yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2. Відродження української державності за часів Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана

История Украины и её государственности

2. Відродження української державності за часів Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана

У надзвичайно складних умовах (зовнішніх і внутрішніх) доводилося утверджувати молоду українську державність. Не вистачало відповідних кадрів, інтелігенції, досвіду, селяни не були задоволені умовами Зборівеького договору. Б. Хмельницький у цей час продемонстрував справжню політичну мудрість, гнучкість, свої наміри здійснював наполегливо, твердо, долаючи різні перешкоди. За основу був взятий державницький досвід козаччини, зокрема військово-політичної організації Запорізької Січі.

Отже, держава отримала офіційну назву "Військо Запорізьке". Хоча від початку 50-х років, як стверджують В. Смолій і В. Степанков, серед різних прошарків населення дедалі більше поширювалася і така її назва, як "Укра­їна". До неї входили Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина, Запоріжжя -близько 200 тис. кв. км. У ній проживало приблизно 2 млн чол. Герб - зобра­ження козака із шаблею при боці та рушницею на лівому плечі - використовувався на печатці Б. Хмельницького. Спеціального прапора як символу держави не було. Частково його роль виконували гетьманські прапори, головний із них був білого кольору із колом, посередині якого розміщувався хрест в обрамленні 8 (по 4 з кожного боку) золотих і 2 червоних зірок.

Столицею держави стало м. Чигирин, хоча значення Києва як центру тодішнього українського національного життя не применшувалося.

Верховним органом влади вважали генеральну військову раду, в роботі якої могли брати участь козаки, представники інших прошарків населення. її скликали для вирішення найважливіших питань, а також для обрання генерального уряду (гетьмана і генеральної старшини). Однак через громізд­кість і неефективність, вона не була постійнодіючим органом, з часом її роль зменшилася.

Замість неї діяла рада генеральної старшини (чи генеральна рада стар­шини або просто старшинська рада) з участю полковників. її ухвали мали визначальний вплив на прийняття рішень гетьманом.

Реально вища влада належала генеральному уряду, до складу якого входили гетьман і генеральна старшина: генеральний писар, генеральний обозний, генеральний суддя (у деяких наукових працях говориться про наявність двох генеральних суддів), два генеральні осавули. Гетьман стояв на чолі держави. Вважав себе формально залежним від Польської корони, фактично - володарем і князем Руських провінцій, тобто керівником Украї­ни. Зовнішнім атрибутом гетьманської влади була булава і бунчук. Б. Хмель­ницький мав широкі повноваження у військовій, адміністративній, фінан­сово-економічній, судовій, зовнішній галузях. Видавав загальнообов'язкові для всіх нормативні акти - універсали. Скликав генеральну (загальну) і старшинську ради, впливав на прийняті ними рішення. Його авторитет і відповідно влада зміцнювалися, оскільки проводив свою політичну і соціально-економічну лінію послідовно, критично переосмислюючи помилки і прорахунки. Невипадково його називали найяснішим і від Бога даним гетьманом.

Генеральні старшини відповідали за окремі галузі управління. Генераль­ний писар очолював гетьманську канцелярію, у якій зосереджувалося виконання різноманітних завдань адміністративного, військового, судового, фінансового, дипломатичного характеру тощо. Зокрема, готував універсали на підпис гетьману, вів листування з полковниками, іншою старшиною. Генеральний обозний завідував не тільки всією артилерією, але й відповідав за матеріальне забезпечення країни. Генеральний суддя стежив за вико­нанням універсалів гетьмана, за вказівкою гетьмана чинив суд над винними з числа генеральної чи полкової старшини, розглядав справи про державні злочини, був найвищою апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів. Два генеральні осавули виконували важливу роботу з організації повсякденних військових справ: складали реєстр, вирішували питання боєз­датності та дисципліни війська тощо.

