yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.        Литовсько-Руська держава в кінці XIV - середині XVI ст.

История Украины и её государственности

2.        Литовсько-Руська держава в кінці XIV - середині XVI ст.

Сорокалітнє суперництво Польщі і Литви за володіння українськими землями несподівано закінчується підписанням унії. Це був переворот у зовнішньополітичній діяльності двох великих європейських держав, зумовлений спільною потребою боротьби з німецькими рицарями і династичним суперництвом. Шлюб королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом повинен був покласти край ворогуванню між двома країнами і сприяти припиненню сепаратистських тенденцій у них.

В останній чверті XIV ст. міжусобиці нащадків Гедемінга сильно похит­нули рівновагу молодої держави. Після смерті Ольгерда престол був переданий Ягайлові, молодшому синові від другого шлюбу. Це викликало велике незадоволення старших синів Ольгерда від першого шлюбу. Після невдалої спроби відновити свої права силою, старші сини Андрій Полоцький і Дмитро Сіверський переходять під опіку Москви - суперника Литовського князівства. З іншого боку, заміна Ольгерда Ягайлом похитнула саму основу литовської держави - тріумвірат братів Ольгерда-Кейстута і Любарта. Князь Кейстут, як старший роду, бере опіку над молодим Ягайлом, але ця опіка приводить лише до відвертої ворожнечі між дядьком і племінником. Ягайло входить у таємну змову з німецькими рицарями, спрямовану проти Кейстута, а в 1382 р. за його ж наказом старшого з роду литовських князів було задушено у в'язниці.

Смерть Кейстута похитнула міць державних відносин у Литовсько-руському князівстві. Князівство роздирали міжусобиці. У цей час чітко виокремилися два контрастних напрями зовнішньополітичних симпатій воро­гуючих сторін - московський і польський. Польська корона, запропонована Ягайлові, повинна була підняти його авторитет як володаря Литовського князівства, а також зміцнити державно-адміністративну систему молодої держави. Ці обставини привели до підписання 15 серпня 1385 р. у м. Креві унії між Литвою і Польщею. Зміст унії зобов'язував Ягайла: прийняти латинство і охрестити за римо-католицьким обрядом усіх своїх підданих; здобути і повернути всі втрачені землі, якими володіла колись Польща; повернути Польщі усіх полонених, взятих за роки ворогування; "на вічні часи прилучити всі свої землі литовські і руські до корони Польської". Отже, унія 1385 р. була зумовлена не лише зовнішніми причинами, але й внутрішніми, що могли зруйнувати молоду Литовсько-Руську державу. Рятуючи себе, Ягайло поставив у дуже скрутне становище своїх підданих, особливо, українців-русів. Оскільки у Креві припинило існування самостійне Велике Литовське князівство з його державним і адміністративним устроєм, Ягайло на ділі повинен був довести відданість Польщі, роздаючи польським вельможам землі, які належали руським боярам. Зокрема Самбірщина потрапила в приватне володіння Спиткам, Ярославщина - Тарнавським, Ряшівщина - Пакославським, Поділля - Бучацьким. Галицька земля попов­нилася значною кількістю дрібної шляхти, яка шукала тут кращої долі. Міста отримували німецьке право, яким зазвичай користувалися представники католицької віри. Поступово українське населення почало відчувати на собі гніт польського католицизму. Відтак, під час коронації Ягайла у Кракові у 1386 р. усі литовсько-руські князі повинні були скласти присягу і підписати "присяжні грамоти" на вірність королю, Королеві і короні Польській. Усі, хто приймав католицьку віру і підписував "присяжні грамоти", були зрівняні в правах із поляками.

Але вже в той час Кревська унія була здійснена лише в перших своїх статтях, які потребували адміністративного втручання. Реальне злучення Литви з Польщею наштовхнулось на значні перешкоди: передусім на незадо­волення корінного населення Литовської держави, а також опозицію серед дрібних литовських князів. На чолі князівської опозиції став син убитого Ягайлом князя Кейстута - талановитий і енергійний Вітовт.

Виступ Вітовта проти інкорпорації литовсько-руських земель відсунув на деяких землях цей процес на два століття. Боротьба Ягайла і Вітовта мала безпосереднє значення для подальшої долі українських земель, тому слід детальніше зупинитись на цих подіях.

