yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->4.4. Міжнародні економічні відносини

Економічна історія України і світу

4.4. Міжнародні економічні відносини

Друга світова війна негативно вплинула на систему міжнародних економічних відносин. Механізм співробіт- ництва практично не діяв. Позиції європейських країн на світовому ринку погіршилися. Монопольне становище зайняли США. Їхня частка в експорті серед світових дер- жав зросла з 14,5 % в 1938 p. до 32,5 % у 1947 p. При цьому частка країн Західної Європи становила 33,4, Японії — 1,3%. Відновивши економічний потенціал, на початку 50-х років вони активно включилися в міжнародний то- варообмін.

Світова торгівля в 50—60-х роках характеризувалася значним пожвавленням. В економічно розвинених Краї- нах щорічний експорт дорівнював 9,4 % при зростанні на- ціонального доходу на 4,5 % , промислового виробництва — на 5,5 %. Експортна квота у ВНП збільшилася з 7 % у 1950 p. до 10,6 % у 1970 p. У соціалістичних країнах темпи зовнішньоторгового обороту становили 11,3 % в 50-х роках і 8,6 % в 60-х.

У країнах, що розвиваються, середньорічні темпи зрос- тання зовнішньої торгівлі в 60-х роках становили 6,7 %, а | експортна квота у сукупному ВНП — 14,5 % в 1970 p.

271

Зростання експорту та імпорту в окремих країнах ха- рактеризують індекси за 1953—1969 pp. (1953 p. = 100 %).

Індекс зростання зовнішньої торгівлі соціалістичних країн лише за 60-ті роки становив 230.

Інтенсивно йшов процес розвитку зовнішньої торгівлі між економічно розвиненими країнами, % :

272

У 1970 p. в Болгарії, Угорщині, Чехословаччині, НДР цей показник становив 27,34 %, в Польщі, Югославії, Румунії — 17—24 %. У Радянському Союзі він був найменшим — 7 %.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі істотно вплинула на ситуацію на світовому ринку. Провідне місце належало економічно розвиненим країнам, їхня частка у світовому екс- порті зросла з 61,8 % у 1950 p. до 71,9 % у 1970 p., євро- пейських соціалістичних країн відповідно з 6,8 до 9,9 %, аграр- но-сировинних зменшилася з 6,2 до 5,5 %. Перше місце в світовому експорті зберегли США — 15,4 % (без колишніх соціалістичних країн), на друге місце вийшла ФРН (12,4), третє і четверте поділили Великобританія і Японія (7), на п'ятому була Франція (6,4 %).

Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчу- вання зменшилося, а палива — зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. Якщо їхня частка в світовому експорті у першій половині XX ст. становила 38—45 %, то в 1960 p. вона досягла 55, а в 1970 p. — 65 %. Особливо швидко зростав промисловий експорт економічно розви- нених країн - 76,9 % у 1969 p. У структурі промислових товарів 1/3 припадала на машини, обладнання, засоби транс- порту. Соціалістичні країни індустріалізували господарства на власній технічній базі, тому їхня частка у світовому імпорті-експорті машин була незначною — 12—13 %. У торгівлі між країнами РЕВ експорт машин у 1967 p. ста- новив 31 %. Першість мали Чехословаччина (50 %), НДР (49 %). Радянський Союз вивозив паливо, метал, сировину (40 %), частка машин становила лише 20 %. Одночасно імпорт з країн РЕВ давав можливість СРСР забезпечити 1/3 потреби у машинах і продуктах харчування, рослинній сировині.

Ринком збуту продукції обробної промисловості, що швидко зростав, були країни, що розвиваються. У свою чер- гу, вони постачали на світовий ринок менше ніж 10 % гото- вих виробів, 1,3 % машин і обладнання. Основними статтями

273

їхнього експорту (75 % загальної суми) були нафта, продукти харчування, бавовна, каучук, цитрусові, кава, боби какао.

