yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.        Виникнення Запорізької Січі. Перетворення козацтва на провідну верству українського народу

История Украины и её государственности

2.        Виникнення Запорізької Січі. Перетворення козацтва на провідну верству українського народу

Козацтво пройшло великий і складний шлях розвитку і само­утвердження. Виникнувши в степах півдня України як явище побутове унаслідок боротьби землеробської і кочової цивілізацій, укладів життя, козацтво поступово еволюціонувало до вищих організаційних форм. Вже у XVI ст. козацтво дедалі більше впливало на усі сфери суспільно-політичного життя. Значним якісним рубежем у розвитку козацтва як суспільного явища стало створення у середині XVI ст. славної Запорізької Січі.

Перші згадки про українське козацтво належать до 1489 - 1492 рр. Це був час, коли українські землі перебували під важким ярмом чужоземних поневолювачів. Термін "козак" - тюркського походження і запозичений українцями від кочових південних сусідів, татар. У широкому значенні слова він означає "вільна людина". Слово "козак" знайдене вже у джерелах першої половини XIII ст., насамперед у "Таємній історії монголів" (1240). Походить слово з пратюркської мови, звідкіля перейшло до татарської і означає людину "самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю". У словнику половецької мови "Сосіех Ситапісих" (1303) термін "козак" перекладається як "страж".

Аналіз письмових джерел, праць істориків М. Костомарова, Д. Явор-ницького, М. Котляра, І. Крип'якевича, В. Рички, В. Смолія, В. Степанкова, дає підстави сформулювати дві визначальні причини утворення козацтва, три основні теорії походження козацтва та чотири головних джерела формування українського козацтва.

Першою визначальною причиною утворення козацтва була жорстока нелюдська експлуатація правлячою верхівкою, шляхтою Речі Посполитої українського народу, що змушувала населення сіл і міст шукати порятунку в південно-східних українських степах. Українські народні маси зазнавали з боку шляхетства Польщі також і національно-релігійного гноблення. Розгнуздана магнатсько-шляхетська сваволя супроводжувалася розоренням і постійним винищенням населення України.

Другою визначальною причиною утворення українського козацтва стала турецько-татарська агресія, що змушувала прикордонне населення згуртовуватись у військові формування. В XV ст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека з боку Туреччини та Кримського ханства. Завою­вавши у кінці XIV ст. слов'янські землі на Балканах, турки в 1453 р. захопили столицю Візантії Константинополь, у XV ст. підкорили Валахію, місто Кафу в Криму, на початку XVI ст. - Молдавію з Буковиною та Бессарабію. Так утворився Турецький султанат, що ґрунтувався на гнобленні нетурецьких народів. Агресивна політика Османського султанату була спрямована на за­гарбання сусідніх земель, одержання прибутків у вигляді данини, податків, контрибуцій, на захоплення в полон і продаж у рабство десятків тисяч мирних жителів.

Турецька навала XV - XVI ст. як і татаро-монгольське нашестя XIII ст. була небезпекою, що загрожувала всьому європейському розвиткові. Напри­кінці XV ст. почалися безпосередні турецькі напади на Галичину і Поділля. У 1498 р. під час першого нападу на Галичину турки спустошили Ярослав, Перемишль і деякі інші міста.

Водночас почалися набіги на Україну татар Кримського ханства, яке ВіДокремилось від "Золотої" Орди і в 1475 р. визнало васальну залежність від Туреччини. Населення України потерпало від постійних розбійницьких на­падів кримських татар. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, "град Києв взя и огнем сожже. Полону безчисленно взя, а землю Києвську учиниша пусту", - як повідомляє Ніконовський літопис. Після нападу на Київ до утворення Запорізької Січі кримські хани майже щороку повторювали напади на Україну, палили, розорювали і спустошували міста і села, тисячі людей забирали в полон, продавали їх у рабство на східних ринках або використовували як рабів у своєму господарстві.

Татарські напади зустрічали незначний опір з боку литовського, а потім польського урядів. Найманих військ було недостатньо, до того ж солдати, не одержуючи довгий час плати, самі грабували українське населення.

