ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->ДИТЯЧИЙ БУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ В СТРУКТУРІ ФОРМ УЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

ДИТЯЧИЙ БУДИНОК СІМЕЙНОГО ТИПУ В СТРУКТУРІ ФОРМ УЛАШТУВАННЯ ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

 

 

 

1.1. Ретроспективний аналіз форм улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування

 

 

 

В усі часи існувала категорія населення, яка потребувала до себе особливої уваги – це діти-сироти та діти, які залишилися без піклування батьків. Заклади для покинутих дітей не були відомі сивій давнині, коли батько мав право життя та смерті над своїми дітьми, а підкинуті діти вважалися рабами тих, хто їх доглянув та виховав. Лише поступово у процесі соціального та економічного розвитку людства ставлення до дитини, яка не мала батьків, почало змінюватися. Християнська церква рішуче виступала на захист покинутих дітей. Ще Костянтин Великий, бажаючи “запобігти батькам робитися вбивцями”, оголосив, що державна скарбниця бере на себе утримання дітей, батьки яких не в змозі виховувати їх у себе, але цей захід виявився не під силу скарбниці, і незабаром Костянтин змушений був відмовитися від своєї програми і звернутися за приватною допомогою, відновивши правило, що діяло до цього, за яким покинуте немовля віддавалося у рабство тому, хто брав його на виховання.

З ІХ століття церква на різних соборах виступала проти пануючого тоді звичаю підкидати дітей; у церквах улаштовувалися чаші, куди можна було класти немовлят, яких священики віддавали на виховання приватним особам; тоді ж стали виникати і спеціальні установи для догляду за покинутими дітьми.

Цей факт свідчить про те, що система догляду за покинутими дітьми з давніх часів ішла двома шляхами. Один із них – це утримання та виховання таких дітей  у спеціально призначених для цього установах, а другий – це передача дітей на виховання та утримання сім’ям фізичних осіб.

Таким же чином розвивалася ця система і в Україні. На жаль, аналізувати систему догляду за дітьми-сиротами, що існувала до революції 1917 року, досить важко з декількох причин. По-перше, майже немає відповідних досліджень ні істориків, ні правознавців, мабуть з тієї причини, що все існуюче до 1917 року, вважалося радянською ідеологією невірним, некорисним та не підлягало науковому дослідженню. По-друге, якщо і можна зустріти в історичній літературі або в літературі з історії держави і права деякі згадки про дореволюційні форми влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків, то ці згадки перш за все стосуються Росії [111]. Вітчизняних історико-правових досліджень з цього питання поки що не існує.

Крім того, стосовно Україна існує досить суттєва історична особливість. У різні часи українські землі входили до складу різних держав, кожна з яких мала власну систему законодавства, особливості якої відбивалися на побудові української законодавчої системи, а також впливали на її суспільний розвиток. Так частина українських земель в різні часи входила до складу Польщі, і Литви, Румунії і Австро-Угорщини, Молдови, Туреччини, Росії. Всі ці культури наклали свій відбиток як на суспільний лад, так і на законодавство України. Дослідити особливості впливу кожної держави на розвиток української системи законодавства ми не маємо змоги, тому зупинимося тільки на основних особливостях догляду за дітьми, спираючись на відомі російські дослідження та на зроблені нами висновки щодо системи догляду покинутих дітей в Україні.

Як відомо, діти могли залишитися без батьківського піклування з різних причин: внаслідок смерті батьків, їх тяжкої хвороби і неможливості догляду за дітьми і т.і. Особливий статус мали так звані незаконнонароджені діти. До початку XVIII ст. догляд за незаконнонародженими дітьми не був предметом уваги з боку уряду царської Росії, хоча сирітські будинки існували давно. У XVII ст. ці будинки знаходились у віданні патріаршого наказу.

Першу спробу створити “сиротинці” – установи для сиріт та незаконнонароджених – було зроблено новгородським митрополитом Іовом у 1706 р. він відкрив такий заклад за власні кошти у Холмово-Успенському монастирі біля Новгорода. На утримання цього притулку Петро І визначив доходи з деяких монастирських вотчин. А у 1775 році він видав наказ про створення у Москві та інших містах закладів при церквах, куди б приносили незаконнонароджених дітей. Ці заклади пропонувалося утримувати за рахунок губернських коштів, але після смерті Петра, притулки почали закриватися через брак коштів.

 Більш успішна робота з догляду, виховання та навчання дітей провадилася в період царювання Катерини ІІ. У 1763 році вона відкрила перший у Москві виховний будинок для незаконнонароджених дітей та дітей-сиріт. Цей виховний будинок був заснований як державна установа, але будувався за громадські кошти. Пізніше подібні будинки відкрилися у Петербурзі, Новгороді, Воронежі, Оренбурзі та інших містах.

