yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНИЦЬКА ДУМКА В ПЕРІОД

История Украины и её государственности

НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНИЦЬКА ДУМКА В ПЕРІОД

ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ

ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Період перебування України під владою двох найбільших європейських імперій займає в українській історії особливе місце. XIX століття стало часом зміцнення ідей самостійництва України, українського національного відрод­ження. Тому історію українського народу розглядаємо на тлі процесів національного відродження.

У зв'язку з національним ренесансом України в сучасних умовах зросло зацікавлення до історії українського національного відродження. Висвітлення цих проблем стає актуальним не лише з пізнавального погляду, а й через потребу з'ясування історичного коріння цих проблем і пошуків ефективних шляхів оптимізації їхнього розв'язання.

1. Суспільно-політичні рухи та національна думка в Україні у першій половині XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі були розподілені між Російською та Австрійською монархіями. Більша частина українських земель - Лівобережжя, Слобожан­щина, Правобережжя і Степова Україна були в XIX ст. складовою частиною Російської імперії Романових. Західні українські етнічні землі - Східна Га­личина, Закарпаття, Буковина і Лемківщина - належали Австрійській мо­нархії Габсбургів.

Отже, останні десятиріччя XVIII ст., коли почалася перша стадія процесу національного пробудження, українські землі перебували в межах двох багатонаціональних імперій. Цей поділ українського народу лишався без змін аж до початку Першої світової війни (1914). Російська та Австрійська імперії становили собою колосальні конгломерати, населення яких складалося з етнічно і культурно різноманітних народів. Національна політика в обох імперіях, незважаючи на окремі особливості, зазвичай носила велико­державний, поневолюючий характер. Втім, правлячі кола як Росії, так і Австрії, були ворогами збереження будь-яких елементів державності, чи автономії підпорядкованих їм народів.

Після того як більшість українських земель увійшли до складу Російської імперії за цариці Катерини II (1762-1796), царя Павла І (1796-1801), офіційними колами велася політика, спрямована на ліквідацію будь-яких залишків автономної Гетьманщини. "Багато козаків і старшин української спільноти, які хотіли зберегти свої класові привілеї, слухняно прийняли московське підданство і з часом високо піднялися по російській суспільній драбині".

З 1796 р. проведені зміни в адміністративному устрої України: її було поділено на генерал-губернаторства та губернії. Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії.

Уряд імператора Олександра І (1801-1825) вніс зміни в закони, які стосувалися Лівобережної України, щоб значно збільшити її установи з загальноімперськими і посилити контроль центральної влади.

На Правобережній Україні царському уряду доводилося зважати на численну польську шляхту (100 тис), яка була тісно зв'язана зі шляхтою польських земель і не залишала думки про відновлення польської держави. Лівобережне українське дворянство та польське правобережне дворянство одержали рівні права з російським дворянством. Царизм хотів, щоб українські і польські поміщики вбачали в ньому опору проти кріпаків-селян. Царська політика по відношенню до польської шляхти змінилася лише після польського повстання 1830 р.

На півдні 1802 р. було утворено три губернії: Херсонська, Таврійська, що охоплювало і територію Криму (після перемоги в російсько-турецькій війні Крим у 1783 р. був приєднаний до Російської держави) та Катеринославська. У 1812 р. Росія встановила контроль над Бессарабією, а у 1815 р. - над більшою частиною корінних польських земель.

Упродовж всього XIX - початку XX ст. "Петербург послідовно поширював офіційну теорію, що не було окремої української національності, мови, культури чи історії, але що українці були частиною російського, або московського народу, тобто малоросами за імперською термінологією". Українська мова, культура й історія вважалися частинами всеохопної московської мови, культури та історії (Фреїшин-Чировський). Початок правління імператора Олександра І викликав надії на лібералізацію націо­нальної політики, які, проте, швидко розвіялися. Олександр І наказав у 1816 р. створити "військові поселення", в яких селяни мали бути одночасно і солдатами. Солдати-землероби жили під тягарем жорстокої муштри, за недогляд по службі або у виконанні польових робіт поселенців сікли різками.

