yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->4.  Суспільно-політичний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. і нове піднесення визвольних змагань галицьких українців

История Украины и её государственности

4.  Суспільно-політичний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. і нове піднесення визвольних змагань галицьких українців

У другій половині XIX ст. посилилась об'єктивна тенденція до об'єд­нання українських земель, розмежованих державними кордонами монархій Романових та Габсбургів у самостійну державу. Єдиний територіальний комплекс українських земель на зламі ХІХ-ХХ ст. становив 850 тис. км2, з яких 90% припадало на українські землі під владою Російської імперії Романових і одна десята частина перебувала під владою Австро-Угорської імперії.

Роки з 1861 по 1918 характеризуємо як вищий політичний етап українсь­кого національного відродження на західноукраїнських землях. Початок цього етапу мав певні передумови. По-перше, буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії 1848 р., а потім військові поразки австрійців у війнах з Італією і Прусією змусили Габсбургів приступити до реформ.

По-друге, українське питання так і не було вирішене: українське насе­лення залишилося в числі пригноблених національностей і після того, коли в 1867 р. в Австрії була прийнята конституція, яка закріпила в імперії панування німецьких і мадярських правлячих кіл, на основі якої польські магнати і шляхта здобули політичне панування в Галичині.

У 1861 р. в Австрійській монархії було заведено провінційні сейми. У 1867 р. було досягнуто австро-угорською компромісу, за яким Австрійська монархія перетворювалася у двоїсту Австро-Угорську імперію.

Двоєдина Австро-Угорська монархія знову поділила західноукраїнські землі на дві частини: Галичина і Буковина увійшли до складу Австрії, а Закарпаття - до складу Угорщини.

Прийняття нової конституції 1867 р. не допомогло українській справі. Східна і Західна Галичина (з центром у Кракові) користувалась автономією у питаннях внутрішнього становища краю. Місцевий крайовий сейм, що перебував у Львові, обирали за куріальною системою. Багато місць у сеймі було віддано курії великих землевласників, переважно поляків, які обирали одного депутата на 52 виборці. У сільській курії, де переважали українці, один депутат припадав на 8,7 тис. виборців. Отже, виборча система була такою, що польське панство стало в сеймі більшістю, а українці - незначною меншістю. Реальна влада в Галичині належала намісникові, якого часто призначали з польських магнатів.

Національна політика австрійських офіційних кіл ґрунтувалося на принцип: "поділяй і пануй". Австрійці наблизили до себе поляків, надавши їм привілеї, щоб поляки допомогли їм зміцнити власні позиції в країні, в обмін на можливість душити українську Галичину. Формально була проголошена1 рівноправність народів, що населяли імперію, а насправді управління я Галичині належало польській шляхті.

Польські магнати, шляхта і буржуазія, ставши хазяями Галицького! сейму, полонізували адміністрацію, освіту і опанували економіку краю. Внаслідок цього галицьких українців, 90% з яких були селянами, жорстоко; гнобили. Двома найбільшими лихами галичан було безземелля, яке так нату-| ралістично описали В. Стефаник і О. Кобилянська, та лихварство. Десятки тисяч селянських господарств було продано з молотка. На початок XX ст.І селянських господарств, що мали від 1 до 5 га, було 80%, а половина таких господарств мали землі менше 2 га. Натомість польські магнати були власниками майже половини земель Галичини. Два графи Потоцькі мали 60 тис. га, граф Дзєдушицький - 20 тис. га, князь Сапіга - 15 тис. га. Злидні і голод гнали багатьох селян на заробітки, частина з них, виїжджала за кордон. З початку 90-х років почалась еміграція в Америку. За 1890-1914 рр. 500 тис. західних українців виїхали в Канаду, США, країни Південної Америки.   .

Друге лихо - лихварство полягало в тому, що галицькі селяни до 70-х років брали в борг переважно у євреїв-шинкарів по селах і крамарів у містах, оскільки банків в Галичині було обмаль. Річні відсотки становили від 40 до 100, а іноді доходили до 150% і навіть 500%. Щоб ще більше пов'язати селянина, заохотити до позик, наймитам-галичанам заробіток виплачували в талонах, які можна було отоварити лише в шинках. Як результат, на 1900 р. в Східній Галичині на кожних 230 жителів припадав один шинок, а початкова школа - на кожних 1500 чол. Рятувати становище намагався український кооперативний рух, але він розпочав свою діяльність після 1883 р.

