yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share

История Украины и её государственности

Тема 4

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ В УМОВАХ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Протягом ХІУ-ХУІ ст. давні українські землі стали основою формування ще однієї держави. На жаль, це вже не суто українська держава, а держава під керуванням Литовського князівства. Хто ж вони, литовці? Чому творили дер­жаву разом з руськими людьми? Яка доля чекала українців у складі Литовсько-Руської держави? На ці питання спробуємо відповісти у пропонованій лекції.

1.        Перехід українських земель під владу литовських князів

У другій половині XIV ст. з падінням Галицько-Волинської держави для українських земель розпочинається новий період історії, пов'язаний з далекою Литвою. В середині XIV ст. на міжнародну арену виходить Литовська держава, яка впродовж короткого часу зуміла об'єднати навколо себе старі руські землі. У чому ж феномен Литви? Чому українські і білоруські народи так легко створили єдину державу з литовським сусідом? Передусім, хто ж такі литовці? Вони становлять цілком самостійну гілку арійської родини народів. Перші історичні відомості про цей народ припадають на початок нашої ери, коли він розселився на південно-східному узбережжі Балтійського моря. Литовці почали освоювати території між нижніми течіями Західної Двіни і Вісли, і в основному осіли вздовж середньої і нижньої течій Німану. Розмістившись серед чудових повноводних рік та озер, що творили природний оборонний вал, литовці довший час проживали відособлено від інших племен.

У ХІ-ХІІ ст. про них уже згадують в руських літописах і німецьких хроніках. Пройшовши повний історичний етап розвитку, литовці на той час вже єдине плем'я, яке розпалося на шість менших племен: пруси жили між Віслою і Німаном; жмудини - на правому березі Німану; жемгола - на лівому березі Двіни; корсь, або курони — на півострові між Балтійським морем і Ризькою затокою; летгола - на правому березі Західного Бугу й ятвяги - над Західним Бугом і верхнім Німаном; і, властиво, саме плем'я литва - у басейні Вілії. У межах кожного племені вони проживали окремими родинами, без будь-якого політичного об'єднання. Оселялися у лісистій місцевості невеликими селами. Серед своїх одноплемінників литовці обирали князя, або Швидше вождя, влада якого охоплювала незначну територію. Основою господарського життя було мисливство, рибальство, а також, деякою мірою, і землеробство. Литовські племена на той час ще не знали християнства, але серед них були розповсюджені первісні примітивні вірування, пов'язані з природою, серед якої вони жили.

Протягом Х-ХИ ст. руські літописи неодноразово подають відомості про литовські племена, які є данниками Русі. Збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. Разючі зміни відбулися у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення - Литовське князівство.

Цьому сприяли і негативні зовнішні обставини. На початку XIII ст. у литовських племен з'явився грізний і небезпечний ворог в особі німецьких лицарів, їх вторгнення у східну Прибалтику було одним із напрямів наступу, розпочатого ще в кінці IX і на початку X ст. на східні землі. До кінця XII ст. вони захопили слов'янське Помор'я (між Одром і Віслою), але зіштовхнув­шись з сильним опором Польського Помор'я, німецькі лицарі перенесли основний напрям своєї агресії на східно-прибалтійські землі. Підтримуючи агресивні дії лицарів, римська курія вже з кінця XII ст. почала скеровувати туди своїх місіонерів. Організований папою хрестовий похід німецьких і данських рицарів на чолі з єпископом Альбертом привів до заснування у