Захопивши Бессарабію, яка була їх опорним пунктом для наступу на Україну та Польщу, турки зміцнили фортеці Акерман (Білгород-Дністровсь­кий), Бендери і особливо Хотин. Там же кочувала Ногайська татарська орда. Закріпившись безпосередньо на північному узбережжі Чорного і Азовського морів, султанська Туреччина, використовуючи васальне Кримське ханство як свою базу, прагнула загарбати українські землі і поневолити цей народ. Головний тягар оборони українських земель від турецько-татарської агресії ліг на українські народні маси і особливо на зростаюче козацтво.

Проблема походження козацтва має велике науково-пізнавальне зна­чення, потребує наукових узагальнень і висновків та уникнення схильності лише до описовості.

Дуже поширеною є "уходницька" теорія походження козацтва, якої притримувалися багато істориків: І. Крип'якевич, М. Костомаров, А. Жу­ковський, О. Субтельний та інші, однак, на наш погляд проблему потрібно розглядати ширше.

Прихильники наведеного погляду описують події так. Для експлуатації природних скарбів із прикордонних осель вибиралися у степ ватаги т. зв. уходників, які займалися ловами й рибальством, їздили по сіль. Степовий промисловець мусив бути водночас і войовником. Степові здобичники-вояки одержали ім'я козаків.

Другий погляд на проблему виникнення козацтва полягає у наголо­шуванні на тому, що козацтво було суспільно-історичним явищем, яке виникло десь в кінці XV ст. у зв'язку з посиленням закріпачення селян та боротьбою народних мас проти феодалів. Ця думка була поширеною в радянській історіографії, яка завжди особливо наголошувала на класовій боротьбі та соціальному розшаруванні. Хоча, безумовно, подолавши обмеженість догматичних офіціозних схем, потрібно зазначати, що втеча селян та міської бідноти, яку розоряла торговельно-лихварська верхівка, у степи на Черкащину і Брацлавщину, була важливим чинником виникнення тут вільного озброєного населення - козаків.

Дуже цікавою в науковому плані є третя теорія, згідно з якою козацтво було споконвічним, давньоукраїнським явищем, зв'язаним із постійною боротьбою єдиного демократичного населення Придніпров'я з кочовим тюркським населенням степів.

З огляду на це звернімося до проблеми попередників козацтва, яку глибоко досліджує М. Котляр. За межами Русі існувало волелюбне населення, що захищало Київську державу від ворогів, головно від половців. Це були бродники   й   берладники,   знані   з   вітчизняних   літописів,   візантійських історичних творів, угорських хронік і папських булл. Починаючи з 40-х років ХП ст. джерела неодноразово називають войовничу людність Північного; Причорномор'я - бродників. Перша згадка про них збереглася в Київському і літописі під  1147 р. Одним із відгалужень бродників були берладники, вперше описаних у Київському літописі під 1158 р. Востаннє Бровники згадуються у джерелі під 1254 р., та це не означає, що вони тоді припинили існування. Назва войовничих людей півдня "козак" з'являється саме тоді, коли зі старокиївських джерел зникають згадки про бродників. Це свідчить про те, що між бродниками й козаками існував глибинний генетичний зв'язок. Бродників протягом століть замінили козаки. Такою є передісторія козацтва.

Першу згадку про українських козаків відшукуємо в листі великого князя литовського під 1492 р.

Козаками називали людей, які тривалий час займалися уходницькими промислами — мисливством, рибальством на південному прикордонні. Уходництвом, або козакуванням займалося переважно населення Подніп­ров'я, міщани, селяни. Водночас природні багатства південних степів при­ваблювали сюди й жителів Поділля та інших регіонів. Це була перша група людей, що взяла участь у формуванні українського козацтва.

Другим важливим джерелом формування козацтва була військово-службова верства. Необхідність оборони південного прикордоння від набігів татар потребувала створення при місцевій владі збройних загонів слу­жебників, як правило із фортечних, дрібних бояр. Такі ж загони мали й окре­мі магнати. Зацікавлені у козацьких промислах старости південних повітів нерідко і самі брали участь у походах проти татар. Серед відомих адміні­страторів - Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвич. Проте старости приховували факти спільних дій з козаками, оскільки це приводило до ускладнення польсько-кримських відносин і тому загрожувало королівською немилістю.

Посилення соціального гніту після Люблінської унії, юридичне оформ­лення кріпацтва III Литовським статутом 1588 р., національне гноблення спричинило масові втечі і покозачення селян та міщан, які оселялися на пів-Денно-східних землях. Утікачі оголошували себе козаками, намагаючись Уникнути залежності від шляхти і розпочати вільне господарювання. Чимало втікачів йшли на Запоріжжя - центр козацьких вольностей. Отже, вільно­любні селяни і міщани стали новим, третім джерелом формування українського козацтва.

