yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->ЗНИЩЕННЯ РОСІЙСЬКИМ САМОДЕРЖАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

История Украины и её государственности

ЗНИЩЕННЯ РОСІЙСЬКИМ САМОДЕРЖАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Пропонована тема дає можливість зрозуміти суть подій XVIII ст., які розкривають трагічну сторінку історії України - періоду, коли після антимосковського виступу І. Мазепи російські самодержавці крок за кроком привласнювали українські землі. До кінця XVIII ст. усі автономні регіони України - Гетьманщина, Слобожанщина і Запорізька Січ - втратили статус автономії, перетворившись у рядові провінції безмежних просторів Росій­ської імперії.

1.  Наступ російського царизму на автономні права Гетьманщини і Слобожанщини

Невдала спроба гетьмана І.С. Мазепи вирвати Україну з московських пут дорого коштувала українському народові. Російський цар Петро І (1682-1725), який до цього часу принаймні робив вигляд, що шанує українську автономію, тепер серйозно взявся за втілення своєї мети - "прибрати Україну до рук".

Свій план він втілював, не форсуючи подій, крок за кроком, знищуючи всі ознаки української державності. Він систематично і послідовно ослаблю­вав Україну, ведучи тут свого роду політику геноциду: фізично знищуючи населення, грабуючи його матеріальні та природні ресурси, викачуючи з нього інтелектуальні сили. Здійснити задумане до кінця Петру І не судилося, але "успіхів" на цьому поприщі він досяг значних.

Передусім Петро І взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Вже під час виборів нового гетьмана лівобережної України царський уряд почав нав'язувати свою волю. Слід зазначити, що до Глухова на цю "процедуру" з'їхалося небагато старшини. Усі хотіли вручити гетьманську булаву черні­гівському полковнику Павлу Полуботку, як людині досить авторитетній у козацькому середовищі. Але заявивши, що з Полуботка може вийти новий Мазепа, Петро І наказав обрати гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського, людину вже старшу й тихої, лагідної вдачі.

Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові "статті" (тобто відновити договір між Україною і Московською державою), але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився покірний московському престолу український гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини; щоб козаки в походах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів; віддати українському урядові гармати, забрані в Батурині та інших містах, щоб московські воєводи не втручалися до внутрішнього правління в Україні; не обтяжувати українське населення постоями московських військ і т.ін. У відповідь І. Скоропадський отримав "Решительньїй указ" царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. Новим у стосунках між Україною і Росією було й те, що в 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмайлова, який мав таємну інструкцію стежити за інакомислячими українцями, не допускати будь-якої їх самостійності. Гетьманська резиденція переносилася в Глухів теж з певною метою: він розташовувався на московському кордоні, де постійно перебували два російські полки, які підпорядковувались царському воєводі, тобто це давало можливість царю повністю контролювати дії українського гетьмана і тримати під наглядом "український сепаратизм".

Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар цілком ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначав одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше - цар сам призначав полковників і, як правило, росіян або інших чужинців: німців, сербів тощо. Вони поводили себе зовсім незалежно від гетьмана, ігнорували місцеву українську владу, грабували і тероризували українське населення на свій розсуд, самовільно захоплювали землі й маєтки разом з населенням, визначаючи там жорстокі кріпосницькі порядки. Гетьманська ж влада була безсила захистити інтереси свого народу.

Другий напрям політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні його населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганяли на далеку північ на важкі примусові роботи, такі як копання каналів, будування міст і оборонних споруд. До цих акцій, зазвичай, залучали десятки тисяч найбільш фізично витривалих і економічно забезпечених рядових козаків, селян та міщан. Додому ж поверталось лишень 30-60% усіх мобілізованих, решта гинули від важких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду.

Третій аспект колонізаторської політики російського царизму стосувався ділянки економічного життя. Ця політика мала за мету зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і перетворити її в російську колонію, у ринок збуту молодої російської індустрії. Дедалі частіше українським купцям забороняли  займатися  зовнішньою  торгівлею,  запроваджували  державну монополію на виробництво і продаж багатьох товарів. Уводили закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекупо­вувати товари лише у російських купців. Московські чиновники наперед виз­начали ярмарки і, передусім, порти в Росії, де могли торгувати купці з України. До того ж, цар, який загалом позитивно ставився до будь-якої підприємницької діяльності, значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля в Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Застосовували до України й інші економічні санкції. Зокрема, російський уряд прагнув збувати на українських землях лише мідні гроші, для того, щоб в обігу населення Росії залишались золоті та срібні монети і якомога більше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багаточисленні постої російської армії. Справа в тому, що її перебування на Україні повинно було забезпе­чувати місцеве населення, яке безкоштовно надавало їй приміщення, харчі, тяглову силу та ще й платило високі податки. Наприклад, тільки з Лівобе­режжя в царську скарбницю у 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб, а в 1724 р. - вже 241,3 тис. крб. Отже, наведені факти незаперечно свідчать про те, що російське самодержавство прагнуло зруйнувати Україну як самостійний економічний організм і перетворити її в російську колонію, що в кінцевому підсумку вело до занепаду України.

