yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->4. Переяславська Рада та "Березневі статті", їхній характер і наслідки. Історичне значення Хмельниччини

История Украины и её государственности

4. Переяславська Рада та "Березневі статті", їхній характер і наслідки. Історичне значення Хмельниччини

Зазначимо, що Б. Хмельницький налагодив дипломатичні відносини з московським царем Олексієм Михайловичем вже у 1648 р., намагаючись залучити його до війни з Польщею. Використовував при цьому також за­цікавленість царя у поверненні Смоленщини і Сіверщини, не так давно захоплених Польщею. Проте Олексій Михайлович не хотів розривати миру з Польщею і зайняв вичікувальну позицію. Лише наприкінці 1653 р. до Пе­реяслава прибуло московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для переговорів.

Питання про союз із Московією розглядали спочатку на раді гене­ральської старшини, а пізніше на генеральній військовій раді за участю міщан 8 січня 1654 р. Гетьман отримав згоду на союз із православною Московською державою.

В ході переговорів письмового договору не було підписано. Хоча під час проведення відповідного церемоніалу виявились деякі розбіжності, які не вселяли оптимізму і впевненості українській стороні. Якщо гетьман і старшина присягли на вірність цареві за деякими винятками, то московське посольство відмовилось від присяги. Щоправда, В. Бутурлін запевнив, що цар охоронятиме всі права України, у тому числі щодо Польщі. Це послу­жило підставою для проведення подальших переговорів не тільки у Переяславі, але й у Москві. Туди прибуло українське посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею у березні. Двотижневі переговори закінчилися підписанням договору, відомого як "Березневі статті" або "Статті Богдана Хмельницького" чи Переяславсько-московського договору. Причому, український проект петиції до царя складався із 23 статей. Московська сторона їх переглянула і суттєво скоротила. В результаті остаточний варіант уміщував 11 статей. На жаль, їх оригінали втрачено. Як визначили дослідники, у московських архівах збереглися лише проект і чорновики з поправками і додатками. Через це маємо неоднозначну історико-юридичну оцінку цього договору, трапляється різна редакція окремих його пунктів, дискусії з цього приводу продовжуються до сьогоднішнього дня. Складність полягає також у тому, що в тексті договору не була визначена політико-правова характеристика українсько-московських стосунків.

З попередньо розглянутого, маємо такі основні тлумачення Переяслав-сько-Московського договору: персональна унія гетьмана і царя за наявності єдиного монарха та незалежності урядів; васальна залежність від царя, який мав захищати українців і не втручатись у їхні внутрішні справи; тимчасовий військовий союз проти Польщі; возз'єднання двох народів; приєднання на засадах автономії; за формою протекторат, а за змістом — конфедеративний союз двох держав під зверхністю царя.

На наш погляд, ці різні погляди, крім горезвісного, заідеологізованого радянського "возз'єднання", не позбавлені наукової істини. Отже, конкре­тизуємо головну суть цих домовленостей на підставі наявної інформації щодо Березневих статей. Цар погодився на те, що українська адміністрація і судівництво не підпорядковані Московській державі; урядовцями в Україні можуть бути лише місцеві люди; вони ж збирають податки; залишається давній поділ на стани і кожний з них зберігає свої права; козацький реєстр має бути 60 тис; гетьман має право вести переговори з іншими державами тощо. Українська сторона погодилась на те, щоб повідомляти царя про об­рання нового гетьмана; щоб у Києві перебувала московська залога із воєво­дою для надання військової допомоги гетьману; щоб збір податків з українсь­кого населення виконували під контролем московської сторони; щоб гетьман не мав дипломатичних відносин з Польщею і Туреччиною (за іншою редакцією гетьман може приймати посольства від чужих держав і сповіщати царський уряд про ті з них, які вороже настроєні проти нього). Важливим було те, що Московська держава зобов'язалася захищати Україну від зазіхань Польщі, а Україна у відповідь мала платити їй певний податок.

Як маємо оцінювати ці домовленості? Березневі статті засвідчили, по-перше, те, що козацька Україна відокремилася від Речі Посполитої; по-друге, її незалежність фактично визнала Московія; по-третє, гетьман мав право вести самостійну внутрішню і зовнішню політику із деякими обмеженнями з боку царя, під його зверхністю і покровительством - схиляємося до думки, що це був протекторат, але не із загальним контролем над політикою гетьмана, а тільки частковим.