Політична кар'єра Вітовта розпочинається з часу смерті його батька — 1382 р. Цього ж року він утікає з в'язниці, куди його посадив Ягайло, і весь свій дипломатичний хист спрямовує на пошуки сили, яка б могла протидіяти великому литовському князеві. Союзників у боротьбі з Ягайлом він знаходить в особі пруських рицарів, які з незадоволенням спостерігали за утворенням на своїх кордонах сильної і могутньої держави. Німецькі рицарі і війська, вірні князеві Вітовту, розпочинають періодичні напади на литовські землі. У цю боротьбу поступово почи­нають втягуватись незадоволені правлінням Ягайла дрібні литовські і руські князі. Протистояння закінчується в 1392 р. підписанням Островської угоди, зміст якої зводився до повернення Вітовту батьківських земель (Троцького князівства). Вітовт ставав співправителем Литовсько-Руської держави, отримував право володіння Литовським князівством і руськими землями до кінця свого життя. Зі свого боку, Вітовт зобов'язувався вірно служити Польській короні. Втім, Островська угода не змінювала суті Кревської унії 1385 р., а лише вносила деякі поправки і доповнення в інтересах Великого Литовського князівства. У той час ця угода поклала початок відновленню незалежності і само­бутності Литовсько-Руської держави, у складі якої перебували й україн­ські землі.

Отримавши у володіння Велике Литовське князівство, Вітовт на перших порах дотримувався угоди з Ягайлом. У всіх важливих справах він радився і шукав підтримки з польським королем. Зокрема, він за спільною угодою з Ягайлом позбавив земельних володінь князів Володимира, Корибута і Свидригайла Ольгердовичів, Федора Любартовича і Федора Коріятовича, котрі не захотіли визнавати його великим князем Литви. Однак політична згода між двома правителями існувала недовго. Після усунення своїх голов­них суперників на великокнязівський престол, Вітовт почув себе господарем у князівстві і вже сам шукав нагоди порвати відносини з Польщею. Така нагода трапилася, коли королева Польщі Ддвіга зажадала з литовсько-руських земель данини, як і з земель, які вона отримала у вигляді "віна" від свого чоловіка. Скориставшись цією подією, Вітовт зачитав вимогу польської королеви перед старшиною руських і литовських бояр. Старшина одностайно заявила, що і вони, і їхні батьки були вільними, іншій державі не належали і ніякої данини Польщі не платили, отож вони хочуть і надалі залишитися незалежними, і ніякої данини платити не хочуть.

Підтримка Вітовта литовсько-руською старшиною дала йому можливість вести цілком самостійну внутрішню і зовнішню політику. Великий князь литовський продовжував справу своїх попередників - зібрав під своєю владою всі білоруські і українські землі, крім Галичини, його володіння досягали Чорного моря. Таку політику цілком підтримували українські князі та населення, для яких питання татарщини залишалося ще досить актуальним. У 90-х роках XIV ст., використавши чвари в татарській орді, Вітовт дістав від хана Токтамиша формальне зречення його прав на руські землі. Відкривалися нові горизонти для української колонізації Причорномор'я. Але у 1399 р. сталася подія, яка поклала край райдужним надіям українського населення. Цього року в бою на р. Ворсклі зійшлися сили татарські та об'єднане військо литовського князя. Він закінчився страшним погромом для литовсько-руських полків. На полі бою залишились вбитими кращі представники литовських та українських родів. Налічували десятки загиблих князів.

Невдача на р. Ворсклі не зломила Вітовта. З новою силою він кинувся у бій, але вже дипломатичний, проти татарських ханів. Розпалюючи міжусобні конфлікти між представниками татарських родів, Вітовт домігся того, що їх було нейтралізовано, а сам за цей час фортифікував степові простори України. Протягом короткого часу була побудована ціла низка фортець, метою яких був захист від степових завойовників, серед яких Білгород, Чорногород, Хаджибей, в гирлі р. Дніпра - фортеця св. Івана.

