ГоловнаЗворотній зв'язок

Договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

РОЗДІЛ 2

ДОГОВІР ЯК ОСНОВНА ФОРМА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ВАНТАЖІВ У ВНУТРІШНЬОМУ ВОДНОМУ СПОЛУЧЕННІ

 

2.1. Доктрина договірної форми регулювання правовідносин перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

 

Основним предметом нашого дослідження є договір перевезення вантажів у внутрішньому сполученні України, його сутність, ознаки та особливості.

Дослідження цього договору, як і дослідження будь-якого іншого правового явища слід розпочинати з його дефініції. Так, ст. 358 ЦК УРСР передбачала, що за договором перевезення вантажів транспортна організація (перевізник) зобов¢язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його управомоченій на отримання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов¢язується уплатити за перевезення вантажу встановлену плату. На нашу думку одне з перших вдалих понять договору перевезення, яке більш точно характеризує його, міститься в ст.99 „Договір перевезення” Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991р. [103, с. 83]: „За договором перевезення вантажу перевізник зобов’язується доставити ввірений йому відправником вантаж до пункту призначення і видати його управомоченій на отримання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов’язується заплатити за перевезення вантажу встановлену плату”. Таке поняття сприйняте і відтворене в ст. 908 ЦК України та ст. 307 ГК України.

Дефініція не закріплює, що перевізником є саме організація, надаючи право фізичним особам - суб¢єктам підприємницької діяльності здійснювати цей вид діяльності. Це стало можливим після прийняття Закону України “Про власність” від 1991р., який закріпив ст.4 право приватної власності (у тому числі і на засоби виробництва) і можливість її використовувати у підприємницькій діяльності. Така конструкція повніше відбиває ті тенденції, які складаються сьогодні в економічній сфері і в сфері цивільного законодавства.

Із прийняттям Законів України “Про економічну самостійність Української РСР” [76], “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні” [85], загальна тенденція правового регулювання економічних відносин спрямована на їх гармонізацію, багатоукладність. Цими та іншими актами зменшується роль держави в сфері управління економічними відносинами, метою якої є їх функціонування в межах, що забезпечують економічну міць держави, зростання соціального забезпечення та захист населення.

У зв¢язку з цим основними концептуальними засадами діяльності суб¢єктів підприємницької діяльності ст.5 Закону України “Про підприємництво” проголошено: вільний вибір видів діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; вільний найом працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством.

Для глибшого розкриття вищевказаного судження слід провести порівняльну характеристику відносин з перевезення вантажів до того моменту, як Україна взяла курс на докорінне реформування суспільного устрою, на побудову ринкової економіки з розмаїттям форм власності та підприємництва і сьогоденням. Не можна не відмітити дві протилежні тенденції:

1) розширення кола суб’єктів підприємництва і проявів приватної ініціативи;

2) звуження кола суб’єктів у тих видах діяльності, що є виключною прерогативою держави чи потребують підвищених гарантій.

Так, за часів планової економіки план перевезень по внутрішніх водних шляхах повинен був складатися центральними плануючими органами з урахуванням повного і своєчасного задоволення потреб народного господарства в перевезеннях вантажів; вимог щодо правильного розподілу перевезень між різними видами транспорту і систематичного підвищення ролі водних перевезень у вантажообігу країни. Ці основні положення повинні були мати на меті скорочення витрат народного господарства по перевезеннях вантажу шляхом попередження зустрічних і нераціональних перевезень, максимального використання наявних резервів провізної спроможності суден, підвищення швидкостей руху і прискорення оберту суден, повного використання їх вантажепід’ємності й місткості, скорочення порожніх пробігів, а також раціональне використання портово-пристанських засобів і навантажно-розвантажної механізації. І.О.Андріанов зазначав, що узгодження конкретних завдань кожного транспортного і виробничого підприємства можливе лише при врахуванні їх можливостей і інтересів, з одного боку, і загальнодержавних інтересів, з іншого [10, с. 9]. Ось чому впорядкування планів виробництва й планів перевезень повинно було починатися з планування діяльності кожного окремого підприємства або організації. Чинне цивільне законодавство того часу в сфері регулювання договору перевезень вантажів відображало планові засади, мало на меті створити адекватний механізм їх правового регулювання та стабільність у межах загальномонополістичного господарського комплексу. Так, стаття 358 ЦК УРСР встановлювала, що договір перевезення вантажів укладається на підставі плану перевезень, обов¢язкового для обох сторін. Але,  не зважаючи на те, що планування сприйняли деякі країни, для ринкової економіки характерна регуляторність.

