yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->1.2. Ремесла. Міста

Економічна історія України і світу

1.2. Ремесла. Міста

Ремесла і промисли на території України пройшли три- валий шлях розвитку. В другій половині І тис. н. е. пере- важала реміснича промисловість. Найпоширенішими її ви- | дами були прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева і каме- ню. Ремісничого характеру набуло залізоробне, гончарне, t ювелірне виробництво.

',   Залізоробне виробництво поділилося на металургійне та ' ковальське. Виплавка заліза була майже повсюдним за- | няттям, переважно в лісостеповій зоні, де болотна руда часто | виходила на поверхню. Наявність великих лісових масивів | забезпечувала виробництво деревного вугілля. Залізо ви- |плавляли у сиродутних горнах. Отримували крицю — в'яз- іку масу, яку для надання твердості проковували, варили |кілька разів. Існувало вже до 20 видів ковальських виробів:

|йнаряддя праці, воєнне спорядження, побутові речі тощо. |   Значних успіхів досягло гончарне ремесло. До кінця 11 тис. н. е. гончарний круг поширився по всій території |України, витіснивши ліплену кераміку. Це виявилося в удос-

323

коналенні техніки виробництва, його подальшій спеціалі- зації, збільшенні кількості галузей.

Київська доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ре- місники мешкали в містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських поселеннях. Міське ремесло відрізня- лося від сільського складністю, розгалуженістю, вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

Провідними галузями були металургія та обробка залі- за. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів ви- робів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, на- ральників, лопат, ножів, цвяхів, шдков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлен- ня зброї, кольчуг. При виробленні залізних і сталевих ре- чей застосовували зварювання, карбування, різання, обпи- лювання, полірування, паяння. Проводилися наварювання сталевих лез і термічна обробка заліза. Існувало до 16 спе- ціальностей ремісників з обробки заліза і сталі.

Давньоруські ремісники досягли високої майстерності в ливарній справі, центрами якої були Київ, Львів, Володи- мир, Галич і Холм. За словами літописця, в Холмі для церкви Святої Богородиці майстри вилили поміст з міді й чистого олова, що "блищав, як дзеркало". Для цього храму частину дзвонів привезли з Києва, а решту вилили на місці. За на- казом волинського князя Володимира Васильковича було вилито мідні двері для церкви в Любомлі. І по сьогодні красується в кафедральному храмі Святого Юра у Львові дзвін-велет, вилитий місцевими майстрами в 1341 p. Збе- реглося ім'я автора знаменитого витвору — Яків Скора. Поряд з виливанням поширеними були кування та карбу- вання, переважно посуду. Міддю оковували щити.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення при- крас з кольорових і благородних металів. Прийняття хрис- тиянства і будівництво церков сприяло розвитку виготов- лення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзво-

324

ни і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю. Прикраси виробляли способом тиснення срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення скані, назерні, філіграні (пе- регородчастої емалі). Широко застосовували техніку позо- лоти, оздоблення срібних виробів черню.

Інтенсивно розвивалося гончарство. Воно було поширене як у містах, так і на селі. Посуд, що вироблявся у місті, відрізнявся якістю обробки і різноманітнішими формами. Майже весь він виготовлявся на ручних гончарних кругах, обпалювався в спеціальних печах — горнах, що мали двох'- ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх яруса- ми та піччю в нижньому ярусі. Майстри виготовляли мис- ки, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильни- ки, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Для нане- сення орнаменту на посуд застосовували складні штампи, іноді покривали речі поливою. Вироблялася цегла — плінфа, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

Високого рівня досягло склоробне виробництво, продук- цію якого вивозили за кордон. Для монументального жи- вопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Мате- ріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, ку- хонна сіль. Часто скло заварювали.

Найпоширенішими в Україні були ремесла, пов'язані з обробкою деревини. Повсюдно використовували сокири, долота, кліщі, струги, пилки. Існував токарний верстат. До найдавніших виробів дерев'яних справ майстрів відносять вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З де- рева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чо- боти, черевики, ходаки. Прості люди широко використову- вали личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жу- пани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, со-

рочки, гуні. Прядіння і ткацтво довго залишалися ремісни- чою діяльністю.

