yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3.        Занепад та значення Галицько-Волинської держави

История Украины и её государственности

3.        Занепад та значення Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинська держава, утворена князем Данилом, залишалася в такому стані майже ціле століття. Сприяли цьому насамперед зовнішні обставини. Зокрема, Угорщина зреклася вже надії пересунути свої кордони на північ від Карпат, Польща залишалася розділеною на частини, Литва не виявляла войовничих намірів, монгольська держава також зазнала внутріш­нього розладу. У цій ситуації Галицько-Волинська держава зберегла сильне становище  як   велика  цілісна  територія.   Хоча   спершу   і   вона  почала

(Ділитися,   проте  княжа  династія  ззовні  зберігала  солідарність.   Завдяки Цьому  галицько-волинські  князі  не  тільки  не  втратили  територіальних надбань, але й збільшили їх. Після смерті Данила старшим у його роді залишився його брат Василько, котрий весь час був вірним другом і помічником Данила, залишаючись немов у тіні поруч із своїм талановитим братом. Він перебував у своєму Володи­мирі на Волині, де невдовзі й помер (1270). Спадщину Данила, Галичину і Холмщину, перейняв його син - Лев І (1264-1301), на Волині після смерті Василька князював Володимир (1271-1289), його спадкоємець.

Лев був, безперечно, талановитішим серед усіх синів Данила. У 1269 р. помер його брат Шварно, і всі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Малопольського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це зумовило кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.

У цей же час змінюються відносини з Угорщиною. Під час однієї з воєн (1281) Лев забрав частину Закарпаття з Мукачевом. Таких меж Галицька держава ще ніколи не мала. Ім'я Лева згадано в багатьох західноєвропейсь­ких джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з Чехією (1271). Під час війни Пшемисла II, Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким чеський король домагався приязні Лева, але цього ж хотів і Рудольф Габсбурзький. Загалом Лев нав'язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом II і відвідував його в 1289 р. Лев підтримував також стосунки з Тевтонським орденом, Литвою. Він оберігав північний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок. В результаті Тройден змушений був укласти мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише війсь­кову допомогу для походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у втіленні політичних планів.

У пізніші часи Лев залишався дуже популярною постаттю як князь, чиє ім'я дістало місто Львів. Але на думку І. П. Крип'якевича, немає певних доказів про те, чи Львів уже за Лева був столицею Галичини. Ім'я Лева дуже шанували серед пізнішої галицької шляхти і духовенства: збереглося понад 20 грамот з іменем Лева на різні боярські і церковні землі - це фальсифікати з ХУ-ХУІ ст., але ймовірно, писані на підставі справжніх Левових документів, котрі до нас не дійшли. Вони підкреслюють авторитет імені цього князя.

Син Василька Волинського, Володимир, мав іншу вдачу. Людина мирна, за словами літописця "книжник великий, філософ", він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари. Всю увагу скерував він на будівництво. За його правління було збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Зберігся образ Володимира як висококультурної, гуманної, освіченої людини. Ще за життя передав Володимир-Волинське князівство не Леву, а його братові Мстиславу, бо як і батько, не міг пробачити Леву вбивства Войшелка. Володимир заповів роздати бідним людям все, що мав він коштовного після своєї смерті: посуд, одяг тощо. Своїй дружині Ользі заповів окрему волость. Володимир з увагою ставився до міського населення, і смерть його опла­кували всі його піддані. Зі смертю Володимира закінчується Галицько-Во-линський літопис, багатий фактами, докладними характеристиками та описами подій.

Мстислав (1289-1292) об'єднав центральну та східну Волинь, згодом дістав від Литви Волковийськ. У літописі про Мстислава сказано, що його оточували "бояри старі й молоді, ність числа", їм він роздавав села та міста. Після смерті Мстислава знов об'єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301) під владою його сина Юрія (1301-1315).

Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Во-линське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Свідченням могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (Галичини) і князем Володимири'. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії. Першим галицьким митрополитом був Петро Ратенсь-кий, який згодом став першим митрополитом у Москві.

Юрій І мав великий державний досвід, але характер його відрізнявся від характера батька. Він уникав воєн, і, можливо, внаслідок аж занадто мирної політики втратив Люблін (1302). Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. Правління Юрія І джерела змальовують як добу розквіту, спокою та економічного добробуту держави. Юрій користувався повагою сусідніх держав. Він був одружений, з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куявського князя. Юрій уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противаги небезпечному сусідові - Литві.

