yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.

Економічна історія України і світу

2.2. Аграрна еволюція українських земель у другій половині XVII — XVIII ст.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утво- рилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за об'єднання всіх українських земель під гетьманською бу- лавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного апарату старшина Війська Запорозького поча- ла управляти країною.

Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Україн- ської держави визначалася воєнними і політичними досяг- неннями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом се- лянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних етапах Визвольної війни.

Внаслідок визволення України від польсько-шляхет- ського панування почалося формування Української дер- жави, при цьому відбулися зміни у поземельних відноси- нах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації. Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали вільними.

Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) дого- ворів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зер- ном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині при- власнювати їх, захищати й приймати до війська шляхет- ських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збира- ти податки.

Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмо-

362

вився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодали- католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відря- джати православних урядників.

Відновлення старих поземельних відносин і форм екс- плуатації селян привело до посилення антифеодальної бо- ротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою "дідичних панів", не визнавали розпорядження централь- них і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.

Остаточно на території Української держави фільвар- ково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Ба- тозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених тери- торій (а це був значний земельний фонд: королівщині на- лежало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта воло- діли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської ад- міністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних мо- настирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Б. Хмельницький вважав законними права української православної шляхти, яка визнала владу Української дер- жави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист. Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласни- ками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю. За відомостями російського посла Г. Кунакова, в україн- ському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли посади в гетьманській адміністрації.

За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після

363

узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських воль- ностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьман- ських універсалів захищали права шляхти — звільняли від військової служби, постоїв війська, забороняли кривди- ти та ін.

Права шляхти на земельну власність були підтверджені універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і зали- шили їм право володіти спадковими маєтками, користува- тися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав при- сягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом геть- манської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої праг- нула заручитися підтримкою православної церкви і духо- венства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельниць- кого (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої пра- ва на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монас- тирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угід- дя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися пра- ва на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодін- ня продовжувало існувати на феодальній основі, викорис- товуючи працю залежних селян. Це був прецедент для відновлення феодальної земельної власності.

У ході національно-визвольної війни завершився про- цес утворення козацької власності на землю. Це було юри- дичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.:

"Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї били".

Важливим наслідком Визвольної війни було зростання чисельності козацтва і перетворення його на привілейова- ний окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувало- ся поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрис- дикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне

364

проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею, промислами, на утворення місцевого громадського самовря- дування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені від податків. Основним їх обов'язком була військова служ- ба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе козаками.

В історико-економічній літературі підкреслюється су- перечливий характер козацької власності. Вона визначаєть- ся як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська За- порозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отри- мував право козацької власності на землю, якою володів до цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей по- рядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало умовно службовий характер, було обмежене відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необ- межена спадкова земельна власність козаків мала приват- ний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського землеволодіння.

Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигирин- ського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтав- щині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних польських та українських панів не знаходили підтримки у Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси спадкового козацтва, непримиренність селян і простих коза- ків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—

365

1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині власності невеликої вартості (млини, будинки).

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок зай- манщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за несення служби у козацькому війську старшина отримува- ла на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіція.

Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку, Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя — м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння — Чигиринське староство.

За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступо- во право надання земель у власність поширилося і на неї.

Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) стар- шина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті. Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав відродження великого землеволодіння і не підтримував прагнення старшини і шляхти перетворитися на привіле- йованих землевласників у дусі польської шляхти, викли- кала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома гетьмана до російського царя з проханням пожалування земель. У Московській державі існували феодально-кріпос- ницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звер- нення української старшини знаходили підтримку. Пер- шими отримали царські грамоти посли Війська Запоро- зького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. Богданович- Зарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддя- ми". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отри- мав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків

366

випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борз- ну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами. Право власності на землю ще не означало його фактичної реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати при- муси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, се- ляни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю, що призводило до загострення соціальних суперечностей.