Наростало розчарування політикою Габсбургів, посиленням польських позицій, ширилося москвофільство. Зневірена у власних силах значна частина української інтелігенції, духовенства та інших верств населення, які контролювали більшість українських інституцій, з 60-х років взяло політич­ний курс на Росію, сподіваючись на її підтримку. Москвофільський рух насторожив Відень.

Ставши в обороні "церкви і руської національності" перед польським наступом, москвофільство ідентифікувало українців з росіянами. Спроби зв'язати галичан з російським царем, російською політикою викликали сильний протест з боку нової генерації, насамперед студентства і молодого духовенства. Молодше покоління інтелігенції, маючи за ідеал Т. Шевченка, що було послідовниками Шашкевича, репрезентувало свідоме українство. Організовувалися студентські товариства, які збирали книжки до бібліотек, відбувалися концерти і вистави для поглиблення національної свідомості. їх називали народовцями. Отож, серед галицько-українського громадянства сформувалося два табори, які систематично і вперто ворогували між собою.

Як бачимо, в суспільно-політичному русі Східної Галичини виникли два напрями: "народовців" і "москвофілів". Народовці виступали за українську мову та культуру, відстоювали окремішність українського народу, вели ши­року культурницьку роботу. Вони заснували низку культурно-освітніх організацій: "Руська бесіда" (1861), "Просвіта" (1868), Літературне това­риство ім. Т. Шевченка (1873). "Руська бесіда", що виникла завдяки заходам Ю. Лаврівського, підхопила проблему українського відродження в складній ситуації. У Львові завдяки старанням А. Вахнянина і Ю. Романчука постає товариство "Просвіта". Воно розвинулося під кінець XIX ст., організуючи свої філії по всіх містах і більших селах Західної України, ширячи освіту і писемність, друкуючи популярні книжки, створюючи бібліотеки, ставлячи вистави і організуючи концерти, утримуючи читальні. У 1868 р. у Відні виникає товариство українських студентів "Січ", засновниками якого стали А. Вахнянин, О. Терлецький. Отже, з кінця 60-х років XIX ст. в Галичині розпочинається новий період, час невпинного поступу національного відродження.

У Галичині громадянство поляризувалося частково за віковою ознакою: з одного боку - молоді народовці, з другого - "старорусини". Навколо іншого суспільно-політичного напряму "москвофілів" (або - "старорусинів") об'єд­налася частина інтелігенції, духовенства (православного), селян. Москвофіли дотримувались думки, що український, білоруський і російський народи - це єдиний "панруський народ", який населяє територію від Карпат до Далекого Сходу. Вони писали на "язичії" - своєрідній, як їм здавалось, загальноросійській мові. У ній були змішані мови російська, українська і церковно­слов'янська; отже, це була штучна мова. Існувала ще одна характерна риса москвофільства, про яку писав відомий історик І. Лисяк-Рудницький: "Москвофільський напрям виник у 1860-х рр. на основі настроїв деяких галицьких кіл, що вбачали особливу цінність у тих рисах культурної традиції, що спільні для всіх східних слов'ян: церковнослов'янська літургічна мова та церковний обряд, кирилиця, юліанський календар, нарешті старовинне ім'я "Русь", що його легко можна було ототожнювати з Росією".

Москвофіли керували діяльністю важливих культурних установ - Став­ропігійським інститутом, Галицько-Руською матицею, Товариством ім. М. Качковського і Народним домом, який мав бібліотеку з великими книжковими фондами (наприкінці XIX ст. - 100 тис. томів). У Львові москво­філи заснували "Руську Раду" (1870-1885), яка претендувала на роль послі­довника традицій 1848 р. Вони видавали низку періодичних видань: "Слово", журнали "Галичанин", "Дом и школа", "Семейная библиотека". Австрійські власті організували в 1881 р. у Львові проти москвофілів політичний процес, притягнувши до суду А. Добрянського, І. Наумовича, Ольгу Добрянську. Цей політичний процес підірвав суспільно-політичні позиції москвофілів.

Діячі і преса - виразники народовського руху в Галичині - вели україно­фільську політику, змагання за українську мову. Таку лінію проводили органи народовців: журнал "Вечорниці", виходив у 1862-1863 рр. і перебував під впливом журналу "Основа", "Мета" (1863-1865), "Нива" (1865), "Русалка" (1865) та ін.

