yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3. Активізація національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України

История Украины и её государственности

3. Активізація національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України

Двома великими етапами у соціально-економічному розвиткові України у другій половині XIX ст., на тлі яких розгортався національно-визвольний рух, були: по-перше, скасування кріпаччини у 1861 р. та, по-друге, постання модерної машинної промисловості під кінець століття. Важливим об'єктив­ним чинником стало величезне зростання кількості населення на українських землях в складі Російської держави: з 13,4 до 23,4 млн за 1863-1897 рр.

Потреби модернізації суспільства й економіки спричинили буржуазні реформи в Росії, ініціатором яких був петербурзький уряд, що провадив політику "реформування зверху". Прихід до влади нового царя Олександра II (1855-1881) збудив надії на лібералізацію влади і в Україні. Поштовхом до реформ стала невдача Росії у Кримській війні 1853-1856 рр. Росія завдала поразку Туреччині, турецький флот був потоплений адміралом П.С. Нахі-мовим, однак коаліція в складі Англії, Франції, Італії, оголосили війну Росії, щоб не допустити її домінування на Близькому Сході та захопити Крим. Невдача у боротьбі з коаліцією засвідчила техніко-економічну відсталість Росії по відношенні до західноєвропейських держав і потребу модернізації. Селянські бунти також змусили імператора Олександра II визнати, що краще звільнити "згори", ніж чекати, поки скинуть "знизу". 19 лютого 1861 р. Олек­сандр II підписав "Маніфест" та "Загальне положення про селян", за якими селянство звільнялося від кріпацької залежності.

Інші реформи царського уряду охопили найважливіші сфери суспільного життя. Йдучи на поступки лібералам, російський уряд провів земську рефор­му створення органів місцевого самоврядування, яких обирали за принципом майнового цензу. На Правобережній Україні, де панівним елементом зали­шалась польська шляхта, в середовищі якої знайшло відгук польське повстан­ня 1863 р., царський уряд вирішив не запроваджувати земських установ.

У 1864 р. була проведена судова реформа, внаслідок якої у Російській державі було запроваджено гласне буржуазне судочинство з участю при­сяжних "засідателів". В 1870 р. уряд провів реформу міського самовряду­вання: у містах створювали міські думи, депутатів до яких обирали за безста­новим принципом. У 1862-1874 рр. здійснена військова реформа і, зокрема, визначали загальну військову повинність із значним скороченням строку служби для тих, хто мав освіту. Реформа в освіті зробила її доступнішою для ширших верств. У 1862 р. фінансова реформа зміцнила російський рубль. Всі ці реформи були кроком на шляху до перетворення Росії в буржуазну мо­нархію.

Унаслідок реформ в Російській імперії відбувався перехід до великої машинної індустрії, яка ставала провідною силою економічного розвитку. З 60-х років XIX ст. почалось посилене будівництво залізниць. За 1865-1900 рр. їхня протяжність збільшилась з 227 км до 8,4 тис. км. Залізничне будівництво зумовлювало величезний попит на продукцію гірничої і металургійної промисловості. У 70-х роках Донбас вийшов за видобутком вугілля на перше місце в Російській імперії, на початку 90-х років давав половину, а у 1900 р. - 68% всього видобутку. Україна почала відігравати провідну роль у паливній, металургійній промисловості, що виводило дер­жаву на одне з перших місць в Російській імперії, перетворивши її в основну вугільно-металургійну базу вже наприкінці XIX ст. Становлення великої індустрії спричинило до швидкого зростання кількості робітництва. На 1900 р. в Україні було вже 2,5 млн фабрично-заводських робітників. Джере­лами формування промислового робітництва були сільське українське насе­лення, міська біднота, переселенці і кваліфіковані робітники з центральних 160 губерній Росії. Робітники-росіяни за переписом 1897 р. становили серед робітництва у Харківській губернії - 33%, Катеринославській (Дніпропет­ровськ) - 50,4%, Таврійській губернії - 45,5%.

В той же час зросла роль України як європейської житниці, головне місце тут займали степові південні землі з легким доступом до портів на Чорному морі. Провідною товарною сільськогосподарською культурою України був цукровий буряк. Тут виготовляли 85% цукру імперії, а також експортували в Західну Європу.

У роки підготовки селянської реформи в імперії зростало невдоволення пригноблених верств, піднімалася хвиля селянських виступів. Свідченням безперервності українських державницьких традицій стала "Київська козаччина" під час Кримської війни, коли після маніфесту царського уряду від 25 січня 1855 р. про створення ополчення, серед селян Київської губернії почався рух за запис в ополчення, в "козаки", щоб звільнитися від кріпацтва, створити свої органи самоврядування. Київська козаччина - один з найгостріших проявів українського національного руху.

