yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->2.3. Мануфактурний період української промисловості

Економічна історія України і світу

2.3. Мануфактурний період української промисловості

У господарському житті України велику роль відігра- вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза- ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю- чи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо- вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер- джувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів

402

були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники стано- вили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі — 16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському на- місництві ремеслом займався 1 % населення, в Катерино- славському намісництві — 4 %. За даними австрійського перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 реміс- ників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужго- роді їх налічувалося 226.

Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско- налювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ре- місничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста ста- ли центрами ремісничого навчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецт- во, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегель- ництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчу- вання і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплав- щиків, які перевозили товари гужовим і водним транспор- том. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спе- ціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисло- вості. Ремісники застосовували передові для того часу тех- нології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з кращими зразками західноєвропейського ремесла.

У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середи- ни XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типо-

403

вим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів.

Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута- ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро- вини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху но- вих членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів, забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май- страми). У першій половині XVII ст. питома вага партачів у суспільному виробництві міст України була досить знач- ною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників. На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдик- цією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духо- венства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією це- хове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538 і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення. Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки влас- ників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках до- сить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали засновникам частину продукції та доходів.

У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і зай- матись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, дава-

404

ла дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь влас- ників міст.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чи- сельність партачів зростала. У більшості українських міст на двох цехових ремісників припадав один позацеховий. Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ре- меслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ре- місниками про поділ функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на замовлення до виготовлення продукції на ринок. У бага- тьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшу- вали чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання най- митів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх ста- новище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили мож- ливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в українських землях завдала урядова політика Російської й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій було створено на основі виданих Петром І "Регламентів Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.). До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежу- валися розміри виробництва, не регламентувалася кількість учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.) розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існу- вали цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали потребам економічного зростання, вони перетворилися на

405

державні органи для збирання податків та виконання інших примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поши- рені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від осо- бистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпо- рядковували цехи державній владі. Одночасно продовжу- валось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремі- сники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до- датком до сільського господарства.

У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників, які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (ви- робництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток, рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).

Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виро- бами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині слави- лося виробництвом килимів, села Роменського і Миргород- ського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігів- щині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно по- близу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис. штук полотна (близько 400 тис. пог. м).

406

Поступово відбувався процес підпорядкування сільського ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільсько- го ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Про- те це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ре- місника, який втручався в монополію цехових ремісників. Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Пе- реважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.

Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група

— скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час- тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібно- го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло- вості — мануфактуру.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали важливими господарськими, політичними та культурними центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося 970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві — 177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському — 122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Сло- божанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у За- карпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Ко- нотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія, Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши, Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін.

Ініціатива у створенні міст належала польським магна- там, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати або королівські старости шукали собі нові джерела доходів

— податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на

407

ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало па- нові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприят- ливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. До- ходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були більшими.

Містечка були порівняно невеликими, половина з них налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість насе- лення становили землероби, від селян вони відрізнялися тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишив- шись аграрними, з десятками ланів землі, незначною кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних сіл тільки ярмарками й торгами.

Більшість міст України протягом XVI — першої поло- вини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у містечках — 700—800.

У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували ство- рюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічу- валося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропет- ровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса. Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними. За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобе- режної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося 2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині — 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст становили 6,8 % населення, де більша частина їх були

408

військові, селяни, в основному українського походження з колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани, становили 12,1 % міських жителів.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Воло- димира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церк- ви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Соціально-економічний розвиток міст і становище їх мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташо- вувалися на державних землях, як правило, були адмініст- ративними центрами королівської влади на місцях. В управ- лінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке перед- бачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст (80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а також католицької та православної церков.

Близькими за своїм становищем до приватновласни- цьких міст були юридики в королівських містах — це шля- хетська чи церковна власність на території міст (двори, бу- динки), яка впліталась у господарство міст, але не підляга- ла їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборо- ну королівської конституції 1611 p., власники юридиків з метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників, купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно впливали на економічний розвиток міст, підривали ремес- ло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у міське життя.

