yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->УКРАЇНА У ЧАСИ РУЇНИ І ГЕТЬМАНСТВА І. МАЗЕПИ

История Украины и её государственности

УКРАЇНА У ЧАСИ РУЇНИ І ГЕТЬМАНСТВА І. МАЗЕПИ

Період української історії, що почався після смерті Богдана Хмельниць­кого і привів до упадку створеної ним козацької гетьманської держави, визначається одним страшним словом — "руїна". її глибинні корені досить точно окреслив Я. Стецько, який писав: "Після Богдана прийшов розкол, бо Москва почала оперувати соціальною демагогією..., а так звана провідна верства, відірвана від народу, захищаючи свої соціальні інтереси, шукала захисту їх або в шляхетській Польщі, або в дворянській Москві. Таким чином український нарід був розколений на соціальному підкладі...".

В останній чверті XVII ст. настає певна стабілізація політичного і со­ціально-економічного життя в Україні, зокрема Лівобережній, однак тепер лише як автономної Гетьманщини у складі Московської держави. Але навіть в умовах обмеженої державності українські землі переживають нове під­несення економічного і культурного життя. Проте цей поступальний розви­ток був повністю зупинений вже в роки царювання Петра І, який, перелякав­шись виступу І. Мазепи, остаточно розтоптав автономний статус Гетьман­щини.

Потреба об'єктивного висвітлення порушень московським царизмом Березневих статей Б. Хмельницького, розвінчання фальсифікацій російських і радянських "істориків" ролі гетьмана Мазепи в Українській історії, зумовлює новий підхід до висвітлення цієї теми.

1. Боротьба старшинських угруповань і руїна української козацької державності після смерті Б. Хмельницького

Смерть Б. Хмельницького стала для Української Держави великим не­щастям, оскільки зовнішньополітичні чинники були для неї несприятливими, а гетьманська булава опинилася в руках слабовольного юнака. Скорис­тавшись смертю великого гетьмана, московський цар рішуче повів наступ на давні права та вольності українського народу. Задля цього на Україну було відправлено два корпуси московського війська - князя Ромодановського і Шереметьєва.

У цей час частина вищої старшини приходить до розуміння хибності обрання на гетьманський пост малолітнього Юрася Хмельницького. Фактич­но, виконання гетьманських обов'язків аж до повноліття Юрія було доручене генеральному писареві І. Виговському.

Незалежність Війська Запорізького змусила царський уряд вдатися до спроб нав'язати Україні нові статті договору. В них, зокрема, йшлося про обмеження козацького реєстру до 40 тис, про розміщення царських воєвод з військом у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Корсуні, Білій Церкві, Прилуках начебто задля того, щоб ці війська "охороняли українців". Також ставили питання про передачу царським властям білоруського міста Старого Бихова, котрий присягнув Хмельницькому. Коли про цей проект дізналися в Україні, знялася хвиля обурення козацтва проти замаху на суверенітет тієї форми української державності, що існувала в рамках "Березневих статей" 1654 р.

25 жовтня 1657 р. у Корсуні відбулася генеральна рада за участю ко­зацької старшини та духовенства. На цій раді І. Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозиції Москви і, заявивши при цьому про своє неба­жання "бути в неволі", поклав булаву. Але гетьманські регалії йому повер­нули, обіцяючи одностайну підтримку всього війська у боротьбі за права і вольності України. Отже, гетьманська булава опинилася в руках одного з найближчих соратників Б. Хмельницького.

Корсунська рада мала велике значення й для зміцнення міжнародного становища України. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії й Волощини. Під час засідання ради був оформлений союзний договір зі Швецією, в якому Карл-Густав визнавав право України на всі західні руські землі і визначення кордонів Української Держави аж до Прусії. Одночасно був поновлений договір про союз з Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідом­ленням про вибір нового гетьмана з проханням підтвердити договір 1654 р. З Польщею було укладено перемир'я.