Виховні будинки, заклавши підвалини системи догляду та виховання покинутих дітей незалежно від їх походження, при Миколаї І набули суто станового характеру.

Справами сирітських притулків та виховних будинків в Росії відали накази громадського догляду. Перші такі накази були створені у 1775 році Учреждєнієм для управління губерній Всеросійської імперії. До обов’язків наказів громадського догляду входило створення народних шкіл, сирітських будинків, лікарень,  будинків для невиліковно хворих тощо. Крім наказів у кожній губернії засновувалася дворянська опіка для піклування про вдів та сиріт дворянського походження та сирітські суди для піклування про вдів та сиріт купецького, міщанського та ремісницького стану. Ці установи займалися організацією влаштування членів сімей, які залишилися без засобів існування, та вирішенням питань, пов’язаних зі спадкуванням майна. Наказ громадського догляду був адміністративним органом, під головуванням самого губернатора. Накази підпорядковувались міністерству внутрішніх справ та урядуючому Сенату.

У 1828 році імператриця Марія – дружина імператора Павла І – взяла під своє заступництво деякі установи громадського догляду, для управління якими були створені піклувальні ради. У 1854 році багато установ, які знаходилися під заступництвом імператора та імператриці, були об’єднані в одну установу, що одержала офіційну назву Відомство установ імператриці Марії. Установи цього Відомства поділялися на п’ятнадцять груп, які у свою чергу ділилися на розряди. У складі Відомства існував Комітет головного піклування дитячих притулків. У 1855 році Відомство установ імператриці Марії складалося з 365 навчальних та благодійних закладів, а на 1900 рік таких закладів вже було понад 500. У них перебували десятки тисяч дітей обох статей [28, с. 61-62].

Протягом усього свого існування система громадського догляду за дітьми, які залишилися без піклування батьків, зазнавала браку коштів, наслідком чого була висока дитяча смертність серед вихованців названих закладів.

          Основними особливостями системи громадського піклування за дітьми-сиротами були:

1)    становий характер піклування: в залежності від стану, до якого належала дитина, її могло бути вміщено до того чи іншого закладу;

2)    притулки, Виховні будинки та інші подібні заклади існували за рахунок змішаного фінансування: частину коштів на утримання того чи іншого закладу надавала держава, а інша частина надходила від різних благодійників. Крім того, ці заклади існували і за рахунок власної комерційної діяльності [139, с. 83-85];

3)    заклади у переважній більшості були розраховані на утримання дітей із середніх верств населення або дітей, які не мали власного майна, оскільки інші існували саме за рахунок власного майна під опікою родичів чи інших осіб;

4)    більшість закладів було розраховано на невелику кількість дітей;

5)    як самі заклади, так і їх вихованці мали певні пільги.

Різновидами сімейного влаштування дітей-сиріт були: усиновлення, опіка та піклування. Хоча законодавчо принцип пріоритетності влаштування дітей у сім’ю було закріплено тільки за часів царювання Катерини ІІ [132, с. 240], такі способи влаштування дітей існували ще за Київської Русі і одержали своє закріплення (зокрема опіка) вже у Руській Правді [177, с. 47, п. 99].

Руська Правда досить довго служила джерелом українського права. Вона ж стала і джерелом для так званих статутів Великого князівства Литовського 1526, 1566, 1588 років, у яких уже більш детально закріпилися положення про опіку над неповнолітніми дітьми.

Форми громадського і сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, які виявилися позбавленими батьківського піклування, до 1917 року розвивалися паралельно і не конкурували між собою. Якщо була можливість, дитину направляли до відповідного закладу, а якщо такої можливості не було, то майже завжди знаходились добрі люди, які брали сироту до своєї сім’ї для догляду, опіки чи з метою всиновлення. Або навпаки, якщо дитину не можна було віддати на виховання до сім’ї, її влаштовували до притулку або виховного будинку.

Після революції 1917 року радянською владою був проголошений принцип суспільного виховання дітей, які залишилися без піклування батьків. З цього моменту держава взяла на себе обов’язок з утримання та виховання таких дітей. Слід зауважити, що були пропозиції щодо державного виховання не тільки дітей, які залишилися без батьківського піклування, але й взагалі всіх дітей, які народжувалися у країні [47, с. 25; 54, с.37]. Ця ідеологія позначилася і на тому законодавстві, яке почала приймати нова радянська держава.

У Росії в перші пореволюційні роки склалася система догляду дітей, що передбачала, з одного боку, влаштування дітей до сім’ї під опіку чи піклування, а з іншого – створення розгалуженої мережі державних закладів, які були покликані надавати притулок бездоглядним та безпритульним дітям. До того ж перевага надавалася вміщенню дітей до державних закладів.

