yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.

Економічна історія України і світу

3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.

Панщинно-кріпосницька система господарства була галь- мом економічного розвитку України. В середині XIX ст. гостро стало питання про реформування аграрних відносин.

У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито обговорювали питання про шкідливість панщини і підви- щення заінтересованості селян у праці. Це питання не схо- дило з порядку денного станового сейму Галичини, діяль- ність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм ви- словився за радикальні заходи щодо перебудови господар- ства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питан- ня про необхідність врегулювання панщинних відносин. Проте реальних наслідків не було.

У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, пе- ребито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголо- сив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину. 7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпос- ного права в Австрії.

521

Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня 1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави. Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користу- валися спільно землевласники і селяни, залишалися не- доторканими. Селяни могли ними користуватися за відпо- відну плату, що визначалася спільною угодою між ними та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікун- ських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачува- ти витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору, епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представля- ти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального податку. Було передбачено повне відшкодування земель- ним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вар- тості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за звільнення земельних власників від "опі- кунських обов'язків".

Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положен- ня закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали верховну владу над селянами, які оголошувалися громадя- нами держави. Скасовувалася різниця між домінікальни- ми і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ста- вав власником землі. Регулювалося проведення індемні- зації (викуп підданських обов'язків). Повинності комор- ників і халупників скасовувалися безплатно. За користу- вання сервітутами необхідно було платити. Селяни мали змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні без- платно. Скасовувалася практика примусової купівлі горіл- ки і пива, але право на пропінацію збереглося.

Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила вла- ду над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне отримання яких гарантував уряд.

При визначенні вартості феодальних повинностей в ос- нову було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за 5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опі-

522

кунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винаго- роди обчислювали за формулою

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих станови- ла 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини, на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.

Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 % облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з 1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за об- лігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік, причому землевласники отримували індемнізацію незалеж- но від того, оброблялася їхня земля чи ні.

Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізацій- ного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постій- них державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій "борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали випла- чувати до 1943 p.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було вста- новлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ) селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн флоринів.

У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками всіх громадян краю.

523

У Буковині селяни повинні були платити 4 млн фло- ринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише час- тину селян.

На користь землевласників було розв'язано земельне питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони ко- ристувалися до реформи. Проте під час наділення селян землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отри- мали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (при- близно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близь- ко 70—80 % закарпатських селян мали менше половини дореформеного наділу.

Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських землях було створено умови лише для повільної індустрі- альної еволюції села.

У Російській державі підготовка до селянської реформи тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя Олександра II у Москві на прийомі предводителів москов- ського дворянства. Загальне керівництво підготовкою ре- форми здійснював Таємний комітет, що було перейменова- но у Головний комітет у селянській справі. З метою забез- печення економічних інтересів землевласників створюва- лися губернські дворянські комітети, скликалися повітові та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювали- ся умови реформи. Більшість землевласників України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з клап- тиком землі, щоб перетворити селянське господарство на додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.

Головні положення селянської реформи були викладені у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності. Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні визначалися трьома Місцевими положеннями про поземель- ний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення

524

відносилось одночасно до трьох південних губерній України — Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до південної частини Харківської губернії, де переважало об- щинне землекористування. На Лівобережну Україну з под- вірно-сімейним землекористуванням поширювалося Ма- лоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де паную- чим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:

1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селян- ських наділів. Згідно з цими документами було скасовано кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними. Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та неру- хоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із земле- власників знімались їхні зобов'язання щодо постачання про- довольства та опікування селян, відповідальність за внесен- ня селянами державних податків, виконання ними грошо- вих і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казен- них стягненнях.

Разом з тим зберігались обмеження, що залишали се- лян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність, їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди. Створювалися сільські та волосні органи селянського управ- ління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішен- ня їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласни- ки вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. че-

525

рез інститут мирових посередників із дворян, повітові ми- рові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх обмеженим самоуправлінням здійснювали земські началь- ники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстан- ціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там, де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини се- ляни не могли вільно залишити село.

Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в постійне користування садибу і наділ польової землі. Се- лянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було викупити лише за згодою поміщика. До укладання викуп- ної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після оформлення її — селянами-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили оброк, за користуван- ня польовим наділом — або оброк, або відбували панщину. Розміри повинностей і польового наділу визначались устав- ними грамотами, що складалися між поміщиками і сіль- ською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і введення їх в дію доручали мировим посередникам.

Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної місцевості окремо. Так, за користування садибою селяни південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до З крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобережній і Право- бережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп. за десятину. Повинності за користування польовим наділом для селян південних губерній становили 40 днів чоловічих і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб. оброку. В лівобережних губерніях селяни відробляли за десятину наділу 12—21 день панщини на рік або платили від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в право- бережних губерніях — відповідно 5—20 днів панщини і 1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.

Норми польового наділу встановлювали залежно від

526

якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі землі, то уряд намагався зберегти у землевласників макси- мальну кількість землі.

У степових губерніях встановлювали єдиний так зва- ний указний наділ, розміри якого коливалися від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. Для південної частини Харків- щини визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював З—4,5 десятини.

На території лівобережних губерній, де діяло Малоро- сійське положення, вищий наділ встановлювали від 2,75 до 4,5 десятини на ревізьку душу, розмір нижчого наділу ви- значався половиною вищого. Землю відводили всій громаді, а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користу- вання. Розміри наділів залежали від господарської забез- печеності тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечува- ли усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи.

За селянами Правобережної України зберігалися наді- ли в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847— 1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та додатковий наділи. Якщо наділ 1861 p. був менше інвен- тарного, селяни могли через мирового посередника домог- тися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9— 2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським повстанням 1863 p. царський уряд ЗО липня 1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язко- вий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшува- лися на 20 %.

Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відріза- ти лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи, якщо після наділення селян землею у нього залишалося мен- ше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі —

527

менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібно- помісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі, або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.

Порядок викупу землі та розмір викупної суми визнача- ло спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було викупати в будь-який час за умови відсутності на селян- ському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп по- льової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти бажання селян.

Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селя- нин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних. Якщо за користування садибною землею селяни платили за кожну десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з 6 % вони мали заплатити (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю селяни не могли. 80 % викупної суми уряд виплачував поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або викуп- них свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то виплачували 75 % загальної викупної суми. Селяни ста- вали боржниками держави і були зобов'язані отриману по- зику погасити протягом 49 років, вносячи щорічно по 6 % викупної суми. Решту 20—25 % викупної суми селяни пла- тили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали при- бутку, що він отримував від селянина до реформи.

Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка селян, які підписалися на купівлю землі і сплату податків за землю, встановлених державою, становила від загальної кількості на Харківщині — 97,7 % , Херсонщині — 94, Ка- теринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині — 76,8 %. На 1881 p., коли викуп землі став обов'язковим, тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у сте- пових і лівобережних губерніях.

Отримана селянами земля за цінами 1857—1861 pp.

528

коштувала 128 млн крб., викупна сума становила 166,8 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До скасування платежів з 1 січня 1907 p. селяни сплатили 382 млн крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той при- буток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини землі за викупними платежами перевищувала дореформені ціни на Лівобережжі у 1,5—2,5 раза, на Правобережжі — на 25,4 %. Лише в Подільській губернії плата була ниж- чою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою поміщикам за викуп особи селянина.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на по- міщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте протягом двох років мали служити своїм власникам або платити оброк. За положенням вони отримували лише ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них землі не мала.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за селянами або давали у без- строкове користування за так звані щорічні державні об- рочні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з правом викупу протягом б років. Розміри наділів і оброку, який зріс на 5—12 %, визначались у власницьких записах. З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігала- ся община, а де її не було, вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добро- вільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини, потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни, що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 p. для державних селян було введено обов'язковий викуп землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно з поміщицькими селянами, проте вони перевищували рин- кову вартість землі. В цілому в господарствах державних селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з по- міщицькими.

Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного

529

фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали 21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).

За офіційними даними (1877—1878 pp.), надільне земле- користування селян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після проведення реформи з загальної чисельності 2,5 млн реві- зьких душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без на- ділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.

Більшість українських селян отримала садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобе- режжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губер- ніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян в середньому становили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищу- вало розміри наділів кріпаків.

Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані порівняння загальної площі землі, яку використовували селяни, з урахуванням зростання населення:

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші, при розмежуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасо- вища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була за- лишена у спільному користуванні селян і землевласників, після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали влас- ністю останніх.

530

В основному надільну землю закріпили в спадково-по- двірне землекористування. Проте значну її частину уря- дом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння:

на Катеринославщині — 95 % надільної землі, Херсонщині

— 88,8, Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігів- щині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині — 22,1 %.

Оскільки для України традиційним було подвірне земле- користування, то переділи землі, там де община була суб'єк- том землеволодіння, майже не проводили. До сплати дер- жаві викупних платежів громада і двори не могли вільно розпоряджатися надільною землею.

Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відноси- ни і стан сільського господарства в другій половині XIX ст.

— на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в роз- поділі земельної власності. Після реформи поміщицьке зем- леволодіння було збережено і розширено за рахунок селян- ських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за зе- мельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.

Особливо швидко дворянське землеволодіння скороти- лося в степових і лівобережних губерніях — на 39—49 % протягом 1877—1905 p., у правобережних губерніях — на 16—17 %, що було пов'язано з політикою царського уряду, який після повстання 1863 p. конфіскував у польських зем- левласників землю і передав російським дворянам і місце- вим чиновникам. У 1901 p. польським землевласникам належало 47 % приватновласницької землі, тоді як в 1863р.— 90 %. Частка дворянського землеволодіння в 1905 p. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі, на Лівобережжі — 20,4, на Півдні— 19,4, у середньому по всій Україні — 24,5 %.

Високим був рівень концентрації землі. На початку

531

XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, роз- міри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835 власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм належало 7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема у губерніях: Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврій- ській — 13, Херсонській і Катеринославській — по 10 %, Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Поділь- ській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких (167тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропад- ських (42 тис. десятин) з'явилися нові Харитоненки, Си- миренки, Терещенки (останнім належало 141 тис. десятин).

Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p. вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в 1903 p. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було заставлено 75 % приватновласницької, в основному поміщи- цької, землі.

Земля стала товаром. За 1863—1902 pp. було продано і куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни, купці, товариства. Колишні землевласники ставали чинов- никами або представниками "вільних" професій.

У Західній Україні зберігалася велика земельна влас- ність землевласників, монастирів, держави. На початку XX ст. вона становила в Галичині 40,3 % , Буковині — 46, Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посили- лося руйнування поміщицької власності, вона почала пе- реходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період 1881—1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-про- дажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. поміщицька власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 p. зріс у З рази і становив 751,3 млн крон. В основному землю ку- пувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910р. з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад

532

900 тис. моргів землі, в Буковині — 223 тис. моргів. Україн- ське селянство з 1852 по 1912 p. купило близько 38 000 га землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини — 237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи ціну на 25—50 % .

Характерною ознакою аграрних відносин у Західній Україні була мобілізація земельної власності. На початку XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності зай- мало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів, 32,67 % усієї землі належало господарствам площею по- над 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 % землі.

Великою кількістю землі володіла католицька й уніат- ська церква, буковинський православний релігійний фонд:

у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті — 20 тис. га.

Характерними ознаками селянських господарств у Схід- ній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова пору- ка, обтяжливість викупними платежами, податками і по- винностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів тощо. В 1905 p. З млн селянських дворів володіли 20,1 млн десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на двір в середньому припадало відповідно 6,5 і 1,9 десятини. Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зок- рема за пореформений період до 1900 p. на Правобережжі з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент змен- шення по губерніях становив:

533

Зросла майнова диференціація селянства. Надільна зем- ля дедалі більше була зосереджена в заможних господар- ствах. У 1905 p. вона розподілялася так:

Заможних господарств в Україні було менше порівняно з іншими регіонами Російської імперії. В Центрально-Чор- ноземному регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індус- тріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві — 77, Балтійському — 97,8 %.

Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Напри- клад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали над- іли у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в селянських господарствах було 10—16 смуг. Часто селянські садиби переносили на інші, менш придатні для землероб- ства місця.