Сила царської влади також була спрямована проти української культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилася сфера вживання української мови, у першу чергу в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, було взято курс на русифікацію освіти, українська церква потрапила під опіку московської патріархії. Зокрема, у 1720 р. царський указ забороняв українським друкарням друкувати книжки, текст яких відрізнявся від московських та петербурзьких видань. Фактично була заборона друкувати книги українською мовою. В роки царювання Петра І склалася сумна традиція для України, коли інтелектуальну еліту українців почали насильно забирати до Росії. Така політика сприяла перетворенню України у нижчу культурну провінцію російської імперії.

Отож, становище гетьмана І. Скоропадського було дуже складним. Але навіть за цих умов він намагався дещо зробити для України, прагнув захистити тих українців, які поверталися з еміграції і потрапляли в жорстокі руки царя. Однак гетьман був надто м'якою людиною, щоб стати в тверду опозицію до центральної влади. Та й Петро І, який на людях поводився з гетьманом досить чемно, на практиці не враховував його прохань, вперто і послідовно проводячи експансіоністську політику щодо України. Відчувався і вплив на гетьмана з боку старшини, особливо його родичів, які прагнули використати це становище у власних інтересах, менш за все дбаючи про Україну. Все це підривало авторитет і так не міцної гетьманської влади і було хитро використано Петром І для дальшого наступу на українську автономію. Відомо, що І. Скоропадський досить часто їздив до Москви і Петербурга, щоб особисто клопотати за ті чи інші інтереси українського населення. Весною 1722 р. він черговий раз виїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. в Україні т. зв. Малоросійської колегії. Складалася вона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, але очолював її представник центральної влади -московський бригадир Вельямінов, який і став правити Гетьманщиною. Тим самим Петро І позбавив гетьмана й тієї куцої влади, яку він ще й досі мав. Такого удару старий гетьман пережити не зміг. Повернувшись на Україну, І. Скоропадський через кілька днів помер - 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722 - 1723).

Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І. Скоропадського і зарекомендував себе рішучим захисником і оборонцем автономних прав Гетьманщини. Він користувався великим авторитетом серед старшини, і до певної міри й серед рядового козацтва. Але річ у тім, що із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині по суті виникло двовладдя: з одного боку, формально влада перейшла до Генеральної Військової Канцелярії на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком, а з іншого - реальна сила опинилася в руках російського бригадира Вельямінова і Малоросійської колегії. Спроби старшини домогтися виборів нового геть­мана результатів не дали: неодноразові спроби козацьких послів залишились без відповіді. Лише літом 1723 р. цар спромігся відповісти на це запитання, заявивши, що з часів "першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани виявили себе зрадниками" і тому справа вибо­рів нового гетьмана відкладається доти, поки царський уряд не підшукає на цю посаду відповідну особу. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. Слід зазначити, що в цей момент в Україні перебували додатково ще вісім драгунських полків. Полуботок й старшина протестує, але марно.

З самого початку між П. Полуботком і Вельяміновим виникли непри­миренні суперечності. Вельямінов поводився як справжній господар України і до наказного гетьмана ставився як до підлеглого. Павло Полуботок чітко усвідомлював, проти кого він веде боротьбу і до чого це може призвести, але інтереси України для нього були вищі. Тому він раз за разом нагадував Петру І про статті Б. Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями й самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Щоб зменшити втручання Малоросійської колегії в судові справи, П. Полуботок здійснив реформу суду, зробивши генеральний суд колегіальним. Він суворими наказами вимагав від провінційних судів, щоб не було хабарництва й тяганини, встановив точний порядок судової апеляції й погрожував суворим покаранням старшині за зловживання й утиск над населенням. Тим самим фактично перейняв владу в Малоросійської колегії. Але це ще більше розлютило царя, і він вирішив довести справу знищення українського  самоврядування  до  кінця.  За його  наказом Малоросійська колегія розробила план як позбутися П. Полуботка.

