ГоловнаЗворотній зв'язок
Главная->Право->Содержание->2.4. Особливості суб’єктного складу договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

Договір перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

2.4. Особливості суб’єктного складу договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні

 

Особливості суб’єктного складу договору перевезення вантажів у внутрішньому водному сполученні відображають його субінституційний механізм.

Договір створює взаємні зобов’язання сторін (п.2 ч.2 ст.11 ЦК України 2003р.). Сторонами договору перевезення вантажів є перевізник і відправник.

Перевізник - це учасник договору перевезення, який бере на себе зобов’язання доставити ввірений йому вантаж у місце призначення своїми засобами. Якщо перевізник за своєю ініціативою доручає доставку вантажу іншому перевізнику, то він не звільняється від відповідальності за невиконання прийнятих на себе зобов’язань (ст. 920 ЦК України), оскільки відправник не дав згоди на передачу вантажу іншому перевізникові (ст.520 ЦК України – переведення боргу), крім випадку, коли вантаж перевозиться двома чи декількома перевізниками за однією накладною (при змішаних перевезеннях), складеною на весь шлях слідування до пункту призначення, який знаходиться за межами діяльності першого перевізника, який прийняв вантаж від відправника[7] [130, с. 269]. У цьому випадку перевізник вступає в договір перевезення з відправником не лише від свого імені, але й від імені всіх перевізників. Відправником за цим договором є той, від чийого імені вантаж здається до перевезення незалежно від взаємовідносин з одержувачем. Зазвичай відправник у той же час є постачальником товарів для одержувача, але це не обов’язково. Відправник може бути одночасно і одержувачем. Він також може бути зв’язаним з ним не договором поставки, а договором майнового найму, договором комісії по закупці імпортних товарів. Постачальник може доручити іншій організації (експедитору) відправити вантаж через перевізника від свого імені. У цьому випадку відправником є організація, не пов’язана з відправником ніякими зобов’язаннями.

Як правило, одержувачем є не відправник, а інша особа, яка, не беручи участі в укладенні договору перевезення, набуває права, обумовлені цим договором (право вимагати видачі вантажу, а у випадку втрати чи пошкодження - відшкодування його вартості) [153, с. 73].

Одержувач повинен прийняти вантаж і внести перевізні платежі, не внесені відправником при здачі вантажу до перевезення. Отже, договір перевезення, в якому відправник не виступає в ролі одержувача, є договором на користь третьої особи і в той же час договором про право на дії третьої особи.

Як зауважувалося раніше, найбільш правильним є визнання договору перевезення договором sui generis з допуском його трансформації в договір за участю управомоченої особи.

Право відправника накласти на одержувача зобов’язання прийняти вантаж та сплатити перевізнику недобір перевізних платежів виникає з договору поставки чи з іншого договору, укладеного між ними до вступу відправника в договір з перевізником (а якщо відправником є експедитор, то з договору, укладеного його клієнтом з одержувачем). Якщо на адресу відправника прибуває не заказаний ним вантаж, то його обов’язок прийняти цей вантаж на відповідальне зберігання виникає не з договору перевезення, а з відповідної статті транспортного статуту чи кодексу і факту прибуття вантажу на його адресу.

Кваліфікація договору перевезення вантажу як договору на користь третьої особи і про право на дії третьої особи не є загальноприйнятою, але заперечення противників такої кваліфікації не переконливі. Так, М.О.Тарасов звертає увагу на думку М.К.Олексанрова-Дольника, згідно з яким одержувач бере участь у договорі перевезення вантажу на одній стороні з відправником; у той же час договір перевезення вантажу породжує правовідносини не лише між відправником і перевізником, перевізником і одержувачем, але й між відправником і одержувачем [130, с. 114].

З цією точкою зору важко погодитися, бо одержувач не приймає участі в укладенні договору перевезення, а отже, не є стороною в ньому [60, с. 259]; але навіть у тому випадку, якби одержувач і брав участь в укладенні договору перевезення на одній стороні з відправником, правовідносини між відправником і одержувачем не виникнуть, оскільки участь двох чи декількох осіб у договорі на одній стороні ніколи не породжує правовідносини між ними, а навпаки, є наслідком правовідносин, які виникли до укладення цього договору.