Цар Микола І (1825-1855) провадив ще більш реакційну політику. Занепокоєний посиленням визвольного руху, царський уряд розпочав проти нього жорстоку боротьбу. Основними методами внутрішньої політики Миколи І були: посилення гніту народних мас, військова муштра і полі­цейська регламентація життя. Посилилась русифікація. В 30-х роках XIX ст. централізована імперська адміністративна система утвердилася на всій Наддніпрянській Україні. Під усі ці кріпосницькі заходи царат підводив ідеологічну основу, твердячи про нібито "всенародну" суть самодержавства. Міністр народної освіти імперії граф С. Уваров, висловив т. зв. теорію "офіціальної народності" з її тріадою: "самодержавство, православ'я, народність". Царизм намагався вкоренити свою монархічну ідеологією в український народ. "Теорія" Уварова широко пропагувалась через школу, літературу, періодичну пресу.

В історії України XIX століття займає особливе місце і у зв'язку з двома кардинальними соціально-економічними причинами. По-перше, відбувся перехід від феодально-кріпосницької системи (поміщицьке землеволодіння, особиста залежність селян від поміщика) до буржуазної капіталістичної соціальної системи. По-друге, стався технічний переворот у промисловості, мануфактурне виробництво переросло у фабрично-заводське. Цей промис­лово-технічний переворот завершився у 90-х роках, але розпочався ще у 30-х роках XIX ст., загострюючи суперечності між відсталою кріпосницькою системою і більш прогресивним буржуазним способом виробництва.

В Україні зростав суспільний поділ праці, розвивались товарно-грошові відносини, що було основою прогресивного економічного розвитку. Це вело до збільшення питомої ваги міського і зростання промислового населення. На початку XIX ст. в Україні налічували 7,5 млн населення, міське населення становило 7%, а на початку 60-х років в Україні вже проживало 13 млн, з них - 11% міського населення. Як свідчать наведені цифри, протягом першої пол­овини XIX ст. населення України за рахунок збільшення народжуваності, тривалості життя і заселення Півдня українцями і переселенцями з Росії, майже подвоїлось.

У більшій кількості на внутрішній і зовнішній ринки почав надходити товарний хліб, основна маса якого перебувала в руках поміщиків, які були пануючою верствою в Російській імперії. На початок 60-х років XIX ст. в Україні поміщики володіли 5,4 млн селян-кріпаків. На Правобережжі, де здавна існувало кріпосне право і панувала польська шляхта, кріпосне се­лянство, становила 58% від загальної кількості населення. На Лівобережжі, де кріпосне право було сформовано наприкінці XVIII ст., кількість селян-кріпаків становила 35%. На Півдні, де 1783 р. було ліквідовано Кримське ханство -вогнище постійних агресивних нападів татар на Україну - були створені умови для швидкого економічного освоєння краю та його заселення вільними людьми. Тут кількість селян-кріпаків становила лише 25% від населення Півдня. Це були кріпаки, що їх російські і українські поміщики вивозили у свої маєтки з інших частин України та центральних районів Росії. Царський уряд з кінця XVIII ст. роздавав поміщикам землі в степах. Російські і українські помі­щики одержали тут сотні тисяч десятин. В 1805 р. у Катеринославській гу­бернії генерал-майор Балабін мав 13 тис. десятин землі, графиня Скавронська - 55 тис, полковий осавул Гнида - 13 тис, надворний радник Капніст - 18 тис. десятин.

В Україні існувала і численна категорія державних селян, переважно з колишніх козаків. У 1833 р. кількість державних селян досягала 3,3 млн, в 1858 р. вони становили 53% від селянського населення Лівобережжя. Державні селяни одержували земельний наділ, але не мали права залишити землю без дозволу влади.

Та все ж становище державних селян, незважаючи на тягар державних податків, було кращим, ніж поміщицьких, яких жорстоко карали за найменшу провину. У відповідь на кріпосницький гніт в Україні ширився селянський рух. Чим далі, тим більше розхитував він основи кріпосницького ладу. Досить було найменшого натяку на можливість дістати свободу - і українські селяни виступали на боротьбу за своє визволення.

Особливо широкого характеру набрав селянський рух у 20-30-х роках XIX ст. на Поділлі. Тут він вилився у вигляді збройної боротьби і потім перекинувся в деякі повіти Волині і Київщини. Очолив цю боротьбу селянин-кріпак Устим Кармалюк. Пригноблена селянська маса вбачала в Кармелюку керівника в боротьбі проти поміщиків. Ім'я і боротьба Кармалюка ще за його життя стали легендарними і викликали жах у панів і надію у кріпаків. Зі своїми прибічниками (селянами, солдатами-втікачами), Кармалюк нападав на поміщицькі маєтки, роздавав біднякам захоплене майно і худобу. Кілька разів ватажка арештовували і засилали в Сибір, але він утікав звідти і повернувшись, продовжував боротися проти поміщиків. Самовіддана боротьба Кармалюка тривала майже чверть століття. В 1835 р. він був застрелений із засідки одним шляхтичем. Судова комісія зареєструвала понад тисячу нападів на поміщиків і притягала до суду більше 2,7 тис. учасників руху. Ім'я У. Кармалюка збереглося в пам'яті українського народу. Т. Шевченко назвав народного ватажка "славним лицарем".