Сила і могутність Вітовта була однією з причин успішного виступу об'єднаних військ Польщі, Литви у 1410 р. під Грюнвальдом. Литовські, польські, українські, білоруські війська завдали нищівного удару німецьким рицарям. Але здобувши таку успішну перемогу, Вітовт виступив проти остаточного розгрому Ордену тевтонів, як цього хотіла Польща, він і далі продовжував вести політику зміцнення самостійності і незалежності своїх територій.

Відчуваючи це прагнення Великого Литовського князівства, поляки раз у раз робили спроби щільніше прив'язати Литву до королівства. Зокрема, у вересні 1413 р. в м. Городку відбувся з'їзд володарів Литви і Польщі.   Підписана   угода   гарантувала   права   і   привілеї   литовським католикам, а також вирішувала деякі спадкові справи на випадок смерті одного з володарів.

Після підписання Городоцької унії Вітовт почав садовити своїми намісниками литовських бояр навіть там, де раніше правили українські князі. За своїм політичним значенням вище боярство із литовців-католиків стали брати гору над тими нечисленними руськими князями, які ще збереглися. Вони були віддалені від центру князівства і того політичного життя, яке кипіло в ньому. Тим часом литовське боярство групувалося навколо центру, проймалося спільними інтересами, об'єднувалося у правлячий клас. У рядах цього класу знайшли собі місце і католицькі біскупи великого князівства Литовського: Віленський, Луцький, Берестейський, Жмудський, Київський, для яких були засновані нові кафедри при Вітовті. Усі ці привілеї внесли в Литовсько-Руську державу національно-політичний антагонізм між Литвою і Україною, що став причиною внутрішньополітичних потрясінь після смерті Вітовта.

Закінчуючи розповідь про одного з найвидатніших князів Великого Литовського князівства, треба зазначити, що до останнього свого часу князь Вітовт прагнув проголосити Литовсько-Руську державу незалежним королівством, і цим остаточно відлучитися від Польщі. Помер він 27 жовтня 1430 р., так і не здійснивши своєї мрії.

По смерті Вітовта, згідно з постановами унії, престол Великого Литовського князівства повинен був перейти до Ягайла. Але литовсько-руська опозиція рішуче протистояла цим планам. Польський король змушений був передати права на князювання князю Свидригайлові.

Свидригайло - наймолодший із синів Ольгерда. Разом з Ягайлом у 1386 р. у Кракові був хрещений на латинство, де отримав ім'я Болеслав. У 1392 р. Ягайло захотів, використовуючи свою владу, забрати у свого родича Вітебськ, отчу спадщину, що спричинило першу відкриту сутичку між ними. Справа закінчилася тим, що Вітовт, здобувши Вітебськ, у кайданах відправив Свидригайла до Кракова. Звільнений братами, Свидригайло відразу ж почав збирати навколо себе коаліцію для спільної боротьби проти Ягайла і Вітовта. І знову непокірного князя відправили на 10 років у фортецю Крем'янець. У 1418 р. прихильники Свидригайла, серед яких були і українські князі і бояри, під проводом Дашка Острозького і Олександра Носа викрали його із замку. З того часу почалася довга і вперта боротьба за визнання Свидригайла князем Литовсько-Руської держави.

Те, що усі виступи Свидригайла були пов'язані з участю руських бояр, не було випадковістю, оскільки у своєму прагненні зійти на престол Свидригайло обіцяв українській меншості певні переваги над литовсько-польською шляхтою. Отже, в роки правління Свидригайла українське боярство відчуло свою силу щодо литовської і польської аристократії. Вони мали у своїх руках майже усі великі міста і важливі урядові посади. Окремо варто зазначити, що Свидригайло, зазвичай, підтримував лише представників князівської і боярської верхівки, представником інтересів укра­їнського народу в його боротьбі за незалежність він ніколи не був. Отже, боротьба за незалежність Української Держави хоча і велась під егідою української аристократії і руської віри, але широкого народного руху вона не набула.

Прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим князем Жигмонта Кейстутовича.