Про четверте важливе джерело якісного зростання козацтва свідчить .Козацький реєстр  1581   р. Переважна більшість козацької старшини була вихідцями зі шляхти. Такі її представники, як Криштоф Косинський, Гри­горій Лобода, Самійло Кішка, Тихін Байбуза, Петро Конашевич-Сагайдачний увійшли у славну когорту ватажків, котрі повели боротьбу за розширення вольностей, свободу України.

Зазначений реєстр чітко показує національний склад тих, хто перебував на державній службі. Це передусім українці, а також поляки, татари, біло­руси, росіяни, молдавани. Я. Дашкевич так пише про етнічний склад ко­зацтва: "Основна ж маса козацтва була українцями і майже виключно право­славними".

Але, якого б походження не був козак, важливо підкреслити таке. Заснування в Криму хижацького ханства Гіреїв, безупинні набіги татар не допустили, аби життя в Подніпров'ї, Побужжі розвивалось мирно і спричи­нили в цьому краї появу населення з войовничим характером. Тут хоч би ким був козак, передусім мусив зробитися воїном.

Перші згадки про організовані бойові дії козацьких загонів пов'язують з іменами енергійних урядових адміністраторів Наддніпрянщини, яких потре­би оборони від нападів татар змушують йти на співробітництво з козаками. Започатковує цей героїчний ряд у 1508 р. "руський славний козак і рицар Сенько Полозович", тобто Семен Полоз, київський городничий, родом з Мстиславщини. У XVI ст. на чолі козацьких загонів виступають черкаський староста в 1514—1535 рр. Остафій Дашкович, знаменитий "стражник на Хор­тиці" князі Дмитро Вишневецький, Богдан, Михайло та Кирик Ружинські.

У зв'язку зі зростанням козацтва походи козаків на татарські і турецькі міста почастішали. Козаки вчиняли напади на Очаків, Крим, Молдавію. В 1545 р. чисельне козацьке військо на 32 човнах напало на Очаків.

Видатною фігурою у боротьбі козацтва проти татар і турків став леген­дарний український князь Дмитро Вишневецький-Байда. З метою захисту від нападів татар та зміцненні свого впливу на Придніпров'ї черкаський і канівський староста Вишневецький збудував за дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця замок (бл. 1554-1555). Цей укріплений замок, який став опорним пунктом боротьби козацтва, вважають початком Запорізької Січі, або її прототипом. У 1557 р. кримський хан з великим військом двічі нападав на Хортицький замок. Змушений його залишити, Вишневецький перейшов на службу до Московської держави. Повернувшись з Москви в Україну, Вишневецький продовжував очолювати походи проти татар і турків. Заповзятливий і талановитий Д. Вишневецький збільшив кількість козаків, уславився звитяжними подвигами проти кримців і поставив себе щодо поль­ського короля майже в незалежне становище. У Молдавії турки підступно схопили Вишневецького і закатували у Стамбулі. Про смерть і мужність Вишневецького складено багато легенд. Д. Вишневецького ототожнюють з героєм однієї з найпопулярніших народних пісень - Байдою. Дмитро Вишне­вецький, який найбільше сприяв розвиткові козацтва на початковому етапі, може вважатися родоначальником українського козацтва.

Кількісне зростання українського козацтва супроводжувалося поселен­ням певної його частини на постійне проживання в низов'ях Дніпра, за порогами, на островах Хортиця, Томаківка, Базавлук, розміщених у важко-прохідних дніпровських плавнях. У першій половині XVI ст. козацтво все більше зосереджувалося в пониззі Дніпра, створюючи укріплені "засіки". Так з'явилися низові, запорізькі козаки, на відміну від яких козаки, які жили на хуторах, у селах і містах Придніпров'я, називалися городовими або волос­ними. Запорізькі козаки об'єдналися в єдину організацію - Військо Запо­різьке з центром у Січі, яка виникла на початку другої половини XVI ст.

Під час створення Запорізької Січі козаки використали традиції давньо­українських фортифікаційних споруд, в яких важливу роль відігравали засіки. Сукупність цих засік дала назву Запорізькій Січі. Термін "січові козаки" знаходимо у джерелах вперше у 80-х роках XVI ст. Головним серед укріплень були засіки на острові Токмаківка (поблизу теперішнього м. Мар­ганця), на якому створений козацький кіш - орган правління. У 1590 р. центром Січі був острів Базавлук над Чортомликом.