Наприкінці 20-ЗО-х років XIX ст. селянський рух виявлявся і як втечі селян на Південь. У 30-40-х роках XIX ст. селянський рух проявлявся переважно у тих формах, що й раніше: у втечах (тільки в Київській губернії налічувалось понад 32 тис. селян-втікачів) "за волею", у вбивствах поміщи­ків, стихійних виступах.

Селянський рух в Україні мав визвольний характер і велике національне значення; він підготував ґрунт для усвідомлення необхідності ліквідації кріпацтва, сприйняття ідей західноєвропейського просвітництва, формування опозиційної суспільної, а згодом і політичної думки.

Різко вплинуло на політичне становище в Російській імперії, на умови формування українського суспільно-політичного руху польське повстання 1830 р. проти Росії - "консервативна революція". Польське повстання не розв'язувало соціальних питань. Українське селянство бачило, що польський виступ не несе йому визволення від кріпацтва і вороже віднеслось до загарб­ницьких прагнень польської шляхти, яка бажала приєднати Правобережну Україну до складу відновленої "від моря до моря" Польської держави. Тому українське правобережне селянство не підтримувало польські озброєні заго­ни, які діяли і на Правобережній Україні. Спогади про стару Польщу були ненависні українським масам, зазначає І. Лисяк-Рудницький, які не забули козацьких війн і для яких саме слово "Польща" було символом поневолення.

Як наслідок, царський уряд змінив своє ставлення до Правобережної України, на яку він досі дивився як на польську. Самодержавство почало наголошувати, що Правобережна Україна - це споконвічний "руський" край, і аж ніяк не польський, а лише спольщений внаслідок тривалого панування поляків. Імперський уряд вдався до рішучих дій, щоб послабити вплив польських елементів.

Наприкінці 1831 р. на Правобережній Україні були закриті польські школи і замість них створені російські. З 1832 р. російська мова стала мовою діловодства в усіх судах правобережних губерній. У 1834 р. в Києві був відкритий університет. Проте, всупереч намаганням урядових кіл перетво­рити його в оплот монархічних ідей, Київський університет став одним з провідних освітніх і культурних центрів України.

Борючись проти польського національного руху на Правобережжі, царський уряд одночасно проводив свою імперську політику щодо України. Будь-який прояв української свідомості трактувався Петербургом як "зрада" інтересів імперії, прагнення навіть до автономії України характеризувалося як вияв українського "сепаратизму". За правління Миколи І посилилась русифікаторська політика. Збільшувала кількість військ, розташованих в Україні, особливо на Правобережжі. З початку 30-х років до 1852 р. в Києві була збудована фортеця. В 1831 р. було скасовано магдебурзьке право, в 1839 р. - унію, в 1840 р. - Литовський статут, що припинило неросійське судочинство.

Отже, друга чверть ХІХ ст. - це час зростання антикріпосницьких се­лянських виступів, зародження демократичної думки, зростання національно-визвольних рухів пригноблених народів і революційних виступів в Західній Європі.

Загалом, під українською історією ХІХ ст., - підкреслює відомий дослідник І. Лисяк-Рудницький, - можна розуміти дві різні речі: з одного боку, історію національного руху, з іншого - історію країни й народу. Ці два розуміння тісно переплітаються, але вони не тотожні. Лисяк-Рудницький виділяє три стадії українського національного руху, національного від­родження: "Усі області України пройшли через ті самі стадії зростання, що їх можна назвати "шляхетською", "народницькою" та "модерністичною" добами". За першого періоду, що тривав до середини ХІХ ст. Суспільний провід належав дворянству козацького походження на Лівобережжі та Слобожанщині та греко-католицькому духовенству у Галичині. Народництво найсильніше проявилося на українських землях на схід від Дніпра (громади). У Галичині носіями першої хвилі народницьких спрямувань були народовці 1860-1870-х, а другої хвилі - радикали 1880-1890-х рр. Модерністський період національного руху охоплює 1890-1914 рр.