1201 р. фортеці Рига, розташованій на праотчих литовських землях. А вже у

1202 р. папа Інокентій III затвердив на прохання ризького архієпископа Альберта Бутсгевдена статут Лівонського Ордену Мечоносців, метою якого було обернення в християнство й завоювання земель племені летголи (пред­ків нинішніх латишів). У 1230 р. над нижньою Віслою утворився ще один рицарський орден - Тевтонський, який також дістав благословення папи Гри­горія IX на завоювання племені прусів. Протягом кількох десятиліть німецькі рицарі вогнем і мечем навертали летголу і прусів до християнства, на захоп­лених землях будували фортеці, сконцентрували в своїх руках суд і керували місцевим населенням. Дедалі більшу небезпеку завоювання відчували й інші прибалтійські племена - жмудини, литвини. Небезпека зі сторони сильного ворога сприяла утворенню єдиної держави з невеликих розрізнених племен. Менш ніж за століття Литва з незнаного племені перетворилася у сильну, міцну державу, яка не лише з успіхом відстоювала свої землі від німецької агресії, але й з неменшим успіхом приєднувала до себе розрізнені політично, ослаблені економічно давні руські землі. Цей процес чітко намітився ще з середини XIII ст. під час правління литовського князя Мендовґа. Заради зміцнення своєї одно­осібної влади Мендовґ довго боровся з іншими представниками визначних родів Литви. Боротьба ця не минула даремно. Вже у 1219 р. його разом із старшим братом  Довспрунком   у   посольстві   литовських   князів   вважали   одним   із найдосвідченіших, а лівонський хроніст назвав Мендовґа "великим королем" -найстаршим з литовських князів. Десятиліття між 1230-1240 рр. засвідчило, що великий князь виявився неабияким політиком.

Піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель піс­ля монголо-татарського нашестя. Про це стверджують і літописні відомості.

Згідно з їхньою версією просування литовців на Русь почалося тоді, коли "постав цар Батий і пішов на Руську землю, і всю землю Руську звоював, і князів руських багатьох постинав..." Дізнавшись, що "Руська земля опустіла й князі руські розігнані", литовці вирушили на Русь і "в чотирьох милях від ріки Німан нагорі...вчинили (заснували) город і назвали його Новгородом".

Влада Мендовга за десятиріччя поширилась на дрібні князівства Чорної Русі. У 1239 р. литовський князь здійснює успішний похід на Польщу разом з Данилом Галицьким та новгородським князем Ізяславом. У результаті чого на початку 1250 р. під владою Мендовґа опиняються всі землі Німанської (Чорної) Русі з містами Гродно, Волковиськ, Слонім, Велонім, Новгородок, куди була перенесена князівська резиденція. На приєднаних землях ще залишалися старі руські князі: Гліб Волковийський, Ізяслав Свислоцький, але всі вони перебували у сильній політичній залежності від Литви. Через дея­кий, час землі ці перейшли під безпосередню владу Мендовґа і його рідні, то­му руські князі змушені були найматись на службу до сусідніх володарів земель.

Проти експансії литовського князя виступив Данило Галицький. У 50-х роках XIII ст. він створює коаліцію з Прусії і Мазовша проти Литви. Але доля була сприятливіша до литовського князя. Мендовґ зумів "перебігти дорогу" Данилу, уклавши вигідний союз з Прусією. Згодом він прийняв християнство, чим остаточно прихилив до себе колишніх союзників га­лицького князя. Спроба Данила Галицького визволити Чорну Русь не тільки зазнала поразки, але й зумовила ще більше зміцнення Литовського князівства і його князя, який у 1253 р. отримав королівську корону. У Галицько-Волинському літописі є відомості, як Мендовґ у цей час з новою силою спрямовує войовничий запал литовських князів на Русь. Завдяки вигідній зовнішньо-політичній акції литовський володар звільнився від небезпечних конкурентів на великокнязівський престол, розширивши кордони своєї держави. У 1263 р. подальші плани Мендовґа були перервані смертю князя унаслідок змови.

Після смерті одного з перших великих литовських князів знову настав період роз'єднання і смут, під час яких відбувався перехід руських земель з одних рук в інші. Зокрема, син Мендовґа, Войшелк у 1267 р. передає Литовське князівство галицькому князеві Шварнові Даниловичу. Але син Данила не зумів скористатися сприятливими умовами і втримати землі, котрі через деякий час знову опинилися в руках литовського князя Тройдена.

У роки правління Тройдена (1270-1280) процес прилучення руських земель поволі просувався на південний схід. Активніше приєднувалися землі під час князювання династії, яка з'явилася на поч. 90-х років XIII ст. в особі короля Путувера І, особливо його синів Витеня і Гедемінга.

В історичній літературі Гедемінга (1316-1341) часто називають "великим збирачем литовських і руських земель", а також "королем литовським і Руським", оскільки він об'єднав усі терени Литви,  Жмуді, Чорної Русі,

Мінщини, Турово-Пінського князівства, Берестейської землі і Волині у єдину державу. На півдні кордони величезного князівства доходили до Дніпра і гирла Прип'яті. Водночас маємо підстави сказати про те, що Київ, перебуваючи у дуже важкому становищі, в середині XIV ст. все ще боровся за свою незалежність і не корився Литві.