Боротьба за князівський престол розгорілася майже по всій території Великого Литовського князівства. У 1435 р. під Вількомором було остаточно розгромлено військові сили Свидригайла: 42 руські князі потрапили в полон, полягли найкращі українські і білоруські полки. Щоб остаточно зламати опір українського боярства, Ягайло і Жигмонт пішли навіть на деякі поступки і надали православним тих самих прав, що їх мали католики. Це призвело до ліквідації Свидригайлової коаліції, чим остаточно підірвало його сили. Свидригайло зрікся влади великого князя, престол зайняв Жигмонт. Та не довго він панував, адже у 1440 р. унаслідок змови руських князів він загинув у Троцькому замку недалеко від м. Вільна.

Литва по смерті Жигмонта вибрала князем молодшого сина Ягайла -Казимира. Отже, на польському і литовському престолах сиділи знову окремі володарі. Фактично унія була розірвана.

Новий володар Литовське-Руської держави вів досить зручну політику, яка мала повернути спокій на руські землі. Він посадив на Волині Свидригайла, а у Києві - Олелька Володимировича. Те, що в Києві обрали князя, який підтримував українців у їхній боротьбі проти польського панування, знову відродило прагнення до політичної незалежності України. Київ залишався центром, який об'єднував залишки старих руських родів, відроджував їхні надії на свободу. Князь київський Олелько користувався повагою серед інших князів і бояр. 15 років його правління (1440-1455) є прямим продовженням правління його батька Володимира. Документи, які свідчать про нього, розповідають, що більшість часу він проводив у турботах на користь православ'я. Особливо цінний той факт, що він запобіг першій спробі унії, задуманій митрополитом Ісидором під час Флорентійського собору.

У 1455 р. князь Олелько помирає, залишивши двох синів: Симеона і Михайла. Як прямі спадкоємці батьківського князівства, вони звернулись до великого князя Казимира з проханням поділити його між ними. Однак той, відчуваючи себе значно сильнішим, ніж у перші роки свого правління, відмовив їм. Казимир вже не захотів віддавати давню столицю України в руки зукраїнізованих литовських князів, які в будь-який момент могли б очолити коаліцію проти литовсько-польського союзу. Великий князь литовський стояв на охороні інтересів двох країн, оскільки з 1444 р. він вже був коронованим королем Польщі. Однак король пішов на компроміс, не допустивши військового конфлікту з князями південної Русі.

Лише у 1470 р. київське князівство було ліквідоване і в Києві замість князя було посаджено воєводу. Населення міста не хотіло пускати казими­рового намісника Мартина Гаштольда, але він оволодів містом силою війська. Кияни звернулися з проханням до короля, аби він дав у правителі князя православної віри, однак відповіді не одержали. Воєвода Казимир розташувався у Литовському палаці, який був збудований на височині між Верхнім Києвом і Подолом.

Цей факт глибоко вразив українське населення. Незадоволення, що зростало в останні десятиріччя серед українців, почало набирати організованих форм. Змова була спрямована проти Казимира і Польщі з метою відірвати Південну Русь від Литовського князівства і приєднати її до Московщини. На чолі змови стояли князі Михайло Олелькович, Федір Бельський, князь Гольшанський. Випадково змова була викрита. І як наслідок, ЗО серпня 1482 р. перед воротами Литовського палацу в Києві було страчено двох руських князів. Інші змовники знайшли порятунок у Мос­ковській державі, яка на той час здобула велику славу серед православних своїми перемогами над татарами. Авторитет нової сильної православної держави став швидко поширюватись і на українські землі.

Наприкінці XV ст. у Московії з'являється новий погляд на свою історію. Молода, сильна держава так само шукає нових територій для колонізації і згадує про історичну єдність з південно-західним сусідом. Головним постулатом зовнішньої політики Московського царства було те, що усі землі колишньої Київської Русі повинні належати православним московським князям як спадкоємцям роду Рюриковичів. Ці ідеї знайшли прихильників і серед української аристократії, яка була обурена ставленням Казимира до себе, шукала підтримки в інших держав. Як наслідок необдуманої політики польського короля, протягом 1470-1480-х років чернігівські землі, де було багато дрібних князівств, переходять під владу Москви. Стурбований такими подіями, король чинить перешкоди переходу руських князів до Москви. Використовуючи цей сприятливий момент, Москва як захисниця православних розпочинає військові дії проти Литви. У 1501 р. московське військо, підтримане місцевим населенням, розбиває литовсько-польські полки і окуповує цілу Сіверщину. Підписаний у 1514 р. мир віддавав під опіку Москви Смоленськ, Сіверщину, аж до Полтавщини, і велику частину Білої Русі.