Але головне полягало в іншому. Як справедливо зазначив Д. Дорошенко, кожна із сторін розуміла ці домовленості по-своєму. Москва хотіла перетво­рити протекторат в інкорпорацію, тобто включення, приєднання українських земель до складу своєї держави. З цією метою мала намір якомога ширше вплинути на українське життя. А гетьман і старшина розглядали протекцію царя як тимчасову комбінацію, передусім як мілітарний союз (подібний до союзу з Кримом чи Туреччиною) для того, щоб нарешті закінчити війну з Польщею і домогтися незалежності своєї держави. Тобто, гетьман йшов до стратегічної мети, вдаючись до різних тактичних кроків, у тім числі формаль­ного, тимчасового протекторату.

До яких же наслідків привів Переяславсько-Московський договір? Чи справдилися сподівання Б. Хмельницького і всього українського народу?

Союз Війська Запорізького і Московської держави спричинив перехід татар на бік Польщі. Хан у ньому вбачав смертельну загрозу для Криму. Гетьман своєю чергою також чудово розумів усю небезпеку польсько-кримського союзу. Тому докладав максимум зусиль для того, щоб перешкодити, не допустити до злагодженої, спільної збройної боротьби двох ворожих армій проти України. З цією метою неодноразово звертався з відповідними проханнями до царя, аби той своєчасно надіслав військову допомогу, спра­ведливо вважаючи українську територію за головну у проведенні воєнних операцій проти Польщі. Адже саме тут перебували її основні військові сили. Однак його розрахунки не справдилися.

Московський цар на чолі війська рушив на Білорусію і Литву в квітні 1654 р. На допомогу йому Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під проводом полковника І. Золотаренка. Спільний похід виявився успішним. Захоплено Смоленськ та інші міста, а згодом - майже всю Білорусію та Литву аж по Вільно і Ковно. Правда, південну Білорусь окупу­вав І. Золотаренко. її населення охочіше сприймало козацьку адміністративну систему управління, ніж московську. На цьому ґрунті виникли серйозні непорозуміння, хоча Б. Хмельницький не заперечував проти того, щоб ця територія відійшла до Москви у відповідь на її ефективну і своєчасну військову допомогу.

Однак тільки у грудні 1654 р. в Україну прибув нечисленний 12 тис. загін московського війська. Тому не вдалося перешкодити об'єднанню польсько-татарської армії, яка з осені цього ж року піддала страшному руйнуванню Брацлавщину, вирушивши далі на Київщину. Тут біля с. Ахматова на Дрижиполі відбувся запеклий триденний бій наприкінці січня 1655 р. Навіть лютий мороз не перешкодив йому. Якщо українсько-московське військо налічувало близько 42 тис, то польсько-татарське - 60-70 тис Пере­можців не виявилось, хоча втрати з обох сторін були досить значними (понад 15 тис. вбитих і замерзлих). Татари і поляки відступили, знову спустошивши Брацлавщину: всього тільки між Південним Бугом і Дністром спалили 270 міст і сіл, захопили у ясир понад 200 тис. осіб, вирізали 10 тис. немовлят, зруйнували близько 1 тис. церков.

Перший рік існування українсько-московського союзу переконливо довів його неефективність і недієвість. Цар переслідував свої цілі, не дотримувався належним чином взятих на себе зобов'язань по захисту України. Тому гетьманська адміністрація розгорнула активну дипломатичну діяльність протягом весни-літа 1655 р. У гетьмана побували посли від Трансільванії, Туреччини, Швеції, Бранденбурга і навіть Польщі. У ході цих переговорів вдалося досягти порозуміння і домовленості про спільні воєнні дії з новим шведським королем Карлом-Густавом X, який виявив територіальні претензії до Речі Посполитої. Зрештою, влітку цього року Швеція розпочала досить успішні воєнні дії: 8 серпня Карла-Густава X визнано великим литовським князем, 29 серпня взято Варшаву, а 7 жовтня - Краків (столицю Польщі). Ян Казимир утік в Сілезію, яка перебувала під владою австрійських Габсбургів.

Одночасно перейшов у наступ і Б. Хмельницький на чолі козацького війська і допоміжного московського корпусу. Він змусив поляків відступити з Поділля і вдруге розпочав визвольний похід на західноукраїнські землі.

29 вересня під Городком (за 25 км від Львова) було розгромлено польське військо, того ж дня взято в облогу Львів. І цього разу Б. Хмельницький обмежився викупом. Під натиском козацько-московського війська залишки польської армії відступили за Віслу. Вся Галичина, Поділля, Волинь і Холмщина були звільнені.