Однак, незважаючи на значну користь для України корсунських міжна­родних договорів, реальних результатів вони не дали. Не знайшли підтримки далекосяжні зовнішньополітичні плани І. Виговського і в самій Україні серед козацтва. Річ у тім, що Виговський не був, як тоді говорили, справжнім козаком; військової запорізької школи він не пройшов, від козацької маси стояв далеко, захоплюючись не стільки війною, скільки кабінетною справою. Запорожці і близькі до Запоріжжя полки, вся військова чернь вважали Виговського представником старшинських інтересів, не любили його, зневажали його авторитет, зрештою, виступили проти нього і тим занедбали його справу.

Таким чином, на Україні постають ніби дві партії: старшинсько-аристо­кратична, яка підтримувала Виговського, і партія "черні" - демократична, до якої примикали міщани, котра виступала проти гетьмана. Все це було вигідним московському урядові. Цар Олексій Михайлович через воєводу Ромодановського вів таємні переговори з Запорізькою Січчю та двічі обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана й гетьманською булавою, привезеною з Москви. Агенти Москви сіяли недовіру й ворожнечу між старшиною та рядовими козаками.

Політика Москви сприяла відкритому виступу проти гетьманських військ полтавського полковника М. Пушкаря. Під його рукою зібралося біля 40 тис. козаків. Виговський був змушений придушити бунт. Гетьман мобілі­зував вірні йому полки, закликав на допомогу татарську орду і 15 травня 1658 р. під Полтавою вщент розбив військо Пушкаря. Сам Пушкар загинув на полі бою, а Барабаша спіймали козаки Виговського і повісили. Полтава була взята штурмом і спалена, а Лубни і Гадяч добровільно піддалися гетьману. Бунт Пушкаря коштував життя 50 тис. українських людей.

Приборкання бунту Пушкаря-Барабаша і політика Москви змушували гетьмана йти на союз з недавнім ворогом - Польщею. Українська провідна верства, налякана грубими і жорстокими формами московського абсолю­тизму, сподівалася, що в умовах парламентарної Польської держави можна буде зберегти й забезпечити майбутнє суверенної України. Тим більше, що Польща ослабла і, стомлена війнами, готова була йти на значні поступки. До думки про державний союз з Польщею схилялося навіть вище православне духовенство. Тому гетьман І. Виговський розпочав інтенсивні переговори з Польщею і 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі було заключено трактат про унію України з Польщею і Литвою.

Гадяцький договір був укладений делегаціями України і Польщі, які очолювали з польського боку - К. Беньовський, а з українського - П. Тетеря і Ю. Немирич, якого вважають за справжнього творця цього трактату. Суть договору така: три держави - Польща, Литва та Україна - творять федерацію рівноправних держав, об'єднаних лише персоною короля, якого вибирають суб'єкти федерації. До України, що є вільною і незалежною державою під назвою "Велике князівство Руське", входять три воєводства Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада у ньому належить Національним Зборам, а виконавча - гетьманові, якого українське населення обирає "доживотно", а затверджує король. Князівство Руське діставало свій най­вищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, власний скарб (фінанси), свою монету і армію: 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Війська ні Польщі, ні Литви не мали права ступати на територію України. Щороку гетьман мав подавати королеві реєстр по 100 козаків від кожного полку для надання їм нобілітації, тобто шляхетського звання. В Україні мала бути скасована унія, а римо-католицька і православна релігії визнавали рівноправними. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Нарешті в сфері культурній та просвітній вводили такі новинки: Києво-Могилянська колегія набувала права університету, а середніх та інших шкіл, друкарень мало бути організовано "скільки їх буде треба". Розвиток науки і культури забезпечували введенням свободи друку і слова, навіть у питаннях релігійних.

Українські делегати домагалися залучення до Великого Князівства Русь­кого Волинського, Белзького і Подільського воєводств, але поки що змушені були погодитися на менші вимоги, щоб не зірвати підписання договору.

Водночас, Гадяцький трактат натрапив на різке несприйняття з боку широких народних мас, оскільки всі права одержувала лише провідна верства - шляхта і козацька старшина. Селянство ж знову було приречене на той послух шляхті, який панував до Хмельниччини. Значна частина українського суспільства боялась також, що союз з Польщею поверне назад і національно-релігійні утиски. Тому Гадяцький договір виявився мертвонародженим і не був реалізований.

