yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->ХМЕЛЬНИЧЧИНА (1648-1657). УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

История Украины и её государственности

ХМЕЛЬНИЧЧИНА (1648-1657). УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Національно-визвольна війна українського народу під проводом геть­мана Б. Хмельницького стала переломною подією не тільки вітчизняної, але і європейської історії. Виникла унікальна українська козацько-гетьманська держава, хоч і не на всій етнічній території, з оригінальним адміністративно-територіальним устроєм, новими соціально-економічними відносинами; змі­нилося і розташування сил на континенті.

Ці епохальні зміни відбулися завдяки визначальному впливу найвидатнішого українського гетьмана Б. Хмельницького. Звідси і назва теми, яка займає одне із центральних місць у курсі історії України та її державності. 1

1.  Причини, початок і хід національно-визвольної війни українського народу в 1648-1649 рр. Зборівський трактат

 Придушивши селянсько-козацькі повстання у 30-х роках, магнатсько-шляхетська Польща значно посилила наступ на українські землі. Непомірно збільшувалася кількість латифундій (величезні земельні володіння), швид­кими темпами поширювалася фільварково-панщинна система господарю­вання, посилились експлуатація селян, утиски козаків і козацької старшини. Зокрема, панщина охоплювала від 3 до 6 днів на тиждень, росло закріпачення селян. До того ж вони виконували тяглові повинності підводами, рубали ліс, будували мости, дороги, а також несли на собі тягар загальнодержавних по­датків. Селяни все більше перетворювалися на предмет купівлі-продажу, дарування, зазнавали всіляких покарань, знущань тощо. За словами фран­цузького інженера Г.-Л. де Боплана, який прожив майже 20 років у цей період в Україні, селяни тут перебували "у гіршому становищі, ніж каторжа­ни на галері".

У схожому становищі опинилися і жителі українських міст. їх приму­шували виконувати різні повинності, роботи і навіть панщину. Наприклад, міщани Старокостянтинова, що на півдні Волині, працювали на панщині 4 дні щотижня. Крім того, міста давали своїм господарям-магнатам дохід у 5— 10 разів більший, ніж село. Причому майже 80% українських міст належали магнатам, а решту мали магдебурзьке право. Нерідко міста здавали в оренду чи заставу, адміністрація вдавалася до свавілля, здійснювалися напади шляхти, безчинства жовнірів тощо.

Головні важелі політичного та економічного життя в Україні зосеред­жувалися в руках поляків. Відчувалася дискримінація української мови, освіти, культури. Панування польських магнатів і шляхти зміцнювалося за допомогою зростаючого насадження католицизму, полонізації українського населення. Скрізь будували костели, кляштори (монастирі), активно діяли єзуїти, масово закривали православні церкви і монастирі. Тільки у Галичині майже у 60% міст діяли костели і кляштори напередодні національно-визвольної війни.

Перебуваючи у такому жахливому становищі, народні маси намагалися перейти у козацький стан, втікали на Запоріжжя. Однак польський сейм схвалив у 1638 р. "Ординацію (тобто постанову - авт.) Війська Запорізького реєстрового", згідно з якою реєстр козаків зменшувався із 8 до 6 тисяч, їхні права і привілеї різко обмежували, зокрема позбавляли права обирати гетьмана, полковників і осавулів (їх призначав уряд з-поміж шляхти), лікві­довували козацький суд тощо. До того ж реєстрові козаки вже 5 років не отримували належної платні. Решта ж козаків, згідно з ординацією, "обер­талися у хлопів" (феодально залежних селян), тобто козацький стан мав бути ліквідований, а реєстровці перетворювалися на одну із складових частин польського війська. Щоб селяни і міщани не могли втікати на Січ, у 1639 р. було відбудовано фортецю Кодак.

Така жорстока, шовіністична, колонізаторська політика, яку відомий сучасний історик Я. Дашкевич назвав імперіалістичною, спричинила національ­но-визвольну війну українського народу, яка розпочалася у 1648 р. і яку очолив Богдан-Зіновій Хмельницький. Отож, 10-річний "золотий спокій" закінчився.

Народився славний гетьман 27 грудня 1595 р. у Суботові поблизу Чигирина. За існуючою тоді традицією його назвали подвійним ім'ям. Батько Михайло Хмельницький був українським шляхтичем, чигиринським підстаростою, мати - козачка з Переяслава. Сім'я підтримувала тісні зв'язки з козацтвом, поділяла його погляди.

Окрім сім'ї великий вплив на формування світогляду Богдана мала тогочасна дійсність. Навчався спочатку вдома, згодом - в одній із шкіл при монастирі у Києві, а далі - у Львівській єзуїтській колегії. Добре опанував багатьма науками, а також зрозумів облудність шляхетської освіти.