Гартуючись у походах і боях із загарбниками, запорізьке козацтво напри­кінці XVI ст. виробило високе воєнне мистецтво, створило чітку військову організацію. На чолі Запорізької Січі стояв обраний гетьман, а пізніше -кошовий отаман. Основною військовою одиницею був полк, часто по 500 осіб у кожному. Полки поділялись на сотні, а сотні - на десятки (курені). Полками командували полковники, сотнями - сотники, десятками - отамани. Усі командні посади були виборними. Найважливіші питання військово-політичного характеру гетьман виносив на вирішення військової ради, в якій міг брати участь кожний козак.

Соціально-політична організація запорізького козацтва ґрунтувалась на демократичних принципах: заперечення кріпосницької залежності і станової нерівності, рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної чи національної приналежності, вільна участь в органах управління.

Козацтво поступово створило керівний орган - кіш, який став органом не тільки військової, але й адміністративної та судової влади на Запоріжжі. На чолі коша стояв кошовий отаман.

Запорізьке козацтво було добре озброєне. Головну зброю козаків стано­вили рушниці, шаблі, списи, використовували також лук і стріли. На Січі існували гармати. Козаки були влучними стрільцями, вправними гармашами, добре володіли шаблею. Опановувавши мистецтво наступу, козаки вміли добре оборонятися від переважаючих сил ворога в укріпленому таборі. Французький інженер Г. Боплан, який служив в 30-х роках XVII ст. у польській армії в Україні, засвідчував, що 100 козаків, утворивши табір, успішно витримували бій проти 1000 польських жовнірів та ще більшої кількості татар під прикриттям возів, зв'язаних ланцюгами, поставлених у кілька рядів та захищених шанцями. Вправні були козаки і в морському бою їхній флот складався з великих човнів, що називалися чайками, або бай­даками і вміщували по 50-70 козаків. Серед запорожців було багато гарних майстрів, які будували чайки. Згадуваний вище Старовольський писав, що запорожці, коли "зустрічаються з турецькими кораблями, вважають за краще загинути ніж ганебно тікати або здатися, тому навіть маючи нерівні сили вони не ухиляються від бою і часто перемагають".

Воєнна тактика запорізьких козаків була своєрідною. Для неї характерна маневреність, широка ініціатива і сильна взаємна виручка. Воєнне мистецтво козаків було відоме на всю Європу.

Основну масу запорізьких козаків становили українці. Переважаючим елементом були південноукраїнці з Подніпров'я. Траплялися серед них і представники інших народів, насамперед білоруси, росіяни. Сім'ї одружених козаків жили на волості. Жінок в Січ не допускали. Ця заборона була зумовлена надзвичайно суворим і небезпечним життям на Запоріжжі, де все було підпорядковано інтересам постійної війни.

У Запорізькій Січі дотримувались суворої військової дисципліни. Під час походу влада гетьмана, ватажка була необмеженою. Найтяжчим злочином уважали зраду Батьківщині. На зрадників очікувала жорстока кара. Героїчний образ старого козака, керманича Тараса Бульби, створений видатним письменником М.В. Гоголем, глибоко правдиво відображає відданість козацтва своєму народові і ненависть до його ворогів.

У цю епоху релігія становила єдину панівну форму ідеології. Запорізькі козаки були, - відзначає відома дослідниця козацтва О. Апанович, - "вірую­чими людьми, вони дотримувалися християнської православної віри. На Запо­різькій Січі рятувалися люди різних національностей, в т.ч. нехристиянських. Всіх приймали запорожці. Однак втікачі мусили хреститися в православну віру". Найулюбленішим козацьким святом було свято Покрови, на Січі вона перетворилось на храмове. Першою парафією козацтва стала церква, збудована в містечку Трахтемирів. Після її знищення під час повстань, парафією для запорожців слугував Межигірський монастир у Вишгороді під Києвом.

Очевидці боїв змальовують запорізьких козаків як людей сильних, витривалих і відважних у бою. Сучасників вражала їхні мужність і пре­зирство до смерті. Турецький автор, розповідаючи про битву козаків на чайках з турецьким флотом писав: "Можна прямо сказати, що на всій землі не знайти людей більш сміливих, які менше турбувалися б про своє життя, менше боялися б смерті".