Хоч і не реалізований, Гадяцький трактат сприяв початку українсько-московської війни. Московський цар звернувся з грамотою до українського народу, оголосив Виговського зрадником і вислав проти нього стотисячну армію під командуванням Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Виговський звернувся з маніфестом до європейських дворів, у якому звинувачував Москву в порушенні Переяславського договору.

Московське військо рушило на Україну, але вже біля Конотопа зупини­лись аж на три місяці. Містечко обороняло 5-тисячне козацьке військо на чолі з ніжинським полковником Г. Гуляницьким. Це дало Виговському змогу провести мобілізацію, організувати відділи найманого війська, отримати допомогу від татар і поляків. У червні місяці армія Виговського рушила виз­воляти з облоги Конотоп. Кривавий бій біля с. Соснівки, що тривав 28-29 червня, закінчився погромом московського війська, лише убитих було понад ЗО тис. В полон потрапили кілька воєвод, серед яких був князь Пожарський, страчений невдовзі татарами. На звістку про загибель цвіту московського дворянства Москву охопила паніка. Царський двір збирався втікати до Ярославля. Чекали, що Виговський рушить з військом на Москву. Гетьман не використав цієї перемоги. На перешкоді стали його незгоди з Запоріжжям і козацькою черню. Вперто трималися московські відділи в Києві. До змови проти гетьмана, яку очолювали ніжинський та ічнянський протопопи Максим Филимонович і Семен Адамович, приєдналися ліво­бережні полковники Т. Цюцюра, В. Золотаренко, Я. Сомко та ін.

Опинившись у такому становищі, Виговський був не в змозі протистояти внутрішнім і зовнішнім ворогам. Рада, що зібралася у Білій Церкві, висло­вилася проти Виговського і обрала гетьманом Юрія Хмельницького. І. Ви­говський добровільно віддав гетьманські клейноди.

Отож, наслідком міжусобиць в період гетьманування Виговського було зростання анархії і руїни. Полки Полтавський, Іракліївський, Миргородський, Прилуцький були розтрощені, міста і села вкрилися бур'яном, а людність була або винищена, або розбіглася, або потрапила до татарської неволі. У людей зник інтерес до громадської справи, всі бажали одного: щоб нарешті настав якийсь спокій. Однак сподіватися на мир і злагоду не було підстав, бо, з одного боку, наступала Москва, а з іншого - не всі полковники були задоволені з постанови білоцерківської ради. Вони мріяли про гетьманську булаву для себе.

Скориставшись розбратом серед козацької старшини, армія Трубецького опанувала  все  Лівобережжя  і  розташувалася  у  Переяславі.   Трубецькой 7

118

Тема 1

Тема!

119

викликав до Переяслава Ю. Хмельницького і, оточивши 40-тисячним війсь­ком козацьку раду, змусив її підтвердити вибір нового гетьмана. У жовтні 1659 р. Трубецькой під виглядом "Березневих статей Б. Хмельницького" нав'язав Юрасю фальшивку, сфабриковану у московських канцеляріях, яка стала новим московсько-українським договором. У ньому про гетьмана і козаків говорили уже, як про підданих московського царя. Гетьмана не можна було усунути без згоди царя. Царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві і Умані й утримуватися коштом місцевого населення. Декілька полковників, у тому числі Гуляницького, Ждановича, було усунуто від влади, а сім'я Виговського мала бути видана Москві (брата Данила закатували по дорозі в Москву, а двох інших братів і полковника Нечая заморозили в неволі у Сибіру). Однак Переяславський договір 1659 р. протривав усього один рік. Трагедія полягала в іншому, цей сфальсифікований документ був єдиним офіційним текстом т. зв. "Бе­резневих статей Б. Хмельницького " і на нього орієнтувалися згодом усі геть­мани.