Високого розвитку набули будівельна справа і архітек- тура. У Києві були споруджені Десятинна церква, Успен- ський і Софіївський собори. Золоті ворота, в Галичі — 20 мурованих церков, серед яких Успенський собор, в Черні- гові — Спаський і Борисо-Глібський собори. Славилися мо- стобудівники. Про міст через Дніпро повідомляє літопис за 1115р.

Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залеж- них селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали фео- далу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних. Так, важ- ко уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опі- ки феодалів. Разом з тим ремісники-ковалі здебільшого були вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги в залежність до купців і монастирів.

У містах Київської Русі ремісники селилися за профе- сійним принципом, утворювали спілки, що називалися дру- жинами. Кожна дружина, як і цехи у Західній Європі, ви- робляла свій статут, виконувала військові повинності перед князем. Це були зародки майбутніх цехів. Побут реміс- ників мало чим відрізнявся від сільського. Невелика ха- тина з господарськими приміщеннями (майстерня, хлів для утримання худоби і птиці) переважали серед міських жи- тел. Ремісники обробляли городи, утримували худобу і пти- цю, займалися іншими видами сільськогосподарського ви- робництва.

За соціальним складом ремісники були неоднорідні. З зростанням міст виділяється верхівка. Вона була нечис- ленною, формувалась за професійним принципом: ювеліри, майстри зброї, іконописці тощо. Це були ремісники, які працювали на задоволення потреб феодалів і церкви, збагачу-

326

валися, почали відігравати провідну роль у містах. У 1072 p. на князівському з'їзді були присутні представники замож- них ремісників.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового за- непаду ремесел, зникнення окремих ремісничих професій, але поступово протягом XIV—XV ст. вони відродилися. Найбільшими центрами ремісництва стали Київ, Львів, Ка- м'янець-Подільський, Луцьк. У кінці XV ст. в українських містах було понад 150—200 ремісничих спеціальностей. На всій території України добували і плавили руду. Залізо варили 8—10 год у спеціальних цечах-домницях. При них були кузні, в яких робили з сирого заліза метал, придатний для виготовлення різних предметів. З 16 кг сирого заліза отримували 8—11 кг якісного металу. Частину його реміс- ники віддавали державі або феодалам як податок.

Для ливарництва характерним було виникнення і роз- виток замкової артилерії. Технологічно складнішим стало виробництво дзвонів, прикрас, предметів церковного вжит- ку. Ювеліри навчилися поєднувати різноманітні матеріали (золото, срібло, коштовне каміння, кістку, дерево, скло тощо).

Зросло значення будівельної справи. Це був період інтен- сивного будівництва оборонних споруд, палаців, церков, мо- настирів з каменю і цегли. Великими замками були Київ- ський на Замковій горі, Луцький верхній. Кременецький. Почали споруджувати кам'яні аркові мости.

В українських містах збільшувалася кількість реміс- ників, які становили значну частину населення і почали об'єднуватися в цехи. Перша згадка про ремісничі цехи в Україні датується 1386 p., коли була видана цехова грамо- та для шевців Перемишля. Причини їх виникнення були ті самі, що й на Заході: необхідність боротьби проти дер- жавної адміністрації та феодалів, вузькість внутрішнього ринку, оборонні цілі. У Львові за першим реєстром реміс- ничих цехів 1425 p. існували такі цехи: пекарів, ковалів, шевців, кравців, лимарів, сідельників, солодовиків (пивоварів), Кушнірів (кожушанників). Наприкінці XV ст. у Львові було

»Г8-525                                                                                         ""'

500 ремісників 36 спеціальностей, об'єднаних в 14 цехах. Протягом XV ст. цехи поширилися по всій Україні. У Києві були цехи кравців, кушнірів, шевців, ковалів, пекарів, золо- тарів, цирульників тощо. Цехи мали власний статут, суд, свої свята, святих, прапори, до складу їх входили майстри, підмайстри, учні. На чолі цеху стояв виборний майстер. Кількість майстрів була обмеженою. Підмайстер міг стати майстром, склавши іспит — подавши шедевр (взірець пев- ного виробу) і заплативши високий вступний внесок. Особ- ливістю цехової організації в Україні було те, що вона об'єд- нувала не тільки за професійною ознакою, а й за національ- ними чи релігійними ознаками.

