yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.        Данило Галицький та його діяльність для зміцнення держави

История Украины и её государственности

2.        Данило Галицький та його діяльність для зміцнення держави

Смерть Романа була значним лихом для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, у якій сусіди роздирали державу на шматки. Цей час -1205-1245 рр. надзвичайно важливий і цікавий для розуміння загальних умов розвитку Галицько-Волинського князівства.

На початковому етапі Галичину захопили три Ігоревичі (сини героя походу на половців - Ігоря Святославича), родичі Осмомислової родини. Але вони посварилися з галицькими боярами. Від різні, яку незабаром розпочали молоді князі, загинуло близько п'ятисот бояр, це, зрозуміло, зумовило ще більший опір з боку боярства. Воно вдалося по допомогу до угорського князя, удаючи, що бажає мати за князя малолітнього сина Романа - Данила. Коли молодий Данило прибув до Галича, то з'ясувалося, що бояри хочуть правити під його іменем. Данило змушений був знову покинути Галич. У 1213 р. провідник боярства Володислав Кормильчич проголосив себе га­лицьким князем. Це була нечувана подія в тодішньому світі, і таке "во-княження" боярина спричинило обурення як серед українських князів, так і серед сусідніх володарів. Тоді Угорщина і Польща вирішили взаємно поро­зумітись і виступити в обороні прав синів Романа. Представники цих країн з'їхалися 1214 р. у м. Спішу й умовилися між собою посадовити в Галичині угорського королевича Коломана (1214-1219), який мав одружитися з польською княжною. Унаслідок цієї домовленості Польща забирала собі час­тину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молоді Романовичі залишали за собою Волинь. Однак становиЕ;е, створене Спішською умовою, тривало недовго. Галичина, за порозуміння з галицькими боярами, потрапила під владу новгородського князя зі смоленської династії — Мстислава Удатного (1219-1227), завзятого вояки й компромісного політика.

Тим часом Романовичі подорослішали і розпочали боротьбу за відбудову Галицько-Волинської держави. Данило зайнявся, насамперед, збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, тривалими заходами він здобув столичний Володимир (1214), потім Берестя і Забужжя (1219), Луцьк і Пересопницю (1225), згодом Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині шанувало свою династію і готове було йти на жертви задля неї. Володимирські бояри не залишали Романовичів навіть тоді, коли ті в нестатках тинялися по різних містах. Спираючись на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.

Боротьба ця коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, котрі боялися могутньої княжої влади і вдавалися до будь-яких засобів, щоб сина Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступили також ті князі, які бажали сісти на галицькому престолі. Для замирення з Мстиславом (той не мав синів) Данило одружився з його дочкою з надією після смерті князя стати таки володарем Галичини. Але незабаром поляки і угри пішли війною на Мстислава, і він був змушений разом з Данилом тікати на галицьке Пониззя. Вчасна допомога від половців і литовців допомогла втікачам повернути Галич, причому угорська і польська залоги потрапили в полон разом з угорським королевичем Коломаном. Лише після смерті Мстислава (1228), використавши усобицю в Польщі, Данило в 1229 р. здобув Галич, і населення його радо вітало.

Бояри продовжували плести свої інтриги, і з їхньою допомогою угри знову опанували Галичину. Варто зазначити, що оскільки, боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які намагалися поневолити Галицьку Русь, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молодих княжичів підтримували широкі верстви населення, котрі покладалися на підтримку князів. Для перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, які належали до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на "доброго князя" були поширені серед народу. Союз князівської влади з широкими верствами населення був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж князівська олігархія.

Унаслідок тривалої боротьби Данилу вдалось остаточно оволодіти Гали­чем у 1237 р. і цього разу вже остаточно. У 1240 р. Данило захопив Київ і посадив там свого намісника Дмитра. Остаточно зломив він свого ворога Ростислава, котрого підтримували угри, аж 1245 р. в кривавому бою під Ярославом. Після того між з Угорщиною та Галичиною настав мир.

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові і дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів реформи в усіх галузях життя. Супроти "крамольного" боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, а іншим конфіскував землі, віддавши їх новому, служилому боярству. За Данила було успішно збудовано багато нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало опорою князя. Було звернено увагу на становище смердів, на обсяг їхніх повинностей та ін.