Свобода ведення підприємництва внесла свої корективи і стала основою для реального впровадження принципу свободи договорів. Одним із важливих конституційних прав громадян стало право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена за­коном (ст. 42 Конституції України). У Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України "Про підприємництво" проголошено свобо­ду підприємництва, яка базується на:

а) наданні правових гарантій вільного підприємництва, включаючи гарантії права на майно, вироблену продукцію, вільний вибір парт­нерів за прямими зв'язками, здійснення експортно-імпортних операцій, самостійне використання прибутку (доходу);

б) створенні рівних можливостей для розвитку всіх видів підприємницької діяльності, що базуються на різ­них формах власності.

У регулюванні відносин, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності, значну роль повинен відіграти но­вий ЦК України, норми якого загалом створюють стабільну основу право­вого регулювання майнових та особистих немайнових від­носин у всіх сферах громадянського суспільства. Важливе значення його полягає також у тому, що правове регулю­вання цих відносин спирається на непорушенні прин­ципу свободи особи, свободи власності, свободи договору і підприємництва, які забезпечені у своїй реалізації належ­ними механізмами судового захисту [167, с. 37-38]. ЦК України містить норми, які визначають правовий стан підприємницьких товариств (господарських товариств, виробничих кооперативів) як суб¢єктів цивільно-правових відносин (ст.84 ЦК), а також відображають специфіку окремих договірних зобов'язань з участю суб'єктів підприємницької діяльності [55, с. 6].

У літературі останніх років поряд з господарським з'явилася категорія комерційних чи підприємницьких договорів [71, с. 347]. Щодо останніх, то вони загалом відображають ознаки підприємництва, передбачені ст. 1 Закону України „Про підприємництво”: безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг або заняття торгівлею. Ризиковий характер підприємницт­ва пов'язаний і з можливістю одержання позитивних ре­зультатів (прибутку), і з несприятливими наслід­ками (збитками) від такої діяльності, які не завжди можна пе­редбачити і запобігти їм. Отримання прибутку (доходу) — мета діяльності, бо її результати реалізуються на ринку товарів і послуг на платній основі, а в ціну товару (послуги) входить і можливий прибуток (дохід). Творчий та інноваційний характер під­приємництва виявляється у пошуку нових можливостей, запровадженні інновацій в організації та веденні власної справи. Щодо ознак самостійної юридичної відповідаль­ності та соціальної відповідальності підприємця, то вони притаманні всякій соціально значимій діяльності, яка проводиться в певних правових формах [55, с. 7].

Свобода договорів разом з іншими принципами відноситься до числа основних принципів цивільного законодавства. Усі вони тісно пов'язані між собою. Немає сумнівів у тому, що свобода договорів перетвориться у фікцію, якщо тільки всі інші принципи не будуть реалізовані в цивільному законодавстві і практиці його застосування. Зміст свободи договорів у сучасному цивільному обороті знаходить свій прояв у ст. 3 ЦК України. По-перше, у визнанні громадян[2] і юридичних осіб вільними в укладанні договорів. При цьому примус для укладання договору не допускається, за винятком випадків, коли обов'язок укладати договір передбачений законом або добровільно прийнятим зобов'язанням [173, с. 7]. Це означає, що сторони самі, незалежно один від одного і від держави, вправі вирішувати питання про вступ в договірні відносини. Зазначена можливість спеціально виділена в нормах, присвячених правоздатності первинного суб'єкта цієї галузі - громадянина (мається на увазі ст. 26 ЦК України, що назвала в складі правоздатності громадян можливість вчинення угод і їх участь у зобов'язаннях), і, безумовно, передбачається при здійсненні правоздатності юридичними особами, особливо тих із них, які займаються комерційною діяльністю.

По-друге, у наданні сторонам можливості укладати будь-який договір, який передбачений, чи не передбачений законом або іншими правовими актами. У такий спосіб сторони можуть у разі необхідності самостійно створювати будь-які моделі договорів, що не суперечать чинному законодавству. І, нарешті, по-третє, у свободі сторін визначати умови договору, який укладається ними, в тому числі й побудованого за передбаченою в законодавстві моделлю. Єдина вимога до сторін у цьому випадку - щоб обрані умови не суперечили закону або іншим правовим актам.

Усі ці прояви свободи договору в сукупності необхідні учасникам обороту для того, щоб реалізувати свою майнову самостійність і економічну незалежність, конкурувати на рівних з іншими учасниками ринку товарів, робіт і послуг.