Визвольна війна змінила становище селян. Вони доби- лися особистої свободи, права змінювати місце проживан- ня, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді сто- яло лише майнове становище, бо військова служба здійсню- валася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і господарських міркувань, намагався зупинити процес по- козачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня 1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Про- те в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розме- жування козаків і покозачених селян. Козацькі права се- лян у козацьких полках були визнані урядом як рівно- правні із спадковими козаками.

Місце селянства в соціальній структурі Української дер- жави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто паше- ной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому величеству отдавать, как й прежде всего".

Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, у так званих вільних військових селах і містечках, перебу- вали "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який про- водився царським урядом з метою запровадження нової системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському полках вільні військові села становили більше половини загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали зем- лю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати

367

у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користува- лися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно кори- стувалися результатами праці. Селянські наділи значно зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.

Селяни платили визначені гетьманською владою податки і виконували повинності на утримання війська і адміністра- тивного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушен- ство". Власники землі намагалися отримати річний чинш, данину медом, поступово притягували селян до обов'язко- вих робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заста- вили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький праг- нув полегшити становище селян, зменшити гостроту со- ціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося ви- конувати панщину, не визначалися характер і тривалість робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля нале- жала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користу- валися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, права на користування землею та угіддями свідчили лише про значний крок до селянської власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні воло- діння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельниць- кого в Українській державі посилилася тенденція зростан- ня привілейованого становища старшинсько-шляхетної зем- левласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті пра- ва на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків по- винні були нобілітуватися.

368

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське, Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Виз- вольної війни посилився процес занепаду фільварково-пан- щинної системи, відробіткова рента зменшувалася або за- мінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів і сплати податків.

Отже, на території Української козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, моно- полію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно продавати і купувати. Панівними стали такі форми земель- ної власності, як державна і козацька. Поступово формува- лася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах — будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції при- вілейованого землеволодіння мали значний вплив на відро- дження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на зви- чаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними ви- робниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресив- ний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослі- довність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної земельної власності. Основною формою господарства стало дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в "Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою для аграрного розвитку України в складі Московської, пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української

369

держави оцінюються в історико-економічній літературі по- різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не ви- ходили за межі феодального господарства, яке на той час не вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодаль- на земельна власність була обмежена козацько-селянським землеволодінням, але продовжувала існувати в таких фор- мах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися феодально-державна власність на землю, а українське се- лянство перейшло в категорію феодальне залежних селян. Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користу- валися нею, добилися особистої свободи, але позаекономіч- ний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почала- ся в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька держава, почався процес генези індустріального суспільства, більшість населення була особисто вільною і не було кріпос- ного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних відносинах, знищено феодальну власність, крім монастир- ської та незначної частини шляхетської, права на які прак- тично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селян- ство вступали в товарно-грошові земельні відносини у ви- гляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створюва- ло умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на гос- подарства фермерського типу. Проте в складі феодально- кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.

Після Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Геть- манщина, що займала територію сучасних Чернігівської,

370

Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної час- тини Черкаської та Київської областей, в адміністративно- територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Перея- славський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Мирго- родський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Тери- торія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський).

На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автоно- мію Української гетьманської держави в складі Російської імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідо- вано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утво- рено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. — Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі ви- никла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запо- розьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російсько- турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської дер- жави. На українських землях запанували загальноросійські порядки.

Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобе- режна Україна і Волинь.

XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямову- вався з Правобережної та Західної України на Лівобереж- ну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у 70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреч- чиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.

На територію Лівобережної і Слобідської України спря- мовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також біло-

371

руси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві, Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спо- стерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися по- вільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст. з поверненням запорожців і політикою російського уряду. Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихій- ний (народний) та спеціально організований характер, що визначався царським урядом і місцевою владою,

Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося фор- мування національної території України.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII —XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і при- вілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і організації господарства. Економічною основою її панів- ного становища в суспільстві була земельна власність. Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, зай- маючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старши- ни отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у розвитку старшинської і шляхетської землевласності не існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х ро- ках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до 1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини станови- ла майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміц-