Наляканий зміцненням України, кримський хан напав на Поділля. З огляду на небезпеку татарського удару в тил, Б. Хмельницький змушений був вирушити назустріч татарам. Під Озірною відбулася битва, яка закінчилася укладенням 22 листопада договору, підписаного гетьманом з ханом. Згідно з ним татари пообіцяли не допомагати Польщі, не нападати на українські та московські землі, а козаки і донці пообіцяли не робити нападів на Крим.

Польща опинилася в катастрофічному становищі. Проте і цього разу її врятувала вміла дипломатія. Використавши невдоволення Москви вступом у війну Швеції та її зміцненням, Польща запропонувала цареві корону після смерті бездітного Яна Казимира. Відповідно, Московія повинна була боронити Польщу від Швеції.

Не підписавши договору з Польщею і не отримавши від неї ніяких гарантій щодо виконання своїх зобов'язань, Москва у травні 1656 р. оголосила війну Швеції і розпочала проти неї воєнні дії. Лише у серпні цього ж року розпочалися польсько-московські переговори у Вільно.

Гетьман протестував проти цього зближення, неодноразово у листах попереджав Олексія Михайловича про підступність Польщі (до речі, вона так і не виконала своїх обіцянок щодо московського наступника корони), намагався переконати його у помилковості своїх дій, навіть погрожував розірвати спілку з Москвою. Однак все намарно. Більше того, московити не допустили українське посольство до участі в переговорах у Вільно, які закінчилися укладенням перемир'я. Причому Польща домагалася старого становища України, тобто повернення її під владу короля.

Така поведінка царя викликала справедливе обурення у Чигирині, її сприйняли як зрадницьку. На розширеній раді генеральної старшини 2 жовтня 1656 р. усі присутні "полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присяги, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть". Це була зна­менна клятва. Клятва одностайності і вірності боротьбі за незалежну Україну.

Віденський мир переконливо засвідчив марність сподівань українського народу на допомогу з боку Московської держави. У відповідь вона не отримала обіцяної данини від козацької України. Б. Хмельницький мав всі підстави заявити про розрив союзу з царем, фактично втратили чинність Березневі статті. Однак гетьман не пішов на ускладнення стосунків із Московією, формально не порвав з нею. Натомість з властивою йому енергією, хоча вже і не був цілком здоровим, взявся за створення нової антипольської коаліції держав. Його зусилля увінчалися небаченим досі дипломатичним успіхом. Восени 1656 р. така коаліція була сформована, і до неї увійшли майже всі країни Східної Європи: Трансільванія, Молдавія, Волощина, Україна, Бранденбург, Литва і Швеція. Причому вдалося домовитися не лише про тісний союз, але й спільні воєнні дії проти Польщі із Трансільванією і Швецією.

Уже на початку січня 1657 р. розпочався спільний похід військ трансільванського князя Д. Ракоці та козацького корпусу під проводом полковника А. Ждановича. Через важку хворобу Б. Хмельницький не зміг взяти у ньому участь. Спочатку був успіх: 28 березня взято Краків, на по­чатку квітня трансільвансько-українські війська з'єдналися з армією Карла-Густава X. Об'єднані сили форсували Віслу, взяли кілька міст, у тім числі Варшаву (19 червня). За свідченням шведського посла в Україні Гільден-брандта, особливо високі бойові якості продемонстрували українські вояки.

Однак далі ситуація змінилася на гірше. У червні оголосила війну Швеції і Данія. Тому Карл-Густав X змушений був припинити воєнні дії і вивести свої війська з Польщі. На бік Речі Посполитої стала також Австрія (Габс-бургам теж пообіцяли польський королівський трон) і Норвегія. Європейські країни, перелякавшись успіхів козацької України та Швеції, втрутились у війну. Між козаками і трансільванцями відбувалися серйозні суперечки через зневажливе, майже презирливе ставлення з боку Д. Ракочія та його вояків. Козаки підняли бунт і покинули свого союзника. Врешті, серйозна небезпека змусила поляків піднятись на боротьбу. їхня армія вдерлася у Трансільванію в районі Мукачевого і почала просуватись вглиб країни. Ракоцій запанікував. Його війська, позбавлені союзників, капітулювали під Меджибожем на Волині 22 липня. Полякам прийшли на допомогу татари.

Звістка про невдачу трансільвансько-українсько-шведської воєнної кампа­нії проти Польщі значно підірвала здоров'я Б. Хмельницького. 6 серпня 1657 р. великого гетьмана не стало. Смерть перешкодила здійснити його задуми.