У цей же час виникла страшна загроза зі сходу: на Україну вирушили монголо-татари. На початку 1241 р. вони здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир і рушили далі на захід. У 1242 р., довідавшись про смерть хана Угедея, повернули на схід. Отаборившись над Волгою, монголо-татари почали викликати до Золотої Орди князів для затвердження їх на князівство. У 1246 р. останнім з князів поїхав туди і Данило. До нього звернулися татари з вимогою "Віддай Галич!". Можливо, хтось із князів руських просив Галич у татар. Становище Данила було надзвичайно важке, бо він не міг вступити в боротьбу з татарами, коли за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - непокірне боярство. Проте, Данило отримав від татар підтвердження прав на князівство, але змушений був визнати себе "мирником" - союзником татар, їхнім васалом. Порівняно з іншими князями Данила татари приймали "милостиво", але почуття об­рази бояр  глибоке  і у князя,  і  в усіх  підданих.  "О  зліша зла честь татарська!" - говорив про цю подію літописець. Данило Романович, що був князем  великим,  володів  із  братом  своїм  Руською  землею,  Києвом  і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом, тебе називає".

І справді, щойно закінчив Данило 40-річну боротьбу за об'єднання Романової держави блискучою перемогою, як змушений був визнати себе ханським "холопом". Усе життя тепер присвятив він підготовці до нової боротьби - за звільнення від татарської неволі. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки за крайніх обставин йшов на підпорядкування Орді, щоб перепочити і зібрати сили для вирішального бою. Саме з цією метою Данило будує фортеці, а водночас шукає зв'язків у Західній Європі для спільної боротьби з азіатськими поневолювачами. Однак виявилось, що незважаючи на моральне приниження, авторитет Данила значно зріс після відвідин хана. Він повернувся з ярликом хана як його васал і, отже, міг сподіватися на захист з боку татар у разі будь-якого конфлікту. Так зрозуміли його становище його суперники і зі страхом чекали появи татар.

Ще важливішими були відносини Данила з папою Інокентієм IV. Посол папи Іван Плано де Карпіні дорогою до татар зустрів в 1246 р. у Ленчиці в Конрада   Мазовецького   князя   Василька,   а   потім   гостював   у   нього   у Володимирі. Там він пропонував Василькові та руським єпископам опіку Святого Престолу і переговори про з'єднання Руської церкви з Римом з метою організації спільної боротьби проти монголо-татар. Усі вони відмовилися від цієї пропозиції і радили почекати повернення Данила від татар. Питання про залучення на свій бік Данила мало для папи Іно-кентія IV велике значення: у своїй спробі організувати оборону християнс­тва від татарської небезпеки він хотів забезпечити підтримку передусім країн, які безпосередньо перебували під загрозою - Угорщини, Чехії, Сербії, Польщі, Литви та Галицько-Волинське князівство. Збереглося листування між папою і Данилом після його повернення від хана. З цих листів видно, що для Данила головним була організація протитатарської коаліції і він хотів знати, коли вона буде організована. Справа ця для нього була дуже важливою, бо якраз в цей час татарський воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля і Волинь. Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого теж закликав до об'єднання. Однак, насправді, Інокентій IV мав на меті забезпе­чити захист Західної Європи від татарських нападів, а не активно боротися з ними. Данило сподівався на організацію папою хрестового походу силами великої коаліції держав: Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії.

Плани Римської курії щодо створення європейської коаліції для війни з монголами реалізувати не вдалося. Однак наслідком контактів зі Святим Престолом стала урочиста коронація галицько-волинського правителя, якого наче брали під опіку папи, як і решту володарів християнського світу. За таких умов Данило погодився прийняти коронування, запропоноване папою Інокентієм IV, яке відбулося в Дорогочині. У 1253 р. "Прийняв вінець від Бога, від церкви Св. Апостолів, від стола Св. Петра, від отця свого папи Інокентія і від усіх його єпископів",- записано в літописі. Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не були реалізовані, Данило не вважав себе зв'язаним обіцянкою з Римом. Побачив і папа, що його надії на навернення до латинства руських земель марні. Щоправда, в 1257 р. новий папа Олександр II погрожував Данилові Галицькому прокляттям за непослух Римській церкві.

Підтримуючи відносини з папою, Данило мав також далекоглядні наміри здобути собі більшу опору на заході. Тому, коли по смерті останнього герцога Австрії з дому Бабенбергів, Фрідріха, почалася боротьба за його спадщину, Австрію захопив чеський король Отокар II, тоді Данило погодився на пропозицію угорського короля Бели (за згодою з папою) одружити свого сина Романа з сестрою померлого герцога - Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу. Роман поїхав до Австрії і взяв під Віднем шлюб з Гертрудою (1252). В союзі з королем Белою і його зятем, Болеславом Стидливим, Данило здійснив проти Отокара похід на чеські землі. Похід цей, безрезультатний, знаменний лише тим, що за висловом літописця, жоден руський князь не заходив так далеко на захід.