372

нення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козаць- кої старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель лише за царськими ука- зами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і забирав, затверджував і скасовував надання полковників і сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств, пільги на користування ними, дозволяв засновувати слобо- ди і поселяти переселенців. Старшинські права на землю підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній вій- ськовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім розсилалися установам у вигляді статей, що регламентува- ли аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Украї- ні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Ма- зепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визна- ченими царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662— 1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.) і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного зна- чення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати місцева адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зу- польне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від служ- бового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, об- міну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксу- валися у відповідних актах. \ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських

373

та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової", "на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визна- чався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і військової" або "до смерті". Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння були: займанщина вільних земель; придбання, часто при- мусове, або загарбання козацьких і селянських земель; геть- манські надання і пожалування царського уряду "за служ- бу великому государю" з фонду вільних військових маєт- ностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Гене- рального слідства про маєтності", проведеного в 1729— 1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяслав- ському, Лубенському полках до 1708 p. у власність стар- шини перейшло 518 населених пунктів.

У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини були приватною власністю старшини.

Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав по- над 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський (1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими по- двір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з 151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросій- ською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну і спадкову власність.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок ко- зацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусо- вий характер. Землі відбиралися за несплату боргів. Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.

У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував уза- конити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто-

374

го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного 400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв — 300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерально- го писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збере- ження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігів- ськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими земле- власниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів, Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших. За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним володінням практично зникла.

У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною земельного фонду володіли 250 родин Слобідської україн- ської старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські, Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харків- ська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше російська імператриця.

Власниками великих латифундій були гетьмани. Про розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p. після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав по- двір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882, Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник, наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губер- ніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумов- ський — понад 45 тис.

Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, воло- ських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. пере- йшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими земле- власниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Мило- рад овичі.

375

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї, російських землевласників, іноземців була створена "комі- сія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі дісталися російським вельможам.

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство, службові люди володіли землями з другої половини XVII ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832 подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського по- ходження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобід- ській Україні власників українського походження було 298, російського — 32, іноземного — 29.

Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплюва- ти запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецьки- ми колоністами. Аграрну політику місцевої влади визна- чав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі (1775 p.) частина запорозьких земель була подарована цар- ським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 де- сятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13 подвір'їв селян.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причор- номорських і приазовських степів та Криму переселенця- ми з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз залишалися на правах спадщини, а населення прирівнюва- лося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та громадських земель. За даними "Генерального слідства про маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-

376

ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась об- межити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив ду- ховним землевласникам купувати землю, лише приватним особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне воло- діння частиною громадських земель у вигляді дарувань. Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам міських управ. За гетьманськими універсалами, вони мог- ли на юридичній основі експлуатувати селян, користувати- ся сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-прода- жу власником цих земель було "цехове товариство від стар- шого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земель- них наділів купцям були нечастими. Один з перших уні- версалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старши- ною, особливо коли права міст не підтверджувалися цар- ськими жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейова- ним станом Лівобережної та Слобідської України. Чи- сельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією 1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобереж- ної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час росій-

377

сько-турецької війни головнокомандувач російської армії фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було 3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозько- го, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шля- хом займанщини нові землі. Цим правом користувалися переселенці з Правобережної України. В Слобідській Украї- ні козацька власність формувалася за рахунок урядових дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отама- нові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим коза- кам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі, крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право займанщини при виникненні земельних суперечок. У Сло- божанщині займане право було скасоване рішенням князя Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Ко- зацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів. Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового об- меження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Ко- зацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Стар- шина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію, відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно роз- поряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно пра- цювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заго- товляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою, замість своїх рангових селян віддавала козаків на військо- ву службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-

378

шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво, спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про прове- дення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько- селянське населення за майновою ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські, овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;

2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі — 200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;

5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтвердже- но спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків "без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких част- ково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле, сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні" та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей по- сіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки, |^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв'яз- ку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.), Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і при-

379

вілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів російської армії в дворах простих козаків, виконання ними гужового примусу. Козаки брали участь у так званих ко- мандираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець. На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. ко- заків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.) брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани да- вали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільни- ти лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис. козаків були у від'ї

 

29