Отже, наприкінці XVI ст. Запорізька Січ перетворилася на головний центр не тільки низового, а й городового, тобто всього українського козацтва. Незабаром після свого виникнення, козацтво почало відігравати помітну роль у міжнародних відносинах. З ним налагодили зв'язки уряди деяких держав, рахуючись з козацтвом як із могутньою військово-політичною силою.

Оскільки друга половина XVI - початок XVII ст. були періодом значного розширення території, яку займало козацтво, то польська верхівка з дедалі більшою тривогою розглядала посилення козацтва як серйозну загрозу для панування Польщі на Україні. Намагаючись усунути цю загрозу, польський уряд у другій половині XVI ст. узяв незначну частину козацтва на державну службу. Ці козаки були вписані в реєстр, через що й почали називатись реєс­тровими козаками. У 1572 р. (1568 р. - за даними І. Крип'якевича) за розпо­рядженням короля Сиґізмунда II Августа в список-реєстр було вписано 300 козаків. У 1580-х рр. кількість реєстрових збільшили ще на кількасот.

За короля С. Баторія (1576-1586) кількість реєстрових козаків значно зросла. До 1583 р. відносять запровадження серед реєстрових "кращого ла­ду", або урегулювання козаків. Суть "урегулювання" полягала в тому, що за вписаними в реєстр уряд лише й визнавав право на козацтво як вільний стан, всі інші сюди не належали і переходили у стан посполитих, фактично кріпа­ків. Реєстрові козаки поділялися на шість полків: Черкаський, Канівський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський. Вони одер­жували платню грішми й сукном, старшина володіла землями. Було визначе­но їх центральне місто, Трахтемирів з монастирем, шпиталем, отримано доз­віл мати власний суд. Замість старости реєстровцям призначали "козацького старшого", зобов'язаного коритися польському коронному гетьманові. Решту старшин-полковників, суддів, осавулів, писарів дозволили обирати самим.

Це упорядкування козацтва мало подвійну мету: з одного боку король хотів підкорити їх своїй волі, встановити контроль над козацтвом; а з іншого, - визнаючи за реєстровими право на окремий стан, король розраховував скористатися з них як із бойової сили проти татар і турків. Проте "упорядкування Баторія" мало непередбачувані наслідки. По-перше, реєстр посилив поділ козаків на городових, званих ще реєстровими та низових чи власне запорізьких. Січ набувала значення ядра чи, столиці, низового това­риства. Так утворився "вельможний Кіш славних низових козаків". По-друге, нереєстрові козаки, тобто основна маса козацтва, яка не потрапила до реєстру і називалась "виписними" або "випищиками" прагнула волі і становила вибу­ховий матеріал козацько-селянських повстань кінця XVI - 30-х років XVII ст.

Початок XVII ст. був часом інтенсивного кількісного і якісного зрос­тання українського козацтва. Виняткову роль у переході до козацтва і в суспільно-політичному житті України відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний - видатний політичний і культурний діяч, здібний полко­водець. За походженням шляхтич з Кульчинців поблизу Самбора в Галичині, П. Конашевич здобув прекрасну освіту в Острозькій колегії і швидко виявив свої здібності в козацькому середовищі. За його гетьманства (1614-1622) Запорізьке Військо вступило в новий період розвитку. Гетьман провів ре­форму козацьких формувань, перетворивши ватаги, сміливі, але свавільні на регулярне військо, посилив дисципліну. Чисельність козацької армії збільшилась до кільканадцяти тисяч і могла збільшитися до 40 тисяч.

У зовнішній політиці Конашевич-Сагайдачний намагався забезпечити Запорізькому Війську повну свободу дій. Стосовно Польщі він проводив 82

помірковану політику. Гетьман дбав про добрі відносини з Річчю Поспо­литою, але доти, доки вони не шкодили козацтву. Тому в 1618 р. він допо­магав польському королевичу Володиславу, що намагався захопити владу в Московії під час облоги Москви, але вже в 1620 р. вислав, без відома польського уряду, посольство до московського царя Михаїла Федоровича, пропонуючи прихильні політичні взаємовідносини.