Влітку 1660 р. 20-тисячне московське військо разом з 20-ти тисячним корпусом Т. Цюцюри рушили проти 32-тисячної польської армії. Однак польський гетьман Ю. Любомирський спочатку оточив разом з 30-тисячною ордою військо Шереметьєва під Чудновом, а з часом схилив до миру укра­їнське військо. Майже все військо Шереметьєва і він сам потрапили у та­тарський полон. Погром був для Москви не менш страшний, ніж конотопсь­кий. Але тепер вже польська сторона, у зв'язку з внутрішніми проблемами, не змогла розвинути свого успіху.

Після цього ситуація на Україні ще більше ускладнилася. Правобережжя, яке безпосередньо межувало з Польщею і постійно зазнавало її ударів, визнало Чуднівську угоду, а Лівобережжя не сприйняло цієї угоди. З цієї причини Лівобережжя згуртувалося навколо переяславського полковника Якима Сомка, якого було проголошено наказним гетьманом Лівобережної України.

Отже, Україна фактично була розчленована на дві половини, які про­тистояли між собою. Але навіть у кожній з них не було внутрішньої єдності.

Становище на Лівобережжі значно ускладнювалося загостренням супе­речностей між козацькою старшиною і черню. Сторону черні підтримали міщани і запорожці. На цьому антагонізмі дуже зручно грали різні демагоги, серед яких виділявся Іван Брюховецький. Брюховецький очолив опозицію черні проти нового гетьмана, що і дало змогу йому у червні 1663 р. змінити на цій посаді Сомка.

Ситуація на Правобережжі була непевна і сумна. Тут також панували анархія, боротьба егоїстичних інтересів. Численні народні повстання розхитували і без того нестійке становище Ю. Хмельницького. У цій політич­ної боротьбі з'являється конкурент Ю. Хмельницького - Павло Тетеря-Моржковський. В 1663 р. він переконує Юрія зректися гетьманської булави і

той стрижеться в ченці під іменем Гедеона. На місце Юрася козацька рада в Чигирині обирає П. Тетерю і польський король затверджує його.

Тому, обранням Брюховецького і Тетері відповідно лівобережним і правобережним гетьманами був фактично закріплений розкол українських земель. Однак Польща не хотіла задовольнитися лише Правобережжям, і наприкінці 1663 р. розпочала наступ на Лівобережжя. На боці польської армії виступили такі видатні полковники, як І. Богун, Г. Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін. Польські війська успішно дійшли аж до Глухова, що на укра­їнсько-московському кордоні. Тим часом гетьман Брюховецький з'єднавшись біля Батурина з військом князя Ромодановського, рушив під Глухів. Король, хоч і отримав допомогу від литовського гетьмана, не наважився вступити в бій і почав відступати на Литву.

Паралельно з діями поляків на Чернігівщині П. Тетеря завойовував Полтавщину. Проте, на звістку про відступ короля і народні повстання на Правобережжі, також поспішив повернутися назад за Дніпро. Тут повстання було у розпалі. Тетеря найжорстокішими заходами придушив повстання. Він скористався загальним безладом, спричиненим війною і повстанням, і роз­правився також з І. Виговським, якого підозрював у бажанні повернути собі назад булаву. Змовившись з начальником польського відділу, полковником Маховським, Тетеря запросив Виговського у Корсунь нібито на нараду, а потім звинуватив у зраді і розстріляв.

Підступні справи не зміцнили становище П. Тетері, адже Брюховецький, витіснивши останні польсько-українські війська з Лівобережжя, переніс військові дії на правий берег Дніпра і рушив на Чигирин. Тут на допомогу Тетері прийшов відомий кат українського народу С. Чарнецький, який наказав руйнувати до тла міста і села, а всіх українців - знищувати. Саме тоді він поглумився над останками славного гетьмана Б. Хмельницького і його сина Тимоша. За намовою П. Тетері, Чарнецький арештував і заслав до Прусії новообраного митрополита Тукальського, архімандрита Гедеона (Юрія Хмельницького) і полковника Г. Гуляницького. Сяк-так втихоми­ривши Україну, Чарнецький поїхав до Варшави на сейм, але по дорозі несподівано помер. Його смерть знову пожвавила повстанський рух, однак він не мав спільної мети і був приречений на поразку. Не досяг значних успіхів і гетьман Брюховецький. На Правобережжі від Дніпра до Дністра продовжувалася лише дрібна партизанська війна.