Наступною була полкова влада: полковник, писар, обозний, суддя, два осавули. Тут також діяла полкова канцелярія. Ця влада здійснювала безпо­середнє керівництво такою територіально-адміністративною одиницею, як полк-округ (не слід змішувати з подібним військовим підрозділом). Замість З воєводств вся територія держави була поділена на 16 полкових терито­ріально-адміністративних одиниць (у народно-визвольній армії полків могло бути і більше). З них 9 правобережних і 7 лівобережних.

Кожен такий полк поділявся на сотні (від 10 до 20 залежно від території та населення), які були запроваджені замість повітів і які не треба плутати з відповідними військовими підрозділами. Тут діяла сотенна влада: сотник, писар, обозний, осавул, канцелярія.

Великими містами, що мали магдебурзьке право, управляли магістрати на чолі з обраними війтами, а малими містами і селами - отамани.

Нарешті, Запоріжжя стало окремою військово-адміністративною одини­цею на чолі з кошовим отаманом і своєю старшиною. Воно мало внутрішню автономію і визнавало лише військову зверхність гетьмана.

Формування нового державного устрою було завершено вже до весни 1650р. Він виявився не громіздким і вельми дієвим. Б.Хмельницький до­мігся злагодженої та ефективної роботи державних органів, точного і негай­ного виконання місцевою владою прийнятих рішень чи їхніх розпоряджень.

Характерна особливість цієї влади полягала в тому, що вона поєднувала як цивільні, так і військові функції. Зокрема, за визначенням І. Крип'якевича, генеральна старшина одночасно виконувала обов'язки військового штабу і кабінету міністрів; гетьман очолював уряд, держадміністрацію і був головно­командуючим армією. Подібні функції виконували полковники, сотники. Взагалі, саме військові переважно обіймали всі керівні державні посади через брак цивільної політичної еліти.

Потрібно звернути увагу і на те, що судова влада не була відокремлена від адміністративної. Були створені і діяли генеральний, полкові та сотенні суди. У містах і селах чинили суд війти та отамани. Судам підпорядкову­вались козаки, міщани, селяни. Вони діяли на основі звичаєвого, магдебурзь­кого права, а також Литовського статуту.

Через те, що у тодішніх державотворчих процесах головну роль відіграло козацтво, козацька старшина і безумовно гетьман, то Військо Запорізьке можна назвати також козацько-гетьманською державою.

Виборність всіх урядовців (від гетьмана до сотника і війта), наявність таких колективних органів влади, як ради, дає підстави для висновку про те, що у тодішній українській державності були закладені основи респуб­ліканської форми правління.

Проте з часом верх взяла монархічна (гетьманська) тенденція. Б. Хмель­ницький зосередив у своїх руках усі вищі державні функції, став посуті "єдиновладцем і самодержцем" України. Змінилося його титулування: Божою милістю гетьман Війська Запорізького. Погоджуємося із висновком В. Смолія і В. Степанкова про те, що загалом це була прогресивна тенденція у тодішніх екстремальних умовах. Бо встановлення монархії у вигляді спадко­вого гетьманства Хмельницьких сприяло б консолідації нації навколо дер­жавницької ідеї, давало б можливість уникнути в майбутньому боротьби старшини за булаву. Зрештою, така форма правління існувала в цей час у багатьох європейських країнах.

Власне глибоким розумінням історичних перспектив розвитку тодішньої української державності передусім, а не звеличенням власного роду, можна пояснити прагнення Б. Хмельницького передати гетьманську булаву своєму синові Юрієві наприкінці життя. І за його наполяганням таке рішення прийняла рада генеральної старшини в другій половині квітня 1657 р. Зважаючи на недостатню підготовленість 16-річного юнака, регентом, тобто опікуном, при ньому доручено бути генеральному писареві І. Виговському. Проте, як засвідчив дальший розвиток подій, козацька старшина не зрозуміла історичного значення цього курсу Б. Хмельницького. І це призвело згодом до великої трагедії, до руїни, громадянської війни на українських землях.