Тим часом у Данила з'явився новий ворог на півночі. Це була Литва. Вже Роману Мстиславовичу довелося вести завзяту боротьбу з литовським племенем ятвягів. По його смерті литовці знову почали непокоїти своїми нападами Волинь. У 1219 р. з ними було досягнуто згоди, але нові наїзди ятвягів примусили Данила укласти союз із мазовецькими польськими князями та Тевтонським орденом і взятися до рішучої боротьби з ятвягами. Ця боротьба велася з великою жорстокістю. Справа закінчилася завоюванням ятвязької землі і поділом її між союзниками у 1254 р. Коли литовські племена вперше об'єднав в єдиній державі князь Мендовг (1219-1264), то Данило спочатку жив з ним у мирі і навіть одружився з його родичкою. Однак зміц­нення становища Мендовга здавалося дуже небезпечним Данилові для його держави.

Данило заручив свого найменшого сина Шварна з дочкою Мендовга, а Романові, що повернувся з Австрії після невдалого одруження, Мендовґ дав наділ на Білій Русі з Новгородком, Слонімом, Волковиськом та іншими містами. Отже, тепер держава Данила й сфера його безпосереднього впливу поширювалася далеко на північ, аж до басейну Німана і Нарева. Після смерті Мендовга син його Войшелк передав Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ'я і пішов до монастиря. Отже, на короткий час Литва опинилася під владою Данилового сина. Ця литовська політика була найбільш вдалою з усієї зовнішньополітичної діяльності Данила.

Однак найбільша небезпека для Данила була весь час з боку татар. Вони намагалися   ослабити   Галицько-Волинську   державу   тим   способом,   що підтримували народний рух, який розпочався проти князівської влади. Це були, так звані "татарські люди", або болохівські князі; вони займали басейни рік Случа і Гориня, де простягалися важливі торгові шляхи, а також Поділля. Татари прийняли цих людей під свою зверхність, дозволили їм самоуправу і вимагали лише данини хлібом - пшеницею і просом.  Таким способом загарбники   підривали   авторитет   княжої   влади   зсередини   і   руйнували державу. Данило добре розумів небезпеку цих інтриг і нищив "татарських людей" нещадно. Що стосується безпосередніх причин конфлікту з татарами, то ми достовірно не знаємо, але можемо здогадатись, що власне боротьба Данила з "татарськими людьми" викликала інтервенцію з боку татарських властей.   Представником   Золотої   Орди   на  Правобережній   Україні   був спочатку Куремса. Пітримуючи антикнязівські рухи серед місцевого насе­лення на Волині і Поділлі, Куремса здійснив декілька походів (щоправда, вони мали швидше характер військових демонстрацій) на Волинь і на Пониззя, але на ці походи Данило відповів новими карними експедиціями проти непокірних "татарських людей" (1252-1254). Через кілька років з Орди було прислано нового воєводу - Бурундая, котрий мав значно більше сили (1259-1260) Данило не мав можливості протистояти військовій перевазі татар і змушений був скоритися. За наказом Бурундая Данило сам з власними людьми зруйнував укріплення своїх міст - Володимира, Кременця, Луцька, Львова та ін.; змушений був посилати свої полки татарам на допомогу під час їхніх походів на Литву і на Польщу. Ніякої допомоги з Заходу не надійшло. Тепер держава Данила була позбавлена засобів оборони, і як каже М. Гру-шевський "...найдорожча мрія Данила про боротьбу з татарами розвіялась як дим". Відповідно таке становище пригнічувало Данила і, мабуть, пришвид­шило його смерть в 1264 році.

В особі Данила Галицького зійшов зі сцени, безумовно, один з найвидат-ніших українських князів. Вже у Галицько-Волинському літописі знаходимо коротку характеристику Данила: "Сей король Данило (був) князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив

І їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні". Блискучу характеристику князю-королю Данилові і його часу дав М. Костомаров: "Доля цього князя, - пише він, - мала в собі щось трагічне. Багато чого досяг він, чого не досягнув жодний з українських князів, та ще з таким напруженням, якого не виніс би інший. Майже вся Україна, весь край, заселений українським племенем, був під його владою. Адже, не встигнувши визволитись з-під татарського ярма і дати своїй державі самостійне значення, Данило тим самим не залишив і твердої запоруки дій самостійності на майбутнє. У ставленні до своїх західних сусідів, як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило завжди відважний, мужній, але разом з тим великодуш­ний і добрий до наївності, менше всього був політиком. У всіх його вчинках ми не бачимо й сліду хитрощів, яких уживає людина, щоб не дати себе обдурити. Цей князь являє собою повну протилежність обережним і хитрим князям східної Русі, котрі при всій різноманітності своєї вдачі, засвоювали від батьків своїх і дідів політику хитрощів та насильства, і звикли не розби­ратись в засобах задля досягнення мети... Особа Данила Галицького залиша­ється благородною, найбільш симпатичною постаттю в цілій старій укра­їнській історії".

 

10