Саме в момент найбільшого безладдя й упадку з'явився діяч, який стояв на голову вище від своїх сучасників, який надихнув у них віру за своє діло, вказав їм вищу мету і зробив героїчне зусилля вирвати Україну з лещат анар­хії, з'єднати її розірвані частини й створити самостійну Українську Державу -йдеться про Петра Дорошенка.

Новий гетьман на Правобережжі був обраний у січні 1666 р. Його добре знали у козацькому середовищі, насамперед як внука славного гетьмана Михайла Дорошенка і бойового соратника Б. Хмельницького. 120

Тема!

Тема!

121

Дорошенко ставив за мету звільнити Україну від московської та поль­ської влади і об'єднати її. Для досягнення цієї мети він вбачав союз з Туреччиною та Кримом. Звичайно, ці союзники, які традиційно дорого обхо­дилися українському народові, мали негативний вплив на політичні плани Дорошенка.

У той час, коли на Правобережжі П. Дорошенко робив перші кроки задля зміцнення своєї влади і заспокоєння краю, на Лівобережжі Брюхо-вецький остаточно зрадив інтереси України. У вересні 1665 р. він перший з українських гетьманів приїхав до Москви. Там за боярський титул, великі маєтності і шлюб з дочкою Долгорукого фактично продає давні права і вольності України Московській державі. Укладені ним у жовтні 1665 р. так звані "Московські статті" передбачали передання в руки мос­ковських воєвод безпосереднього керівництва військово-адміністратив­ним та фінансово-господарським життям на Лівобережній Україні, збіль­шення московського війська, яке мала утримувати Україна. Збирання по­датків переходило до рук царських урядовців, що було прямим порушенням "Березневих статей". Велике невдоволення спричинило й те, що відтепер київський митрополит мав підпорядкуватися Московському патріархатові. Українські міста і села оголошували володіннями мос­ковських монархів.

Повернувшись з Москви в Україну, І. Брюховецький відчув, що своїм поступництвом відвернув від себе навіть недавніх прихильників з числа старшини і вищого духовенства. Згодом, коли в Україні з'явилися московські воєводи з військом, яке треба було годувати, коли московські урядовці склали реєстр населення і почали здирати з нього податки для московського царя, то проти зрадника Брюховецького повстала і маса військової черні, і навіть Запоріжжя, яке до цього часу вірно підтримувало свого кошового отамана.

Цю зміну настроїв супроти Брюховецького вирішив використати Доро­шенко. Однак спочатку йому треба було укріпитися на Правобережній Україні. Дорошенко поспішав, бо знав про польсько-московські переговори в селі Андрусові і про намір московського уряду зректися претензій до Правобережної України. Він вирішив ударити по Польщі, щоб та зі свого боку теж зреклася Правобережжя, і цим поставити обидві сторони в Андрусові перед фактом унезалежнення цієї частини України. Приховуючи свої справжні плани від поляків, Дорошенко залучив собі на допомогу 30-тисячну татарську орду і в грудні 1666 р. біля Брацлава знищив 6-тисячний відділ полковника Маховського. За цих умов погром означав для Польщі те саме, що Жовті Води і Корсунь у 1648 р., а для Дорошенка це був початок відкритого розриву з Польщею.

Ситуація на Правобережжі прискорила підписання Андрусівського перемир'я (13 січня 1667 р.). На підставі цього договору Польща і Москва встановлювали мирні відносини на 13 років. Лівобережна Україна залиша-

лась під протекторатом Москви, Правобережжя - під Польщею. Київ через два роки теж мав відійти до Польщі. Запоріжжя залишалося під спільною зверхністю.