Значна частина ремісників не була об'єднана в цехи. Це так звані партачі, що формувалися з селян-утікачів, сіль- ських ремісників і цехових підмайстрів. Вони були зарод- ком вільнонайманих робітників. Між цеховими ремісни- ками і партачами точилася гостра боротьба. Часто на боці партачів виступали магнати, які використовували їх для своїх потреб, переховуючи у власних маєтках.

З розвитком ремесла відбувалося соціальне розшару- вання всередині цехової організації. Майстри експлуату- вали підмайстрів і учнів, утруднювали їм перехід у майст- ри і підмайстри. Важке становище цієї категорії ремісників призвело до утворення підмайстрами в XV ст. своєї фахо- вої організації — господи, яка захищала їхні інтереси від утисків цехової верхівки. В 1469 p. у Львові існувала гос- пода підмайстрів ткацького цеху, в 1483 p. у Коростені — підмайстрів шевського цеху.

Національно-релігійний гніт щодо українських реміс- ників призвів до появи категорії так званих перехожих ремісників, яка була особливо поширеною на Наддніпрян- ській Україні. Шукаючи кращої долі, вони переходили з одного міста до іншого. У чисельному відношенні ця кате- горія ремісників була невеликою.

Цехові організації відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла. Вони захищали інтереси ремісників, спри-

328

яли поліпшенню якості продукції, спеціалізації виробників, їхніми негативними рисами були надмірна регламентація, соціальні протиріччя між членами цехів, неврахування інте- ресів покупців.

Важливе місце в господарстві займали промисли. Над- звичайно багата різноманітними природними ресурсами Україна стала одним з найважливіших постачальників сировини і напівфабрикатів для багатьох країн Європи. Одним з найважливіших промислів було виробництво за- ліза, що мало багатовікові традиції. Сировиною для нього були болотні руди, які добували відкритим способом. За- лізорудні промисли були поширені в Київському Поліссі, на Чернігово-Сіверщині, Волині, в Галичині.

Зростало значення деревообробних промислів, де працю- вали як залежні, так і вільнонаймані робітники. Ліс вико- ристовували в будівельній справі, для виготовлення транс- портних засобів, меблів, знарядь праці. З деревини отриму- вали також смолу, дьоготь, лико тощо. Різко зріс попит на поташ — компонент для виготовлення скла, мила, фарб.

Млинарство було монополією феодалів і джерелом знач- них прибутків. У XIV—XV ст. землі часто надавалися ра- зом з млинами. Млини були водяними. Крім перемелю- вання зерна їх використовували у різних виробництвах — валянні сукна, переробці олійних культур, для залізорудної справи, обробки дерева (тартаки).

Отже, XIV—XV ст. характеризувалися помітними зру- шеннями в ремеслі, що виявлялося у формуванні цехів, зро- станні числа ремісників та їхніх спеціальностей.

Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. У VI—IX ст. це були "гради" (горо- •< дища) — невеликі укріплені поселення як центри землероб- ської округи. Частина з них перетворилася на міста — ре- місничо-торгові осередки і адміністративно-політичні центри земель.

Стародавні міста утворювалися по-різному. Якщо в

329

Західній Європі на розвиток міст мали значний вплив ан- тичні традиції, то в Київській Русі міста розвивалися під впливом внутрішніх факторів. За археологічними матері- алами визначаються такі шляхи їхнього становлення: тор- гово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. Іноді на торгово-ремісничі осередки перетворювались села. Ба- гато міст заснували князі, зокрема Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир та ін. Виникали міста і з боярських садиб. Феодальні міста розвивалися з центрів міжплемін- них союзів. Часто міста формувалися на місці оборонних засік, навколо яких групувалося населення, шукаючи захи- сту від степових кочівників.

XII—XIII ст. — період розквіту середньовічного міста, коли формувався зовнішній вигляд, планування, архітектура, оборонні споруди, високого рівня досягли міське ремесло і торгівля. Літопис "Повість временних літ" нараховує на Русі в IX—Х ст. 20 міст, таких як Київ, Чернігів, Переяслав, Любеч, Вишгород. У Х ст. літописи згадують 32 міста, в XI ст.— близько 60, а в XIII ст. їх нараховувалося майже 300.