Сам процес приєднання українських земель залишається маловідомим. Збереглася досить невелика кількість історичних джерел, котрі оповідають про ці події. Експансія відбувалася відносно спокійно, без великих конфліктів і військових сутичок, адже для руських людей приєднання їхньої території до великої і сильної держави означало звільнення їх від ненависної татарщини і сваволі місцевих князів. Був ще один суттєвий момент, який зіграв вирішальну роль в утворенні Великого Литовського князівства. Укра­їнська та білоруська народності перебували на значно вищому ступені економічного, політичного і культурного розвитку. Отже, вони не потрап­ляли під вплив завойовників, а навпаки, домінуюче впливали на розвиток державних і громадських форм правління, релігійних вірувань, побуту. Білоруська мова стала мовою діловодства Литовського князівства. Майже всі форми права, соціально-політичної структури, створені ще за часів Київської держави, залишалися без змін. Литовські князі не сприяли розпалюванню національної ворожнечі, а, навпаки, ріднилися зі старими руськими роди­нами. І хоча сам князь дотримувався язичеського культу, християнство пос­тупово займало панівне становище у державі. У новій столиці князівства місті Вільно, поруч з поганськими капищами вільно співіснували православні і католицькі храми.

У 1341 р. зі смертю князя Гедемінга в Литовському князівстві вста­новлюється так званий політичний дуалізм. Владу отримали одночасно два сини князя - Кейстут і Ольгерд, котрі спільними діями зуміли усунути численних претендентів на батьківський престол. Цей союз був досить вигідним для Литовської держави, оскільки вручивши Кейстуту всі права на боротьбу з німецькими рицарями, Ольгерд мав можливість сконцентрувати свою увагу на подальшій експансії руських земель.

Князь Ольгерд (1341-1377) більшою мірою, ніж будь-хто інший серед своїх братів був зв'язаний з руськими землями. З молодих літ він жив у Вітебську, спочатку як спадкоємець княжого престолу, потім як князь Вітебської землі. За цей час він зумів зріднитися з мовою, культурою і звичками південних сусідів. Ставши князем Литовської держави, Ольгерд спрямував свій політичний і військовий хист на приєднання чудових родючих земель Русі до свого князівства. Утвердившись на Смоленщині, литовський князь на початку II половини XIV ст. наблизився до кордонів Чернігово-Сіверської землі, котра перебувала в скрутному становищі. Постійна небезпека з боку татар спричинила перенесення політичного центру Чернігово-Сіверського князівства на Брянщину. Але внаслідок приєднання Брянського   уділу  до   Литви   під   її   владу  перейшла   і   західна   частина Сіверщини по ріках Сож та Десні. Східна частина Сіверщини була розбита на багато дрібних земель, де сиділи нащадки Святослава Чернігівського і які ще не дійшли згоди, до яких з великих державних утворень приєднатися — чи до Литви, чи до Москви. Це питання було тим актуальніше, що у великих містах, приєднаних до Литовського князівства, Ольгерд садовив князів з литовської династії. Зокрема, вже у цей час в Брянську, Новгороді, Чернігові, Стародубі сиділи литовські князі. Руські князі, що прийняли сторону Ольгерда, були залишені на своїх отчих землях лише тоді, коли це не були великі політичні і економічні центри.

Що стосується приєднання Київських земель і власне Києва, історичні джерела не залишили нам достовірної інформації. Однак такі дослідники української історії, як М. Грушевський, П. Клепатський, А. Єфименко дійшли до висновку, що Київщина не могла бути під владою литовського князівства за правління князя Гедимінга, як це хочуть показати деякі польські джерела. Приєднання Києва і його навколишніх земель є логічним наслідком всієї зовнішньополітичної діяльності князя Ольгерда.

Приєднавши сусідні з Київщиною землі, литовський князь спровокував конфлікт з татарами, котрі вважали себе господарями цих територій. У 1363 р. Ольгерд вирушив із своїм військом на південь Київської землі, де під Синіми Водами (сучасна р. Синюха, ліва притока Бугу) зустрівся з військом трьох братів - Хаджибея, Кутлубуга і Дмитра. У цій битві брали участь і загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини, а також війська Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Здобувши перемогу над татарськими князями, Ольгерд відсунув межі території, підвладної Золотій Орді на Дніпрі до порогів, а на Дністрі - до його чорноморського гирла, що звільняло від татарської залежності Поділля і степову частину Київщини.