Перший сімейний кодекс РРФСР 1918 року відображав негативне ставлення до всиновлення і практично забороняв його. Це пояснювали тим, що нібито усиновлення використовувалося як замаскована форма експлуатації праці неповнолітніх сиріт та бездоглядних дітей [32, с.9].

В Україні перший Кодекс законів про сім’ю, шлюб, опіку та акти громадянського стану був прийнятий у липні 1919 року. Він містив дві статті про усиновлення, які наголошували, що всиновлені, прийомні діти та приймаки по відношенню до всиновителя та всиновителі по відношенню до всиновлених, прийомних дітей та приймаків, якщо усиновлення мало місце до видання цього Кодексу, прирівнюються до родичів за походженням, а всиновлення, яке мало місце після набрання чинності цим Кодексом, не породжує ніяких цивільних обов’язків і прав для всиновителів та усиновлених. Але через те, що на Україні почалися воєнні дії (наступ денікінських військ), цей перший сімейно-шлюбний кодекс УРСР фактично ніколи не набрав чинності, завдяки чому на Україні інститут усиновлення продовжував існувати як ще один різновид сімейного влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування.

Ще одним способом улаштування покинутих дітей у сім’ю, що на деякий час замінив усиновлення, стало приймацтво, яке передбачалося Земельним кодексом 1922 року. Правову природу цього інституту свого часу визначила З.Чирикова, яка охарактеризувала його як “двосторонній договір, укладений особою, яка пропонує свою трудову допомогу в роботі селянського двору, та двором, що приймає цю особу на рівних з усіма іншими членами цього двору умовах [185, с. 89]. Нею ж було проведено межу між приймацтвом та усиновленням [185, с. 88-89]. І хоча ці інститути при більш докладному розгляді виявляються не такими вже й схожими як на перший погляд, приймацтво деякий час служило ефективним способом передачі майна від одного покоління до іншого, тим більше, що спадкування майна було заборонено [144, с.105].

Після створення у 1922 році СРСР розпочалися великі кодифікаційні роботи по створенню нового сімейного законодавства. У цей період знову з’являється тенденція до передачі бездоглядних дітей на виховання сім’ям робітників та селян. У 1926 році були прийняті нові Кодекси законів про сім’ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану РРФСР та УРСР. Ці два кодекси мало чим відрізнялися один від одного. Одним із головних їх досягнень стало відновлення інституту всиновлення.

В Україні виник інститут патронату, який встановлювався Кодексом законів про народну освіту 1922 року. Цей Кодекс, запроваджуючи інститут патронату, на жаль, не забезпечував детального його регулювання. Патронат установлювався як засіб боротьби з бездоглядністю та правопорушеннями і застосовувався до двох категорій неповнолітніх: 1) до дітей, яких відпускали з будинків перевиховання; 2) до неповнолітніх, які потребували вміщення до дитячих закладів з інтернатом, у разі відсутності місць у них [69, с. 33, п. п. 282, 283]. Пізніше одна за одною стали з’являтися постанови державних органів про передачу дітей, які залишилися без батьківського піклування до сімей робітників та селян [121]. Найбільшого поширення патронат набув у роки після Другої світової війни, коли з’явилася нова хвиля бездоглядних дітей та дітей-сиріт, які потребували піклування, а держава за допомогою дитячих закладів для таких дітей не в змозі була подолати це явище, викликане війною.

Патронатом називається така форма влаштування дітей, які залишилися без батьків, за якою діти передаються за договором на виховання в сім’ю на певний строк, а органи, що передають дітей, контролюють утримання дітей у сім’ях та сприяють вихователям у виконанні ними своїх обов’язків, надають установлену допомогу на утримання дітей. Але з часом інститут патронату почав зникати, і після прийняття у 1968 році Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю він залишився тільки в сімейних кодексах Узбецької та Литовської РСР.

У повоєнні роки поряд із дітьми, яких осиротила війна, з’являються і так звані соціальні сироти, тобто діти – сироти при живих батьках. Це сталося, по-перше, внаслідок того, що почастішали випадки позбавлення батьків батьківських прав, а по-друге, цьому деякою мірою сприяв Указ Президії Верховної ради СРСР від 8.07.1944 «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, про встановлення почесного звання “Мати-героїня” та встановлення ордена “Материнська слава” та медалі “Медаль материнства”». Указ скасував право одинокої матері звертатися до суду з позовом про встановлення батьківства та про стягнення аліментів на утримання позашлюбної дитини і встановив, що при реєстрації народження позашлюбної дитини в ЗАГСі вона записується за прізвищем матері та з наданням їй по батькові за вказівкою матері. Указ також передбачав державне виховання та державне аліментування дітей одиноких матерів замість приватного аліментування, що існувало раніше. Державне виховання і аліментування передбачалося здійснювати двома шляхами:

1.     Одинока мати мала право віддати свою дитину до дитячого виховного закладу, а останній зобов’язаний був прийняти дитину на виховання та утримання повністю за державний кошт;

2.     Одинока мати, яка не побажала здати дитину до дитячого виховного закладу, мала право одержувати державну допомогу на утримання дитини, що сплачувалося до досягнення дитиною 12-річного віку.