Змінився географічний розподіл зовнішньої торгівлі, що визначався економічною інтеграцією країн і відбувався в рамках ЄС, РЕВ, Європейської асоціації вільної торгівлі, що утворилася в 1960 p. (ЄАВТ). До її складу входили Вели- кобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейца- рія, Швеція. В Америці діяли Центральноамериканський спільний ринок, Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, Андський спільний ринок. У Африці утворилися митні спілки.

Для країн ЄС частка взаємного зовнішньоторгового то- варообороту становила в 1960 p. 36,4 %, в 1970 p. — 46, для Західної Європи — 61 %. Країни Центральної та Півден- но-Центральної Європи після війни надавали переважне значення традиційним зв'язкам з Заходом. У 1948 p. частка Заходу в товарообігу Чехословаччини становила 68 %, Угор- щини — 66, Польщі — 59, Румунії — 29, Болгарії — 22, Східної Німеччини — 25 %. Частка СРСР до війни не пере- вищувала 1—3 %. Утворення соціалістичної системи, РЕВ зумовили переорієнтацію країн на Радянський Союз і взаєм- ний зовнішньоторговий оборот. Наприкінці 60-х років його частка сягала 50—75 % загального обсягу. Це пояснюва- лося в основному політичними, а не економічними причина- ми, оскільки поділ праці між країнами лише формувався.

Загальною тенденцією для всіх країн, що розвиваються, було поступове зменшення взаємної торгівлі. Основні їхні партнери — економічно розвинені країни світу. Зовнішня торгівля між останніми розвивалася найбільш динамічно і становила до 80 % їхнього торгового обороту.

Стимулюючим фактором зростання міжнародної тор- гівлі, зміни її товарної та галузевої структури було поглиб- лення міжнародного поділу праці під впливом науково- технічного прогресу. Внаслідок спеціалізації, кооперування, особливо в обробній промисловості, в торговий оборот залу- чалися проміжні товари (вузли, деталі). Значний вплив мало

274

зростання обсягу міжнародних внутрішньокорпораційних поставок транснаціональних компаній і міжнародних мо- нополій, що перевищував ЗО % товарообороту на світовому ринку. Зменшилася залежність економічно розвинених держав від натуральної сировини, що витіснялася синте- тичними замінниками. Індустріалізація сільського госпо- дарства спричинила повну самозабезпеченість продуктами харчування і зменшення їхнього імпорту:

Протягом 50—60-х років для більшості економічно роз- винених країн постійною ознакою був пасив зовнішньої торгівлі внаслідок перевищення імпорту над експортом. Лише в США, Японії, Італії, ФРН експорт постійно був ви- щим, ніж імпорт. Торговий дефіцит компенсувався за ра- хунок доходів від іноземних інвестицій, туристичного бізнесу, продажу послуг в інших сферах.

Зростала незбалансованість торгівлі між економічно розвиненими і аграрно-сировинними країнами. У 60-х ро- ках ціни на сировинні товари зросли на 7, на готові — на 17 %. Незначне зростання експорту країн, що розвива- ються, платіжні труднощі зумовили їхню зовнішню забор- гованість.

При загальних тенденціях розвитку зовнішньої торгівлі в п'ятірці найбільш економічно розвинених країн зміни відбувалися по-різному. Найбільш динамічно розширюва- ла експорт Японія, її товари (комп'ютери, відеомагнітофо- ни, електронне обладнання, побутова техніка) характеризу- валися високими технічними показниками. Значне відста- вання імпорту зумовило дефіцит багатьох країн у торгівлі з Японією, зокрема з США він виявився в 1965 p.

США займали важливе місце в експорті "наукоємної" продукції. Наприкінці 60-х років вона становила 51,5 % загального обсягу, а у ФРН — 47, Великобританії — 42, Франції — 31 %. Однак за конкурентоспроможністю то- варів більшості галузей США відставали.