Саме до цього часу належить остання спроба української та білоруської аристократії відновити свою національну самобутність. Маємо на увазі повстання, що спалахнуло в Литві під проводом Михайла Глинського.

Князь Михайло Глинський - спадкоємець визначного роду, який володів величезними помістями в Київській і Полтавській землях. Людина визначних талантів, він провів значну частину свого життя на службі при великих європейських дворах. Вже в похилому віці повернувся на батьківщину і відразу згуртував навколо себе руських князів і бояр. Очоливши коаліцію української аристократії, Михайло Глинський сприяв обранню Олександра Казимировича новим великим князем Литовським, тоді як польським королем був обраний його старший брат - Ян Альбрехт, і врешті-решт знову було попереджено небезпеку злиття двох держав. Ця обставина зблизила великого князя з М. Глинським і зіпсула його стосунки з польсько-литовською партією. У роки князювання Олександра (1492-1506) Михайло Глинський користувався великим авторитетом, що дало йому можливість підняти авторитет і силу української аристократії. Коли після смерті Олександра у 1506 р. великокнязівський престол зайняв ставленик Польщі Сиґізмунд І, Михайло Глинський потрапив у немилість, як і всі українські князі. Коли ж поляки звинуватили його в отруєнні Олександра І, він виїхав до свого маєтку в Полісся, де у 1508 р. підняв повстання проти польського засилля. Сподіваючись на допомогу московського війська, М. Глинський розпочав військові дії. Він зайняв декілька замків у Білорусії, оточив Житомир, але допомоги з боку Москви не надійшло. Зрозумівши, що М. Глинський залишився сам, його поступово залишили і колишні соратники. Що стосується українського народу, то він з самого початку повстання дивився на це як на справу панів, не беручи будь-якої участі у військових діях. Коли ж з Польщі вирушив Сиґізмунд І з військом, до якого приєднались і литовці на чолі з гетьманом князем Костянтином Острозьким, Глинський із залишками свого війська відступив у Московію. Виступ Михайла Глинського був останнім у більшості військових спроб української аристократії відновити своє становище в Литовсько-Руській державі.

Погром Литви Москвою та симпатії українських і білоруських панів, звернені на схід, зумовили ще більшу активність литовсько-польської партії щодо об'єднання двох держав у єдине ціле. Потребу укладення такого договору пояснювали ще однією зовнішньо-політичною причиною.

У середині XV ст. від Золотої Орди відокремилась так звана Кримська Орда на чолі з Хаджи-Гіреєм. Кримські татари (перекопські) спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили українські землі литовської держави від східних татар. Однак з появою на цій території турків у другій половині XV ст. і успіхів московської дипломатії, яка шукала нагоди посварити татар з Литвою, становище змінилося. У 1475 році новий хан Менглі-Гірей визнав верховенство Туреччини. Це мало для України фатальні наслідки. Нерішучий литовський уряд не зміг зберегти добрих стосунків з Кримом. Менглі-Гірей уклав союз з Москвою і на прохання московського князя Івана III з 1482 р. розпочав військові дії проти Литовсько-Руської держави. У 1484 р. кримські татари дійшли аж до Києва, вчинивши там страшний погром. Місто було зруйноване і підпалене, а святі золоті чаші з собору Св. Софії Менглі-Гірей надіслав у Москву подарунок своєму союзникові.

Майже на два століття Крим стає тією стороною, звідки завжди прихо­дило лихо на українські землі. Зокрема, у 1485 р. кримські татари спустошили Поділля і Холмщину. Не минало і року, щоб страшні набіги не руйнували українські міста і села, не знищували населення і не забирали полонених у турецьку неволю. Як писав Д. Дорошенко: "Здобутки культури і цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна до лінії Росі і Десни обернулась в пустиню. Сотні тисяч найлучшого людського матеріалу пішло в неволю".