Побачивши, що і Москва, і Польща не можуть погодитись з самостійним існуванням України, Дорошенко робить ставку на Туреччину. Однак до пори до часу приховує свої справжні наміри і налагоджує різносторонні дипло­матичні контакти, вичікуючи слушного часу. Його найближчим соратником стає митрополит Й. Тукальський, який визволився з трирічної неволі і оселився в Чигирині. Характерно, що народ, як Правобережжя, так і Лівобе­режжя, незважаючи на скритність планів Дорошенка, розумів його кінцеві наміри і тому популярність гетьмана росла в обох частинах України.

На початку 1668 р. гетьман провів у Чигирині раду, на якій було прийнято рішення не піддаватися ні польському королю, ні московському цареві, а прийняти протекцію султана. На початку літа 1668 р. Дорошенко з'явився на Лівобережній Україні і пішов назустріч Брюховецькому, пропонуючи тому зректися булави. Той вагався, але коли Дорошенко наблизився до табору Брюховецького під Опішнею, козаки самі вирішили справу: Брюховецького буквально розтерзали, а Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Це сталося 8 червня 1668 р. і було моментом найбільшого тріумфу Петра Дорошенка.

Та згодом з'ясувалося, що становище Дорошенка не було міцним. З одного боку наступало московське військо, а з іншого - поляки. Відступилася від Дорошенка і старшина Сіверщини, побоюючись московської помсти. Однак найбільшого удару Дорошенкові завдали запорожці, які висунули нового претендента на гетьманство - писаря Петра Суховія, і татари, які підтримали кандидата запорожців. Боротьба з Суховієм затяглася більш як на рік, і Лівобережна Україна була для Дорошенка втрачена, хоч деякі полки трималися аж до весни 1670 р. Відтоді розвиток Лівобережної та Право­бережної України пішов окремим для кожної з них шляхом.

Покинутий соратниками і союзниками Дорошенко влітку 1668 р. йде на тісніші контакти з Портою, однак це лише обмежує його популярність в народі.

Невдачею закінчилась і спроба Дорошенка порозумітися з Польщею восени 1669 р., під час коронації короля Михайла Вишневецького. Гетьман вимагав повної автономії для України в дусі Гадяцького трактату. Одначе влітку 1670 р. на переговори прибув М. Ханенко, який просив автономії лише для козаків. Польський уряд затвердив гетьмана Ханенка 2 вересня 1670 р. Для Дорошенка це означало цілковитий розрив з Польщею, але зате знову зросла його популярність серед козаків. Козацька рада в Корсуні 1671 р. підтвердила свою повну довіру гетьманові. Дорошенко почав готуватися до рішучої боротьби з Польщею. Він звернувся по допомогу до курфюрста Бранденбургського, до Москви, до лівобережного гетьмана Многогрішного, навіть до С. Разіна, але реальну допомогу надала лише Туреччина. Отри­мавши допомогу, Дорошенко почав відвойовувати Поділля, розгромивши

122

Тема 7

Тема 7

123

кількатисячний корпус Лужецького і Ханенка, і під фортецею Кам'янець з'єднався з військом султана Магомета IV. Після трьох тижнів облоги Кам'янець капітулював. Водночас козацькі і татарські відділи завойовували Галичину. На початку вересня вони взяли в облогу Львів. Польські війська відступили на захід і скоро прибули посли від короля Михайла з пропозицією миру. Почалися переговори. Львів відбувся контрибуцією.

З 5 жовтня 1672 р. умови миру були узгоджені і султан, який стояв під Бучачем, прийняв їх. Відповідно до Бучацького мирного договору Польща зреклася прав на Поділля, яке стало турецькою провінцією, і козацьку Україну, що стала самостійною державою під турецьким протекторатом. Польща зобов'язалася вивести свої загони з Білої Церкви та інших фортець і платити Туреччині щорічну контрибуцію. Такі були пункти Бучацької угоди, найганебнішої, як вважають історики, за цілу історію Польщі.

Дорошенко був розчарований таким наслідком війни. Поділля і частина Галичини з Чортковом і Ягольницею стали турецькою провінцією. Доро­шенко дістав зруйновані Брацлавщину і Київщину, звідки населення втікало на Лівобережжя. Український народ проклинав свого колишнього улюблен­ця, вважаючи його винуватцем усіх своїх бід. Крім того, Польща і не збиралася виводити свої залоги з фортець та Білої Церкви, готуючись до реваншу. Дорошенко був дуже невдоволений турецькою протекцією, але козацька рада на початку 1673 р. ухвалила не відступати від турецького султана, бо "тепер крім султана нікуди дітись".