У часи лібералізації за Олександра II український національний рух посилився і піднявся на вищий щабель. Колишні учасники Кирило-Мефодіївського братства - М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш зібралися в Петербурзі і створили Петербурзьку громаду. У 1857 р. був звільнений із заслання і в 1859 р. оселився в Петербурзі Т. Шевченко. У 1861 р. керівники Петербурзької громади отримали дозвіл на видання журналу "Основа" - першого і на той час єдиного легального українського друкованого органу в імперії. Журнал "Основа", який виходив у 1861-1862 рр. під редакцією Куліша, Білозерського, Костомарова проводив політичну лінію громад і став центральним друкованим органом українського руху. В ньому друкували поезії Шевченка, українські історико-етнографічні твори тощо.

Під впливом Громади та "Основи" нова генерація українських активістів на початку 60-х років організувала культурно-суспільні товариства - "гро­мади" у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі. Ширився громадівський рух. Громади відіграли позитивну роль у розвитку українського руху, сприя­ли розвитку української школи, мови, театру й культури загалом. Українська інтелігенція дедалі виразніше переходить у політичну опозицію до царизму. Найважливішою ознакою нового рівня українського руху стало написання П. Чубинським вірша-гімну "Ще не вмерла Україна " (1862). Музику до нього написав М. Вербицький - перший професійний композитор Галичини.

Позитивно вплинули на всі ділянки українського життя, його культуру, суспільну й економічну галузі, земства - територіальні самоврядування, започатковані у 1864 р. на Лівобережжі, а в 1911 р. - на Правобережжі. Земс­тва мали широкі повноваження у шкільництві, охороні здоров'я і господарю­ванні, що вплинуло на зростання української самосвідомості.

Ідея українського національного самовизначення занепокоїла правлячі імперські кола "українським сепаратизмом". У січні 1863 р. почалося повстання у Польщі. Повстанці передбачали відновлення державної незалеж­ності Польщі в межах 1772 р., тобто з входженням до неї українських земель. Польський повстанський рух, який в квітні 1863 р. почався на Правобережжі, не був підтриманий українцями з тих причин, що і повстання 1830 р. Польська шляхта залишалась на Правобережжі соціально панівним елемен­том до 1917 р. Спогади про аристократичну Польщу були огидні українським масам, які не забули славної Хмельниччини і для яких саме поняття "Польща" було символом гноблення.

Після придушення цього польського повстання царизм посилив політику русифікації. У липні 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв розіслав таємний циркуляр, який заборонив друкувати українською мовою книжки на основі твердження про те, що української мови "ніколи не було, нема і не може бути ". Українською мовою ще дозволяли друкувати лише твори художньої літератури. Хоч українці не підтримали польського повстан­ня 1863 р., привид "українського сепаратизму" тривожив офіційні кола. Було сформовано комісію, яка розглядала діяльність українофілів. За рекоменда­цією комісії, на підставі доносу громадівця Юзефовича цар Олександр II видав Емський указ 1876 р., за яким заборонялося викладання українською мовою у початкових школах; книгодрукування українською мовою, навіть тексти до музичних творів не могли подавати українською; заборонявся імпорт української літератури, замість слова "Україна" цензура дозволяла вживати слово "Малоросія". Проте указ не розв'язав української проблеми, а спричинив зростання українського націоналізму.

У відповідь на Указ українські діячі й вчені М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський виїхали за кордон, де стали активно пропагувати ідеї культурного і національного самовизначення.

Після занепаду в середині 60-х років, вже на початку 70-х українофіль­ська течія, рух громадівців відродився. У 1873 р. український рух на чолі з істориком В. Антоновичем відновив свою діяльність, але вже нелегально. У Києві засновано Стару громаду, на відміну від нових, переважно студентсь­ких, яка в 1873 р. зініціювала організацію Південно-Західного відділу Російсь­кого географічного товариства, перетворивши його на важливий український суспільно-політичний центр. Надалі члени Старої громади об'єдналися нав­коло журналу "Киевская старина" (1882-1907). Громади збереглися до 90-х років XIX ст. і виховали чимало видатних українських культурних і політичних діячів, які згодом стали організаторами українських політичних партій.

