yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських земель

Економічна історія України і світу

3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських земель

У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях безроздільно панувало феодальне господарство. А коли на- прикінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не

488

було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Не- численні мануфактури в переважній більшості не були яви- щами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно невеликими.

На захоплених імперією Габсбургів українських землях, особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському, Бережанському та інших округах відкрилися суконні ма- нуфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, за- лізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрий- ській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято 1320 робітників.

Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґураль- ництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося 4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p. — 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок концентрації та вдосконалення технології виробництва. Ста- рі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.

Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Доб- ре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягіль- ницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім поясню- валося наявністю сировини — зерна.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом зиску західноукраїнських землевласників стає цукроварін- ня. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних ча- стинах західного регіону України виникло ще кілька цук- роварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на по- чатку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі (400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до

489

середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало 16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукро- варня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля. У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робіт- ників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало 2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і розробки лісу — майже 3000 робітників.

Залізоробне виробництво краю було представлено пере- важно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15 (сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві). На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисло- вості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім того, на допоміжних роботах (випалювання і транспорту- вання вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи) широко використовувалася малопродуктивна примусова праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала 66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих ринків на металеві вироби.

Багата сировинна база західного регіону України спри- яла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледо- бувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закар- паття. Видобуток солі відкритим способом замінився на підземний. Третину середньорічного видобутку солі забез- печував район Солотвино. На соляних рудниках працюва- ло в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких 2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

За обсягами виробленої продукції до найпродуктивні-

490

ших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечу- вала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозила- ся за кордон. На солеварнях краю здебільшого використо- вуваласяе вільнонаймана праця.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську про- мисловість початок промислового перевороту в німецьких і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю не витримували конкуренції фабрично-заводської промис- ловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвива- лось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком вироб- ництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок анти- української політики австрійського уряду та через інші причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а через короткий час після відкриття були ліквідовані ме- ханічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках, Глинянах.

Попри пожвавлення промислового виробництва краю в ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на реміс- ничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 % їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш по- тужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії, мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.

Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників. На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові това- ри задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних районів імперії Габсбургів.

Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для про- гресивних перетворень на західноукраїнських землях. На- прикінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвав- лення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводсько-

491

го типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким роз- витком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після се- лянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: за- хідноукраїнська промисловість була позбавлена тих подат- кових пільг, якими користувалися нові підприємства в захід- них провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, тек- стильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві на- півфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафто- добувної та озокеритної промисловості. Видобування наф- ти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

492

У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовле- но не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними мірку- ваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із захо- ду через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише не- значною мірою сприяло розвитку виробництва промисло- вої продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості за- хідних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн- ських земель розвивалася однобоко — розширювалися ви- добування і первинна переробка сировини, а не виробниц- тво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Авст- ро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.

В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відно- син, що в поєднанні з колоніальною політикою централь- них властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робіт- ників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Гали- чини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтови- добутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку

493

значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 ма- шин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості пра- цювало 5 парових машин. Прискорене застосування ма- шин призвело до зменшення кількості робітників у нафто- добувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього зго- рання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих окру- гах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже 50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодо- бувній промисловості використовувалося значно більше парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок за- стосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. — більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишав- ся досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбіль- ше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.

Галицька нафта перероблялася на австрійських та угор- ських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років ав- стро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтопе- регінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, за- охочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише 33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали влас- ної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування мо- нархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p. становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад 1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі

494

в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною мо- нополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко по- чала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст. Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісо- матеріалів. Потужність парових двигунів на галиць- ких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с., у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це становило 2/5 потужності всіх парових двигунів перероб- ної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галу- зей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіта- ловкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. На- прикінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні за- води. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової промисловості регіону. До середини 70-х років велика цук- роварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробниц-

495

тво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заво- ди на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий за- вод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло 5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві по- треби в тютюнових виробах і переважна частина їх завози- лася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських земель не могла успішно конкурувати з австрійськими, угорськими і закордонними промисловими виробами і че- рез це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстиль- не виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних під- приємств. На найбільших з них було зайнято по кілька десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слаб- ко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фри- дешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техні- ка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модерні- зований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використан- ням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів, невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утво- рення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту. Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціо- нерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, ком- панія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисло-

496

вості прискорився процес концентрації підприємств. Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p. Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що ви- добувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p. діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон. Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910— 1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціо- нерами якої крім австрійських були англійські, французькі та американські підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці ово- лоділи основними галузями промисловості Західної Украї- ни, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрій- ським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бо- риславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 наф- товидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промис- ловість Прикарпаття почав посилено проникати і французь- кий капітал. Напередодні першої світової війни вкладе- ний у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3 припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський, по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий га- лицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісо- пильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях ти- сячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів

497

призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій переважали картелі, особливо настирливо почала диктува- ти свою волю західноукраїнській економіці. Картелі по- глинали в Східній Галичині усі підприємства, існування яких було для них небажаним. Майже неможливим було будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку на західноукраїнських землях потребували вдосконалення шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будів- ництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десяти- річчя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протя- гом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Не- зважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забез- печені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині на 1 тис. км2 території припадало всього 45,7 км заліз- ниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії — 98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. про- тяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 % усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і фінансових кіл до потреб економічного розвитку західно- українських земель виявлялось і в залізнично-тарифній політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у 1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці своєю системою транспортних тарифів поставили західно- українські підприємства в неоднакове становище порівня- но з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель по- значалася на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис. чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст

498

— Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.). Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Мара- мош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7 тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське населення Західної України. Так, кількість мешканців 19 галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на 62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p. населення міста збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним про- вінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зрос- ло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зай- нято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промис- ловості працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії на- прикінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину, в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905— 1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297 парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в Австрії загалом. Велике значення для подальшого техніч-

499

ного прогресу промисловості мало будівництво на початку XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт) електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші електростанції. Підвищення рівня механізації виробниц- тва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зро- станню в кілька разів випуску продукції фабрично-завод- ської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62— 63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зай- нято близько 40 тис. робітників. На залізницях і держав- них підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі 13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрич- но-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприєм- ствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських ро- бітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості залишалась однобокою і мала характер, типовий для коло- ніальних територій. Головну частину продукції давали га- лузі, що займалися добуванням і первинною переробкою місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокерит- на. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на по- чатку XX ст. становлення фабрично-заводської промисло- вості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебу- вали в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на по- чатку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економіч- ний розвиток західноукраїнських земель був на значно нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до

500

початку першої світової війни ще не завершився. Захід- ний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно відставав від передових країн світу. Це стало результатом насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Ав- стро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Се- редньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної незалежності України не могли повною мірою зростати нові тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був типовим для колоніальних імперій.

 

34