Литовський уряд не зумів організувати оборону краю. Населення змушене було саме захищати своє життя і майно. Литовська аристократія не шукала підтримки в цій боротьбі у сильної Польщі, оскільки для неї було головним    зберегти    автономію    і    політичну    самостійність    Великого Литовського князівства.

Упродовж усієї першої половини XVI ст. Литва відхиляла усі пропозиції поляків втілили в життя рішення Кревської унії про об'єднання двох країн, і лиш тоді надати допомогу князівству у боротьбі проти татар. У середині XVI ст. внутрішньополітичне становище Литовського князівства змінилося, і це дало підстави полякам знову заговорити про унію. Чим же характери­зувалася ця ситуація? Литва дала себе втягнути у вкрай невигідну для неї війну з Москвою за Лівонію. Війна потребувала великих матеріальних і людських витрат. Військові видатки, нове оподаткування середнього класу Литовського князівства спричинило незадоволення з боку дрібної шляхти. Діставши перед цим право голосу в управлінні Великим Литовським князівством, дрібна шляхта і міщани звільнилися з-під впливу литовських магнатів і почали гаряче відстоювати підписання нової унії з Польщею.

На думку дрібної литовської шляхти, це дало б змогу Литві розділити турботи війни: розширити шляхетні права і вольності на польський взірець.

Що стосується поляків, то вони ще на Петраківському сеймі (кін. 1547 -поч. 1548 рр.) вимагали від короля об'єднати литовські землі з польськими, для того, щоб спільними зусиллями боронитись від турецько-татарської небезпеки. З цими вимогами польська шляхта звернулася і до нового польського короля Сиґізмунда II Августа на сеймах 1548 і 1550 рр. Окрім оборони, поляків тішила надія роздачі чудових українських земель на півдні Литовсько-Руського князівства.

Проти унії виступали, головно, вища литовська аристократія, яка боялася домінуючого впливу польської шляхти і усунення її від політичних справ. Дрібна і середня шляхта досить довго підтримували свою старшину, підкоряючись її авторитету, оскільки Лівонська війна виснажила всі матеріальні і моральні сили, дала їм відчути весь тягар війни, змусила посісти самостійну позицію в питанні про унію. Зібравшись у 1562 р. під Вітебськом у військовому таборі, шляхта утворила конфедерацію з метою домагатися прийняття унії з Польщею. Акт цієї конфедерації був переданий королю, у якому шляхта сама просила унії. Для підписання угоди запропоновано зібрати спільний польсько-литовський сейм. Зі свого боку, литовська аристократія всілякими засобами прагнула не допустити до підписання унії і дала згоду на проведення спільного сейму лише для вирішення важливих питань, що стосуються обох країн. Сейми, що відбулися, засвідчили досить велику силу литовської аристократії.

Заключним акордом тривалої політичної боротьби було скликання королем Польщі спільного сейму в м. Любліні у 1569 р. Робота сейму тривала декілька місяців і часом набирала драматичного характеру. Врешті, Люблінська унія була підписана.

Підписаний акт проголошував, що Велике Литовське князівство і королівство Польське зливаються в єдину державу - Річ Посполиту. Ця держава повинна мати єдиного володаря, якого обирають спільно пани Польщі і Литви. Король Речі Посполитої з часу обрання носить титул - король польський, Великий Князь литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Київський, Підляський і Лівонський. Держава Річ Посполита має спільний сейм і сенат.

Для кожного королівства залишались окремими державний герб, пе­чатка, окремі міністри, військо, фінанси, законодавство, адміністрація.

Видатний український історик М. Грушевський писав: "Так закінчився цей сейм, що своїми постановами так глибоко вирив своє ім'я на скрижалях нашої історії, - сейм, що в кількох парламентарних засіданнях доконував того, чого не могли доконати криваві довгі війни й столітні дипломатичні торги й пошуки...".

Для українських і білоруських земель Люблінська унія виявилася насправді ланцюгом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, довершених тягарем державної влади й важких політичних обставин. Прилучення до Речі Посполитої українських земель - Київщини, Волині, Поділля - одразу ж надавало Польщі фактичну перевагу в цьому державному творенні. Так припинила існування самостійна Литовсько-Руська держава.

 

 

13