Найбільше міст було в Київській землі — 80, серед них Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь. На Лівобережжі зна- ходилися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських зем- лях. Лише в Галичині і Холшцині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст — на Волині. В XII ст. великим містом став Галич — центр Галицько-волинського князів- ства. Приблизно 13—15 % населення жило в містах.

Структура міста в Київській Русі мало чим відрізняла- ся від західноєвропейської. Місто або замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріпленням на випадок нападу. Роль цієї частини міста особливо зросла під час феодальних міжусобиць. Ремісничі майстерні, житлові бу- динки та інші споруди розміщувалися навколо замку в передмістях. Економічним осередком і центром громад- ського життя міста був "торг" — ринок. Міста належали удільним князям, великим боярам, були центрами реміс-

330

ництва і торгівлі для сільської округи, що тяжіла до них.

Міста зберігали зв'язок із сільським господарством. Ре- місники і купці розводили велику рогату худобу, коней, кіз, 'овець, свійську птицю. За містом були угіддя, що їм нале- жали. Тут вирощували сільськогосподарські культури, за- готовляли сіно, виділяли пасовища тощо. Житлові будин- ки ремісників майже не відрізнялися від селянських хат.

У кінці XII ст., за даними М. Грушевського, найбіль- шим містом був Київ, де проживало близько 100 тис. чол. Особливо він зріс при правлінні Ярослава Мудрого. Було збудовано Софіївський собор, багато церков. Київ залишався більше адміністративним і торговим центром, ніж реміс- ничим. Тут було численне купецьке населення.

XIV—XV ст. були періодом урбанізації Європи. Досить швидко зростала чисельність міст в Україні. Відбудовува- лись старі міста, зруйновані ординською навалою, виника- ли нові. Київ зберіг за собою провідне місце в господар- ському житті. Зросло значення Львова, населення якого на- прикінці XV ст. становило близько 10 тис. чол. У Руському і Белзькому воєводствах в XIV—XV ст. статус міст отрима- ли 92 населених пункти. На Буковині в другій половині XV ст. існувало близько 50 міст, населення багатьох з них становило лише 500 чол.

Після звільнення з-під золотоординського іга в 60-х ро- ках XIV ст. українські землі зазнавали значних нападів кримсько-татарських орд. Для оборони від них було збудо- вано цілу систему оборонних замків, багато з яких перерос- ли на міста. Замки будували переважно з дерева. Лише Кам'янець-Подільський, Хотин, Меджибіж, Скала, Жванець, Смотрич на Поділлі та Луцьк на Волині мали кам'яні кріплення. До замку прилягали міські ринки, будинки фео- далів, купців, ремісників. Територію міста обносили дерев'я- ним частоколом або кам'яним муром. З XVI ст. кам'яні будинки починають споруджувати великі феодали та най- багатші купці.

Міста належали державі (20%), церкві та магнатам

331

(80%). Міщани постійно відчували тиск з боку власників. Це позначалося на їхньому соціальному і економічному житті. Вони перебували у феодальній залежності, як і селя- ни, відробляли ренту та різні повинності: гужову, військо- ву, ремонтували замки, платили за шлюб.

Однією з особливостей розвитку українських міст було те, що духовні та світські феодали володіли великими зе- мельними ділянками в королівських містах. Ці володіння називалися юридиками і не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. Іноді юридики зобов'язані були ви- конувати повинності на користь феодала. З волі старости чи феодала на міщан накладалися різні податки за право торгівлі чи виробництва. Шляхта часто просто грабувала заможних купців. В Україні королівська влада виступила на захист інтересів феодалів, а не міст, як це було в Західній Європі. Однак для того щоб забезпечити мінімальні умови розвитку міст, литовські великі князі, польські королі, фео- дали надавали містам України можливість обмеженого самоврядування.

За зразок бралася хартія вольностей міста Магдебурга, тому це право дістало назву "магдебурзького. Протягом XIV —XV ст. магдебурзьке право отримали Санок (1339 р). Львів (1356 p.), Кам'янець-Подільський (1374 p.), Луцьк (1432 p.), Кременець (1438 p.), Житомир (1444 p.), Київ (1494 p.). При наданні магдебурзького права з міст стягувалась певна сума, визначена у привілеї. Населення звільнялось від натураль- них повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі та промислів. Міське населення звільнялося від управління й суду великокнязівського або королівського намісника. Міське самоврядування — магістрат складався з "лави" на чолі з війтом (суд у кримінальних справах) і ради з бургоміс- трами (адміністративний орган і суд у цивільних справах).