З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася | диференціація міського населення. Виділилися три основні "групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка —

409

патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, за- можні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім безправна біднота — плебс (плебейство).

До патриціату належали сім'ї польських і покатоличе- них українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів та інших національностей.

Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. насе- лення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із об- меженими контрольними функціями.

Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри наймити) становили переважну більшість міського населен- ня. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p. відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вулич- ні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину горо- дян становили "загородники", "коморники", "підсусідки".

Крім трьох основних груп, у містах України проживала значна частина населення, яка не підлягала міській владі — козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

Козаки, які становили значну частину населення міст Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у еко- номічному розвитку міст, займалися торгівлею, промисла- ми, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "не- послушними", оскільки вони не були підпорядковані міській управі, не виконували повинностей і вважали себе вільни- ми. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї, вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні міста мали український характер.

Українське населення міст обмежувалося в правах зай- матися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці не мали права займати жодної посади і мешкали лише на невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці пла- тили податки і виконували повинності на користь короля, церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королів- щинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були

410

різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підвод- на, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові по- треби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.

Значної шкоди завдавали свавілля королівської та міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шлях- ти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних військ, а також оренда і застава міст.

Під час Визвольної війни українського народу середини XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так, Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаран- ням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, за- бороняв місцевим селянам користуватися землями і сіно- жатями, що належали місту. Приватновласницькі та ко- ролівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керу- вали ними ратуші, що підлягали компетенції загальної ко- зацької влади в краї.

Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси, Канів, Переяслав) більшу частину населення становили ко- заки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької стар- шини, шляхти. Більшість населення була українцями.

У Східній Галичині 90—94 % міст належали магнатам, шляхті, духовенству. Міста королівщини становили 6—10% усіх міст. Лише Львів мав права вільного міста. Приват- новласницькими і королівськими були міста Правобереж- жя. У містах із магдебурзьким правом зберігалися юри- дики. Значну частину жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею (ЗО—40 %). Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, викону- вали всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі.

411

Отже, XVI—XVIII ст. були періодом бурхливого проце- су виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господар- ському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими.

Процес формування промислово-торговельного населен- ня йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна ча- стина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальни- ми умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Од- ночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором у розвитку товарного виробництва.

Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по- різному: від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії— нижчу, яка характеризува- лася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні під- приємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такт мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промис- ловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

У XVII ст. мануфактурне виробництво відіграло значну роль у Лівобережній Україні та Слобожанщині. У 20-х ро- ках XVIII ст. на цих землях під впливом перетворень Пет- ра І почалося будівництво великих централізованих ману- фактур. У Західній та Правобережній Україні вони ство- рювалися в 70-х роках XVIII ст.

Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами:

дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні

412

виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому ка- піталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські про- мисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механіч- них процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представни- ки всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міща- ни, козаки, селяни). Найбільшими в економічному та воєн- но-стратегічному відношеннях промислами володіла дер- жава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, вико- ристовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змі- шані мануфактури. Формувалися кадри постійних робіт- ників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобе- режних землях після Визвольної війни середини XVII ст., його поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожан- щині в умовах зростання товаризації феодального господар- ства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодаль- них (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворюва- лися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спад- кове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.

Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфак- тури були своєрідним явищем, специфічною формою то- варного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодаліз- му, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і Грунтувалося на праці кріпаків.

413

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що зна- менувало перехід від дрібного ручного виробництва до меха- нізованого. У кінці XVIII ст. на території Лівобережжя на- лічувалося 3362 водяних і 12 732 вітряних млинів, на Слобо- жанщині — близько 645, у Східній Галичині — 5117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактур- ного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупо- рушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золо- тих. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

У Гетьманській державі на будівництво й експлуатацію млинів видавалися спеціальні універсали гетьмана. Мли- ни з орними землями, на яких засновувалися хутори або слободи, часто належали кільком власникам. Млинарство велося на високому рівні. Українські майстри-млинарі за- прошувалися до Росії.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі Украї- ни. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень.