Український національний рух мав необхідні передумови для свого формування і зростання. По-перше, незважаючи на ліквідацію Запорізької Січі, царський уряд у своїх діях змушений був зважати на вплив і вагу козацької старшини. Існування козацтва, військовий досвід козацької старшини наклали вагомий відбиток на політичну ситуацію, національний рух, розвиток державницької думки в Україні. Принаймні, діяльність козацтва не минула безслідно в історії України.

По-друге, хоча розчинення значної частини української старшини, дворян­ства в російському суспільстві позбавило український народ керівництва у ви­гляді традиційної військово-політичної еліти, спадщина цієї старшини, дворян­ства суттєво вплинула на розвиток української національної свідомості.

По-третє, дедалі більше зростала в складі українського народу питома вага інтелігенції, консолідуюче значення якої також невпинно збільшувалося.

У перший період національне відродження мало переважно літературно-просвітницький характер, стосувалося передусім за все історичних, фоль­клорних, філологічних пошуків, але воно підготувало грунт для створення національних організацій, що перемістили центр уваги з публіцистичних на політичні питання. Українське культурне відродження знайшло свій перший важливий центр на Слобожанщині. Харкову судилося стати 1805 р. місцем заснування першого модерного університету на Наддніпрянщині. Саме тут утворився перший український літературний гурток, перша "школа роман­тиків". До неї належали П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Цертелєв, І. Срезневський та ін.

В Україні наприкінці XVIII - в перших десятиліттях ХІХ ст. з'явилися "Енеїда" І. Котляревського, збірник старовинних "малоросійських пісень" М. Цертелєва, праці з української етнографії Михайла Максимовича (1827, 1834, 1849 рр.). Ці твори засвідчили початок українського літературного руху. З кіл українського дворянства вийшла анонімна "Історія русів", що стала відома в 20-х роках ХІХ ст. в рукопису (надрукована в Москві 1846 р.). У цьому творі проводилась ідея, що Київська Русь - це Україна, яка пізніше була розвинута в фундаментальній праці М. Грушевського. "Історія русів" становила політичну декларацію тієї частини українського дворянства, яка прагнула відновити Гетьманщину.

Вища суспільна верства України у науковий спосіб шукала свої козацькі традиції і у своїх козацьких предків дошукавалася аристократичної крові. В 1822 р. була опублікована "Історія Малої Росії" Д. Бантиш-Каменського, в другому виданні якої помітний вплив "Історії русів". її ідеї відбилися також у п'ятитомній "Історії Малоросії" М.Маркевича, що вийшла у світ в 1842-1843 рр. Як бачимо, на початку ХІХ ст. формується українська історіографія. Відзначається вплив цих книг на тогочасну українську молодь, перш за все на Т. Шевченка і М. Костомарова.

Суттєвою ознакою становлення слов'янських європейських літератур, у тім числі української, став романтизм. Євген Гребінка (1812-1848) розвинув народні сатиричні традиції і за словами І. Франка, в той історичний період "почав перше місце в нашім письменстві". Він організував гурток україно­філів в Петербурзі, брав участь у виступі Т. Шевченка з кріпацтвом і допоміг йому видати у 1840 р. "Кобзар". Г. Квітка-Основ'яненко став основопо­ложником художньої прози в новій українській літературі, започаткованої 1798 р. І. Котляревським. З романтизмом 20-40-х роках XIX ст. пов'язана поетична творчість А. Метлинського, Л. Боровиковського та В. Забіли, на слова яких великий композитор М. Глінка написав пісні. Літератори демон­стрували своє українофільство з приводу утворення козацьких українських полків проти французів у 1812 р. і проти поляків у 1831 р.

