yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->3.2. Індустріалізація

Економічна історія України і світу

3.2. Індустріалізація

Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Напри- кінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпос- ництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України пере- ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на тери- торії Катеринославської та Херсонської губерній було збу- довано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брян- ського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним товариством криворізьких залізних руд про постачання си- ровини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного ча- вуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олек-

476

сандрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. заверше- но спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзів- ському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олек- сандрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продук- тивності діючих заводів на півдні України було створено велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза), а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чаву- ну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до 19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв 21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімпер- ського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургійної промисловості на півдні України почало швидко зростати видобування ніко- польської марганцевої руди,

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив ви- сокі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — кок- сового виробництва. Так, з 1889 по 1899 p. виробництво коксу збільшилося в Україні у 10,2 раза. У загальному виробництві коксу в Росії частка України у 1889 p. стано- вила 91, а в 1899 p. — вже 99,4 %.

На відміну від кам'яновугільних копалень коксове ви- робництво вже на перших металургійних заводах України одразу виникло у вигляді великих підприємств. Продуктив- ність коксових установок металургійних заводів становила 3,5—4,5 млн пудів на рік, на копальнях — 0,318 млн

477

пудів. На металургійних підприємствах використовувались закриті коксові печі, значно економічніші порівняно з від- критими, що діяли на копальнях.

Розвиток металургійної промисловості України був не- розривно пов'язаний з освоєнням Криворізького залізоруд- ного басейну. За останнє десятиріччя XIX ст. значно зросла кількість залізних рудників у Криворіжжі.

Покращилася технічна оснащеність українських рудників. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність. Залізорудна промисловість перетворювалася на самостійну галузь великого індустріального виробництва. Збільшилась кількість великих рудників, устаткованих па- ровими машинами.-Наприкінці XIX ст. велике машинне ви- робництво в українській залізорудній промисловості давало понад 75 % загального обсягу продукції. Тут було зайнято понад 62 % робітників. Залізорудна промисловість України, як і металургійна, розвивалася швидше, ніж в інших промисло- вих районах Російської імперії. Частка України в загальноім- перському видобутку залізної руди зросла з 4,4 % в 1880 p. до 52,9 % у 1899 p.

Сформувалося велике кам'яновугільне виробництво в Донбасі. Частка Донбасу в загальноімперському видобутку вугілля (без Королівства Польського) зросла в 1890 p. до 84,6 % і в 1898 p. — до 92 %. Видобуток вугілля збільшив- ся з 927 млн пудів у 1909 p. до 1543,8 у 1913 p. (або на 66,5 %). На цей час у вугільній промисловості України дія- ло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. чол.

Перетворення великих кам'яновугільних підприємств на переважаючу форму виробництва кам'яновугільної про- мисловості Донбасу було пов'язане з тим, що вони стали порівняно передовими технічно. Однак технічний прогрес у цій галузі індустрії не набув широкого розвитку, оскіль- ки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.

Порівняно з металургією, вугільною та залізорудною промисловістю машинобудування в Україні, за винятком сільськогосподарського, розвивалося повільно. У 1884 p. тут

478

було 75 машинобудівних підприємств (без Таврійської гу- бернії). Протягом 80-х років сформувалися два райони українського машинобудування загальноімперського зна- чення: Херсонсько-Катеринославський (8,5 % загальноро- сійського виробництва) і Києво-Харківський (6,5 %). На- прикінці XIX ст. в Катеринославській губернії 33 підприєм- ства виробляли сільськогосподарські машини і знаряддя, в Таврійській губернії — 19, в Херсонській — 16.

В Україні вироблялось більше половини всіх сільсько- господарських машин, що виготовлялися на території Євро- пейської Росії. Великим підприємством, котре випускало сільськогосподарські машини, був завод Грієвза в Бердян- ську. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільсько- господарських машин, а також апаратів, насосів для цукро- вої, винокурної, лісопильної та інших галузей промисло- вості. У 1876—1890 pp. вартість машин, випущених на підприємствах чотирьох південних губерній Російської імперії (Донської, Катеринославської, Херсонської, Тав- рійської), зросла більше ніж у 8 разів, а за наступні чотири роки — ще у 2,5 раза. Це були найвищі темпи розвитку машинобудування в усій монархії Романових. Однак ма- шини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю і якістю поступалися іноземним. Мало виробля- лося машин для самої промисловості, в тому числі для машинобудування.

У 1895 p. розпочалось будівництво Харківського паро- возобудівного, а в 1896 p. — Луганського машинобудів- ного заводів. Уже в 1900 p. ці підприємства випустили 233 паровози, що становило 23,3 % загальноімперського виробництва. У Катеринославській губернії поряд з заво- дами сільськогосподарського машинобудування було побу- довано вагонобудівний завод у Нижньодніпровську. Ве- ликим центром машинобудування став Харків. Перши- ми машинобудівними заводами, що випускали спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Кра-

479

маторський, Горлівський і Катеринославський.