У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю пе- рейшло до дворянства. У правобережних і західноукраїн- ських землях право пропінації (виробництво і торгівля ал- когольними напоями) належало лише шляхті.

У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були ве- ликі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб.

414

Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купува- ли сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними: в 1801 p. у Лівобережній, Слобідській, Південній Україні вони становили 4,3 млн відер горілки, в Подільській і Волинській — 760 тис. відер. На винокурнях широко використовували найману працю, яка на межі XVIII — XIX ст. в Слобожанщині на поміщицьких винокурнях становила 39—42 %. Поширеним був найм поміщиками для роботи своїх селян.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яно- цька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень.

В Українській козацькій державі рудні старшини мона- стирів були під суворим контролем Генеральної військо- вої канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції. Для будівництва рудні був необхід- ний дозвіл гетьмана. Рудні будувалися не власником, а "кош- том й стараньем" фахівців рудної справи, які отримували промисли в оренду. Першими рудниками в Лівобережній Україні були вихідці з Правобережної України і Польщі. Орендну плату внос'или як натурою, так і грішми. Для роз- витку залізоробної промисловості велике значення мав указ : Петра І від 1719 p. під назвою Берг-привілей. Згідно з цим ; указом майстрів звільняли від грошових поборів, військо- [вої служби, їм гарантували спадкові права власників. У ^Слобідській Україні рудні не мали великого поширення, їх |відомо лише кілька.

Рудні складалися з млина, димарні, де з руди виплавля- [ залізо, і кузні. Виробничий процес поєднував залізоруд- (добування руди), металургійне та металоробне вироб- ництво. Чисельність працюючих була в межах від 7 до 24 Осіб. Це давало змогу здійснювати мануфактурний поділ

415

праці. Існували такі основні професії, як рудокопи, рудово- зи, димарі, ковалі, курачі, серед яких також був поділ праці. Робітники на руднях були найманими. На допоміжних ро- ботах використовували примусову працю панщинних се- лян. Продукція рудень в першій половині XVIII ст. стано- вила по 500—700 пудів сиродутного заліза на рік.

В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одноступінчастий сиродутний спосіб вироб- ництва був замінений на двоступінчастий, при якому в до- менній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі пе- реплавляли його на сталь. На цих підприємствах працюва- ло до 100 робітників. Першими доменними мануфактура- ми були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька в Пра- вобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в-селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні в Закарпатті.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі мета- лургійні підприємства, причиною чого були бідність сиро- винної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах зане- паду рудень їх власники закріпачили рудників.

У першій половині XVI ст. в Україні почало розвивати- ся паперове виробництво, що виникло у формі початкової мануфактури, минаючи ремісничу стадію. Протягом XVI ст. було засновано 10 папірень, перша в м. Янові (1522 p.) біля Львова. Працювали вони в Перемишлі, Луцьку, Бу- ську, Острозі, Жашкові, Брюховичах, Радомишлі. У Лівобе- режній Україні перші папірні виникли в кінці XVII ст. Протягом XVIII ст. їх налічувалося 9. Виробничий процес на папірнях характеризувався значною спеціалізацією, здійснювали його робітники таких професій: ганчірники, дереворуби, візники, кочегари, черпальники, формувальни- ки, сушильники. У XVI—XVII ст. власниками папірень часто були городяни, які експлуатували найману робочу силу. Панські папірні були на оренді, працювали на ринок.

416

У Лівобережній Україні папірні належали монастирям і козацькій старшині.