Тепер проаналізуємо внутрішню політику гетьмана. Для матеріального забезпечення державного будівництва, ведення війни потрібні були значні кошти. Тому була створена власна фінансова система, яка успішно функ­ціонувала. Як свідчать останні наукові дослідження (В. Смолій, В. Степанков, Л. Гвоздик-Пріцак та інші), вже наприкінці 1649 р. розпочалось карбування національної монети, на якій з одного боку був зображений меч, а з другого - Богданове ім'я. Податки платило все доросле населення, крім реєстрових козаків (40-60 тис), які становили регулярне ядро національної армії. Значні прибутки давали оплати з млинів, горілчаних оренд, внут­рішнього і пограничного мита, штрафи тощо. Б. Хмельницький організував військовий скарб (казну), невіддільний від гетьманського, яким сам керував. Імовірно, що Б. Хмельницький міг доручити комусь виконувати обов'язки підскарбія, хоча офіційно такої посади не було.

Гетьман проводив гнучку і збалансовану соціальну політику. Обмежував соціальні апетити української шляхти, козацької старшини. Заборонив реставрацію (відновлення) великого феодального землеволодіння. Селянство отримало землю і волю, не виконувало панщини, не було закріпаченим (після перемоги на Батозькому полі, про що мова буде йти згодом, польські магнати і шляхта втекли з території Війська Запорізького), причому, навіть масово переходило у козачий стан. Козацтво із гнаного і переслідуваного перетво­рилося на провідну верству українського суспільства (чисельно у деяких районах козацтво становило від 60 до 80% від усієї кількості населення). У його руках зосередилась не тільки влада, але й земельна власність.

Власне вільне дрібне землеволодіння, як козацьке, так і селянське, стало основною формою господарювання у цей час. Були створені реальні умови для розвитку сільського господарства на фермерських засадах, тобто на власній приватній землі із застосуванням найманої праці. Соціально-економічна політика Б. Хмельницького була спрямована та­кож на розвиток ремесел, промислів, торгівлі як у середині країни, так і поза її межами. Фактично були закладені основи ринкової, капіталістичної еко­номіки, яка Грунтувалася на приватному підприємництві й вільній конку­ренції. Україна, таким чином, вписувалася у європейський контекст.

Зрештою, близько 40 універсалів гетьмана закріпили відповідні земельні володіння за церквами і монастирями. Православ'я із переслідуваної ідеології стало панівною, перетворилося на символ боротьби за незалежність України проти католицької Польщі.

Отака збалансована соціальна політика гетьмана сприяла внутрішній стабільності, консолідації різних верств тодішнього українського суспільства. Можливим був перехід з одного стану в інший. Б. Хмельницький не допустив до суперечок у суспільстві, розколу повстанської, народно-визвольної армії на супротивні угруповання, якій, до речі, приділяв особливу увагу. Адже, за словами І. Крип'якевича, "військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю". Крім реєстровців, запорожців важливу роль у ньому відігравало ополчення, яке використовувалося головно для фортифікаційних робіт і обозної служби; найсучаснішою вогнепальною зброєю володіла піхота. Б. Хмельницький створив кінноту, важку і легку артилерію, в тім числі вперше в Україні застосував гармати на лафетах, а також розвідку і контррозвідку. Армія відзначалася високим бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною. Усе це мало важливе значення, бо відповідало передусім загальнонаціональним інтересам.

Не можна заперечувати того, що у цих надзвичайно складних і важких воєнних умовах розвивалася освіта, наука. Ось які цікаві та важливі спостереження залишив нам арабський мандрівник П. Алепський, який про­тягом 100 днів (1654-1655) перебував у Війську Запорізькому: "По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони за малими винятками грамотні, навіть здебільшого їхні жінки та дочки уміють читати..., священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по улицях..., там люди вчені, кохаються у науках та законах".