У Великобританії традиційні галузі — текстильна, вугіль- на — майже в 2 рази скоротили експорт. Зросла експортна

275

квота металургії (22,5 %), машинобудування (33,8 %). Зов- нішня торгівля переорієнтовувалася на ринок економічдо розвинених держав. У результаті суперництва Великобри- танії з країнами Спільного ринку частка їх у світовій торгівлі зменшилася, проте в цілому з країнами Західної Європи збільшилася майже на 60 %.

Залежність господарства ФРН від зовнішніх ринків знач- но посилилася. Експортна квота хімічної, машино-, прила- до-, суднобудівних галузей становила 1/5—1/2 продукції, що реалізувалася на зовнішньому ринку.

Товарна структура експорту Франції порівняно з інши- ми країнами характеризувалася низькою часткою готових виробів і обладнання (відповідно 47 і 20 %).

Велике значення мали різні форми торгово-політичного регулювання. У 1947 p. було укладено Генеральну угоду тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця угода відігравала двояку роль. Це був договір, що фіксував основні правила і прин- ципи регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні. Одночасно ГАТТ — це центр, в межах якого провади- лися багатосторонні переговори з метою розв'язання про- блем міжнародної торгівлі. В результаті діяльності ГАТТ у 50-х роках — першій половині 60-х років країни дещо пом'якшили митні бар'єри. У другій половині 60-х років учасники переговорів досягли згоди про зниження митних тарифів у середньому на 38 %.

У країнах ЄАВТ митні бар'єри було скасовано до січня 1967 p., в ЄС — до лютого 1968 p. Було встановлено єдиний зовнішній тариф як форму колективного протекціонізму в ЄАВТ — на промислові, в ЄС — на промислові та сільськогос- подарські товари. Загальною була тенденція зниження ввізних мит. Однак підвищувалися податки на імпортовані товари, встановлювалися обов'язкові імпортні внески. У США в 1970 p. кількісно обмежувався імпорт на 67 видів промис- лової продукції, в країнах ЄС — 65, у Великобританії — 21.

Питаннями міжнародної торгівлі займалися Конферен- ція 00Н з торгівлі та розвитку (ЮН КТАД), перше засідан-

276

ня якої відбулося в 1964 p.. Рада митного співробітництва (заснована на початку 50-х років).

У повоєнний період особливо зросло значення вивозу капіталу як форми міжнародних економічних відносин. Це було пов'язано з інтернаціоналізацією господарського життя, прискореними темпами його зростання та структурними зрушеннями в умовах високих темпів науково-технічного прогресу, поглибленням міжнародного поділу праці, розши- ренням світових господарських зв'язків, Ці фактори в но- вих політичних умовах зумовили зміну ролі та структуру вивозу капіталу.

Збільшилися масштаби іноземного інвестування еконо- мічно розвинених держав з 51 млрд дол. в 1945 p. до 285 млрд дол. в 1970 p. (приблизно в 6 разів). Перевага серед країн-експортерів віддавалася США, Канаді. Європейські країни, зайняті відбудовою господарства, не могли вивози- ти капітал у значних розмірах. У Західній Німеччині, Японії певний час діяла формальна заборона на вивіз капіталів. Існувала нерівномірність в експансії інвестицій. Вони скон- центрувалися в невеликій групі країн:

277

Відбулися зміни у співвідношенні різних форм вивозу капіталу. Великим його інвестором за кордон стала дер- жава. У США початком державних інвестицій вважається план Маршалла. Хоч їхня частка в загальному вивозі капі- талу країни зменшилася з 39 % в 1950 p. до 21 % в 1970 p., однак значення держави в регулюванні міжнародного руху капіталів неабияке. Вона стимулювала вивіз за кордон при- ватного капіталу, була його гарантом. З посиленням могут- ності транснаціональних компаній збільшилася їхня роль як експортерів капіталу. У 1966 p. вартість зарубіжних інвестицій цих компаній становила 90 млрд дол.

