yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.

Економічна історія України і світу

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ в XIX — на початку XX ст.

3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і за- вершився в 70—80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось еко- номічною відсталістю Російської імперії. Протягом Пер- шої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально- кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського господарства, формування ринку вільнонайманої робочої сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість підприємств становили міські та сільські кустарні промис- ли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча

463

Петро І своїми заходами штучно створював промислову структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала залишатися землеробською країною і не була готова до .ска- сування кріпосного права. Економічна політика Романо- вих відповідала інтересам дворянства, і допомога промис- ловому підприємництву була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій тре- тині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних успіхів і підготувала умови для промислового перевороту. В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з 200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала оброб- на промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова (ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текс- тильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна, шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна, скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Пер- шу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Тро- щині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові ма- нуфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Украї- ні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість була представлена деревовугільною металургією на Поліссі, розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновни- ком промислових мануфактур була державна скарбниця. Важливим явищем було зростання частки підприємств із вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили 46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робіт- ників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному, шкіряному, салотопному виробництвах. Почали викорис- товуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуп- лені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідов- ного, систематичного характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати

464

машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси для сокодобування, парову техніку випарювання й згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цук- роварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових" було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках. Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні. Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горіл- ки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробниц- тва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p. збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобе- режжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових поставок державній скарбниці та надання права вільної торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчин- них мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці, обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробницт- ва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістив- ся на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфакту- рах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах — 283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 опе-

465

рацій технологічного процесу виготовлення сукна машини застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та

прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p. застосовувалося лише 17 парових машин загальною потуж- ністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Ду- наївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинців- ських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток маши- нобудівної промисловості, яка почала створюватися в Украї- ні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17. Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час ре- форми 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм належала важлива роль як у постачанні обладнання вино- курній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різно- манітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припа- дало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської, Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозило- ся з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування на практиці нової техніки сприяло підвищенню продук- тивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало роз- виток металургійної промисловості. На зміну невеликим рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та за- лізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київ- щині , Одещині, Слобожанщині.

466

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не мен- ше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча потужність цих підприємств була незначною, проте вони відігравали важливу роль в економічному розвитку країни, випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб. Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металур- гійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам'янову- гільна промисловість. На початку XIX ст. потужність не- великих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась пра- ця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До 1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового ха- рактеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видо- бутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній, кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби. Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними ставало неможливим. Гужовий транспорт використовував- ся у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підвод- на повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд про- ектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю чис- ленних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічува- лося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'яви- лися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром

467

і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 па- сажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна час- тина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави обслуговували переважно пасажирські та поштові переве- зення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку україн- ської промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У вироб- ництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати загальноімперського значення. Впровадження у виробниц- тво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х років майже три чверті їх, що належали переважно поміщи- кам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства, особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ста- вали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали не- великі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з вели- кими мануфактурами виробляли більшу частину товарної продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Украї- ні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підпри- ємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених деся- тиліть частка вільнонайманої праці в українській промис- ловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє ма-

468

нуфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У 1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і за- водів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кож- ному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес ство- рення великої машинної індустрії. Промисловий перево- рот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80 років.

Перше місце у структурі української промисловості зай- няло цукроваріння. Частка його у всеросійському вироб- ництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх ос- новних операціях ручної техніки системою машин, а при- мусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася на- прикінці 1870-х років підвищенням концентрації вироб- ництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукро- варіння, поліпшенням використання сировини. Прискори- лися темпи зростання обсягів цукробурякового виробницт- ва і продуктивності праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми вихо- ду спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі акциз незалежно від виробничих показників підприємства, призвело до того, що багато невеликих винокурень припи- нили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і для цукрової, характерним було застосування нової техні- ки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість

469

підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні ста- ли Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років багато винокурних підпри- ємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала част- ка великих підприємств — парових млинів. На зміну при- мітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для яко- го було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо висо- ких темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років. Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму 2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років май- же 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг вироб- ництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося для переробки на українських підприємствах. Решта укра- їнської вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга, оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцен- тровано в російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфакту- ри до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного характеру. Він став можливим лише на основі принципо- во нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігів- щині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінце- вому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурно- го типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформе- ний період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

470

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (по- міщицької) мануфактури вони практично перетворилися на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організу- вати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразко- ве металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Че- рез це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку 70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній приватного підприємництва (у формі надання довгострокових кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим ре- зультатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні України виникли перші металургійні підприємства типу фаб- рики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового вироб- ництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод (1872 p.. Область Війська Донського).

Технологічний процес на обох підприємствах заснову- вався на використанні мінерального палива. Однак між ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод нала- годив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Су- лінському заводі було зроблено спробу організувати домен- ний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налаго- дили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потуж- ність цього підприємства набагато поступалася Юзівському, на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp. у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла в 3 рази.

471

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викли- кало великий попит на мінеральне паливо, стали важливи- ми факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка. Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугіл- ля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства, акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Про- тягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у 2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугіль- них шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імпе- рії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супро- воджувався посиленням концентрації виробництва. Змен- шувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали чис- ло великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим по- треби промисловості й транспорту у вугіллі задовольняли- ся недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким. Основні виробничі процеси -1- видобуток і транспортування в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найваж- ливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогоспо- дарське машинобудування, що було викликано зростаючим попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку 60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих маши- нобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Тав- рійської губернії). Серед них були досить великі підприєм- ства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе (1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприєм- ства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було засновано машинобудівний завод Гартмана.

472

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно було представлено Херсонською і Миколаївською верф'я- ми — великими капіталістичне організованими підприєм- ствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні па- русні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше ніж 79 % підприємств машинобудування використовували парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої заліз- ничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст. 1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У 1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизавет- град) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p. Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів. У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p. завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ — Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Росто- вом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Ак- тивне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій, а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єдна- ли між собою найбільші міста та промислові райони Дон- басу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії. Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кре- менчук, Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Украї- ні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інте- ресів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські про-

473

мислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на захід колії були підпорядковані не стільки господарським, скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господар- ськими інтересами України. Митними й провізними заліз- ничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ста- вив економіку України у дедалі важче становище. Напри- клад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притока- ми. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74. Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден. Південними морськими воротами не тільки України, а й всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн. На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії товарів. У наступні роки торгово-економічне значення південноукраїнських морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Ро- манових розвиток промисловості України прискорився, не- зважаючи на її колоніальне становище та збереження се- редньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний пе- реворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Вели- коросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана. По-друге, в Україні промисловий переворот охопив перед- усім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє, через те що промисловий переворот розпочався у цукро- варній та горілчаній промисловості і що машини почали застосовуватися також у сільському господарстві, українське машинобудування в основному було спрямоване на забез-

474

печення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з вели- кими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні в історико-економічній літературі є два протилежних по- гляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з 90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від ману- фактури до фабрики в провідних традиційних галузях промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебу- вала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростан- ню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виник- ли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налі- чувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості зумовили збільшення чисельності міського населення. Ха- рактерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні — в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза. Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосни- цьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка міського населення України протягом 1811—1858 pp. зрос- ла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім не займалися сільським господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічу- валося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Украї- ну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

475

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина населення належала до сільських станів (державні, по- міщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисло- вості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні, а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисель- ності промислових підприємств виникли нові галузі вироб- ництва. Підприємства фабрично-заводського типу витісни- ли мануфактури. В більшості провідних галузей україн- ської промисловості відбулися докорінні технічні перетво- рення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це свідчило про завершення в основному промислового пере- вороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної політики російського царизму промисловість східноукраїн- ських земель значною мірою мала однобічний характер.

 

32