Розвиток українського руху Галичини невпинно йшов вперед. У діячів українського руху виникла ідея перевести центр літературної роботи зі Схід­ної України в Галичину, де в умовах конституційного ладу можна було розвиватися вільніше. На кошти наддніпрянських українців у Львові ство­рене Літературне товариство ім. Шевченка. Його засновниками були С. Ка­чало, М. Коссак, О. Огоновський, К. Сушкевич, Ю. Романчук. У 1892 р. воно було реорганізовано в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) для поши­рення українознавчих студій, мови, літератури, історії, археології, етнографії, демографії. Фінансувалося воно завдяки добровільним пожертвам багатих людей з цілої України. Видавали "Записки НТШ", "Руська історична бібліотека", журнали "Зоря" і "Літературно-науковий вісник". Величезну роль у формуванні НТШ відіграв М. Грушевський, який тривалий час (1897— 1913) був його головою.

Незважаючи на піднесення культурної роботи, народовство загалом мало слабкі зв'язки з народом і політичні позиції. Знаючи це народовці у 1880 р. заснували політичний часопис, демонстративно назвавши його "Діло" на противагу москвофільському "Слову" та у 1885 р. організували свій пред­ставницький орган - Народну Раду. Проте, політика угодовства підтримки австрійського уряду, яку вони продовжували, згодом (1890) зумовила кризу народовського руху.

Політичний розвиток і культурне зростання Галичини відбувалося завдяки діяльності М. Драгоманова та І. Франка - другої найвидатнішої літературної української постаті після Т. Шевченка. Ідейний вплив М. Драгоманова (у 80-х роках) зростав, і в Галичині утворилася група діячів, очолюваних І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким, які розгорнули публі­цистичну і громадську діяльність у дусі поглядів Драгоманова. Радикальна політична течія проголошувала національні ідеали, проте не поділяла поглядів народовців.

Передові літературно-суспільні сили Галичини в останніх десятиліттях XIX ст. групувалися навколо Івана Франка (1856-1916) - енциклопедиста в історії світової культури, поета, прозаїка, драматурга, літературного критика, організатора літературного життя. Письменник у віршах "Вічний револю­ціонер", "Каменярі" (1878) зобразив енергійний образ борця за свободу і братство. У повістях, зокрема, "Борислав сміється" Франко перший в укра­їнській і світовій літературі створив образи робітників. Під впливом твор­чості і активності громадсько-політичної діяльності І.Я. Франка сформува­лася когорта західноукраїнських письменників - В. Стефаник, Д. Лукіянович, В. Щурат, М. Павлик, А. Крушельницький, О. Маковей, У. Кравченко. З діяльністю Франка пов'язане становлення західноукраїнської демокра­тичної журналістики. За участю М. Павлика та О. Терлецького Франко видавав журнал "Громадський друг" (1878), а після його заборони -"Дзвін" і "Молот" (1878). У 1886 р. письменник редагував журнал "Зоря" (1880-1897), видавав журнали "Світ" (1881-1882) та "Життє і слово" (1894-1897). І. Франко поєднав активність в громадсько-політичному житті України з масштабністю загальнолюдської проблематики своєї творчості.

За цих умов відбувається організаційне розмежування і формування по­літичних течій. У 1890 р. була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка повела боротьбу з народовольцями за вплив на галицьке се­лянство, почала давати свій друкований орган - "Народ". Одним з основоположників і натхненників радикалів, їх ідеологом був Франко, а його однодумцем - М. Павлик. Найважливішими вимогами програми партії були: оборона інтересів селянства, ліквідація феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод. Русько-українська радикальна партія - це перша українська політична партія європейського зразка (з програмою, органі­заційною структурою, партійною пресою і зареєстрованим членством), з якої були утворені ще дві українські партії Галичини.

Неприйняття ідей радикалів духівництвом, таким впливовим в XIX ст. у Галичині, нечисленність галицького робітництва, посилення ідеї самостій­ності України привели до кризи і розмежування в лавах радикальної партії. Великий вплив на українську політичну думку мала книжка радикала Юліана Бачинського "Україна іггесіепіа" (1895), в якій уперше в новітній українській історії викладено концепцію політичної самостійності України. Інтерес становило й те, що ця ідея розвивалася через спробу конкретизації со­ціалістичних постулатів до умов Галичини і всієї української дійсності. Автор підкреслює, що він "ставить на порядок денний справу будучності української нації взагалі". Важливою рисою концепції було те, що Ю. Бачинський зазначає про необхідність політичної самостійності України "не лише від Польщі, але і від Великороси", необхідність "добиватися політичної відрубності", а боротьба за політичну самостійність відноситься взагалі до всіх (підкреслення Ю. Бачинського), що замешкають Україну". Отже, саме Ю. Бачинський став основоположником новітнього українського самостійництва.