У XVI ст. в Україні з'явилося книгодрукування: у Львові (1573 p.) і Острозі (1580 p.). Працювали польські та вірмен- ські друкарні. У 1616 p. була заснована друкарня Києво-Пе- черської лаври, в 40-х роках XVII ст. — Єлецького монасти- ря в Чернігові. На Волині в XVIII ст. працювали дві пере- сувні друкарні. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок свідчили, що друкарні були мануфактурами.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри в Лівобережній та Слобідській Україні. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуєва і Путив- ля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монопо- лізовано урядом Польщі.

Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітрови- ми заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. буду- валися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам.

Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, кріпосних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селі- три. У кінці 80-х років XVIII ст. лише в Слобожанщині налічувалося понад 500 селітряних буртів.

З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харків- ській губернії та в Полтавському полку) та ін.

Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була ^Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно ^.впливала на розвиток селітроваріння. Великою була забор- гованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що зали- шалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розши- ренню селітроваріння.

Розвивалося виробництво скла. У другій половині XVIII ст. в Україні діяло приблизно 135 гут. Гути виготовляли листове скло, скляний посуд, кришталеві вироби. Чи- сельність робітників становила 15—26. Існував сталий роз- поділ праці. Використовували в основному найману працю, а також поденну.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володи- мир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури. Протягом XVII — XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися зна- ряддя праці та технологія. Продукція йшла на ринок. За- мовником сукна було Військо Запорозьке.

Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьог- тю, лісопильні. Найпоширенішою галуззю було виробницт- во поташу, що пояснювалося великим попитом на внутріш- ньому і, особливо, на західноєвропейському ринках, оскіль- ки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин. У середині XVII ст. на українських землях налічувалося не менше 140 буд. Торгівля поташем була монополізована державною скарбницею, її вели через Архангельськ, Ригу. На будах було зайнято від 60 до 100 робітників, насамперед найманих. На феодальних і монас- тирських будах використовували кріпосних селян. Працю- вали робітники таких фахів: коритники, поташники, бон- дарі, пакувальники, пилярі, фірмани.

Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемиш- лянському. Дрогобицькому, Коломийському староствах Ру- ського воєводства. Володіли ними держава, феодали, горо- дяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

Виробництво солі в 1773 p. становило в Прикарпатті

418

50—100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько ЗО тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, "жабні" робітники, які до- бували сіль, "ратні" люди, що піднімали її з кліток, варни- ки, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, мулярі, в'я- зальники. На кваліфікованих роботах переважала найма- на праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.

У деяких містах був поширений пороховий промисел. У Львові в першій половині XVII ст. існувало дві порохівні. Відома Кам'янець-Подільська порохівня, яку називали "мли- ном для виробництва пороху".

Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування мо- нет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщалася в шести великих майстернях.

Значного поширення набули шкіряний і гончарний про- мисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних тех- нічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водя- ного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення початкових форм мануфактур. Тільки в Лівобережній і Слобідській Україні в кінці XVII — XVIII ст. їх налічувалося понад 200. Вони виробляли більшу частку продукції, що надхо- дила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосо- вували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні від- бувався процес монополізації багатьох галузей промисловості. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підпри- ємств перебувала на оренді, експлуатувалася наймана праця,

419

сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.

Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI — XVIII ст. підготував умови для поширення великих розвине- них централізованих мануфактур, їх створення почалося в Лівобережній і Слобідській Україні. На кінець XVIII ст. налічувалося 40 великих мануфактур — казенних, посесій- них, вотчинних, купецьких. Розвинені мануфактури виникли в текстильній промисловості, що підпорядковувалася Ма- нуфактур-колегії .

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстиль- ної промисловості було суконне. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована 1719 p. Наприкінці XVIII ст. на ній працювало 9 тис. робітників, щороку вироблялося близько 200 тис. ар- шинів сукна. Овечий завод при мануфактурі налічував у 80-х роках 17 тис. овець. На 1797 p. існувало 12 мануфак- тур з обсягом виробництва 304 620 аршинів сукна. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобереж- жя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобе- режжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7 % продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96 % сукна. Серед них Ряшківська (в При- луцькому повіті), що належала князю Юсупову, Батурин- ська графа К. Ро

 

30