Кодекс у такий спосіб визнає неприпустимим укладання договору за примусом, посилання на можливість його застосування відсутнє. Тобто відхиляється пануюча система планових договорів, що протягом багатьох років з різним ступенем жорсткості охоплювала всі сфери економічного життя країни. Вона надавала право відповідному виконавчому органу видавати адресовані майбутнім контрагентам адміністративні акти (фонди, титульні списки, плани перевезень та ін.), що породжували обов'язок адресата акта укладати договір. Логічним завершенням цієї системи стали укладені у формі прийняття до виконання договори, за якими сторонам взагалі нічого було погоджувати, а свою волю укласти між собою договір вони могли виражати шляхом обопільного мовчання. Мовчання адресатів планового акта протягом установленого терміну прирівнювалося до згоди укласти договір на умовах, закріплених у акті. Прямим антиподом „свободи договорів” була ст. 152 ЦК УРСР 1963 р., яка в початковій редакції передбачала, що „укладання зобов'язання, що виникає з акта планування народного господарства, визначається цим актом”, а „зміст договору, що укладається на підставі планового завдання, повинен відповідати цьому завданню” І тільки з 24.12.1987 р. дія цієї норми була обмежена Указом Президії Верховної Ради УРСР „Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР” [75], оскільки необхідність відповідності плановому завданню була замінена такою ж необхідністю відповідності з усіх планових завдань лише «державному замовленню».

Відмова від договорів, що опираються на план, була вперше послідовно проведена в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991р. З цього акта виключено всяке нагадування про план, і господарські договори, які відповідно до їх легального визначення повинні були укладатися на основі й для виконання плану, стали різновидами звичайного цивільно-правового договору. Індивідуалізація перерахованих видів договорів проводилася виключно із використанням юридичних ознак. Приведені зміни в правовому регулюванні договорів цілком одержали завершення в ЦК України. При всьому значенні свободи договорів вона, як і будь-яка інша свобода, має свої межі. В інтересах «іншого», під яким маються на увазі інші члени суспільства, перш за все фізичні особи, і суспільство (держава) в цілому, встановлюються різного роду обмеження, закріплені в загальній формі в нормах договірного права. За ЦК України можна привести такі приклади ст. 627 ЦК («Свобода договорів»), ст. 633 ЦК («Публічний договір») і ст. 634 ЦК («Договір приєднання»).

Зміст договору повинен відповідати закону, тобто дія, яка здійснюється зобов'язаною особою, не може суперечити закону. Отже, можна стверджувати, що будь-яка з імперативних норм ЦК, яка відноситься до договорів, являє собою спосіб обмеження їх свободи.

Свобода договорів [55, с. 5] могла б стати абсолютною тільки за умови, якби сам Кодекс і всі видані відповідно до нього правові акти складалися тільки з диспозитивних і факультативних норм. Але неважко передбачати, що такий шлях спричинив би занепад економіки країни, її соціальних і інших програм, а з ними повалив у хаос і суспільство. Невипадково законодавство жодної з країн, що існували в історії, не пішло цим шляхом [17, с. 125].

Інтерес представляють погляди Г.Ф.Шершеневича. Насамперед він виділив роль свободи договорів у сучасному суспільстві: „Із знищенням останніх слідів особистої залежності встановлюється повна свобода особистості та юридична рівність. Свобода договору, з усуненням суб’єктивних обмежень, а також формалізму, стала поряд з правом приватної власності – однією з головних основ сучасного правового порядку” [168,      с. 308]. Але це не перешкоджало йому звернути увагу і на інше: „Безмежна свобода договору, яка подавалася недавно як необхідна умова громадянського побуту й основний принцип законодавчої політики, в останні роки піддається обмеженню під тиском суспільних інтересів, які зростають” (переклад авт.) [168, с. 308].

Здебільше обмеження свободи договорів переслідує одну з трьох цілей: 1) захист слабшої сторони, що починається зі стадії укладання договору й завершується його виконанням і відповідальністю за порушення; 2) захист інтересів кредиторів; 3) захист інтересів держави, яка в концентрованому виді виражає інтереси суспільства [17, с. 127].

При оцінці позицій, що займають або будуть займати сторони в укладеному ними договорі, варто мати на увазі, що економічна і юридична свобода укладання договору не завжди збігаються. Тому не виключено, що одна зі сторін під впливом різних чинників економічного характеру (дефіцитність окремих видів продукції, робіт і послуг, відсутність здорової конкуренції та ін.) змушена погоджуватися на запропоновані їй контрагентом умови. І це незважаючи на право, надане їй законом, не приймати пропозицію.