І. Франко еволюціонує від прихильності до ідей Драгоманова, ідей громадівського соціалізму до національної ідеї і виходить з радикальної партії. У 1899 р. відбувається розкол Русько-української радикальної партії. Частина радикалів, об'єднавшись з народовцями створила в 1899 р. Національно-демократичну партію. Одним із ініціаторів партії був М. Грушевський. Голо­вою УНДП обраний Юліан Романчук. Спочатку НДП поставила політичним завданням боротьбу за те, щоб створити з Галичини "одну відрубну й одноцілу провінцію", але незабаром керівництво НДП чітко сформулювало стратегічну мету: "Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна".

Ліве крило, прихильники соціалізму М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Ві-тик організували Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Однак, усі ці політичні угруповання стояли на принципах незалежності Української Держави.

Як бачимо, незважаючи на різнопланові політичні погляди, перші галицькі партії - НДП, РУРП, УСДП - на межі ХІХ-ХХ ст. рішуче визначили за остаточну мету своєї боротьби-утворення політично незалежної України.

Д. Дорошенко подав таку характеристику українського почуття самовиз­начення на початку XX ст.: у 1900 р. у двох кінцях України молодь маніфес­тувала свою відданість справі визволення України. У Харкові і Полтаві М. Міхновський виголосив доповідь на цю тему на таємних зборах українсь­кої молоді, а Лонгин Цегельський у своєму публічному виступі у Львові, закликав до створення незалежної Української Держави, яку слухачі сприйняли з ентузіазмом. Незважаючи на значне поширення,  ідея незалежності України ще остаточно не вкорінилася у свідомості української спільноти Галичини. Навіть газета "Діло" розглядала цю ідею на початку 1899 р. як "утопічну мрію".

Отже, підсумовуючи виклад матеріалу, зазначимо: політичний режим, встановлений на українських землях в останній третині XVIII ст. через приєднання Правобережжя до Російської, а Галичини до Австрійської імперії тривав в основному незмінно аж до 1914 р. Цей довгий період стабільності спричинився до того, що будь-яка думка про зміну існуючого міжнародного становища здавалася сучасникам далекою й нереальною. Політичні діячі Галичини вважали, що втілення ідеї державної незалежності України є досить віддаленою перспективою. їхні зусилля, діяльність керованих ними політичних партій були спрямовані на наближення цієї перспективи. Проте, суспільно-культурне життя Галичини майже всю другу половину XIX ст. проходило під знаком фатального поділу на два різні національні спря­мування - москвофілів і народовців, та виснажливого протиборства між ними в культурній і політичній сферах. Наприкінці XIX ст. галицьке суспільство на основі ідеалу незалежності дедалі більше згуртовувалося, ставало більш одностайним.

Конституційний лад Австрії сприяв прискореному національно-полі­тичному розвитку української спільноти. Українці брали участь у виборах, мали свої партії, пресу, кооперативні і громадські організації. За національне відродження на Західній Україні, Галичину стали називати (першими - гро-мадівці Антонович, Кониський) українським П'ємонтом. Протягом 50-ти років, аж до російської революції 1905 р. Галичина була центром української політично-громадської активності.

Проаналізований фактичний матеріал дає змогу зробити такі загальні висновки:

У несприятливих обставинах XIX ст. українська нація продемонструвала свої великі потенційні можливості, довела, що українство здатне жити повнокровним самостійним політичним життям. Традиції державності й культури не були перервані.

Джерелами національного відродження України стали народницькі течії, військово-політичні традиції козацтва, романтизм і українська історична та художня література. Ідеологічне, а з часом організаційне формування укра­їнства відбулося під знаком народництва. Вершиною розвитку національної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського братства.

Протягом другої половини XIX ст. окреслюється перспектива політич­ного самовизначення українського народу та відновлення державності. Довготривала боротьба за національно-політичну самостійність зазнала величезного злету: від ідеї української автономії до великої національної ідеї - політично самостійної Української Держави. З'явились видатні українські діячі і організації, які й повели боротьбу за їхнє втілення.  3 усвідомленням принципового значення незалежної України, українсь­кий народ вступив у смугу потрясінь війни, демократичних революцій та національно-визвольних змагань. У такій атмосфері завершувалося XIX і починалося XX століття, в якому і відродилася українська державність.

 

 

30