На розвиток сільських господарств негативно впливало общинне землеволодіння, що охоплювало на початку XX ст. близько 40 % усіх селянських дворів: на Лівобережжі — 33 %, на Правобережжі — 14, на Півдні — 80 %. Уряд обері- гав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за сплату викупних платежів, подушного тощо. Селяни нама-

534

галися вийти з общини і перейти до подвірного земле- користування, яке протягом 20,років (1862—1882) зросло у 2,6 раза.

У пореформений період селянське землеволодіння зроста- ло за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа приватного селянського землеволодіння до революції 1917 p. становила 9,5 млн десятин. У 1882 p. було створено Селян- ський поземельний банк, що став посередником у купівлі селянами поміщицької землі.

Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила 4,2 млн десятин землі, або 21,3 % їх надільного земле- володіння.

За даними перепису 1917 p., 43,2 % селянських госпо- дарств орендували 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 % площі їх землекористування. Були поширені такі види орен- ди: підприємницька оренда заможним і частково середнім селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова. Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині в 1861 p. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 p. — 11,92, в 1916 p. — 18 крб. У середньому орендна ціна деся- тини землі в 1916 p. становила 14 крб. Якщо наприкінці XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб., то на початку XX ст. великі власники отримували за орен- ду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був не- значним, оскільки оренда досягала 60 % його.

Основну частину видатків селян становили викупні пла- тежі. З 1887 p. їх почали сплачувати державні селяни. До 1883 p. поміщицькі, а до 1886 p. державні селяни платили подушну подать. Крім того, з кожної ревізької душі стягували губернські, повітові, волосні, страхові та інші платежі. В 70-х роках на одну десятину їх припадало 2,2—2,3 крб., тоді як землевласники платили 7—23 копійки. Таке становище зумовлювало систематичну заборгованість селян державі. На західноукраїнських землях селянське землеволодін-

535

ня поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщи- цької землі, відбувався процес розшарування селянства, кон- центрації землі у його заможної частини. Цей процес харак- теризують такі дані перепису 1902 p.:

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон 1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися на- дільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями. Якщо в 1868 p. було 1520 актів купівлі-продажу селян- ської землі, то в 1896 p. — 65 671. Було скасовано кредитні обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості селянської власності протягом другої половини XIX — початку XX ст. майже в 2 рази (в 1910 p. — 629,4 млн крон). Збільшилася кількість примусових продажів за су- довим вироком селянських земель, площа яких в 1910 p. дорівнювала 1333 545 га. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під за- ставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин в Україні було визначальним розширення та зміцнення при- ватної власності на землю, зменшення поміщицького зем-

536

леволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Зем- ля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі в 1901 p. мав вартість 790 крон, а в 1906 p. — 1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою по- рівняно з іншими районами Російської імперії.

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у заможної верстви. Селяни обробляли надільну, при- ватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств були без- і малоземельними. Статистики на початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.

Наслідком значних залишків кріпосництва в сіль- ському господарстві України було штучне аграрне пере- населення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp. сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських земель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн насе- лення (з них 27—28 млн українців) — хліборобством зай- малися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало

537

зменшення індивідуального селянського землеволодіння, низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, галь- мувало розвиток сільського господарства і промисловості. Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними 1891 p., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже 800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 p.) видача паспор- тів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1896 pp. з українських губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896—1906 pp. після спорудження Транссибірської магістралі на Схід пере- селилося близько 0,6 млн осіб. Єврейське населення з Право- бережжя і Полісся емігрувало до Америки.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук перевищував потреби сільськогосподарського виробниц- тва у 2—3 рази. Лише в Галичині, де протягом 1857— 1900рр. кількість населення зросла на 61,3 %, площа ор- ної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин не мали зовсім землі, аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890—1913 pp. еміг- рувало 700—800 тис. осіб.

Після реформи 1861 p. сільське господарство швидше розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господар- ства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку. На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбува- лися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів (три-і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, куль- тиваторів, парових двигунів (в Україні працювало їх більше 700). При цьому на Лівобережжі машини були тільки в найкращих господарствах, 40 % плугів були дерев'яними. Незначний процент селянських господарств обробляли зем- лю за допомогою машин.