Тим часом ситуація склалася сприятливо для Польщі. У Криму лютувала епідемія. Молдавія і Волощина перейшли на бік поляків. Дорошенко тримався України, щоб відвести від неї нову війну. 11 листопада 1673 р. Ян Собеський розбив під Хотином передову турецьку армію і взяв фортецю. Ця блискуча перемога проклала шлях Собеському до королівської корони, після смерті короля Михайла Вишневецького.

Зайнятість Польщі і Туреччини війною були використані Москвою для наступу на Правобережжя. Спільно з полками Лівобережного гетьмана І. Самойловича, який мріяв стати гетьманом усієї України, московське військо наприкінці січня 1674 р. перейшло Дніпро і почало наступ. 17 січня Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду, яка проголосила його гетьманом всієї України. У червні війська Самойловича і Ромодановського обложили Дорошенка в Чигирині, але двотижнева облога закінчилася для них невдачею. За цей час на допомогу Дорошенкові прийшов турецький султан і кримський хан Селім-Гірей. Почувши про наближення хана, Самойлович і Ромодановський спалили Черкаси і втекли на лівий берег Дніпра, а турки і татари разом з Дорошенком заходилися повертати Правобережжя знову під владу чигиринського гетьмана. Невдовзі турки і татари відправились додому, залишивши Дорошенка приборкувати непокірних українців, і він, роздратований переходом багатьох своїх підданих на сторону Самойловича, робив це з особливою жорстокістю.

Ще раз Правобережна Україна повернулася під владу Дорошенка. Однак це вже була напівпустеля, зруйнована, спалена, засіяна людськими кістками, її руйнацію довершив король Ян Собеський, який восени вторгся на Брацлавщину і знищив чимало міст і людей. На зміну колишній популярності Дорошенка в масах, прийшла велика ненависть до нього як винуватця цієї руїни. Його залишали близькі друзі, навіть родичі, зневірившись в правиль­ності політики, яку він проводив. Перестали з ним рахуватися і колишні союзники - Туреччина і Крим.

Всіма покинутий, розчарований і зневірений у турецькій політиці, Дорошенко вирішив зректися гетьманської булави. За посередництвом Сірка він передав її козацькій раді в Чигирині, щоб не віддавати Самойловичу, і присягнув на вірність цареві. Після того Дорошенко вислав свої гетьманські клейноди і прапори до Москви, де їх з тріумфом волочили по вулицях і склали до ніг царя. Однак, цар вимагав складення Дорошенком присяги у присутності Самойловича і Ромодановського. Той не хотів робити цього і цар скерував 30-тисячну армію на Чигирин. Після короткого бою Дорошенко, у якого залишилось всього 2 тис. осіб, капітулював і 19 вересня здав своє гетьманство Самойловичу і Ромодановському. Своє життя, яке закінчувалося так трагічно, гетьман доживав у почесному московському засланні, спочатку як воєвода у В'ятці, а згодом у подарованому йому селі Ярополчі під Москвою. Помер Дорошенко у 1698 р. Зійшов з арени політичної боротьби видатний діяч, який вичерпав усі сили задля втілення високого ідеалу -створення об'єднаної і самостійної Української Держави.

Дорошенко зазнав поразки, але польсько-турецька-московська боротьба за Правобережжя не вщухала. Цього разу турки витягнули з в'язниці ченця Гедеона (Ю. Хмельницького). З нього зняли чернечу гідність і проголосили князем Правобережної України. Восени 1677 р. Ю. Хмельницький з татарсь­кою залогою прибув на Поділля і розташувався в Немирові, розсилаючи свої універсали з вимогою визнання його як гетьмана. Це викликало тривогу у Москви, які послали військо в Чигирин і почали спішно його укріплювати. У серпні 1677 р. велика турецько-татарська армія, при якій був і Ю. Хмель­ницький, взяло в облогу Чигирин, але здобутії його не змогла.