З серпня 1723 р. П. Полуботок разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Савичем прибувають до Петербурга, де подають чергову "челобитну", у якій ставлять питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє в Україну майора Рум'янцева -для збору "компромату" проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. П. Полуботок, І. Черниш, С. Савич, а також кілька старшин, що їх супроводжували, були заарештовані просто на вулиці. Після цього арешти стали проводитись по усій Україні: до російської столиці доставлено миргородського полковника Данила Апостола, генерального бун­чужного Жураковського та інших старшин. Основними пунктами звинува­чення були відносини П. Полуботка з Пилипом Орликом, а також відправлен­ня в Україну інструкції, як себе поводити під час місії Рум'янцева. Врешті-решт виявилося, що прямих доказів проти Павла Полуботка немає, тоді було пред'явлено інше звинувачення - державна зрада. Полуботок був закато­ваний у Петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Щасливішою була доля заарештованої старшини - із в'язниці їх звільнила смерть російського імператора на початку 1725 року.

Так закінчився останній погром української старшини з її автоно-містичними домаганнями. Після цього настало затишшя. На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Так, Військову Генеральну Канцелярію очолили полтавський полковник Іван Левенець, глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників - росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія разом з покірними українськими старшинами, а податки грішми і натурою почав збирати Вельямінов і направляти до Москви, збільшуючи їх з кожним роком і вигадуючи щоразу нові.

Після цього доля України залежала від змін на Російському престолі. Залежно від політичних симпатій уряду гетьманство в Україні відновлювали чи ліквідовували. Зокрема, під час правління Петра II Малоросійська колегія була скасована і 1 жовтня 1727 р. у Глухові відбулися вибори, де гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола (1727 - 1734). Він був дуже яскравою політичною фігурою і незважаючи на свій сімде­сятилітній вік енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьман­щини.

Данило Апостол у 1728 р. їде до Москви і подає петицію до царя про повернення Україні старих прав згідно з договором, що його укладено ще Богданом Хмельницьким. На цю петицію була дана відповідь у 28 пунктах, Що одержали назву "Решительньїх". Головні пункти були такі: гетьман не мав права вести дипломатичні переговори з іноземними державами, окрім сусідніх Польщі та Криму, і то про прикордонні справи - з відома царя; гетьманська резиденція залишалась у Глухові; кількість найманого війська обмежувалась трьома полками (крім реєстрових козаків); гетьман підпоряд­ковувався у військових справах російському генерал-фельдмаршалові; канди­датів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар, а нижчу старшину - гетьман.

Ці "Решительные" пункти значно обмежували права Гетьманщини, яки­ми вона користувалася раніше, але важливим було те, що замість колишньої сваволі російського уряду існували тепер певні норми та певні юридичні форми.

Одним з головних завдань гетьманського уряду було піднесення економічного добробуту краю. Зроблені були певні заходи в судочинстві, за вищу апеляційну інстанцію мав служити в краю так званий Генеральний суд, який складався з шести осіб - трьох українців і трьох росіян, президентом суду був гетьман. Був дозволений приїзд іноземних купців для торгівлі, але мито на товар на кордоні йшло до російського скарбу. Скасовували примус торгувати лише через російські порти, але заборону вивозити цілу низку дуже важливих продуктів залишали.

Помер гетьман Данило Апостол 17 січня 1734 р. Його гетьманування було перейняте духом оборони автономних прав України. Йому вдалося зміцнити гетьманську владу й авторитет гетьмана, хоча не всі його заходи щодо піднесення економічного добробуту краю й полегшення становища населення були доведені до кінця.

При вступі на престол цариці Анни Леопольдівни (1730) роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на відому вже Малоросійську колегію, яка складалася з шести осіб - князів Шаховського, Барятинського, полковника Гутьєва, а також генерального судді М. Забіли, генерал-осавула Ф. Лисенка, та генерал-підскарбія А. Маркевича. Фактичними правителями були представники великодержавного престолу, які втручалися в усі сфери місцевого життя населення.

У 1740 р. престол займає цариця Єлизавета, яка ще перед тим увійшла у велику приязнь з українцем Олексієм Розумовським, і з яким пізніше взяла шлюб. Під його впливом при дворі було вирішено відновити гетьманство. Також з України були виведені російські полки, було дозволено вільно продавати збіжжя й відновлено Київську митрополію. У лютому 1750 р. об­рано гетьманом молодшого брата Олексія - Кирила Розумовського. Ця си­туація оживила надії старшини на те, що тепер їй вдасться закріпити за собою не тільки економічні, але й політичні права. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди виявили тенденцію перетворитися у щось більше - подібне до українського сейму. Відомою є промова, проголошена на одному з таких з'їздів "О поправлений состояния Малороссии", де можна простежити ідею відновлення конституційно-парламентського устрою Української козацької

держави. Однак автори цього твору дотримувались позицій, згідно з якими політичні права мають належати виключно українській шляхті, а що сто­сується українського народу, то тут мова йде про зміцнення кріпосної залежності селян.