538

У Східній Галичині на початку XX ст. застосовували 1552 сівалки, 1015 грабарок, 3537 молотарок, 122 сепарато- ри, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5 % поміщицьких гос- подарств використовували машини.

За даними першого всеукраїнського перепису населення, у 1897 p. в поміщицьких і селянських господарствах Схід- ної України працювало 425 тис. постійних робітників. Ра- зом із строковими і поденниками в сільському господарстві використовували працю 1,5—1,8 млн найманих робітників. На західноукраїнських землях на початку XX ст. сільсько- господарських робітників налічувалося 600 тис.

Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна части- на господарств. У Східній Україні підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 1199, або 39,4 % . Біль- шість поміщицьких господарств, не маючи коштів, засобів, досвіду, вели господарство у формі відробітків або брали землю в оренду. Існували такі види відробітків, як праця за гроші з своїм реманентом, за борг або проценти з боргу, за землю і житло, за порушення ловецького, лісового та інших законів, права пасти худобу на полях поміщика тощо. Відробітки селяни виконували як своїм реманентом, так і панською худобою і реманентом. Серед селянства була поширена відробіткова оренда, коли земля бралася за відробітки або натуральну плату (спільщина). Часто селяни віддавали половину врожаю. За рахунок відробітків виконувалися нерідко всі основні роботи в поміщицькому господарстві.

Відробіткова система була пережитком аграрних відно- син феодального господарства. Вона прискорювала розорен- ня селянства, сприяла поширенню лихварства. Поміщик виступав не як підприємець, а як землевласник-лихвар. Ціна орендованої землі була вища ринкової в 6—8 разів. Агро- культурні досягнення не застосовували, врожайність була низькою. Для підвищення продуктивності господарств влас- ники землі поступово переходили до грошової, підприєм- ницької оренди або створювали економії, використовуючи

539

найману працю. Це був шлях поступового становлення фермерських господарств.

Індустріальні відносини в сільському господарстві по- ширювались в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання — в Полтавській і Харків- ській. У Східній Галичині з 50 повітів в 35 були поширені відробітки. Одночасно майже 47 % фільварків перебували в оренді у підприємців-фермерів.

Отже, темпи розвитку сільського господарства України залежали від того, наскільки швидко і в який спосіб буде ліквідовано залишки панщинного господарства.

У Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала назву "столипінської" за ім'ям її автора і втілю- вача в життя голови Ради міністрів П. А. Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі 22 листопада 1906 p., який після затвердження царем став законом від 27 червня 1910 p. Уряд під час революції 1905—1907 pp. домагався стабілізації становища в країні у напрямі пере- будови земельно-аграрних відносин, створивши стан замож- них селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Україні — 91 млн десятин надільної і 5,4 млн десятин при- ватної землі. Землевласники володіли відповідно в Росії 53, в Україні 10,9 млн десятин. Тому уряд вирішив розв'я- зати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодін- ня, конфіскація якого, на погляд П. А. Столипіна, не могла радикально змінити становище селян.

Столипінська аграрна реформа передбачала здійснен- ня таких основних заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль в масових селянських виступах 1905—1907 pp., і закріплення за кожним домогоспода- рем, який володів надільною землею на основі общинного права, належної йому частини в особисту приватну влас- ність; 2) надання кредитної допомоги селянам через Селян-

540

ський земельний банк; 3) організацію переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Серед- ньої Азії.

Кожний селянин мав право вимагати від громади виді- лення замість черезсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося переселення на хутори. У власність закріплювалися надлишки землі понад норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них громаді за викупною ціною 1861 p., коли ціни були нижчі. Для вихо- ду з общини потрібна була згода сільського сходу, проте якщо вона його не давала протягом ЗО днів, то селяни наді- лялися землею за розпорядженням земського начальника. В громадах, де не було переділу землі протягом 2 років, земля у власність закріплювалася обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було пла- тати взагалі.

29 травня 1911 p. був прийнятий закон про землеустрій, згідно з яким у селах, де були проведені землевпоряджу- вальні роботи, земля автоматично переходила у спадково- подвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної реформи займалися Міністер- ство внутрішніх справ і Головне управління землеустрою і землеробства, на місцях — губернські та повітові землевпо- рядж

 

36