yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.        Обмеження автономії України в складі Московської держави. Гетьманщина

История Украины и её государственности

2.        Обмеження автономії України в складі Московської держави. Гетьманщина

Лівобережжя, починаючи з кінця 60-х років XVII ст., пішло іншим шляхом. Як вже зазначалося, П. Дорошенко, об'єднавши на короткий час Правобережжя і Лівобережжя у 1668 р., змушений був під тиском обставин повернутися до Чигирина. Замість себе він залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Многогрішного.

Залишений без відповідальної допомоги Дорошенка, побоюючись помсти московських військ над населенням, Д. Многогрішний піддався на вмовляння промосковської партії, яку очолював архієпископ чернігівський Лазар Баранович, і вступив у переговори з Москвою.

Всередині березня 1669 р. в присутності царських послів у м. Глухові відбулася козацька рада, на якій Д. Многогрішний був обраний гетьманом. Там же був складений договір у 27 пунктах, відомий під назвою "Глухівських статей". Договір в основному нагадував "Березневі статті Б. Хмельницького", але значно обмежував "права і вольності" України: царські воєводи зали­шалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі і Острі, не маючи, щоправда, права втручатися в справи місцевої адміністрації; реєстр козаків порівняно з "березневими статтями" зменшувався вдвічі - до 30 тис; гетьман не мав права входити у зносини з іноземними державами.

Однак, "Глухівські статті" все ж таки були кроком вперед, порівняно з "Московськими статтями" І. Брюховецького; вони забезпечили автономію Лівобережної України, причому договір був укладений між двома державами, і в цьому велика заслуга Дем'яна Многогрішного. Прийняття "Глухівських статей" зміцнило авторитет і становище Д. Многогрішного. Під його булаву вступили полки Прилуцький і Переяславський. Замирився з ним і П. Дорошенко, бо вони були однодумцями в політичних справах.

Закріпивши за собою гетьманську булаву, Многогрішний у 1670 р. остаточно підкорив собі Лівобережжя, а гетьманську столицю переніс у місто Батурин.

Однак недовго гетьманська булава була в руках Д. Многогрішного. Од­нією з причин його скорого падіння став характер гетьмана: самовладність, різ­кість, відкритість, нещадна боротьба проти непокірної старшини. Проти геть­мана почали організовувати змови, посипались доноси у Москву. Головним змістом доносів стало звинувачення гетьмана у зраді, спробі підняти пов­стання, якщо цар віддасть Київ полякам, і підпорядкуватися з Лівобережжям султанові, у зносинах з гетьманом П. Дорошенком. Старшини виступили з про­позицією схопити гетьмана й відвезти його на суд до царя. Москва погодилася.

Використовуючи згоду Москви, в ніч з 12 на 13 березня 1672 р. група старшин (Забіла, Домонтович, Самойлович, Мокрієвич, Райча, Рославець, Уманець), порозумівшись з начальником стрілецької залоги, схопила сонного гетьмана і відправила з Батурина до Москви. 126

Тема!

Тема!

127

У Москві з допомогою тортур Д. Многогрішний визнав свої зв'язки з П. Дорошенком, однак заперечував зраду і всі звинувачення. До суду притягли також брата Д. Многогрішного Василя, генерального осавула Грабовича і полковника Гвинтовку, який відрікся від гетьмана. За козацьким звичаєм суд мав судити гетьмана у Батурині. Але старшина боялася народних заворушень і його судили в Москві. Д. Многогрішний та його брат були засуджені на смерть, але перед самим виконанням вироку на майдан був принесений указ про помилування і заслання на вічну каторгу до Сибіру разом з родиною. У Сибіру Д. Многогрішний провів довгі роки страшного заслання, де і помер.

Після усунення Д. Многогрішного на Лівобережжі три місяці правила старшинська олігархія - Забіла, Самойлович і Домонтович. Старшина прагнула обмежити владу наступного гетьмана і свої вимоги втілила на Раді в Козачій Діброві біля Путивля в червні 1672 р. На Раді були прийняті статті з 10 пунктів, які властиво доповнювали "Глухівські статті" 1669 р., але обмежували гетьманську владу. Гетьманом був обраний військовий суддя Іван Самойлович - один з учасників змови проти Д. Многогрішного.