США вивозили здебільшого підприємницький капітал у формі прямих інвестицій. У 1970 p. вони становили 52 % всіх капіталовкладень країни. Для Великобританії, Франції, ФРН, Японії визначальним був вивіз капіталу в позиковій формі.

Змінилася географічна структура капіталовкладень еко- номічно розвинених держав. Посилилося взаємопроникнен- ня капіталу між цими країнами. Для американського при- ватного капіталу найважливішою сферою їхнього вкладення стали країни Західної Європи, частка яких в 1950—1970 pp. зросла з 14,4 до 31,2 %. Так, інвестиції в економіку Вели- кобританії зросли в 10 разів, ФРН — 25,5 раза. За 60-ті роки корпорації США купили або побудували у країнах Спільного ринку 1722 підприємства. Частка Латинської Америки зменшилась з 39 до 15,6 %, Канади — з 32,1 до 29 %. Провідна роль в експорті капіталу належала економіч- но розвиненим країнам: Великобританії — 70 % в 1970 p., ФРН — 71,5, Франції — більше ніж 60 %.

Значні кошти економічно розвинених держав вклада- лися в економіку США. Протягом 60-х років загальна сума прямих інвестицій збільшилася в 2 рази, з яких 2/3 припа- дало на Західну Європу. Майже в 2 рази знизилася частка Канади (23,5 %). Почали вкладати за кордоном свій капі- тал і Австралія, Нова Зеландія, країни, що розвиваються. Частка Японії становила близько 2 %. Проте іноземний

278

капітал не впливав істотно на економіку США, оскільки прямі інвестиції складали лише 1/4 усіх зарубіжних вкла- день. Переважною їх формою були портфельні інвестиції.

Рух приватного капіталу Японії мав певні особливості. У 50—60-х роках США, Європу вивозилося понад 1/3 інве- стицій (38 %). Більша частина була зосереджена у країнах Азії (27,2 %), Латинської Америки (17,5 %), Середнього Сходу, Африки.

Країни, що розвиваються, залишилися важливим регіо- ном вкладення капіталів. Це зумовлювалося значними сировинними ресурсами, дешевою робочою силою, високи- ми прибутками, майже в 10 разів більшими, ніж в економі- чно розвинених країнах. Однак якщо в 50-х роках перева- жали державні інвестиції та 60 % коштів надходило від Офіційної допомоги розвитку (ОДР), то в 60-х роках почали переважати приватні інвестиції. У 1950—1970 pp. амери- канські інвестиції в Азії збільшилися в 4 рази. Латинській Америці — 3, Африці — майже в 18 разів.

Новим у вивозі приватного капіталу була зміна джерел фінансування. Поряд з новими іноземними інвестиціями збільшилося значення реінвестованих прибутків. В США в 60-х роках вони становили майже 1/2 усіх вкладень.

Певні зрушення сталися у галузевому розподілі капіта- ловкладень економічно розвинених держав. Об'єктом їх були насамперед добувна і металоплавильна промисловість. У 60-х роках започаткувалася тенденція до переміщення капіталу в обробну промисловість. Так, при загальному зро- станні інвестицій США в 2 рази в обробну промисловість їх надійшло в 3 рази більше. Майже 1/2 американського ка- піталу в Західній Європі вкладалася в цю галузь. У 1970 p. зарубіжні інвестиції Японії становили 27 %, Франції — 20, ФРН — 80 %. Наприклад, у Латинській Америці іно- земний капітал контролював видобування мінеральної си- ровини, виробництво і експорт сільськогосподарської про- дукції. Проте 67 % капіталів вкладалося в обробну про- мисловість.

279

Вивіз капіталів за кордон забезпечував значні прибут- ки. Норма прибутку американських корпорацій у 1947— 1971 pp. становила 104,4, а для країн, що розвиваються,— 204,6 %.