Магдебурзьке право на українських землях було обме- женим. За міщанами зберігався обов'язок відбування чис- ленних повинностей. Королівські намісники самовільно втручалися у справи міст. Війта призначав великий князь

332

чи король. Лише міщанство м. Львова мало право само- стійно обирати людину на цю посаду.

В XIV—XV ст. в Україні відбувся процес зростання чи- сельності іноземців. У Галичині, на Західній Волині та За- хідному Поділлі в XIV ст. польські колоністи в деяких містах становили більшість населення. Феодали запрошу- вали німецьких, голландських та інших ремісників, їм на- давались значні привілеї. Українські міщани їх не мали. Їм забороняли займатися торгівлею, певними видами реме- сел, поселятися в престижних частинах міста, на них не поширювалося магдебурзьке право. Становище погіршува- лося ще й тим, що влада підтримувала католицьку церкву, яка була на боці іноземних колоністів.

1.3. Торгівля. Фінанси

Важливе значення у господарському житті Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і про- мислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'яз- ків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім ве- ликих адміністративно-господарських земель.

Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували прак- тично в усіх містах. У Києві їх було вісім, зокрема Бабин торжок на Горі та Торговище на Подолі. На ринкових май- данах були постійні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щоденно, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси, збирали мита за користування ними. У Києві це була церква св. Богородиці Пирогощі на київському торговищі, у Чернігові — храм П'ятниці.

На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літопи-

333

сах XII—XIII ст. почали зазначати ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпа- тах. У північні райони Русі везли зерно.

Зовнішня торгівля порівняно з внутрішньою була жва- вішою. Через те що господарство мало натуральний харак- тер, зовнішній ринок охоплював незначну частину госпо- дарської продукції.

Торгували українські племена переважно з пізньоантич- ними, а згодом з візантійськими центрами Північного При- чорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користува- лися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Євро- пи. Через землі давньоукраїнських племен проходив "бур- штиновий шлях" з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східно- слов'янськими державними об'єднаннями, а також Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування русь- ких купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже в VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним з них був так званий шлях із варяг у греки. Розпочинався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Виш- город та інші міста. Купці з товарами прибували в Київ. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Найважчим відрізком цього шляху були Дніпрові по- роги, які простягалися на 100 км. Деякі з них, особливо Ненаситець, проїхати було неможливо, тому човни перетя- гували берегом волоком. Важливим осередком торгівлі було місто Олеш'є (Олеїпків, сучасний Цюрупінськ Херсон- 334

ської області). Звідси флотилії вирушали у відкрите море.

Вплив української торгівлі на Чорному морі був дуже великий, навіть Чорне море отримало назву "Руського", яка вживалася ще довго після того, як українські купці втра- тили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посіда- ла перше місце в зовнішній торгівлі Київської держави.

Перед військовою загрозою візантійські імператори зму- шені були йти на уступки українським купцям, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 p., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги українській торгівлі. Пізніші до- говори — 944 p. і 956 p. — засвідчують, що торгівлі в полі- тичному житті Київської держави відводилась велика роль.

За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у ве- ликих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини — парчу, паволоки, оксамит, шовк, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні виро- би з золота, срібла, дорогоцінних каменів — чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми, вироби з емалі, скла, художній посуд, а також книги.

Досить інтенсивними були торгові зв'язки купців з краї- нами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, навіть скарби, в яких кілька тисяч монет. Торгівля велась Волгою, річка- ми її басейну та сушею. Араби, купці з Середньої Азії вер- блюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом русь- ких купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста відомі експортні товари русичів: хутра соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики.

335

З арабських товарів українські купці охоче купували на- мисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії Хіва, Самар- канд, Шаші (Ташкент).

Торгівля зі Сходом була дуже прибутковою. Одне хутро чорної лисиці коштувало 100 червінців (золотих монет). Однак, коли у 1060 p. князь Святослав зруйнував Ітіль, Бул- гар, інші міста Волго-Каспійського регіону, східна торгівля перестала існувати.