Фактично цей Указ сприяв залишенню навіть і не одинокими матерями своїх дітей на державне піклування [87, с. 266]. Таким чином, Указ від 8.07.1944 року став ще одним джерелом соціального сирітства, як у колишньому СРСР взагалі, так і в Україні зокрема.

Збільшення кількості соціальних сиріт у країні спонукало уряд СРСР до чергового кроку в бік поліпшення умов виховання та навчання дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, шляхом передачі їх на виховання в сім’ю, завдяки чому в 1988 році з’явилася нова форма влаштування зазначеної категорії дітей – дитячі будинки сімейного типу [156]. Відповідно до п.1.1 Тимчасового положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого Наказом Державного Комітету СРСР з народної освіти від 23.10.1989, дитячий будинок сімейного типу став новою, експериментальною формою виховання та соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, і являв собою:

1)    дитячі містечка, розраховані на 150 – 200 дітей, що складалися з окремих багатокімнатних будинків, у яких проживали сім’ї, що взяли на виховання не менше десяти дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків;

2)    окремі сім’ї, які взяли на виховання не менше п’яти дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, що проживали у багатокімнатних окремих квартирах або спеціальних житлових будинках [21].

Із прийняттям Тимчасового положення про дитячі будинки сімейного типу в СРСР з’явилась велика кількість таких будинків. І згодом виникла потреба у новому, постійному і більш досконалому положенні, яке було прийняте Кабінетом Міністрів України 27 квітня 1994 року [157].

          Однак дитячий будинок сімейного типу не є розв’язанням усіх проблем покинутих дітей. Існують люди, які б хотіли взяти до себе на виховання дітей-сиріт або дітей, які залишилися без піклування батьків, але виховувати та утримувати відразу п’ятьох або більше дітей, а якщо є ще й свої, нереальне для них завдання. Ця обставина стала одним з чинників, що викликав до життя ще одну форму влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків. 2 березня 1998 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову Про проведення експерименту з утворенням прийомних сімей у Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім’ю [124]. Пізніше постановою Кабінету Міністрів України № 1713 від 15 вересня 1999 року цей експеримент було поширено на Автономну Республіку Крим, Львівську, Одеську, Харківську області та м. Київ.

          Прийомна сім’я є утворенням подібним до дитячого будинку сімейного типу, але між ними є й певні відмінності. Так, прийомні батьки мають право взяти із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, лише від 1 до 4 дітей. Крім того, вони беруть їх за загальним правилом на власну житлову площу. З боку державних органів здійснюється фінансування тільки потреб прийомних дітей, а прийомні батьки ніякого матеріального забезпечення власне для себе не отримують. Це основні відмінності прийомної сім’ї від дитячого будинку сімейного типу, інші, що не були названі, не є суттєвими.

          Незважаючи на наявність такої кількості можливостей для влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, проблема бездоглядних дітей в Україні залишається нерозв’язаною. Численні проблеми, з улаштуванням зазначеної категорії дітей змусили повернутися до давно забутої, але досить доцільної форми влаштування покинутих дітей – до патронату. Спочатку норми про патронат було уведено у Книгу шосту проекту Цивільного кодексу України [171]. Ця книга потім була виключена з нього. На сьогодні норми про патронат увійшли окремою главою у новий Сімейний кодекс України.

          За новим законодавством патронат теж є договірною формою влаштування дітей, які є сиротами або з інших причин позбавлені батьківського піклування. Під патронат передбачається передавати, як правило, одну дитину за плату. Крім компенсації праці з виховання дітей, інших виплат патронатні вихователі не одержують.

          Як вірно зазначає Л. Драгневич, законодавче закріплення патронатного виховання, як ще однієї з форм улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, дозволить розв’язати дві існуючі в нашому суспільстві проблеми:

-       відірвати дітей, позбавлених батьківського піклування, від “вулиці”;

-       дати змогу особам, які не мають з певних причин постійної роботи, реалізувати за платню свої можливості у цій сфері [49, с. 24].

          Таким чином, на сьогоднішній день виникла нагальна необхідність перегляду чинних норм, що регулюють улаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Крім того, економічна ситуація в країні складається таким чином, що найбільш пріоритетними стали договірні види влаштування таких дітей, а зокрема влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків сімейного типу. Зазначені види влаштування дозволять скоординувати оптимальне співвідношення державного та сімейного піклування, а також деякою мірою послабити тягар фінансових проблем, що зазвичай лягає на тих осіб, які беруть на себе сміливість виховувати дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

6