Науковці, які вважають одержувача стороною у договорі, стверджують:

 а) кожні правовідносини мають своїх учасників - суб’єктів правовідносин;

 б) договір перевезення - угода, в якій однією із сторін є транспортне підприємство, а другою - особа, яка має право розпоряджатися вантажем;

 в) в момент укладення договору перевезення відправник вважається особою, яка має право розпоряджатися вантажем без пред’явлення спеціальних доказів;

 г) адресат не бере участі в договорі перевезення до тих пір, доки не заявить транспортному підприємству про намір розпорядитися вантажем або доки не придбає цього права в результаті отримання вантажу;

 д) з моменту пред’явлення перевізнику доказів права розпоряджатися вантажем адресат (одержувач) вступає в договірні відносини з перевізником, - стає стороною у договорі перевезення (І.В.Булгакова [18, с. 167]), замінюючи собою відправника, який вибуває з числа учасників угоди з цього ж моменту (М.Е.Ходунов [156, с. 127] вказує, що відправник вибуває з договору в момент передачі квитанції одержувачу і що ніби з цього часу він втрачає право розпоряджатися вантажем).

І.О.Андріанов, послідовник М.О.Тарасова, стоїть на тому, що відправник продовжує залишатися учасником договору до видачі вантажу одержувачеві і вказує наступне: „...ні ст. 92, ні ст. 93 Статуту ВВТ не ставить право разпоряджатися вантажем у дорозі в залежність від того, чи є в даний момент у нього квитанція [10, с. 89]”.

Наведені висновки автори ґрунтують на тому, що за Статутом ВВТ перевізник несе відповідальність за невиконання чи порушення умов договору перевезення лише перед особою, яка має право розпоряджатися вантажем, і лише до нього можна пред’явити вимоги, які випливають з договору перевезення.

Цивілісти (Т.О.Фаддєєва [144, с. 28], М.О.Тарасов [130, с. 116],  М.А.Аллахвердов [6, с. 19], Л.І.Лазарєва [31, с. 7], заперечують можливість визнання одержувача стороною в договорі, оскільки він не бере участі в укладенні договору, не пред’являє і не зобов’язаний пред’являти вантаж, не пред’являє і не підписує накладну, не відповідає за відомості, які вказані в ній, а якщо не прийме вантаж, то всі витрати по зберіганню та перевезенню відшкодовує не він, а відправник. На одержувача може бути перенесене зобов’язання сплатити за перевезення та недобір, але це відбувається не за угодою з перевізником, а за угодою перевізника з відправником та за згодою одержувача прийняти вантаж, а саме скористатися правом, наданим договором, у якому він як сторона участі не бере. Використання цього права пов’язане з обов’язком сплати за перевезення.

Договір перевезення укладається між відправником і перевізником, але при виконанні його до них може приєднатися й нова особа - одержувач. Одержувач може бути зовсім іншою особою, ніж відправник, що передбачено інститутом цесії зобов’язань. Договір укладений між відправником і перевізником, а одержувач є третьою особою, на користь якої відбувся договір. Через це одержувач пред’являє вимоги до перевізника від свого імені, а не як представник відправника. Втім, право розпорядження вантажем ще не робить одержувача стороною в договорі, тим паче, що ст. 909 нового ЦК України передбачає в якості одержувача особу, яка має право на отримання вантажу. Таке формулювання дозволяє розвинути ідею зближення морського та річкового перевезень, змоделювавши такий механізм, при якому накладна при внутрішньоводних перевезеннях може виконувати роль не лише перевізного документа, але й товаророзпорядчого (як коносамент при річкових перевезеннях). Це дозволяє стверджувати, що одержувачем може бути будь-яка особа, яка отримала право на вантаж (у тому числі на підставі розпорядчих угод, які можуть укладатися щодо вантажу до його вивантаження в пункті призначення). У зв’язку з цим слід нормативно врегулювати момент, з якого відправник втрачає право на переадресацію вантажу (на нашу думку, це право визначається моментом переходу права власності на вантаж).

Одержувач не є особою, зобов’язаною надати вантаж для перевезення, а недобір він зобов’язаний сплатити лише в тому випадку, якщо прийме вантаж. Тобто, він не є стороною в договорі. Крім цього, слід зауважити, що у випадку неприйняття вантажу одержувачем і не покриття з вартості вантажу провізних платежів та додаткових зборів пароплавство має право стягнути недоотриману суму з відправника, а не з одержувача (ст. 205 Статуту ВВТ).