П. Конашевич-Сагайдачний трансформував козацтво не тільки у військо­ву формацію, але й у ключовий політичний чинник з державницькою метою. Найбільшою справою гетьмана було об'єднання козацької політики з куль­турно-політичною діяльністю  української інтелігенції.   Конашевич-Сагай­дачний акумулював у власній особі керманича тенденції цих двох головних станів українського суспільства - козацтва та міщансько-духовної інтелі­генції. Сагайдачний взяв під свій протекторат Київське братство. Про це так пише В. Баранівський: "Підтримуючи братський просвітницький рух право­слав'я в Україні, він записується до Київського братства з усім своїм козацьким військом, тим самим взявши братство та його культурні почи­нання під свій захист... Він доклав чимало зусиль для задоволення потреб української церкви та просвітництва, всього того, з чого на той час скла­далося національне життя України". Оскільки політика переважно розви­валась у релігійних, церковних формах, то козацтво втягувалося у церковні справи, виступало на захист нації. Вирішальну роль відіграло козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, як зазначає О. Апанович, у віднов­ленні вищої православної ієрархії в Україні. Під опікою гетьмана, єруса­лимський патріарх Феофан 1620 р. висвятив єпископів на православні ка­федри України й Білорусії та на сан митрополита, церковного діяча й пись­менника   Іова   Борецького.   Польський   уряд,   який   поставився   до   цих церковнополітичних дій як до державного злочину, видав універсал про арешт нововисвячених вищих православних владик. На їхній захист висту­пило козацтво на чолі з Сагайдачним, що було важливим політичним вчин­ком.

Як підкреслював М. Грушевський, сучасники дуже високо цінували по­літичний талант Петра Сагайдачного, який разом із Іовом Борецьким стали речниками союзу духовенства і козацтва. Союз козацтва з інтелігенцією зміцнив ці дві найактивніші групи українського громадянства. Козацтво у свою програму ввело загальнонародні справи - оборону церкви й культуру. Новопоставлені ієрархи в маніфесті 1621 р. зустріли Запорізьке Військо сло­вами найвищого визнання, називаючи козаків наступниками давнього кня­зівського лицарства. Це поєднання Запорізького Війська з традиціями кня­зівської доби, надзвичайно сильно підняло значення Запоріжжя і визначило йому провідне місце в національному житті.

В цей час, на початку XVII ст. новий стан - козацтво стає провідною верствою українського суспільства. В козацтві найважливішою є Запорізька Січ, заснована на демократичних принципах.

Українські магнати і основна маса української шляхти - економічно найсильніший, політично найвпливовіший, освічений та організований стан українського суспільства, який мав би повести за собою інші стани, ополячився і денаціоналізувався та перестав захищати національні інтереси України. Його представники не тільки не вимагали створення незалежної української держави, а навіть не ставили питання про автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Тому боротьбу українського народу за національне визволення, за створення власної держави очолило українське козацтво.

На початку XVII ст. відбувся неухильний процес становлення основних елементів української державності. Вже польський сейм 1609 р. констатував, що козацтво відмовляється визнавати органи влади Речі Посполитої і намагається запровадити, - наголошує М. Грушевський, - "свою козацьку юрисдикцію". На сеймі у Варшаві в 1616 р. один з магнатів із розпачем гово­рив, що козаки "самі собі права встановлюють, урядовців і вождів настанов­ляють і немов у великій державі створюють свою окрему республіку". Та і сам польський король 1625 р. визнавав, що "козаки організовують собі свою удільну державу". Отже, навіть польські державні особи на чолі з королем констатували, що на українських землях було закладено основи української козацької державності.

Аналіз різнобічного матеріалу дає підстави для деяких висновків.

Козаки, почавши з ролі здобичників, рибалок, чумаків "поступово дійш­ли до ролі захисників віри Христової проти мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців проти турків і татар слов'янської народності" (Д. Яворницький).

У середині XVI ст. всупереч державним структурам Польщі, до складу якої були інкорпоровані українські землі, в Україні виникає альтернативна українська державна організація - створена козацтвом Запорізька Січ. Це державне утворення стало зародком української національної держави.

Запорізька Січ, яка протягом тривалого часу була центром військової сили українського народу - козацтва, відіграла видатну роль у визвольній боротьбі українського народу проти ворогів Вітчизни. Збройну боротьбу проти іноземних поневолювачів козацтво, яке на початку XVII ст. стало провідною верствою українського народу, поєднувало з активною позицією в політичному житті українського суспільства.

 

15