За часів гетьманства К. Розумовського була завершена робота з реформи суду. В 1763 р. гетьман скликав у Глухові "Генеральні збори" і затвердив реформу судочинства, яку розробляли ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і цим прикріплено їх до панських маєтків. Заслуговують згадки спроби К. Розумовського реформувати українську козацьку армію. Було заведено обов'язкове навчання козацьких синів не лише загальної, але й військової освіти на західноєвропейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський також мріяв заснувати університет біля Батурина, колишньої сто­лиці українських гетьманів. За його гетьманування козацька старшина до­моглася вирішального впливу на політику краю. І в часи перебування геть­мана в Глухові, і під час його виїздів до Петербурга краєм правила старшина. Він у разі виїздів формально передавав їй владу. Однак, з приходом до влади на російський престол Катерини II у 1764 р., був виданий царський маніфест, у якому сповіщалося, що гетьман К. Розумовський "добровільно" зрікається гетьманства і влада знову переходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором, тобто Україна розглядається як одна із провінцій Ро­сійської імперії. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У Колегії мали засідати четверо українців і четверо росіян. Протягом 1765-1767 рр. Колегія зробила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування і збільшити потік багатств, які йшли в російську скарбницю з України.

Слід зазначити, що уряд Катерини II став нищити козацький лад на Гетьманщині не відзразу. Спочатку російська влада задовольнилася підготов­чими заходами і розпочала свою діяльність з української периферії на сході, скасувавши в 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина, як відомо, до складу української держави офіційно не входила, а була однією з московських провінцій, що мала статус автономії. Ця акція Катерини II була спрямована і проти Гетьманщини. Річ у тім, що з кожним роком Слобожан­щина багатіла й розвивалася, її українське населення збільшувалося. Звичайно, що за певних обставин цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку, коли б на Україні вибухнула антиросійська війна. Тому царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їхній основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан т. зв. вільних селян, з яких і набирали рекрутів до згаданих гусарських полків. Посполиті селяни потрапили у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками  на російський манер. Отже, Слобожанщина перетворилася на звичайну російську провінцію. Так на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія - Слобідсько-Українська.

Ліквідацію давнього ладу на Гетьманщині прискорили лише після знищення Запорізької Січі. Зокрема, 1781 р. була скасована Малоросійська колегія, яка бодай формально засвідчувала окремий лад на українських землях. Натомість запроваджено губернаторське правління. Так припинила своє існування друга автономна область України - Гетьманщина. На її місці виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи, тобто колишня Гетьманщина була цілком прилаштована до адміністративної системи Російської імперії. У 1783 р. наказом Катерини II сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалося за тією землею, на якій воно проживало, і за тими власниками, яким вона належала, тобто українські селя­ни потрапили у страшну кріпацьку неволю аж до 1861 р. Населення Гетьманщини було обкладено великим подушним податком, який проіснував майже до кінця XIX ст. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у т. зв. пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного селянства, хоча назва "козак" офіційно залишалася за ними. Саме з них провадили набір до імперської армії - три новобранці від кожних 500 козаків. Козацьку старшину розформовано і запропоновано всту­пати до війська на правах російських офіцерів.

Слід зазначити, що, скасовуючи козацький лад на Гетьманщині, Кате­рина II розраховувала на підтримку саме в середовищі козацької старшини. Щоб остаточно відокремити старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства, тобто на неї поширювалася дія "Жалованной грамотьі дворянству" яка ставила цей прошарок суспільства на перше місце в державі: давала йому внутрішнє самоврядування, звільняла його від усяких персональних податків, переда­вала йому широкі адміністративні та судові права і робила його, відповідно, опорою свого трону. Як засвідчив дальший розвиток подій, Катерина II не помилилася у своєму виборі.

Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р., відповідно до наказу Катерини II, була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші - пограбовано. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Відомо, що українські монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи, які після акції російських урядовців занепали. Особливо важко секуляризація відбилась на становищі Києво-Печерської лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянсь-кої академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Та й саме українське духовенство, від нищого до вищого, поступово втратило своє колишнє значення як основного чинника національної культури. Воно дедалі нижче схилилося під тиском імперського свавілля, стало більш бюрокра­тичним і занепало остаточно у кінці XVIII ст.

За роки свого правління Катерина II довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного завершення. Зникали з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер. На жаль, усі спроби частини української старшини привернути увагу Західної Європи до українського питання бажаних результатів не принесли. Унаслідок цього, українську державну ідею було притоптано, політичне життя на Україні завмерло більш як на століття.

 

24