yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2.  Знищення Запорізької Січі

История Украины и её государственности

2.  Знищення Запорізької Січі

Як же склалася доля третьої, останньої твердині славної козацької демо­кратії на українських землях - Запорізької Січі? Нагадаємо, що під час Пів­нічної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чортомлицьку або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Осівши тут, запорізькі козаки змушені були на якийсь час припинити стосунки з козацькою Україною та визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константино­польського трактату від 3 квітня 1712 р., Росія формально визнала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе досить вільно на чужині: вони користувалися земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували платню. Але згодом у козаків з'явилось досить причин бути незадоволеними татарами. Зокрема, запорожці були позбавлені привілеїв під час вивозу солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Все це примушувало їх задумуватись над поверненням під російський протекторат. Протягом 22 років звернення козаків до російських царів залишалося без відповіді. І лише за царювання Анни Іоанівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі. Тут козаки влаштували так звану Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 рік. Приймаючи російське підданство, запорожці отримали під своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву "Вольностей Війська Запорізького". Охоплювала вона всі землі майбутньої Катеринославської губернії, трьох повітів Херсонщини та окремі прикордонні території Таврії та Харківщини. Це суттєво вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ перебувала на периферії, у "дикому полі", то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьман­щини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої володіння. Правові взаємовідносини між Запоріжжям і російським урядом регулювали умови Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувались російському генералові, який командував військами в Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. На чолі Запорізького Війська стояв кошовий отаман, якого вибирали щорічно першого січня. Він мав велику владу: відав військовими справами, мав право верховного судді, представляв інтереси запорожців у відносинах з російським урядом і сусідніми державами. Крім того, при ньому був особливий штат старшини, який допомагав йому виконувати певні функції: військовий суддя, військовий осавул, військовий писар і полковники. Прийнявши російське підданство, запорожці колонізували обширні території, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі й школа, де навчалося понад 150 хлопчиків із козацьких сімей. Тут поряд з елементарними науками юнаки опановували секрети військового мистецтва.

Російська адміністрація, всупереч умов Лубнівського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військо­вих укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. У результаті на запорізьких землях виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У цей же період у запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд узяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австрії серби почали виселятись до Росії на козацькі землі. Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини II з її централістськими амбіціями, з політикою ліквідації усіх автономних утворень, долю козацької республіки можна було передбачити. Адже існування, з одного боку, демо­кратичної козацької республіки з її вільним козацьким населенням, і російсь­кого абсолютизму з його підневільним селянством, з іншого - явища несумісні. Отже, питання про життєдіяльність Запорізької Січі було питан­ням часу.

Певний час скасування автономії Січі гальмували зовнішні обставини. Зокрема, 1768-1774 рр. тривала російсько-турецька війна і царату запорожці були потрібні як військова сила. Але бойові заслуги не врятували Січ. Не врятувала їх і лояльна політика щодо уряду останнього кошового отамана Петра Калнишевського. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі, загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Текелія, яка несподівано рушила на Січ. Січ було взято в облогу 4 червня 1775 р. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирника, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. Тому частина козаків добровільно відмовилась від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася із запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була заарештована, а Січ зруйнована. Січ завершила своє існування 3 серпня 1775 р. В цей же час вийшов маніфест Катерини II, який юридично закріпив цей акт небаченого вандалізму. Отож, із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях, де не було ненависного кріпацтва, де правила виборна влада, де не відчувався тягар поліцейсько-бюрократичного режиму.

Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізь­ких земель російським самодержавством. Ці величезні простори цариця роздарувала своїм численним фаворитам. Тим більше, що після закінчення російсько-турецької війни володіння імперії сягнули аж до Чорного моря. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Новоросійської губернії, на чолі якої стояв князь Потьомкін. Саме він заснував міста Херсон, Миколаїв і Катеринослав. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди кинулись колоністи. Але все-таки більшу частину поселенців становили українці. На нових землях запроваджували і нові порядки. Колишні піддані війська запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Вони залишались особисто вільними і сплачували лише податок та відбували військову повинність. Інша частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосницький гніт у цьому регіоні був слабший, ніж у старому краї, що сприяло зростанню потоку поселенців із районів польської України і центральних губерній, де панщина носила особливо жорстокий характер. Таким чином, колишній центр автономної козацької республіки перетворився на рядову, "богом забуту" провінцію безмежних просторів Російської монархії.

 

25