У 1946—1974 pp. функціонувала Бреттон-Вудська ва- лютно-грошова система золотодоларового стандарту. Восе- ни 1946 p. було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). У грудні 1946 p. опубліковано початкові валютні паритети більшості країн—членів МВФ. Навесні 1947 p. він розпочав валютні, операції. Радянський Союз не став його членом з політичних міркувань. З цих самих причин вийшли з цієї організації Польща, Чехословаччина, Куба.

Важлива роль належала міжнародним валютно-фінан- совим організаціям — Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), що мав стимулювати приватні інвес- тиції у західноєвропейських країнах після закінчення дру- гої світової війни, Міжнародній фінансовій корпорації (МФК) і Міжнародній асоціації розвитку (МАР), організо- ваних для інвестування країн, що розвиваються.

Бреттон-Вудська система тривалий час характеризува- лася відносною стабільністю, сприяла зростанню міжнарод- них інвестицій, торгівлі. З середини 60-х років розпочали- ся труднощі в її діяльності. Роль долара не відповідала реальним співвідношенням у всесвітньому господарстві, структурі міжнародних економічних відносин. Обезцінен- ня долара було пов'язано також з дефіцитом платіжного балансу США. Певний час він покривався не золотом, а на 3/4 доларами. Долар нагромаджувався в банках країн За- хідної Європи, Японії. Майже в 7 разів збільшили свої ка- пітали за кордоном монополії США. Виник новий міжна- родний грошовий ринок, так званий ринок євровалют, тобто доларів за межами США, що безконтрольно переміщалися з однієї країни в іншу. У 1976 p. масштаби його оцінюва- лися в 46,5 млрд дол. За умовами Бреттон-Вудської угоди США повинні були за вимогою іноземних банків обмінюва- ти долари на золото. Внаслідок цих операцій золотий запас

280

США в 1970 p. покривав лише 25 % зовнішніх доларових зобов'язань і зменшився з 24,4 млрд дол. у 1948 p. до 11,1 млрд дол. у 1971 p. Власники доларів прагнули конверту- вати їх в більш стійку валюту, зокрема західнонімецьку марку, японську єну. Країни ЄС, Японія поставили питання про зміну паритету США. Становище ускладнювалося кри- зами окремих національних валют.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало утво- рення в 1951 p. за Паризькою угодою Європейського об'єд- нання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація, об'єднавши кам'яновугільну” залізорудну, металургійну промисловість, контролювала 60 % виплавлення сталі, 50 % видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі.

Наступним кроком в інтегральному процесі була Рим- ська угода 1957 p., за якою шість перелічених раніше захід- ноєвропейських держав заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атом- ної енергії (Євроатом). Передбачалося ліквідувати митні кордони між країнами для вільного пересування людей, товарів, капіталів, послуг. Планувався поступовий перехід до єдиної економічної, соціальної політики та паспортної унії. Євроатом мав координувати розвиток атомної енерге- тики. У 1958 p. для цих двох організацій були утворені Комісія (виконавчий орган), Рада Міністрів (законодавчий орган). Європейський парламент (консультативний орган). З 1967 p. ці установи стали спільними і для ЄОВС. Бю- джет ЄС формувався з внесків його членів.

Головним досягненням ЄС протягом 1958—1969 pp. було створення митної спілки. З 1 липня 1968 p. його учас- ники почали застосовувати єдиний тариф на ввезення то- варів з третіх країн. Було вироблено єдину сільськогосподар- ську політику. Нарада в Гаазі в 1969 p. винесла постанову про включення монетарної сфери в інтегральний процес.

У 70-х роках науково-технічний прогрес посилив інте-

281

граційні процеси в європейських країнах, які сприяли їхньо- му економічному суперництву з США та Японією. Назріла проблема створення для ЄС єдиної валютної системи. У 1973 р. в ЄС вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило його економічну могутність. У 1987 р. розпочався, а в 1993 р. завершився процес створення Єдиного спільного ринку. З приєднанням до ЄС Греції (1981), Іспанії та Пор- тугалії (1986) "Спільний ринок" став мобільним і міцним. Він зумів не тільки конвертувати національні валюти, а й створити єдину інтеграційну грошову одиницю — екю.