Підведемо підсумки. Історичне значення гетьмана Б. Хмельницького по­лягає в тому, що він підняв і очолив національно-визвольну війну українсь­кого народу, яка врятувала його від польського поневолення і ліквідації як нації, після тривалої перерви відновив державницькі традиції українців, створивши оригінальну і своєрідну козацько-гетьманську державу на обме­женій етнічній території зі стрункою системою влади, яка під його керів­ництвом вела політику в інтересах всього народу і яка відповідала вимогам часу.

Невипадково вона проіснувала іще понад 100 років (до початку 80-х ро­ків XVIII ст.), щоправда, лише на Лівобережній Україні, Гетьманщині на правах автономії у складі Росії. І не можна звинувачувати Б. Хмельницького у тому, що наступні гетьмани і козацька старшина не тільки не примножили розпочату ним велику і благородну справу, а навпаки, занедбали її.

Повною мірою гетьман виявив свій військовий талант, створив боєздатну народну армію з цілою низкою нових видів військ, яка під його безпо­середнім командуванням, уміло застосовуючи різноманітну тактику і сучасне озброєння, не зазнала жодної поразки! Цим збагатив не лише українське, але й європейське воєнне мистецтво.

Завдяки дипломатичному хисту вивів козацьку Україну на широкі євро­пейські обрії. За словами знаного сучасного історика В. Сергійчука, "жоден геть­ман перед ним чи після нього не відіграв навіть і приблизно такої виняткової ролі у європейській політиці, як Хмельницький. Жодна важлива політична комбінація не відбувалася без його участі або хоч без того, аби з його особою не рахувалися. Це засвідчує велика кількість сучасних історичних трактатів про Хмельницького в Польщі, Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах, Англії".

І це невипадково. Адже за національно-визвольною війною православ­ного українського народу проти католицької Польщі уважно і зацікавлено стежили тоді не тільки названі, але й інші європейські країни. Ця війна стала важливою подією у політичному житті Європи середини XVII ст.

Сучасників вражали масштаби політичної, військової та дипломатичної діяльності Б. Хмельницького. За влучною оцінкою Л. Дещинського і А. Панюка, його часто порівнювали з "жорстоким вождем гунів Аттілою, прославленим карфагенським полководцем Ганнібалом, грізним Тамерланом, італійським політичним мислителем Макіавеллі".

Наведемо іще кілька важливих цитат, які характеризують Б. Хмельниць­кого як людину і як діяча. Польський історик Л. Кубаля: "Була це людина, з якого боку на неї не дивитися, надзвичайна. Він до такої міри переростав людей талановитих, що сягав до меж неосяжних. Можна про нього сказати так, що народився він володарем: умів скривати свої наміри, у вирішальних моментах не вагався - скрізь могутня воля і залізна рука".

І. Крип'якевич: "Назверх був стриманий, простий, ввічливий і приступ­ний для всіх. Але як тільки схвилюється чим-небудь, як вивело його що-небудь з його спокою, несподівано вибухав його вулканічний темперамент, лавина пристрастей, демонічна енергія. Він промовляв з незвичайною силою і експресією, рисував сміливі, величні картини, що чарували і жахали слу­хача. "Дерев'яніли ми, його слухаючи", - признавалися польські посли. Умів приєднувати собі масу, мав її довір'я і любов, знав, як здобувати з неї енер­гію, хоробрість і жертвенність. Умів згуртувати коло себе найкращі, найталановитіші одиниці, свої плани проводив залізною рукою, володарським жестом. У своїй особі скупчив усі прагнення своєї епохи, свого народу".

Попри наявні помилки і прорахунки, про що попередньо говорилося, та які були зумовлені складними, суперечливими, неоднозначними тогочасними реаліями, Б. Хмельницький без сумніву належить до плеяди найвидатніших діячів не лише української, але і європейської історії.

Героїчна постать великого гетьмана була і залишається символом бороть­би за свободу, незалежність і соборність України, особисту свободу людини.

Хмельниччина, передусім, відродила у нашому народі почуття гідності, гордості, рішучості та необхідності боротьби за свої інтереси, зумовила глибокі якісні зміни у політичному, соціально-економічному і духовному житті українського суспільства, які на думку В. Смолія і В. Степанкова можна охарактеризувати як "національно-революційні".

Величність гетьмана Б. Хмельницького повною мірою стане зрозумілою під час розгляду наступних тем курсу.

 

 

 

 

20