Однак не слід вважати, що татари так легко відмовилися від українських земель. На думку М. Грушевського, князь Ольгерд уклав компромісну угоду з великим ханом Орди Мамаєм про збереження деяких прав татарської зверхності, але вже у литовських володіннях. Про компроміс щодо укра­їнських земель свідчить і те, що Литва підтримувала Мамая у його боротьбі проти Москви у 1380 р. (битва на Куликовському полі).

Незважаючи на домовленість, Ольгерд вирішив все-таки утвердитися на українських землях. Він закликав до себе племінників Юрія, Олександра, Костянтина з роду Коріятовичів і звелів побудувати три замки: в Смотричі, Бакоті, Кам'янці. Згодом Коріятовичі сприяли будівництву фортець у Червонограді, Скалі, Сокільці, Меджибожі, Бозську і Вінниці. Так закінчилася колонізація південно-східних земель України литовськими кня­зями.

Про долю Галицьких земель йшлося у попередній темі. Вони стали легкою здобиччю Польщі. Литва не змогла вести наполегливої боротьби за далекі руські землі. Литовська держава була слабко організована для своїх величезних володінь і основну увагу продовжувала спрямовувати проти небезпеки зі сторони тевтонських і лівонських хрестоносців. Місцеві князі -Любарт, Юрій Наримунтович і Кейстут як володар Берестейсько-Дорого-чинської землі, що стали на'шлях боротьби з Польщею і Угорщиною, мали в розпорядженні виключно руські військові сили. Отже, Литва виступала тільки як політична сила, насправді боротьбу за незалежність вели українці під проводом своїх нових князів з литовської династії. Це була боротьба українських земель проти польського панування. На жаль, об'єднані сили Польщі і Угорщини перемогли. З 1387 р. західноукраїнські землі остаточно потрапляють під польське панування.

Відповідно, до кінця XIV ст. Литовська держава володіла всіма білоруськими і майже всіма українськими землями. Успіх Литви у приєд­нанні цих земель полягав, головно, у тому, що литовські князі не руйнували місцевого укладу життя. Зрештою, на західноукраїнських землях у більшості випадків продовжували правити князі з роду Рюриковичів. Разом зі своїми боярами вони керували місцевими общинами на становищі васалів великого князя Литовського. Руські князі зобов'язані були нести службу військову на користь литовського князя, сплачувати данину. Така доля спіткала князів Лукомських, Друцьких, В'яземських, Одоєвських, Боро-тинських та ін. Що стосується великих міст і земель князівства, вони перей­шли до рук великого князя та його рідні, котрі, як і дрібні місцеві князі, змушені були коритись йому. Литва не руйнувала внутрішнього укладу і звичаїв руських земель, лише вносила деякі нові несуттєві зміни. Литовські князі продовжували правити так само, як і їхні руські попередники. Великий князь стояв на чолі держави, тримав у своїх руках усі військові і матеріальні засоби країни. Деякі землі мали самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами місцевого значення. Володар країни однаково ставився як до литовських, так і до руських князів. Українські князі, що перейшли на службу до великого князя, мали право бути у центральних державних установах і уряді. Щоб остаточно прив'язати їх до великокнязівського престолу, українських князів, як і литовських панів, було звільнено від різноманітних податів.

Особливе значення для українського населення відіграв факт, що воно не відчуло духовної експансії. Руська віра (так звалося на литовських територіях християнство) набирала домінуючого впливу в усіх сферах життя. Столиця Вільно у XIV ст. вже була столицею не лише Литовської, але й Литовсько-Руської держави. У складі цієї держави етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Всупереч цьому, литовські князі виступали проти будь-яких спроб автономії українських територій. Українська земля підтримала цей історичний процес консолідації, сподіваючись у ньому знайти силу для свого майбутнього піднесення в самостійній державі. Однак у кінці XIV ст. відбулася подія, яка круто повернула історію Литовсько-Руської держави. Це була унія Литви та Польщі.

 

12