Гетьман І. Самойлович у соціальних питаннях проводив політику стар­шинської верстви, надаючи українській державності аристократичного характеру. Він, зокрема, перестав збирати Загальну раду, щоб не допустити до вирішення важливих питань козацької маси, а всі державні справи вирішував з Радою старшин. При ньому була створена т. зв. гетьманська гвардія - інститут "бунчукових товаришів" (з 1685 р.). Це була військова старшина, яка не мала якоїсь певної посади, а перебувала біля гетьмана для його особливих доручень. Згодом з її числа призначили високих посадових осіб козацької адміністрації, в тому числі й генеральну старшину.

Йдучи назустріч козацькій старшині в питаннях соціальних, І. Самойло­вич як представник держави умів зберегти незалежність і авторитет і своєю волею вирішував справи, які вважав за доцільні для блага держави. Наприк­лад, усупереч волі старшини він і далі тримав наймане військо для забез­печення порядку в країні; ввів різні види нових податків, і утримував їх, незважаючи на незадоволення оподаткованих. За його правління, яке тривало 15 років, остаточно сформувалася гетьманська держава з авторитарним характером правління.

І. Самойлович не обмежував свою державницьку діяльність одним Ліво­бережжям. Він намагався об'єднати всі козацькі землі і дуже енергійно виступив проти Запоріжжя, що прагнуло здобути політичну самостійність. У 1674 р. свою владу йому передав призначений поляками гетьман М. Ха-ненко, а в 1676 р. - сам П. Дорошенко. Після того Самойлович став імену­ватися "гетьманом обох сторін Дніпра". Однак його влада над Правобе­режжям була суто номінальною.

У цей час посилюються розходження І. Самойловича з московським урядом. Річ у тому, що після перемоги над турками Яна Собеського під

Віднем, польський король почав формувати антитурецьку коаліцію до якої схилялася і Москва. Самойлович різко виступив проти миру з Польщею, вважаючи що це закріпить поділ України і об'єднання її стане неможливим. Він також не хотів остаточної ліквідації Кримського ханства, оскільки тоді українські землі опинились би в оточенні московських володінь і втратили б самостійність, що, зрештою, і підтвердилося у 1775 р. Своїми активними протестами Самойловичу вдалося зірвати польсько-московські переговори в 1684 р. Але всупереч бажанням гетьмана, Москва і Польща все-таки прийшла до порозуміння і весною 1686 р. підписали "Вічний мир" і взаємний союз проти Туреччини і Криму. На підставі цього миру Польща назавжди зреклася Лівобережної України, а на правому березі уступила цареві Київ з околицею. Правобережжя польський уряд зобов'язувався поки що не відновляти й не заселяти, а остаточне вирішення цього питання відкладали.

Дізнавшись про умови миру, Самойлович відкрито виявив своє неза­доволення цареві, чим поклав початок ліквідації автономії України. Водночас Самойлович ще й сам доклав рук до знищення однієї з головних основ української автономії, допомігши підпорядкувати українську православну церкву московській патріархії. Зокрема, 20 червня 1685 р. в Києві новим митрополитом був обраний родич Самойловича князь Гедеон Чет-вертинський, єпископ луцький, який восени того ж року був висвячений у Москві патріархом Йоакимом. Для України це був важкий удар, оскільки вона втрачала прапор визвольних змагань, на зміну українському право­слав'ю почало впроваджуватися московське, що сприяло втраті українцями національної самобутності.

Отже, невдоволення І. Самойловичем серед громадськості зростало. Потрібний був лише привід, щоб усунути його від гетьманства. І такий привід знайшовся. Ним став невдалий похід московського і українського війська на чолі з князем Голіциним - фаворитом царівни Софії і гетьманом І. Самойловичем у Крим в 1687 р. На гетьмана був посланий донос, підпи­саний представниками старшини: Кочубеєм, Лизогубом, Забілою та ін. Самойлович був заарештований і засланий до Тобольська, а його сина Гри­горія після тортур стратили в Сєвську. 27 липня 1687 р. було скликано Військову Раду над р. Коломаком, яка обрала на гетьмана генерального осавула Івана Мазепу і ухвалила Коломацькі статті договору з Москвою.

 

22