Створення такої власної держави засвідчило величезні інтелектуальні сили та потенційні можливості українського народу.

Проте її життєдіяльність необхідно було забезпечувати також зваженою і обережною зовнішньою політикою. Гетьман уміло використовував суперечності між сусідніми державами України, сіяв розбрат у стані ворогів. Дипломатичній службі, яку він сформував, вдавалося укладати союзи з од­ними державами і добиватися нейтралітету інших. Це стало умовою визнання Війська Запорізького як суб'єкта міжнародних відносин, незважаючи на протидію Польщі та її союзників. Фактично козацька Україна діяла як незалежна держава на міжнародній арені.

Дипломатичним успіхом слід вважати залучення на свій бік Кримського ханства на початку війни, підписання у 1649 р. рівноправного і взаємовигідного торговельного договору між Військом Запорізьким і Туреччиною, що зміцнило міжнародний авторитет української державності. Б. Хмель­ницький налагодив зв'язки із Валахією, Трансільванією, Московією, Вене­цією, Бранденбургом, Швецією. Маємо відомості про те, що листа до геть­мана надіслав керівник англійської буржуазної революції О. Кромвель, який назвав його "генералісимусом (тобто головнокомандуючим - авт.) війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володарем запорізьких козаків".

Оскільки кримські татари виявилися ненадійними союзниками, то пошук спільників, вибір орієнтації на ту чи іншу країну мав важливе значення. Чому? Справа полягала не тільки у потребі збройної допомоги у війні проти Польщі. Як зазначив відомий сучасний історик із діаспори О. Субтельний, у цей період незалежність держави пов'язувалася насамперед з особою закон­ного, тобто загальновизнаного на міжнародній арені монарха. Через те, що Б. Хмельницький не мав міжнародного визнання як монарх-правитель (для більшості володарів європейських держав він був бунтівником, що вів боротьбу проти законного свого господаря - польського короля), то потрібно було знайти такого зверхника - покровителя і одночасно надійного захисника Війська Запорізького від Польщі. Ця думка дедалі більше привертає увагу сучасних істориків. Вони роблять висновок, що тільки через етап попе­редньої залежності у формі протекторату могла виникнути і утвердитися в кінцевому підсумку Українська самостійна соборна держава цього періоду. Саме звідси випливає розуміння того, чому гетьман не опирався безпо­середньо на власні сили для досягнення мети, а намагався заручитися відпо­відною підтримкою московського царя чи турецького султана. Доречно заз­начити, що у середньовічній Європі протекторат був досить поширеною фор­мою залежності, суть якої полягала у тому, що одна держава брала на себе зобов'язання захищати територіальну цілісність іншої і через це могла контрольювати її політику.

Отже, влітку 1650 р. внаслідок обміну посольствами досягнуто відпо­відної домовленості спочатку із турецьким султаном. Наприкінці цього року гетьман з усім Військом Запорізьким потрапили "під крила і протекцію неосяжної Порти". Однак ця угода виявилась нереалізованою через внут­рішні зміни у Туреччині та непопулярність "бусурман" серед українців.

На перший погляд, кращі перспективи відкривалися тоді встановленням союзу із Молдавією, якого досягнуто за допомогою успішного військового по­ходу спільно з татарами у вересні 1650 р. Гетьман змусив господаря В. Лупула відмовитися від проведення антиукраїнської політики і погодитися на шлюб дочки Розанди із сином Тимошем. Про наслідки цього союзу скажемо згодом.

Отож, Б. Хмельницький відновив українську державність після трива­лого періоду її занепаду, проте не на всій етнічній території. Поряд із пози­тивними результатами, досягнутими на міжнародній арені його дипло­матичною службою, простежувалась і складність міжнародного становища України. Дедалі більше ставало зрозумілішим те, що сусідні країни не хотіли її незалежності. Тому першорядного значення набувала й далі збройна бо­ротьба для досягнення цієї програмної мети.

 

18