Сини Юрія, Андрій і Лев II (1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою чи спільно, чи поділяли її - невідомо. У грамотах вони іменували себе "князями всієї Руси". З їхніми іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти угорського короля Карла-Роберта. Закарпатські феодали просили підтримки у синів Юрія, пропонуючи їм у разі успіху угорський престол. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши Достатньої підтримки, зазнало поразки. Мабуть, саме тоді Галицько-Во-линське князівство втратило Мукачеве і територію навколо нього. У зов­нішній політиці брати орієнтувалися на союз із Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, Що дедалі відчутнішим був тиск Литви на північні окраїни князівства. Зберег­лася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Орди, фактично, воно вело самостійну зовнішню політику. Можливо, обидва брати і загинули, воюючи за свою незалежність. Зокрема, про це свідчить лист Владислава Локетки до папи Римського, у якому він називає братів "останніми руськими князями - схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу".

У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія та Лева II. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія II (1325-1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Прусією, на що вказують його грамоти 1334 та 1335 рр. З Польщею, яка на той час об'єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій II разом з татарами намагався повернути Люблін, але не мав успіху. З Литвою Юрій II мав дружні відносини, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя Гедиміна, Євфимією.

Продовжуючи політику Данила, Юрій II протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Відтак, збереглася його грамота місту Сяноку на магдебурзьке право від 1339 р., перший привілей такого роду. Цікаво, що грамоти 1334 та 1335 рр., крім підпису Юрія-Болеслава, мають підписи єпископа й бояр, серед них - Дмитрія Дедька. Поруч з печаткою князя Юрія II на грамотах висять печатки бояр. Себе князь називає "з божої ласки природжений князь". Незважаючи на обрання Юрія II самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством, проти Юрія-Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекції чужинцям, сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити укра­їнські землі. У 1340 р. князя Юрія II було отруєно, а його прихильників стали переслідувати.

Загибель Юрія П-Болеслава стала великою трагедією для України. Це був час, коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казимира Великого, Угорщина - Карла-Роберта. Замість того, щоб протистояти цим оновленим державам, українці "збурили свою національну державність. На спорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди". Так історики охарактеризували ситуацію, яка утворилася в Україні.

Боярство, хоч і звільнилося від нелюбого князя та прибрало владу до своїх рук, не наважилося створити боярську олігархічну республіку. -Як колись було запрошено Юрія П-Болеслава, так і тепер бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князь прийняв право­слав'я разом з ім'ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в Галичині зустріла конкуренцію з боку Казимира Великого, котрий негайно після смерті Юрія П-Болеслава поспішив до Галичини "помститися" за вбивство князя та його католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як "староста та управитель" Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегла свою державність до смерті Дедька у 1349 р.

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлік­ти князів з боярами і війни князів між собою знесилювали Галицько-Волинське князівство. З цього скористалися сусідні держави, які значно менше потерпіли від монголо-татарського лихоліття.

З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їхніми сусідами. У 1349 р. Казимир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі землі і оволодів ними. Любарт (Дмитро) Ґедимінович з литовцями почав нападати на Галичину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. У цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народної війни. Але було вже запізно. Та й сили виявились нерівними, через що Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.

Отже, розвиток Галицько-Волинської держави був пов'язаний з її географічним становищем: країна розміщувалась на шляху, який найкоротше з'єднував Балтійське і Чорне море. Після занепаду Києва галицько-волинська земля взяла на себе основні торгові та політичні переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному торговому шляху.

Галицько-Волинські князі зуміли зміцнити і забезпечити єдність своїх земель. Господарство південно-західних земель під впливом розвитку тор­гівлі піднеслося на вищий рівень, навіть продукувало збіжжя на експорт. Населення було тут густіше, ніж на сході і збільшувалося за рахунок втікачів з-під татарської неволі з Наддніпрянщини. Галицько-Волинська Держава щасливо пережила період міжусобиць і під могутньою князівсь­кою владою зберегла територіальну єдність. Заслугою князя Данила Галицького було те, що він зміг подолати боярську олігархію, тому його спадкоємці, отримавши могутню державу, могли ставити перед собою ширші політичні та економічні цілі. В організації держави князі викорис­товували досвід західних сусідів, щоб захистити свої землі від небезпеки монгольського сходу. У закордонній політиці галицько-волинські князі опиралися головно на союз із німецьким орденом та Литвою і таким способом могли протистояти Польщі та Угорщині.

Галицько-Волинська держава об'єднувала лише етнічні українські землі, і завдяки цьому тут сильніше позначилися прикмети української культури, Що  стали   основою   національного   самовизначення.   Близьке   сусідство   з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.

 

 

11