Після закінчення навчання повернувся додому і назавжди пов'язав свою долю із козацтвом. У складі чигиринських реєстровців опановував нелегким воєнним мистецтвом. Разом з батьком взяв участь у битві польської армії проти турецько-татарського війська під с. Цецорою (Молдавія) у 1620 р. Битва закінчилася поразкою польського війська. Загинув батько, а Богдан потрапив у турецьку неволю. Два роки перебував у Стамбулі. Там і познайомився з побутом, військовими силами, оволодів мовою Османської Порти. Все це згодом уміло використав.

Мужньо витримавши удари долі, Богдан вирвався із неволі (достеменно невідомо, як вдалося йому це зробити). Повернувся до рідної домівки і відновив службу в складі реєстрових козаків. Велику увагу приділяв також веденню господарства у батьківському хуторі Суботові. Одружився із Ганною Сомківною. У них було кілька синів і дочок (відомі нам Тиміш, Юрій, Катерина і Степанида).

Б. Хмельницький не міг стояти осторонь від тодішніх подій. Брав участь у походах проти татар, селянсько-козацьких повстаннях проти польських магнатів і шляхти. Обіймав посаду спочатку військового писаря, а потім сотника реєстрових козаків (понизили польські власті за участь у повстанні 1637-1638 р.). У складі козацького посольства був скерований до короля і сейму для переговорів щодо ліквідації уже згадуваної ординації.

Однак посольство успіху не мало. Оскільки магнатсько-шляхетська сваволя зростала, то переважна більшість населення України була готова зі зброєю в руках боротися проти неї. Вловивши ці настрої, Б. Хмельницький з 1646 р. розпочав підготовку нового козацького повстання. Суттєвим поштовхом до цього вирішального кроку стала його особиста трагедія.

Скориставшись відсутністю сотника, чигиринський підстароста польсь­кий шляхтич Д. Чаплинський напав на його хутір Суботів. Погромив, жорстоко побив малого Юрка, прогнав сім'ю і врешті-решт привласнив хутір. Спроби ж сотника-реєстровця Б. Хмельницького знайти захист і управу на Чаплинського, його звертання навіть до короля нічого не дали. Більше того, Богдана почали цькувати, погрожували вбивством і навіть заарештували. На власному досвіді він зайвий раз переконався у тому, що свавілля польських магнатів і шляхти у Речі Посполитій не мали меж.

При допомозі друзів Б. Хмельницькому вдалося втекти із тюрми і уникнути смерті. З групою однодумців, старшим сином Тимошем прибув на Запоріжжя на початку січня 1648 р. Авторитетний, збагачений досвідом попередньої військової та політичної боротьби, він швидко опанував Січчю, здобувши загальне визнання і вже приблизно у середині лютого козацька рада проголосила його гетьманом.

З великою енергією Б. Хмельницький розгорнув діяльність з підготовки збройного повстання. З цією метою, зокрема, розіслав козаків-агентів у воєводства, заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея. Це був союз непопулярний, проте забезпечував тил і суттєво допомагав кіннотою.

Довідавшись про події на Запоріжжі, польський уряд направив проти козаків військо. Його командуючі коронний (головнокомандуючий) і польний (заступник коронного) гетьмани М. Потоцький та М. Калиновський припустилися помилки, поділивши військо на три частини. Б. Хмельницький дізнався про це і розгромив кожну з них окремо. Важливе значення мав перехід реєстрових козаків на бік повсталих. Спочатку під Жовтими Водами, а потім під Корсунем (16 і 26 травня) польське військо було повністю знищене. М. Потоцький та М. Калиновський потрапили у полон і були віддані татарам. Козаки ж здобули великі військові трофеї. Це були перші блискучі  перемоги,  у яких  виявилися такі  визначальні  риси  військової тактики Б. Хмельницького, як швидкість дій, вибір зручного місця для бою, охоплення ворога з флангів і вихід у тил.

Тим часом у Польщі поглиблювалася криза. 20 травня помер король Владислав IV і країну охопила неймовірна паніка: ні короля, ні гетьмана, ні війська. Проте головне полягало в іншому - під впливом козацьких перемог в Україні розгорнулася небачена досі всенародна, передусім селянська боротьба. В тому чи іншому регіоні під проводом ватажків селяни нищили панські садиби, вбивали власників, управителів, євреїв-орендарів. Прихована здавна ненависть вибухнула тепер із грізною силою. Всі осередки польського опору по містах і замках знищували безжалісно. Маси населення дістали зброю і були сповнені рішучості довести справу до кінця, тобто "кінчати ляхів" (так називали поляків - авт.). Отже, ця всенародна боротьба набрала характеру передусім національно-визвольної війни. Під її знамена стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина не спольщеної української шляхти.