Письмові джерела подають відомості, що українські купці в Х—XII ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, При- дунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Добиралися туди переважно сухо- путними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину. Русичі завозили в Західну Європу товари свого традиційного експорту. В IX — на по- чатку Х ст. вже функціонував торговий шлях Київ — Га- лич — Прага — Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в Х—XII ст. стабільних торгових зв'язків Русі з Німеччиною. Так, у Кельн наші купці завозили ювелірні вироби і хутро. Було налагоджено торгові зв'язки німець- ких міст Любека, Штеттіна з Києвом. У Німеччину купці потрапляли через Польщу двома шляхами: сухопутним через Київ — Луцьк — Володимир — Люблін та водним — Дніпром, Прип'яттю, Західним Бугом.

У Польщу русичі завозили сіль, отримуючи натомість різні суконні вироби. За угорську мідь руські купці платили хутром. Є письмові згадки про торгові зв'язки Київської Русі з Англією, Францією та скандинавськими країнами.

Торгівля з країнами Заходу та Сходу дещо відрізнялась від візантійської. Сюди крім традиційних товарів везли та- кож вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших країн можна було побачити ювелірні виро- би русичів, а в країнах Сходу — мечі та кольчуги.

Важливими торговими шляхами були "соляний", "залі-

336

зний", які поєднували Київську Русь з кримським узбе- режжям Чорного моря і Кавказом.

Київські князі контролювали всі шляхи басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Євро- пи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним транзитним місцем, че- рез яке із сусідніх земель надходили товари.

Розвиток торгівлі мав велике значення для Київської держави. Якщо знать західноєвропейських країн була за- цікавлена в розвитку торгівлі, то київські князі та їхнє ото- чення докладали чимало зусиль для й процвітання. Це за- свідчують перші договори з Візантією, за якими створюва- лися сприятливі умови для українських купців.

Чому київські князі прагнули розвивати торгівлю? Роз- міри данини, яку вони отримували, перевищували їхні по- треби, тому більша частина її мала реалізовуватися на рин- ку. Внутрішній ринок був недостатньо розвинений, щоб поглинути велику кількість меду, воску, хутра та інших товарів, їх можна було продати на ринках сусідніх країн.

Розвиток торгівлі дав змогу сформуватися стану купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розноси- ли вироби київських, галицьких, чернігівських та інших ремісників. Великі купці —"гості" — вели закордонну тор- гівлю. Вони реалізовували значні партії товарів, об'єднува- лися в торгові корпорації — гільдії, мали вплив на політи- ку держави. Купці й "гості" були під охороною князя.

З розвитком торгівлі в Київській державі формувалася грошова система. Перші монети на території України відно- сяться до II—III ст. Це були римські монети, але вони не набули поширення в Україні. У VI—VII ст. з'явилися са- санідські монети. Давньоруська держава мала свою грошо- ву систему в формі "кунних" грошей. За гроші слугували хутра куниці або білки. "Кунна" грошова система була до- сить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — грив- нею. В IX—XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або

337

25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100 векшам. Однак для значних торгових операцій була по- трібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'явля- ються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігів- ська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поши- рення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний зли- ток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаян- ний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси. Карбували монети місцеві майстри.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні дирхеми, візантійські монети. Західноєвро- пейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Киї- вської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса монет була арабського походження.

У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень кон- центрації багатства в руках панівної верхівки і виникнен- ня особливих форм виробничих відносин і обміну.

Карбування власних монет тривало і за синів Володи- мира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки ма- сою 160—500 г. Археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право перед- усім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези

338

(проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відноси- ни в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесен- ня торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком реме- сел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися най- різноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства.

Вигідне географічне положення Галицько-волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтен- сивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.

Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними уго- дами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Га- лицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив-

339

ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Во- лині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літо- писець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милос- тиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обі- гу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити торгівлю.

У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутріш- ня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбували- ся один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звози- ли хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основни- ми споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепро- дати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаш- товували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попи- том користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона постав- лялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і

340

коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополі- зували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки органі- зовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались велико- князівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу Украї- ни великі ста

 

27