yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля

Економічна історія України і світу

3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постій- на стаціонарна торгівля.

Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах мо- нархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Ко- жен більш-менш значний населений пункт знаходився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 раза, за 10 років (1895—1904) — з 4250 до 5600.

564

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взим- ку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удоско- налених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспор- тування найбільші торгові операції на ярмарках проводи- ли у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шля- хи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн крб., а продано — на 56,7 млн крб. На початок 1895 p. продаж товарів зріс в 1,25 раза.

Протягом 1895—1904 pp., за значно заниженими дани- ми, сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дріб- ними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх — 972 і великих — 8.

У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з 34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські — 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслугову- вали порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти.

Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома днями.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-ад-

565

міністративні регіони України, об'єднували їх в одне еко- номічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросій- ського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому яр- марку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях вироб- ництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асорти- менту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого яр- марку. Так, Харків був головним центром торгівлі вироба- ми текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і 70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які ста- новили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезен- ня і збуту різноманітних товарів з українських та росій- ських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі- продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмо-

566

линцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике зна- чення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаш- тування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшення базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень

— у 13 і щоденно в 9 містах.

Серед містечкових виділилися базари в містечках Стави- щі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ста- вищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому продавали товарів на суму 25—ЗО тис. крб. Значний торго- вий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумов- лений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників.

Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари значною мірою обмінювали промис- лові та сільськогосподарські товари, здійснювали економіч- ний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основ- ному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські ба- зари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у се- лян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки ба- зари відкривали переважно в містах, то у 80—90-х роках

— і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунк-

567

тах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі — по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продукта- ми землеробства і тваринництва, які виробляли для прода- жу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, де- далі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зро- стання транспорту, особливо залізничного, сприяло розши- ренню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.

У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-про- мислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміні- стративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., по- вітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт не- потрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних тор- гових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. — майже 87 тис.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промис- ловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіс- нення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універсальних і багатофілійних магазинів.

568

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгува- ли оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в доре- формений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особли- ва форма ринку історично утворилася в умовах промисло- вого розвитку. Для неї були характерні регулярні, приуро- чені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійсню- вали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядкову- валися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прий- нятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 p. — 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось.

Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі прово- дили операції з купівлі-продажу зерна.

У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'янову- гільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня України, а з іншого — недостатньою оперативністю про- мислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місце- вого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в еко- номіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугі- лля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організа- цію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування на внутрішньому ринку мо- нархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо великими були операції "Продамета" і "Продвугілля". Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки (1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177 13430000крб.

569

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноро- сійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Украї- ні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропей- ських держав зумовили швидке зростання вивезення зер- на, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816— 1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81 % продукції українського землеробства, що екс- портували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зов- нішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширен- ня торгівлі через ці порти царський уряд видав розпоря- дження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі "подаровано" на ЗО років порто-франко, тобто право безмит- ного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію, через Кавказ — в Персію. В Одесі організовували банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багаті- ти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у 1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон.

570

Україні та Росії належала велика роль у російському екс- порті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європей- ських морських портів і сухопутних митниць Росії в серед- ньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чор- номорсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або 60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморсько- азовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Ви- возили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896— 1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p.

— 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — ЗОЇ млн крб. Протягом 1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими края- ми імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українсько- го експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту

— 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб.

У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі імперії Романових з України вивозили пер'еважно продук- ти сільського господарства, в Росію — промислову сирови- ну й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 pp. становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна да-

571

вала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українсько- му експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість станови- ла 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямова- них на колоніальне узалежнення України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміц- нення корінної російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю. Го- ловна мета цього тарифу, незважаючи на численні допов- нення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його поло- ження позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй това- ри з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед ви- роби текстильної промисловості, які пізніше частково заво- зили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кіль- кості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій поло- вині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми україн- ського імпорту, яка протягом 1909—1911 pp. становила 471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн. Проте продукція текстильних підприємств України стано- вила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі українські ярмарки — київський, харківський, лубенський, полтавський та інші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.

Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі нале- жала купцям, чисельність яких протягом 1816—1856 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капі- талів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу,

572

значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60— 70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо на 1861—1862 pp. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними даними, 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які що- річно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема, у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвід- чень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст.

— вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільши- лась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну тор- гівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській гу- бернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близь-ко 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській гу- бернії в 1897 p. — відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розви- валися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX

— на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буко- вині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, най- менше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що без- посередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торго-

573

во-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Стані- славі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знаме- ниті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі — великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полот- на і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні.

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісо- матеріали.

У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгів- лю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897—1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901—1905 pp. — 130 тис., у 1906—1910 pp. — 120 тис. Важливими ринками збуту зер- на стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

Значну роль в економічному житті Галичини відіграва- ли контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля.

у ЗО—40-х роках XIX ст. на території Західної Украї- ни щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиж- день вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Деля- тин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'я- зок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися

574

малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асорти- мент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію. Торги і базари мали важливе значення у реалізації про- дуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських яр- марків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі — стаціонарна.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850—1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870—1911 pp. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в 1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закар- патті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Си- геті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців- власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. На- приклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домі- нія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних мага- зинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Top- 575

гівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'є- ри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Га- личини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис. золотих ринських, то в 1849 p. — майже 356,8 тис. До Га- личини і Буковини постійно надходили сільськогоспо- дарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й га- лантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрій- ських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фаб- ричної промисловості та ремісничих промислів, закріплю- вав за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, виво- зили багато продукції тваринного походження. Значна ча- стина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїн- ських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худо- би. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивози- ли на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти су- хої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. та- кож калійну сіль.

576

Із західних провінцій монархії-імпортували у країни Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фаб- рично-заводської промисловості. Крім товарів для задово- лення побутових потреб населення, особливо міського, тка- нин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також де- яких харчових продуктів — цукру, кондитерських і тютю- нових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити ма- шини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортни- ми фабричними промисловими виробами.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою про- дукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і лише незначною мірою на експорт на Бал- кани. Напередодні першої світової війни сировина ста- новила більш як 90 % всього експорту із західноукраїн- ських земель в інші й лише кілька процентів становили фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фак- тором підтримання багатьох сторін господарського життя за- хідноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні ви- роби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ли- варників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і ман- дрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріа- ли і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838— 1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнація- ми. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї

577

групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських ка- ретників. Наприклад, у 1831—1839 pp. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. ло- пат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ноч- ви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика ро- гата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігна- но через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. У 1825—1835 pp. через цю митницю переправлено 12,1 тис. волів і коней, 1840—1850 pp. — майже 47,6 тис. волів.

Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан, і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розви- валися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними стаття- ми вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція дерево- обробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессара- бію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання заліз- ниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісома- теріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівель- ними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Над- дніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у

578

промисловості й сільському господарстві. Посилення еко- номічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрян- ськими українцями сприяло зміцненню свідомості етніч- ної єдності всього українського народу.

Отже, протягом XIX — на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні фор- ми товарообміну. Важливого значення почали набувати то- варні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрян- щиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська полі- тика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.

 

38