шкоди майну. Аналогічне правило міститься і у ст. 1192 нового ЦК України. Із вищевикладеного можна зробити висновок про те, що загальним правилом обчислення розміру збитків, заподіяних потерпілому внаслідок делікту, є визначення тільки реальної шкоди, а упущена вигода зараховується до складу

 

19