Юридичний обов’язок завжди кореспондується суб’єктивним правом. Договір укладається між відправником і перевізником вантажу. При виконанні договору перевезення вантажів у правовідносини вступає третя особа - одержувач вантажу. Хоча одержувач і не бере участі в укладенні договору перевезення, він набуває у відношенні перевізника певні права й несе перед ним певні зобов’язання.

Відправник має право вимагати виконання зобов’язання від контрагента. Одержувач також має право вимагати виконання зобов’язань, вказаних в одному і тому ж договорі, а саме - доставки вантажу в цілковитому збереженні. Його вимоги самостійні, але стосуються перевезення вантажу, який йде за однією накладною. За загальним правилом претензії за незапитаним вантажем заявляє відправник, а за запитаним – одержувач.

Перевізник отримує певні вимоги від учасників договору перевезення, які посилаються на одну й ту ж накладну, наприклад, вказівка, зроблена відправником в накладній про те, з якою швидкістю відправляється вантаж тощо, обов’язкова для одержувача. У певних випадках відправник може обумовити перевід провізних платежів на одержувача, а саме - частину своїх зобов’язань перенести на третього учасника перевезення. У свою чергу волевияв одержувача про переуступку права розпоряджатися вантажем під час руху обов’язковий для відправника. І лише одержувач вправі вимагати штраф за прострочення доставки вантажу, - санкцій за прострочення виконання договору, який укладено відправником.

Право розпоряджатися вантажем під час транспортування належить одержувачу чи відправнику, залежно від того, хто тримає транспортну квитанцію. Коли розрахунок за вантаж, який перевозиться, здійснюється з одержувачем, то відповідальність за недобір несуть обидва учасники солідарно - відправник і одержувач.

 Необхідно визнати, що відправник і одержувач не переносять своїх прав один на одного, як це буває при уступці права вимагати (цесії): право кожного з учасників випливає з одного й того ж договору і має самостійний характер. Від кожного з них пароплавство може отримати вимоги, пов’язані з одним перевезенням. Перевізник заявляє вимоги своїм клієнтам, при чому на різних етапах виконання договору відповідальними є відправник і одержувач. Обгрунтування цієї позиції дуже близьке до позиції М.О.Тарасова: „Важливою ознакою такого зобов’язання є надання користі третій особі...У цьому випадку особливість правових відносин полягає не лише в тому, що договір віддає переваги на користь третіх осіб, але й у тому, що з угоди контрагентів випливає право самостійної вимоги третьої особи, яка в укладенні угоди участі не брала” [130, с. 121].

Таким чином, договір перевезення не може конструюватися так, щоб відправник і одержувач були однією стороною, а перевізник іншою.

Чинне законодавство не містить подібних конструкцій, вказуючи на одержувача лише як на особу, яка має право на одержання вантажу (ст. 909 ЦК України, ст. 307 ГК України).

Враховуючи характер відносин учасників правовідносин з перевезення, слід відмітити, що проблема правового становища одержувача вантажу до останнього часу не може вважатися повністю вирішеною в юридичній літературі. Це питання має не тільки теоретичний, але й практичний інтерес: юридична конструкція може вважатися виправданою лише у тому випадку, якщо вона корисна і для практики, допомагаючи вирішенню тих чи інших питань.

Не викликає сумніву те, що суб’єктами договору перевезення вантажу є три особи – відправник, перевізник та одержувач вантажу. Серед цивілістів існують три думки щодо статусу одержувача вантажу, а отже, і природи договору: 1) він є стороною в договорі, яка замінює відправника з моменту передачі доказів права розпорядження вантажем; 2) відправник залишається стороною в договорі до моменту передачі вантажу; 3) одержувач є третьою особою, на користь якої відбувся договір.

На нашу думку це питання слід вирішити в нормативному порядку, шляхом внесення до відповідних актів – ЦК та ГК – правової норми, за якою договір перевезення вантажу вважався б договором на виконання третій особі (особі, яка має право на одержання вантажу). Це обґрунтовується тим, що договір перевезення встановлює переваги на користь третьої особи, а також те, що з угоди контрагентів випливає право самостійної вимоги третьої особи, яка в укладанні договору участі не брала.

 

 

6