Про розвиток українського суднобудування досить яскраво свідчить діяльність Миколаївського заводу "Наваль". Засно- ваний у 1895 p. Бельгійським анонімним акціонерним то- вариством (з первісним капіталом близько 5 млн крб., який через 2 роки збільшився вдвоє), завод "Наваль" до 1900 p. мав 2250 робітників. Загальний випуск продукції досяг 4200 тис. крб. Проте при повній завантаженості підприєм- ства його річна продуктивність могла становити понад 8 млн крб. за умови, що тут було зайнято 5 тис. робітників.

Усього в Україні в 1913 p. налічувалося 450 машинобу- дівних і металообробних підприємств, на яких працювало 57 тис. робітників. Випуск валової продукції машинобу- дування становив 20,2 % всієї продукції машинобудуван- ня та металообробної промисловості Росії. Проте україн- ське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвитку країни. Велику кількість машин та верстатів, як і раніше, ввозили з-за кордону, зокрема май- же половину складних сільськогосподарських машин.

Швидкими темпами розвивалися в Україні харчова, лісо- пильна, швейна та інші галузі промисловості.

Підприємства харчової промисловості Правобережжя і частково Лівобережжя наприкінці XIX ст. виробляли 72 % українського цукру. На початку 90-х років на Право- бережжі та Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % загально- імперського виробництва).

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78—85, цукру-рафінаду — 73—75 % загально- імперського виробництва. Кількість діючих в Україні цук- рових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910—1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них, — з 110 732 до 129 256 чол.

Центром борошномельної промисловості був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. Цук-

480

рове, борошномельне, спиртогорілчане виробництво стали галузями великої промисловості всеросійського значення. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.

Важливе місце в економіці України займала винокурна промисловість, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції.

У тютюновій промисловості України поряд з невелики- ми тютюновими підприємствами, які кількісно переважа- ли, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працю- вало кілька сотень робітників.

Важливим фактором індустріалізації України на по- чатку XX ст. був найрозвиненіший на той час залізнич- ний транспорт. У 1881—1890 pp. в Україні було введено в дію 1093км залізниць, а у 1890—1895 pp. — ще 1141 km. Частину залізниць було збудовано за рахунок державної скарбниці, решту — великими акціонерними товариства- ми за підтримкою державного кредиту. На початку 90-х років в Україні діяло 9 залізничних (державних і приват- них) магістралей. Загальна протяжність їх становила 7,6 тис. верст, або 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії. У першому десятиріччі XX ст. темпи будівництва залізниць порівняно з 90-ми роками минулого століття знизилися майже вдвоє і підвищилися лише напередодні першої світової війни у зв'язку з промисловим піднесен- ням. У цілому по Росії протяжність залізниць збільшилась у 1913 p. до 70 200, у тому числі в Україні — до 10 900 km.

Залізниці створили необхідні умови для швидкого зрос- тання металургії на півдні України, забезпечили широкий збут вугілля Донбасу. У 1870—1874 pp. залізниці України щороку перевозили близько 121 млн пудів вантажів, а в 1895—1899 pp. — понад 1414. Якщо в 1878—1882 pp. міне- ральне паливо становило 13,1 % вантажів, то в 1899— 1901 pp. — вже 28,9 %.

У 1901—1911 pp. вантажообіг на залізницях України зріс на 81,6 %, причому темпи зростання зернових (103,6 %)

481

і вугільних (96 %) перевезень були випереджаючими. На зерно і вугілля припадала майже половина вантажооборо- ту, що відбивало характер розвитку економіки України в загальноімперському масштабі. У 1913 p. українські заліз- ниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Певний вплив на розвиток промисловості й транспорту в Україні мав іноземний капітал, приплив якого збільшив- ся з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій- ських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. З 1888 по 1894 p. тут було створено 22 іноземні компанії.

Монополістичні об'єднання в Україні, особливо великі, були тісно пов'язані з іноземним капіталом. Понад 25 % усіх іноземних капіталів, вкладених у промисловість Росій- ської імперії на початку XX ст., припадало на Україну. Так, у вугільній промисловості іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Іноземний капі- тал приваблювали в Україну високі прибутки, які майже повністю йшли за кордон.

Величезна роль у розвитку української промисловості належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Укра- їні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого роз- маху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку зміни- ло промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумов- лене врожайними роками, посиленням у зв'язку з про- веденням столипінської реформи капіталізації села, зрос- таючим попитом на сільськогосподарську техніку. При- плив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню основних капіталів приватних акціонерних комерційних банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціо- нерних товариств. На масштаби промислового піднесення чималий вплив мало значне збільшення замовлень держав- ної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до пер- шої світової війни.