Б. Хмельницький, однак, не поспішав продовжувати воєнні дії. Більше того, козацька рада на початку червня висловилася за те, щоб відправити посольство у Варшаву. Під час переговорів домагалися збільшення реєстру, видачі заборгованої платні козакам, відновлення права обирати старшину, повернення православним церков. Ці вимоги після блискучих перемог козаків були більш ніж скромними. Однак польський сейм не сприйняв їх серйозно.

Чекаючи відповіді, Б. Хмельницький виявив свій організаторський хист. Рух "черні" розглядав як "права рука наша". Проте не піддався химерній юрбі, а владною рукою полководця проводив селекційну роботу по фор­муванню народно-визвольної або національної армії: нездатних воювати відсилав додому, грабіжників карав смертю, а до своїх полків допускав тільки вибраних, здібних людей. Тому вже в кінці літа українські сили налічували близько 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис. (для порівняння: Б. Хмельницький вийшов із Запо­різької Січі із загоном чисельністю біля 5 тис). Козацькі полки очолювали такі знані талановиті полководці, як І. Богун, Ф. Джеджалій, М. Кривоніс, Д. Нечай та ін.

Крім створення армії, на визволеній частині території України запровад­жувався козацький устрій у вигляді полково-сотенної адміністрації, судів тощо.

Оскільки переговори не принесли бажаних результатів, то восени відновилися воєнні дії. На Волині під Пилявцями 23 вересня новоорганізо-вана армія Б. Хмельницького розгромила сформоване польське військо під проводом трьох керманичів Д. Заславського, М. Остророга, А. Конецпольсь-кого (козаки глузливо назвали їх відповідно "перина, латина і дитина"). У цій битві головний удар був спрямований у центр противника, татарська кіннота своїми наскоками спричинила дезорієнтацію, а козацьке військо міцним кільцем оточило розтрощені шляхетські полки і рушничним боєм нищило їх. Крім великих трофеїв, ця перемога високо піднесла патріотичний настрій української армії, що послужило основою її подальших успіхів.

Не зустрічаючи спротиву, козацько-селянська армія безперешкодно просувалася західноукраїнськими землями. Скрізь її зустрічали із особливим захопленням і наростаючою повстанською боротьбою. Адже ці землі здавна зазнавали магнатсько-шляхетського гніту і боролися проти польської влади. Особливого розмаху набув тоді повстанський рух під проводом С. Височана на Покутті (територія між ріками Дністер, Черемош і Карпатськими горами, тобто південно-східний "кут" Галичини), який згодом став полковником Лисянським. Обмежившись викупом, Б. Хмельницький не захотів брати Львів, а рушив на польські землі у напрямі на Варшаву. 7 листопада дійшов до фортеці Замостя і взяв її в облогу.

Ми підійшли до надзвичайно важливого моменту національно-визволь­ної війни. Всі етнічні українські землі були звільнені від польського панування. Уперше після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства відкривалася реальна можливість до проголошення незалежної української державності.

Однак цього не сталося. Чому ж Б. Хмельницький та його соратники не використали цей історичний шанс? Чому упустили, за словами М. Грушевського, "найкращий час для визволення українського народу"?

Річ у тім, що національно-державницька ідея іще не сформувалася у політичній програмі гетьмана та його соратників. І це була не стільки їх провина, скільки біда. До цього спричинилося важке іноземне поневолення. Так що українська політична еліта в особі козацької старшини і національно свідомої шляхти виявилась не готовою виборювати свою державність. По-суті, вона відставала від розмаху національно-визвольної війни.

Тому Б. Хмельницький боровся на перших порах в основному за козацькі права і вольності, за те, щоб помститися за свою кривду. Близько підійшов до ідеї козацького автономізму, тобто автономного статусу навіть окремої частини території України в складі Речі Посполитої, але не був її послі­довним і переконаним прихильником. Отже, Б. Хмельницький воював за козацькі права і вольності не стільки з Польською державою, королівською владою, скільки з магнатами і шляхтою. Він і козаки, як підкреслив М. Грушевський, "вірили в добру волю короля". Саме в особі Яна Казимира Б. Хмельницький побачив такого "доброго короля" і через те підтримав його у боротьбі за цей престол. Ця підтримка очевидно відіграла не останню роль у тому, що польський сейм обрав Яна Казимира королем Речі Посполитої 17 листопада.