Нова історична обстановка стимулювала розмежування в громадівському русі. Частина громадівців - М. Костомаров, П. Куліш - зайняли помірко­вані позиції, П. Житецький схилявся до компромісу, Б. Грінченко, О. Ко-ниський зайняли радикальні українофільські позиції. У Громаді відбувся розкол і між національною і соціалістичною течіями. Національна течія гуртувалася навколо В. Антоновича, а громадівсько-соціалістична - навколо М. Драгоманова. М. Драгоманов (1841-1895)- історик, фольклорист і громадський діяч, вагомо вплинув на українську суспільно-політичну думку як на Наддніп­рянщині, так і в Галичині. Основою його поглядів було наполегливе пряму­вання до соціалістичних реформ, але без жорстокості, притаманній згодом більшовицькій партії, відстоювання політичної свободи та конституціо­налізму в західному стилі. У своїх працях Драгоманов пропагував перебу­дову Російської імперії на основі федералізму як засобу для задоволення українських національних прагнень, без повного розриву з Росією. У 1876 р., після Ємського указу, вчений емігрував у Швейцарію, висловлював соціаліс­тичні ідеї в журналі "Громада" (1878-1882), який нелегально переправляли в Україну. В Женеві Драгоманов сформував український центр з яскравою федералістичною ідеологією. Розвиваючи ідеї Кирило-Мефодіївського братства, мислитель у 1884 р. розробив конституційний проект об'єднання слов'янських держав - "Вільну Спілку", стрижневою ідеєю якого стали автономія громадянина і федералізм осіб і колективів, згуртованих на еконо­мічних засадах. М.П. Драгоманов - ідеолог українського громадівства, федіралістичного соціалізму, автономії України в складі федерації слов'янськи республік.

В Україні діяли і українські відгалуження загальноросійської організації "Земля і Воля", заснованої у Петербурзі в 1876 р., яка виступила за майбутній соціалістичний лад, при якому зникнуть національні відмінності. У 1879 р. з цієї організації виокремилась терористична організація "Народна воля". 1 березня 1881 р. "народовольці" вбили в Петербурзі царя Олександра II, що не могло призвести до повалення самодержавства.

Більшість речників національного руху залишалася вірною традиційній федералістичній програмі. Водночас від 1890-х років розвивається альтер­нативна програма державної самостійності України.

Напрями розвитку пізнього громадівського руху втілилися в особі видат­ного історика М. Грушевського (1866-1934) та молодої генерації "націо­нально свідомих українців" -1. Липи, Б. Грінченка, М. Міхновського.

Наприкінці століття відбувається радикалізація українського національ­ного руху. Виявом цього стало виникнення "Братства тарасівців" у 1892 р., яке поставило своїм завданням боротьбу за самостійну Україну. До цієї групи молоді ввійшли українські студенти Іван Липа, майбутній громадський діяч; Микола Міхновський - ідеолог українського самостійництва, Борис Грін-ченко, письменник і громадський діяч, які й очолили братство. Вони опублі­кували у 1893 р. свою Декларацію, в якій для реалізації своєї "українськості", зобов'язувалися розмовляти тільки українською мовою, виховувати в українському дусі своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови.

У 1890-х роках організуються нові, частково таємні товариства і гуртки: одні з них були українсько-національні, а інші - перебували під впливом М. Драгоманова. У 1897 р. з ініціативи Д.Антоновича відбулася в Києві конференція делегатів цих товариств, громад, де сформовано "Загальну українську безпартійну демократичну організацію", яка утворила свої філії, громади по всій Україні. Так виникла широка національна мережа громад і студентських гуртків, що засвідчило розвиток українського руху.

Починався період борців за незалежність України. Врешті, у 1899 р. (за іншими даними у лютому 1900 р.) створено першу українську партію на Східній Україні. Гурток українських студентів під керівництвом Д. Анто­новича в Харкові засновує Революційну українську партію (РУП). Партія складалася з молодих, дуже активних людей і відразу підняла питання полі­тичної незалежності України. На першому етапі програмою партії слугувала брошура М. Міхновського "Самостійна Україна", яка у 1900 р. була опублі­кована у Львові. В основу програми було покладено тексти промов, прочи­таних на Шевченківських вечорах у лютому 1900 р. в Полтаві та Харкові. Програма закликала до гострої боротьби за відновлення Української самостійної держави. Наприкінці програми Міхновський заявив про готов­ність силою вирішувати це питання, вимоги його лунали по-максималістськи. В РУП утворилося декілька фракцій. Коли під впливом революційних подій 1905 р. РУП за вимогою прихильників соціалістичних ідей перетворилася в Українську соціал-демократичну робітничу партію, звівши національну програму до автономії в складі Росії, то прапор самостійності України піднімає інша партія, що виділилася з РУП - Українська народна (націо­нальна) партія, яка стояла на позиціях незалежності України.

Отже, як свідчить аналіз викладеного матеріалу, невирішеність голов­ного питання - національної суверенності України - зумовив поширення національно-визвольного руху в другій половині XIX ст., створення політич­них організацій, які вступили у боротьбу за українську незалежність. Поши­реною політичною течією другої половини XIX ст. стало українофільство, громадівський рух української ліберально-демократичної інтелігенції. Кла­сичний виклад автономістської національної програми Кирило-Ме­фодіївського братства знаходимо в працях М. Драгоманова - одного з найвизначніших українських мислителів століття. Перехід українського національно-визвольного, революційного руху наприкінці XIX ст. на вищий Щабель відобразився у появі нових ідей - політичної незалежності України і нової генерації молодих політичних діячів, які зайняли чіткі національні позиції.

 

29