Особливе значення мають обмеження, пов'язані з введенням ліцензійного порядку. Тобто, окремими видами діяльності, не тільки підприємницької, але й за її межами, можуть займатися ті, хто має спеціальний дозвіл – ліцензію як спосіб набуття спеціальної правосуб’єктності. Виходить, тільки вони можуть укладати визначені договори. Хоча зазначена обставина спеціально виділена лише в ст. 91 ЦК України і тільки стосовно юридичних осіб, це відноситься і до підприємців-громадян. На нашу думку наявність ліцензії у суб'єкта господарювання є обов'язковою передумовою укладення договорів у цьому напрямку діяльності підприємця. В іншому випадку договір повинен визнаватися нікчемним. Так, ліцензували ті види діяльності, які створюють загрозу життю і здоров'ю людей, екологічній безпеці, безпеці держави. Зараз перелік видів діяльності, які підлягають ліцензуванню, поданий в Законі України від 2000р. “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [80], де передбачено, що лише закон визначає ті види діяльності, якими юридична особа може займатися лише при наявності ліцензії. Перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні теж підлягають ліцензуванню, оскільки передбачені п.32 ст. 9 названого Закону.

Суб’єкти підприємництва на внутрішньому водному транспорті економічно зацікавлені в залученні вантажів до перевезення і збільшенні їх обсягу. Діяльність організацій річкового флоту в цій справі здійснюється у двох напрямках. Найбільш важливим є реалізація заходів щодо вишукування вантажів, перевезення яких забезпечить річковий флот у наступну навігацію. І другий напрямок - це здійснення поточних перевезень, тобто виконання заявок від вантажовідправників на перевезення вантажу. За першим напрямком - укладають договір, який іноді називають господарським, хоча він є навігаційним, оскільки в ньому передбачається обсяг перевезень, засоби транспортування, терміни пред'явлення вантажів, особливі умови, зумовлені специфікою вантажів. Усі ці дані є складовою частиною навігаційного договору, передбаченого ст.60 Статуту ВВТ. Проте для надання договорам більшої юридичної чинності, сторони включають у нього також умови про взаємну відповідальність за його невиконання, порушення строків доставки та умов перевезення, за простій суден і механізмів. Включення додаткових умов про відповідальність є порушенням ст. 60 Статуту ВВТ, бо в навігаційний договір можуть бути внесені умови, не передбачені Статутом ВВТ. Питання майнової відповідальності за перераховані порушення докладно розроблені в Статуті ВВТ.

Сутність другого напрямку полягає в тому, щоб прийняти всі заходи для здійснення перевезення. Ініціатива річкового транспорту в залученні вантажів до перевезень викликана тим, що крім річкового існують і інші шляхи сполучення, за допомогою яких може бути перевезений вантаж. Координація діяльності всіх видів транспорту, як єдиної транспортної мережі країни, не одержала належного розвитку і нормативного закріплення. Підприємства й організації, що потребують послуг транспорту, не завжди обдумано ставляться до вибору виду транспорту для перевезення виготовленої продукції. Вибір засобу транспортування відбувається без урахування економічних і транспортних зв'язків, виробничих витрат на транспортування. Відомо, що транспортні витрати становлять приблизно третю частину вартості продукції. Підприємства й організації віддають перевагу залізничному й автомобільному транспорту, що мають вищі тарифи на послуги, а не внутрішньому водному, який працює на найнижчих тарифах. Правильний розподіл вантажів між видами транспорту повинен здійснюватися на науково розробленій основі раціонального використання транспортної мережі країни.

Одним із стимулів, які повинні спонукати підприємства й організації раціонально робити вибір шляхів сполучення для транспортування вантажів, є зацікавленість їх у скороченні транспортних витрат, тобто отримання максимально можливого прибутку.

Отже, на нашу думку, транспортні правовідносини, метою яких є надання послуг по переміщенню товарів у просторі, повинні регулюватися нормами цивільного права на основі приватності й корпоративності у широкому смислі цього поняття. Ці правовідносини знаходять своє вираження у формі договору перевезення вантажів. Звичайно, договір при цьому має три значення – він є передумовою, підставою виникнення транспортних правовідносин, їх змістом і формою вираження.

За умов ринкової економіки, договору виділена провідна роль (у противагу плану при плановій системі ведення народного господарства) та надана свобода суб’єктам підприємницької діяльності в реалізації прав – на укладання та виконання господарських договорів (у тому числі й договорів перевезення вантажів).

З урахуванням обмежень у реалізації вказаних прав (ліцензуванні транспортної діяльності), на нашу думку, слід проводити загальнодержавну політику в напрямку забезпечення свободи підприємницької діяльності в сфері надання транспортних послуг щодо перевезення вантажів та стимулювання цієї діяльності із забезпеченням урахування публічних інтересів.