Створення акціонерних товариств певною мірою вирі- шувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів

482

і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і проникнення іноземного капі- талу в українську промисловість.

У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії. Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубів- ське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство (1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та заводської промисловості (1895), акціонерне товариство Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896), Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таган- розьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утво- рюється також Донецько-Петровеньківське гірничозавод- ське товариство для розробки кам'яновугільних та інших покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp. виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові то- вариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катери- нославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південно- російське металургійне товариство. Товариство Керченських металургійних заводів і рудників, Краматорське металур- гійне товариство.

Акціонерні компанії з'являлися також в інших галу- зях промисловості півдня України: Товариство рудників Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди (1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство (1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гарт- мана (1896), Товариство Південно-російського машино- будівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонер- них товариств зосереджувалася більша частина капіталів.

Показовими є дані про частку великих компаній в акціо- нерному капіталі найважливіших галузей промисловості. У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основ- ний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в 11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн

483

крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кіль- кістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капі- талу — в 1,33 раза.

Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в обговоренні питань, але право вирішального голосу надава- лось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник 24 акцій мав два голоси, 48 — три.

Акціонерна промисловість України, як і монархії Романо- вих в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому 13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвро- пейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїн- ські фірми, використовуючи систему державних замовлень і забороненого митного протекціонізму, досягали небачених над- прибутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів, прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капі- тал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Росій- ського Дніпровського металургійного товариства і Товари- ства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898 операційному році товариство Дніпровського заводу отрима- ло близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капі- тал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.

Дивіденди акціонерних товариств коксового виробниц- тва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал. Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багато- мільйонні багатства.

Поява значної кількості акціонерних товариств у най- важливіших галузях промисловості України свідчила про те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії. Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонер-

484

них компаній у провідних галузях української промисло- вості стало важливою умовою для створення тут монополій.

Переломним моментом процесу зростаючої концентрації виробництва була економічна криза 1900—1903 pp. Вона безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слаб- ких підприємств та створення ряду великих монополістич- них об'єднань.

За концентрацією виробництва в основних галузях про- мисловості Україна займала перше місце в Російській імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заво- дах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників металургії Півдня України. На кожному з них працювало понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в цьому регіоні.

Високий рівень концентрації був характерний також для вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонер- них товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. станови- ла 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад 70 % видобутку вугілля в Донбасі.

Важливим фактором у монополізації промисловості України в цілому і вугільної зокрема була організація в 1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входи- ло 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприєм- ства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугіл- ля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприєм- ствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.

У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заво- дів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств (товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок 1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син-

485

дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бан- дажі, осі в імперії Романових.

У харчовій промисловості найбільшим був синдикат цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знахо- дилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береден- кам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в 1892—1893 pp. — 91 % усіх цукрових заводів України. Основним його завданням було регулювання цін на цукор і забезпечення підприємцям високого монопольного при- бутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли 23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукро- вого синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозя- чи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували високі ціни на нього в Російській імперії.

Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі на- родного господарства. Напередодні першої світової війни в Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості, в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монопо- лізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств, на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперсько- го виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % ви- робництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єд- нання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіо- нальне, а загальноімперське значення.

Високий рівень концентрації виробництва не суперечив існуванню великої кількості невеликих підприємств, які, застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги продукції.

В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст.

486

швидко зростали міста, створювалися нові промислові цен- три. У 1897 p. міські жителі України становили близько 13 % загальної кількості населення. Кількість міст з насе- ленням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут про- живало лише 11,8 % міського населення. При цьому по- двоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У 1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського на- селення. Більше ніж половина міських жителів України, як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням до 50 тис. чол. у кожному.

Швидкий промисловий розвиток викликав значний при- плив населення з центральної Росії, насамперед у Донець- ко-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Ка- теринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської губерній помітно переважало російське населення. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Хар- кові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві — 54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед насе- лення України становила 12 %. Це були переважно робіт- ники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна підняла- ся на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла в монархії Романових одне з перших місць щодо інду- стріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом цукру. В усіх провідних галузях української промисловості, у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні пере- творення.

Однак для докорінних змін в економіці цього було недо- статньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною.

іа*є-<;-х                                                                                                            -t0 <

В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільсько- го господарства України промисловість становила 48,2 %. Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % насе- лення України.

До першої світової війни українська промисловість ста- новила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % про- дукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При цьому частка України в обробній промисловості Російської імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індуст- рія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстиль- ної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвива- лися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Метало- обробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечу- вали найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.

Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продов- жувала залишатися відсталою в техніко-економічному відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розви- ток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж вихо- дити з можливостей промислового розвитку, які відкривав тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати, що в українській економіці на початку XX ст. докорінних якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завер- шена, її перервала перша світова війна.

 

33