yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст.

Економічна історія України і світу

Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XVI—XVIII ст.

2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст.

Господарство України на відміну від країн Західної Євро- пи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литов- ському, Польському і Угорському королівствам, Молдав- ському князівству.

Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утво- рилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі По- сполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:

349

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком віднов- леної Української держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в госпо- дарстві Галичини та Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне земле- володіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство.

Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. поча- ло формуватися козацьке землеволодіння.

Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в ста- роства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земель- ного фонду в державних маєтках не свідчив про економіч- ну могутність короля. Ця власність часто була формаль- ною, оскільки фактичними власниками землі були магнати

350

та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористу- вання існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави три- вав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрос- лою потребою держави в грошах, так і втягуванням фео- дальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводи- ло до нагромадження значних коштів у великих землевлас- ників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. три- мав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували маг- натів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд державних земель.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоць- ким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше посе- леннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9 селами, мали 1/5 приватних поселень.

У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чи- сельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні", Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів зем- лями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому само- му році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель

351

у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала коро- леві повне й необмежене право роздавати "пустині, що ле- жали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани за- хоплювали землі, а населення перетворювали на підданих. В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — україн- ських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині, Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопи- ли Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з цент- ром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Виш- невенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230 тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в Польщі.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успад- кування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплен- ня земель. Права на придбані або загарбані землі затвер- джувалися королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Ли- товському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селян- ства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сей- мовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна ре- форма (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звіль- нялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або споль- щена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були

352

дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодін- ня, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й ко- ролівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів.

На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супро- воджувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетсь- ких маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі во- лодіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.

Неухильно зростала велика феодальна власність у За- карпатті та Північній Буковині. Після входження Сівер- щини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних во- лодінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський за- володів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батури- ном і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством.

У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським фео- далам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шлях- ти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого кня- зя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литов-

353

ський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме май- но, якщо володів маєтком на основі військової служби магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користува- лися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від ве- ликого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. оста- точно скасував усі обмеження шляхетської земельної влас- ності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було доз- волу великого князя, маєтками розпоряджалися на влас- ний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужували- ся лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.

Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шля- хетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта мог- ла володіти землею в обох частинах держави.

У цей час продовжувало зростати володіння православ- ної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багаті- ли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагали- ся схилити її на свій бік.

Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевлас- ником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київсько- го митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігів- щині. Великими землевласниками були також Видубиць- кий, Межигірський монастирі. Не поступався перед най- більшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.

Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм на-

354

мірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков.

Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київ- щині близько 50 маєтків належало католицьким монасти- рям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала на Чернігівщині та Полтавщині.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасі- ки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике земле- володіння. Заможні козаки, крім землеробства і тварин- ництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, ку- рили горілку, торгували продуктами.

Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян. На по- чатку XVI ст. у західних українських землях селяни кори- стувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовніш- нього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на про- дукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбу- лося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю.

Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей процес відбувався повільно.

Для існування фільваркових господарств суттєво необ-

355

хідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і ви- никли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж в Галичині.

З розвитком фільваркового господарства безпосередньо була пов'язана волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському ста- роствах на Волині. Метою її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірю- вали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове госпо- дарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1 : 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти во- локу і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У вели- кокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю.

Основою господарства став фільварок, під який відводи- лися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільвар- кових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршала.

Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.

356

Дворище було замінено "димом" — селянським господар- ством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Се- лянська влада за німецько-польським зразком поділялась на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше се- лян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільня- лися від примусів.

Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допус- кав лише між селянами одного маєтку.

У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не скла- лася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освої- ти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).

Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по 100—250 га ріллі.

Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової влас- ності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської зе- мельної власності не могло існувати. Селян було позбавле- но права на спадкове користування землею. Вони поділя- лися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працю- вали як тимчасові наймані робітники.

До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути госпо-

357

дарство. Найбільша кількість таких повноланових госпо- дарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення не набуло таких розмірів, як на інших українських зем- лях. Завдяки невеликій густоті населення там залишало- ся багато вільної землі. До заможної групи належали та- кож селяни, що займалися сільськими промислами, — мель- ники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — ота- мани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю.

Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків приско- рили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян. Про це свідчать дані люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних маєтків Русь- кого і Волзького воєводств про співвідношення кметських наділів і загальної кількості дворів:

На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20 % — менше чверті лану. Третину селянства становили мало- земельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпошире- нішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював сприятливі умови для від- творення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.

358

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшен- ня їх панщини, примусів і втрати права переходу. На україн- ських землях у складі шляхетської Польщі основна маса селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських маєтків.

На українських землях Литовської держави відбували- ся ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися на своїх панів, які використовували право вотчинного суду. Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати се- лян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне за- кріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася пан- щина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городни- ків — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додат- ково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяг- лові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У північній Київщині селяни платили данину медом і грошову ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.

"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 p. і третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчи- ти як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало

359

половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні. Шлях- тич мав право протягом десяти років розшукати селян- утікачів, а спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто селяни- ном, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщи- ка, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запро- ваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич міг позбавити селянина життя на свій розсуд.

У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі нормою для волочних і підволочних селянських господарств стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київ- щини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазна- чений строк.

Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечен- ня квартирами, харчами й фуражем військових загонів, вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будів- ництво при млинах, ремонтування будинків, випасання ху- доби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні, коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі.

Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва.

360

У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворен- ня їх на вільних землевласників.

У Закарпатській Україні феодальні повинності регла- ментувалися угорським загальнодержавним законодав- ством. У XVI ст. максимальна величина панщини станови- ла 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з дру- гої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень.

На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдав- ського господаря і турецького султана.

Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварко- во-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько- шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне за- кріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і су- дово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтен- сивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ фео- далів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і поси- лення національно-визвольної боротьби українського на- роду, найвищою точкою якої стала Визвольна війна сере- дини XVII ст.

361

 

28