Вважаємо, що держава, як інструмент забезпечення та захисту публічних інтересів (в т.ч. й забезпечення свободи громадян та суспільства в цілому, економічної й екологічної безпеки), має право на певну можливість імперативного регулювання окремих суспільних процесів.

При цьому слід звернути увагу на те, що застосування імперативних методів управління базувалося на плановій системі ведення економіки при пануванні державної власності на засоби виробництва (тобто державні органи здійснювали „господарювання” в чистому вигляді). З огляду на це й видавалися імперативні норми, які регулювали всі „господарські” процеси з метою забезпечення інтересів держави.

Зараз імперативні методи слід розглядати як спосіб обмеження волі господарюючих суб’єктів (підприємців) при здійсненні ними діяльності з метою забезпечення публічних інтересів.

Так, Президент України Л.Кучма у посланні до Верховної Ради України ще у 2000 році визначив ключовим завданням забезпечення економічної безпеки України „здійснення на національному, регіональному та об’єктному рівнях найбільш гострих поточних завдань і довгострокових пріоритетів екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища, розвиток і вдосконалення законодавчо-правової бази, застосування економічних інструментів (поетапного впровадження платного природокористування) для відтворення та використання природних ресурсів” [69, с. 3].

Зауважимо, що реалізація договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні відбувається не у якомусь абстрактному просторі, а по території судноплавних внутрішніх водних басейнів, тому умови договору перевезення повинні формуватися, а обов’язки за ним здійснюватися з урахуванням водного законодавства, що передбачає, перш за все, забезпечення екологічної безпеки.

Не є секретом, що річки (водоймища) є природними артеріями землі (і в розумінні Землі – теж). Земля – це тонкий саморегулятивний механізм, який відточувався мільйонами років, і людина не вправі його різко змінювати, оскільки це може призвести до необоротних наслідків, які за своїми масштабами можна буде назвати катастрофою. Тобто перед суб’єктами будь-якої діяльності повинне стояти на одному з перших місць завдання збереження природного екологічного балансу.

Особливості забезпечення водного балансу на річці Дніпро полягають у тому, що тут присутнє шестирівневе шлюзування й рівень поверхневих вод. На кожному з рівнів басейнів передбачено певний допустимий об’єм вод, який не повинен бути меншим чи більшим визначених норм, оскільки такі зміни можуть викликати як висушення прилеглих земель та обміління річок, так і навпаки, затоплення територій і засолення ґрунтів.

Отже, існують критично допустимі норми пропуску суден через систему шлюзування, які не можуть бути порушені через небезпеку порушення водного балансу річки.

Цілком логічним є застосування імперативних норм, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки в сфері внутрішнього водного балансу (не кажучи вже про вимоги до безпечності як самих транспортних засобів, так і до безпеки перевезення небезпечних вантажів). Реалізацію їх покладено на Комітет України з питань гідрометеорології, який і займається здійсненням моніторингу вод на основі науково обґрунтованих даних.

Для нас це має таке значення: перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні пов’язані із забезпеченням екологічної безпеки.

Тому і при встановленні строків доставки вантажів при перевезенні їх у внутрішньому водному сполученні України слід виходити не лише з бажань відправників та можливостей перевізників, а й з можливостей пропускного режиму шлюзів за умови забезпечення водного екологічного балансу водоймищ. Тобто строк за договором перевезення вантажу у внутрішньому водному сполученні повинен бути не чітко встановленим, а оптимальним з урахуванням вказаних вище обмежень.

Ці обмеження вважаємо за необхідне називати об’єктивними імперативами.

Таким чином, договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні є:

-         об’єктивно зумовленим;

-         зручним способом формалізації відносин учасників перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні;

-         передумовою, підставою виникнення транспортних правовідносин, є їх змістом і формою вираження;

-         (з точки зору права) ототожненням принципу свободи підприємницької діяльності;

-         (з точки зору діючого законодавства) таким, що потребує концептуальних змін у розумінні його сутності;

-         таким, в основі якого лежить концепція приватних цивільно-правових засад;

-         таким, що вимагає при його моделюванні враховувати публічні інтереси, спрямовані на забезпечення безпеки – економічної, цивільної та екологічної;

-         таким, що допускає при регулюванні відносин з перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні застосування імперативних методів впливу з боку держави, а отже, імперативних нормативних обмежень у здійсненні вказаного виду підприємницької діяльності.

 

 

3