Обмін посольствами привів до порозуміння і перемир'я. Причому посланці від Б. Хмельницького і на цей раз висунули вельми скромні вимоги: загальна амністія учасникам повстання, збільшення реєстру до 12 тис. осіб, повернення давніх вольностей козацькому війську, підпорядкування гетьмана

тільки владі короля тощо. У відповідь 19 листопада в українському таборі побував посланець від Яна Казимира. Король пообіцяв полегшення козакам і православній вірі, але просив припинити воєнний стан, відвести військо і далі чекати його посланців. В результаті, як встановили відомі сучасні історики В. Смолій і В. Степанков, 21 листопада спочатку старшинська, а потім і чорна рада схвалили таке рішення: припинити воєнну кампанію, визнати владу Яна Казимира, відступити військом вглиб української території.

На прийняття цього рішення не могли не вплинути і такі чинники: наближення зими, перебування війська на чужій польській території, епідемія чуми в його середовищі і т.ін.

Очевидно, що таке рішення відповідало інтересам Польщі. Тому можна погодитись із В. Смолієм і В. Степанковим у тому, що Б. Хмельницький у цей момент "припустився найбільшої за всю свою кар'єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України". Відступ і втрата західноукраїнських земель позбавляли гетьмана досить вигідного у багатьох відношеннях стратегічного плацдарму для подальшого ведення бойових дій, оскільки це перемир'я він розглядав як тимчасовий тактичний крок для досягнення цілі. Адже цей регіон становив майже третину визволеної території з її високо розвинутим виробництвом, багатими людськими ресурсами тощо. А Польща, відповідно, отримувала вигідний плацдарм для зосередження тут свого війська, готового у будь-який момент розпочати наступ вглиб української території.

Доречно у зв'язку з цим зазначити, що тільки полковники М. Кривоніс та П. Головацький наполягали на тому, щоб залишитись на зайнятих рубежах. Однак вони, на жаль, виявилися у меншості.

Останні українські підрозділи залишили Замостя 24 листопада.

Важливим у переосмисленні цілей боротьби стало перебування Б. Хмельницького у Києві. Саме у колишню столицю Київської Русі вступив він тріумфально на чолі козацького війська 27 грудня 1648 р. Населення міста урочисто вітало його як "українського Мойсея", тобто визволителя з польської неволі, як правителя держави. Розмови із духовенством, інтеліген­цією, послами іноземних держав, власний аналіз переконали гетьмана у тому, що треба боротись не тільки за інтереси козацтва, а й всього українського народу. І про це він прямо заявив королівським посланникам вже 20 лютого 1649 р. у Переяславі: "Виб'ю з лядської неволі народ весь руський (українсь­кий - авт.) по Львів, Холм, Галич". Як бачимо, в цих словах міститься уже зовсім інша вимога. Сторони домовилися про те, щоб продовжити перемир'я до літа цього ж року.

Як свідчать останні наукові дослідження, до цього ж часу сформувалася в основних рисах державницька програма Б. Хмельницького. її суть полягала у тому, що на етнічних українських землях мала постати незалежна держава, як спадкоємиця державності княжої доби. Реалізація цієї програми стала головною у боротьбі та діяльності великого гетьмана.

Влітку 1649 р. війна розгорілася з новою силою. Ворогуючі сторони зустрілися в Галичині. Під Збаражем і Зборовом польській армії на чолі з королем загрожувала небезпека повного знищення. Однак у вирішальний момент зрадив кримський хан Іслам-Гірей. Чому? Бо не був зацікавлений у перемозі гетьмана і створенні незалежної міцної Української Держави, проводив політику так званої "рівноваги сил", тобто взаємного ослаблення України і Польщі, до того ж отримав відповідну винагороду від польського уряду (вміла дипломатія також врятувала Польщу). Ось чому хан змусив Б. Хмельницького підписати Зборівський мирний договір 18 серпня на таких головних умовах:

1.     У межах Польської держави утворювалася автономна область на території 3 із 7 воєводств: Київського, Чернігівського і Брацлавсь-кого. Урядові посади тут могла займати лише козацька старшина і православна шляхта, коронному війську і євреям забороняли сюди заходити і перебувати.

2.   Реєстр встановлювався чисельністю 40 тис. козаків.

3.  Православна церква отримувала рівні права з римо-католицькою, а митрополиту київському обіцяно місце у польському сенаті.

4.  Проголошували загальну амністію.

5.  Селяни мали повернутися до своїх панів.

Ця угода мала вимушений, компромісний характер. Вона не могла задовольнити повною мірою обидві сторони, які фактично розглядали її як тимчасову і не прагнули до кінця виконувати всі вимоги. Б. Хмельницький розумів, як зазначає І. Крип'якевич, що кінцевої мети можна досягти за допомогою фактичної сили, а не паперових актів. І все-таки гетьман викорис­тав можливості Зборівеького мирного трактату для розбудови національної держави.

 

17