На політичне становище в Україні, процес національного відродження суттєво вплинули політичні події в Європі - Велика французька революція 1789-1794 рр., війна з Наполеоном 1812 р. Демократичні гасла Французької революції поширювались по всій Європі. У 1812 р. французький імператор Наполеон І розпочав війну проти Росії. Російський уряд змушений був погодитись на формування на території України козацьких полків. Сподіваючись "відродити козаччину" українці охоче пішли у військо. Влітку 1812 р. з колишніх лівобережних козаків було сформовано 15 полків. Тоді ж на Правобережжі було зібрано чотири козацькі полки. У формуванні одного з них брав активну участь видатний український письменник І. Котляревський. В російську армію ввійшли і 1500 бузьких козаків. Кількість усіх військових українських формувань досягла значної на той час цифри - 60 тис. чол. Бузькі козаки і гусари Охтирського полку діяли у складі знаменитого партизанського з'єднання на чолі з славнозвісним поетом Денисом Дави­довим. Проте, уславлені українські полки після війни були або влиті в російську армію, або розформовані. Водночас багато молодих офіцерів під час воєн з Наполеоном брали участь у закордонних походах, бачили країни, де вже не було кріпосного права. Все це сприяло формуванню ідеології декабристів.

З-за кордону прийшло в Україну масонство. "Масонські ложі, - пише М. Фреїшин-Чировський, - зорганізовувалися в Києві, Полтаві, Житомирі, Крем'янці та ін. Це були секретні товариства або ложі, і їхні дійсні цілі не були виявлені нижчим ступеням членів. Хоч членами масонських лож були в більшості поляки і москалі, то все ж таки в деяких випадках вони ставали українськими, додаючи до української національної свідомості". У 1820-х роках з'являються нові таємні політичні товариства в Україні - "Малоро­сійське товариство" і "Товариство визволення України", які прагнули до відновлення політичної автономії України. До них належали В. Лукашевич, Рєпнін, С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст, І. Котляревський. Цей рух приєднався до революційних декабристів.

Декабристські організації почали формуватися у 1816 р. Згодом, у 1822 р. декабристський рух поділився на "Північне товариство" в Петербурзі та "Південне товариство" на території України. Головою Південного това­риства був обраний П. Пестель. Воно прийняло республіканську програму і схвалило тактику військового перевороту для ліквідації самодержавства. Обидва товариства передбачали ліквідацію кріпосного права, станового ладу і зрівняння в правах усіх громадян держави. Державу Пестель уявляв як централізовану російську республіку і лише для Польщі визнавав право на самостійність. Тому, документальні джерела не підтверджують думки, що "декабристські організації, насамперед південні, ставили собі за мету політичну незалежність України".

Окремо потрібно охарактеризувати "Товариство об'єднаних слов'ян", яке виникло в Україні на Волині в 1823 р. серед офіцерів 1-ої армії. Його засновниками були офіцери брати А. і П. Борисови.

До товариства ввійшло кілька десятків молодших офіцерів І. Горбачевсь-кий, А. Кузьмін, І. Сухінов, М. Щепілло, В. Соловйов. Організація прийняла такі програмні положення: ліквідація монархічної влади у слов'янських народів і об'єднання їх у федеративний союз демократичних слов'янських республік. Цей союз мав охопити слов'янські землі "між чотирма морями -Чорним, Балтійським, Адріатичним і Льодовитим". Товариство об'єднаних слов'ян напередодні повстання 1825 р. стало слов'янською управою "Пів­денного товариства".

Спробу військового перевороту в Петербурзі зроблено учасниками "Північного товариства" 14 грудня 1825 р. в день присяги царю Миколі І, була придушена. В Україні 29 грудня 1825 р. почалося повстання Чернігівсь­кого полку, яке зазнало невдачі. В імперії царський уряд посилив реакційний курс. Водночас виступ декабристів лишився в пам'яті пізніших поколінь борців проти царизму як перше збройне повстання проти деспотичного царського самодержавства. Коли Т. Шевченко побачив на обкладинці "Полярной звездьі", яку видавав О. Герцен в Англії, портрети п'ятьох стра­чених керівників декабристів, то назвав їх у своєму щоденнику "Первьши русскими благовестителями свободи". Декабристський рух спричинився до виникнення нових революційних організацій.

Величезною постаттю в українському національному русі, "репрезента­тивним героєм України у 19 ст." (І. Лисяк-Рудницький) був Тарас Шевченко (1814-1861) - геніальний український народний поет, борець за національне визволення українського народу. Він вийшов з кріпосного селянства (до 24 років був кріпаком поміщика Енгельгардта) і страхіття кріпосницької неволі запам'яталися йому на все життя. Після звільнення від кріпацтва, в 1840 р. Шевченко надрукував у Петербурзі збірку поетичних творів, яку назвав "Кобзар", підкреслюючи цим, що народна творчість є основою його твор­чості. До пізніших видань "Кобзаря" входили нові вірші і поеми Шевченка, відображаючи боротьбу пригнобленого українського народу за краще майбутнє, пройняті незгасною вірою в перемогу. "Кобзар" став Катехизмом національної свідомості української нації. З появою Шевченка українська література займає одне з перших місць серед літератур слов'янських народів. Шевченко підніс українську літературу на світовий рівень. Він "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Потреба вистояти перед натиском ліквідаторів української мови, культури, національної самобутності 152 об'єднує Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітку-Основ'яненка, Є. Гребінку, А. Метлинського.