Політична структура ЄС складається з ради, комісії, пар- ламенту, суду. Рада — вищий орган ЄС, до якого входять представники 12 країн. Оскільки вона є законодавчим ор- ганом, то вирішує головні питання діяльності "Спільного ринку". Комісія — постійний виконавчий орган, членів яко- го призначають країни ЄС. Парламент — консультативний орган, що здійснює загальний нагляд за усіма інституція- ми. Суд здійснює юридичний контроль, зокрема за Римською угодою розв'язує будь-які спори між членами співтова- риства. Його призначають країни — члени ЄС. Усі органи фінансуються з митних надходжень третіх країн та інших джерел. Перелічені органи приймають рішення одностай- но і простою більшістю.

Протягом 70—90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї вхо- дили: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було скасовано митні бар'єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті відсутні єдині зовнішні тарифи. Кожна країна з державами провадить самостійну економічну політику: товари цих країн не можуть вільно пересуватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС). Стосунки ЄАВТ з ЄС дуже перспективні. ЄС і ЄАВТ планують фор- мування єдиного спільного ринку для всієї Європи. Між ними підписано угоду про Європейську економічну зону, яка повинна об'єднати 380 млн населення Європи. Західна

282

Європа стане ще більш конкурентоспроможною в економіч- ному суперництві з Японією і США.

Важливу роль в світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних частинах світу, а також із незалежних держав.

Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Великобританії певні економічні вигоди, оскільки країни-учасники поставляли їй найрізно- манітнішу сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної резервної валюти в умовах міжнародного еко- номічного суперництва. Долар США дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Ве- ликобританії в 1973 р. у "Спільний ринок" ще більше зни- зив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії поняття стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона перестала існувати.

Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарооб- міну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-техніч- ною інформацією. У 1956—1957 рр, країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалізації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробітництва в різних галузях господарської діяльності ("Інтерметал", "Інтерелектр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальмувалися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і командно-ад- ' міністративних методів управління.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених удержав супроводжувалися розвитком сфери нематеріаль- ного виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковіши- ми у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1/5

283

світового торгового обороту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвине- них країн світу.

Не в усіх країнах структура експортних товарів однако- ва. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США -— 42 %, Німеччи- ну — ЗО, Японію — 12 %. Вони експортують на світові ринки ЗО—40 % наукоємних товарів. Головними постачаль- никами нафти у світі є країни ОПЕК. Останнім часом з'яви- лися й інші — Норвегія, Великобританія, Мексика.

У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспроможність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місць у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конку- рентній боротьбі на світових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науко- во-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньо- му становили 3 %.

Загальні витрати 24 країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеч- чина та Японія застосовують "ноу-хау" насамперед для зміц- нення конкурентоспроможності своїх товарів, США — для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.

Для підвищення конкурентоспроможності товарів роз- гортається науково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участь всесвітньо відомі "Сіменс" і "Інтел",

284

"Сіменс" і "Тошіба", "Дженерал електрик" і "Філіпс" і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Розроблено ряд про- грам, розрахованих до 2000 p. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізує план "Технологічна Євро- па", згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. має досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани затрачено мільярди екю.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентрова- но у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Вели- кобританії, Канаді, Італії. Інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товаро- обороту, 300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в країни "третього світу". Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підви- щувати на промислові товари. Характерним прикладом '• інтернаціональної кооперації можуть бути фірми "Джене- рал Моторе", "Тойота", "Боінг", "Вольво". Процвітає торгів- ля зброєю. Лише за 1967—1986 pp. продано зброї на суму 635 млрд дол. Основними її покупцями були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Найбільшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 p. — СРСР). За 1982— 1989 pp. Саудівська Аравія заплатила за цей смертоносний товар 42, Ірак — 42,8 млрд дол.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістич- ним табором і економічно розвиненими державами. Де- далі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, культурні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.

Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він почав обслуговувати і країни Східної Євро- пи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валют-

285

но-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валю- ти. Розвинені країни давно стабілізували національні ва- люти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснюва- ти патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта від- криває шлях до ринкових відносин.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відно- син стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усувають- ся шкідливі для людини і навколишнього середовища енер- гоємні виробництва.

У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розви- ваються. Вони виробляють і експортують готову продук- цію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються про- мислові зони, звільнені від податків та мита. Головний на- прям їхнього розвитку становить експорт товарів на світо- вий ринок. Організатором промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співтовариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається града- ція країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є 20, — господарське зближен- ня в ім'я прогресу. Наймогутніший з них — Європейський Союз. У 1949—1991 pp. діяла Рада Економічної Взаємо- допомоги. В 1992 p. підписано угоду про створення "спіль- ного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х роках заснувалося Чорно- морське економічне співтовариство (Азербайджан, Болга- рія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між уря- дами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Подібні інтеграції діють в Південно-

286

Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.

Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбу- вався під знаком "визволення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своєрідна психологічна рево- люція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, еко- номістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі про- блема регулювання світового господарства в цілому. Най- повніше цю функцію виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та роз- витку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо.

Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Ве- ликої сімки".

На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтернаціоналізації господарського життя. По- над 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогос- подарського та промислового виробництва. Наступає потре- ба в регулюванні всього світового господарства.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокре- ма переробної, причому з використанням найновіших до- сягнень науки і техніки; переважає товарний тип господар- ства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність;

Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-техніч- ного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядко- вано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.

Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світо-

287

вим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх вироб- ничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.

Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економі- ки, а й фінансова сфера. Так, наприклад, країни — члени ЄС вводять спільну грошову одиницю — євро. Вже в 2002 році вона стане основною для всіх членів європейського валют- ного союзу.

Сучасні інтеграційні процеси відзначаються динамічні- стю. Якщо, наприклад, в 1997 p. до "Спільного ринку" вхо- дило 12 країн, то в 1998 p. — 15, а в 1999 p. — їх буде 20. У перші ж роки XXI століття майже вся Європа становитиме одне економічне ціле. Подібні явища відбуваються на всіх континентах земної кулі. Інтернаціоналізація господар- ського життя набирає глобального характеру.

Подібні зміни простежуються в розвитку науки, техні- ки. Еволюційні процеси, що тривали до 60-х pp. XX ст., змінилися в кінці 90-х pp. революційними перетворення- ми у технології всіх галузей матеріального виробництва та сфери послуг. З'явилася електронно-обчислювальна техні- ка, промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеть- ся розробка та впровадження нових джерел енергії і т.д.

Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослі- дження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5—2 млн. Річні витрати США на науку ще більші — 300—400 млрд дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис., то сьогодні — 6 млн.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половини XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціо- лог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити наслідки сучасної

288

науково-технічної революції. На його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промис- лово розвинених-країн. У постіндустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а "уні- версітети", відповідно ведучою соціальною групою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелек- туальних професій, практики нових наукоємких технологій.

Постіндустріальна система суспільного виробництва ба- зується на знаннях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.

Про посилення вищезгаданої тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там стано- вить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпорації тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського ка- піталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі інтелектуального народно-господарського розвитку здібностей населення". Такі програми здійсню- ються в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країн світу питома вага працюючих з творчим характером діяльності збільшилася з 20 % у 1960 p. до 50—60 % у 1997 p.

Поняття "технологія" в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, мар- кетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвивають- ся, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галу- зях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.

Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. Згідно з прогнозом у США

в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері стано- витиме 60—75%. Прогрес у розвитку комп'ютерної техні- ки сприяє запровадженню ЕОМ у всі сфери людської діяль- ності. Отже, у промислове розвинених країнах сформував- ся окремий електронно-інформаційний коплекс.

 

23