Однак і в Москві, і в Україні розуміли, що турки повторюють спробу заволодіти давньою гетьманською столицею. Щоправда, московський уряд не хотів витрачати кошти на її оборону, плануючи зруйнувати Чигирин, а Чигиринщину зробити нейтральною зоною. Але в Україні рішуче виступили проти такого плану Москви. Тому Москва змушена була відступити і вислати до Чигирина свіжі сили під проводом воєводи Ржевського. Оборонні споруди зводилися під командою Патріка Гордона, який залишив надзвичайно цінні записи про оборону Чигирина.

У липні 1678 р. турецькі війська знову облягли місто. Відбувалися артилерійські обстріли, штурми, підкопи і висадження в повітря укріплень Чигирина.  Під час генерального штурму  15 липня був  вбитий воєвода

т

124

Тема 7

Ржевський і командування взяв на себе П. Гордон. Фортеця протрималася ще тиждень, але допомоги від царських військ Ромодановського, який перебував зовсім поряд, так і не отримала. Тоді Гордон вивів військо з фортеці і пробився з оточення, фортеця була підірвана, поховавши під руїнами близько 4 тис. турків. З великими втратами українсько-московське військо ЗО серпня переправилося на лівий берег. Чигирин було втрачено. Це справило гнітюче враження на українське суспільство, яке сприйняло упадок і зруйнування Чигирина як загибель правобережної козацької України.

Відступивши з України, турки залишили в Немирові Юрася Хмельниць­кого, під владою якого була південна та середня Київщина і східне Поділля -зруйновані і майже обезлюднені. Сяк-так освоївшись, Ю. Хмельницький почав робити спроби підпорядкування собі Лівобережжя. Наприкінці 1678 -початку 1679 рр. його люди з допомогою татар кілька разів спустошували міста і села Лубенського, Ніжинського та Київського полків. Водночас досить багато втікачів з Правобережної України на заклик Ю. Хмель­ницького повернулися на старі місця. Це викликало велике незадоволення у Самойловича. Тому весною 1679 р. він вирядив свого сина Семена на чолі з козацьким військом на Правобережжя. Семен Самойлович здобув і зруйнував Ржишів, Корсунь, Жаботин і взагалі всі міста, де ще було якесь населення, а людей силою погнав назад на Лівобережжя.

Тепер у Ю. Хмельницького залишилося лише Поділля, яке він намагався заселити переселенцями з Молдавії та інших місць. Але поводився зі своїми підданими так жорстоко і так немилосердно здирав з них податки, що вони почували себе, як у найтяжчому рабстві. Нарешті, у своїй жорстокості він переступив межу, і самі турки восени 1681 р. в Кам'янці стратили його. Так закінчилася політична кар'єра нещасного нащадка славного гетьмана Укра­їни.

Ліквідувавши "князя України", турки передали його володіння молдавсь­кому воєводі Іванові Дуці і той почав колонізувати пустку, закликаючи переселенців звідусіль.

Отже, всі супротивники, які брали участь у боротьбі за Правобережну Україну, були виснажені багаторічними війнами і походами. Вони прагнули хоча б короткочасного замирення. Першими підписали мир в Журавно турки і поляки у 1676 р., за яким Польща знову ж зреклася Поділля і Правобережжя за винятком північної Київщини. У 1681 р. підписали угоди між собою Москва та Туреччина, з часом Польща та Москва. На підставі "Вічного миру" між Москвою і Польщею (1686) Київ знову відійшов до Лівобережжя. Згідно з договором, підписаним у Бахчисараї на 20 років, ані Москва, ані Туреччина, а ні Крим не мали права протягом цього часу заселяти простори між річками Бугом та Дністром: ця область мала залишатися безлюдною. Таким був тимчасовий кінець довголітньої боротьби за Правобережну Україну. В самому серці України, де був осередок держави Б. Хмельницького, тепер була пустеля.

Темаї___________________________________________________________125

 

21