Реакційна політика царського уряду Миколи І на деякий час пригасила політичні, автономістські прагнення української спільноти. Однак ненадовго, бо в 1840-х роках нові визвольні рухи в Україні зорганізовуються. Значна революційна хвиля, прокотилася через Європу, впливаючи на національно-політичні процеси в Україні. До визвольних змагань в деяких країнах долу­чився месіаністський елемент. Літературні і політичні діячі писали про месіанську місію своїх народів для виправлення і спасіння людства. М. Костомаров теж написав працю про месіанське післанництво вибраного українського народу - "Книгу буття українського народу". Згодом націо­нальний месіанізм частково з'єднався з панславізмом у тому значенні, що тісна співпраця всіх слов'янських народів допоможе створити вільне життя без автократизму, поліційного тиску і економічного визиску. Панславізм у ХІХ ст. певним чином поширився серед інтелігенції і ширших верств у Чехії, Хорватії, Сербії, Словаччині, Болгарії, Україні.

В умовах піднесення визвольної хвилі в Києві у січні 1846 р. була створена таємна українська політична організація - Кирило-Мефодїївське братство. Товариство було створено групою молодих професорів Київського університету: Миколою Костомаровим - істориком, професором; Пантелей­моном Кулішем - талановитим письменником; Миколою Гулаком - профе­сором, Василем Білозерським - істориком права, громадським діячем. В гурток увійшли також О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда та ін. Духов­ним провідником товариства став національний будитель українського наро­ду Т. Шевченко, який вступив до нього у квітні 1846 р. Зазначають, що кіль­кість членів товариства становила 100 осіб.

Назва братства свідчить про його панславістське підґрунтя, адже Кирило і Мефодій були Апостолами слов'ян. В Кирило-Мефодіївському братстві були створені програмні документи: "Статут і правила товариства" і "Книга буття українського народу"; авторами яких були Костомаров і Білозерський. Програма проповідувала: суспільну рівність, перебудову суспільства на християнських основах, скасування кріпосництва, ліквідацію царизму, всеза-гальну освіту, політичну автономію для України і український месіанізм.

Згідно з ідеологією братства всі слов'яни мали створити федерацію рів­них і вільних слов'янських держав, в якій Україна займала б провідне стано­вище з Києвом як столицею федерації і місцем перебування тут федерального парламенту.

Кирило-Мефодіївське товариство довго не проіснувало (січень 1846 - бе­резень 1847 р.). За доносом, царська поліція заарештувала всіх учасників Товариства. Однак у зв'язку з міжнародною обстановкою справу вирішили не розголошувати. Царському уряду було невигідно розкривати, що в самій ім­перії існує національно-визвольний рух. До того ж, вважали офіційні кола - "до українофільства потрібно ставитись лагідніше і тонше, ніж до Польщі і польського руху". Звідси, і відносна м'якість покарань учасників Товариства. Найсуворіше були покарані Т. Шевченко і М. Гулак.

Вплив Кирило-Мефодіївського братства, незважаючи на його недовге існування, на зростання української самосвідомості, був величезним. Його учасники згодом продовжували пропагувати і поширювати його ідеї, підні­маючи національну самосвідомість.

Отже, в першій половині ХІХ ст. українство розгорнуло боротьбу за ліквідацію кріпосництва, за утвердження українського народу як само­бутньої, самостійної нації з славним історичним минулим, державницькими традиціями і високою культурою. Українська інтелігенція повернула народу природне духовне життя: власною мовою, літературою, історією.

Питання про створення окремої самостійної Української Держави в широких колах прогресивної інтелігенції ще не було поставлено як реальна ідея. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що його ідейна спадщина чітко визначила курс на українське національно-культурне відродження.

Молоді інтелектуали - учасники Кирило-Мефодіївського братства за­клали основи української політичної програми, яка залишалася, переважно, платформою українського руху перед Національною революцією 1917 р.

 

27