yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Економіка->Содержание->1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Економічна історія України і світу

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки протягом V — XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком фео- дальних відносин.

73

На територіях, що належали до Римської імперії, зберег- лася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худо- би, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варвар- ських племен порівняно з античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва. Останні дві переважали у зарейнських германських пле- мен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділян- ки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної влас- ності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових нормативних кодексів користування природними угіддя- ми, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під па- рами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В докумен- тах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах Європи фактично використовувалися однакові сільськогос- подарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широ- колопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими борону- вали землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,

У районах з античною спадщиною землю орали легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником. Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили ко- сами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за до- помогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце на- лежало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за пло- щею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі

74

Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Серед- земномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протя- гом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поши- рилося з південного сходу на північний захід Європи. По- всюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобо- вих — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст. після завоювання арабами Іспанії європейці познайомили- ся з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський "Капіту- лярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису цер- ковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже 100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани, горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки, дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рос- лини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пусти- рях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без па- стухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму населення належала сільським промислам: полюванню, ри- бальству. Полювання було також формою розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресу- вало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням знарядь праці та системи рільництва, підвищенням вироб- ничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням про-

75

цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвит- ком товарного виробництва. Важливе значення мало по- ліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах, де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агро- культури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжи- тих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив мож- ливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній Європі охоплювали другу половину XII — першу половину XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необ- житі землі і виникали нові поселення. Під час освоєння земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іри- гаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали, королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель ви- ступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-лока- тори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель належала містам. Землевласник укладав договір з локато- ром, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ста- вав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.— 16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська коло- нізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. — основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окуль- турена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система

76

рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю, розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари), при тих самих витратах давала змогу отримувати у півто- ра раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні, розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно протягом року. На менш родючих землях зберігалося дво- пілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи. З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови- ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем (суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом, за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи ради- ли залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко- ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорю- вали перед посівом зернових. Встановлювалися норми ви- везення гною, що став предметом купівлі-продажу. До при- мусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряд- дям став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішував- ся грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для розорювання цілини та в доменіальному господарстві. Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дро- били землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився лег- кий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поши- рилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впря- гали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори- стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-

77

зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотирира- лову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпа- ми, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. — верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеч- чині, Росії на першому місці було жито. Широкого поши- рення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж. Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, го- рох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на поля і використовувалися як продукт харчування та фу- раж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх зале- жала від сорту та району вирощування. В агрономічній літе- ратурі нормальними вважалися врожаї для пшениці — сам- п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам- чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах — сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, ма- рени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризу- валися більш високим рівнем агротехніки порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промис- лового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних районах садово-городнє господарство

78

велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукро- ва тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне зна- чення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з не- сприятливими умовами для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби, співвідношення між великою і дрібною становило приблизно 1:5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу перево- дили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тва- ринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, вису- шували, дренажували. Велася селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведен- ня риби. Практикувалася багаторівнева система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спе- ціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі Франції панувало рільництво, на півдні переважала по- лікультура: зернове господарство поєднувалося з виногра- дарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринницт- вом. У північно-східній Англії основою господарства було землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчар- ство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн. У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-мо- лочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали района- ми садово-городніх господарств, виноградарства, вирощуван- ня маслин.

У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль належала індивідуальним господарствам у межах грома- ди-марки. У період зрілого феодального господарства зрос- ло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим ви- робником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському

79

господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян. Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV— XV ст. зростало значення селянських господарств. Домені- альне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісо- вих промислах, вирощуванні технічних культур, городни- цтві, орієнтованих на ринок. Для землекористування харак- терними були черезсмужжя панських і селянських земель і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур, строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції, Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися компактними ділянками, що обгороджувалися або обкла- далися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеч- чині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запро- ваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше роз- кидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отри- мували лан землі (16,8 га). У районах з переважним роз- витком тваринництва більше значення мали луки і па- совища.

У період генезису феодального господарства внаслідок недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочат- ку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу час- тину сільськогосподарської продукції продавали феодали. Це була продукція переважно селянських господарств, що надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньй- орій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали активно торгувати продукцією власного господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопе- дія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагу- вала раціональні методи господарювання, але була відома лише феодалам.

80

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські на- діли практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худо- би. Руйнівний вплив мали війни.

 

9