yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX ст. (1900-1916)

История Украины и её государственности

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX ст. (1900-1916)

Початок XX ст. відзначений тим, що національно-визвольний рух за відродження української державності набирає дедалі більших розмахів. Саме на межі XIX - XX ст. закладається його політичний провід із своєю програ­мою і тактикою дій. Незважаючи на те, що українські землі були розділені між двома імперіями - Російською і Австро-Угорською, мали певні особли­вості у своєму політичному розвитку, проте ідея Української самостійної соборної держави поступово перетворюється у спільний вирішальний об'єд­навчий чинник. її реалізація стала можливою в роки Першої світової війни, коли обидві імперії взаємно поборювали і цим суттєво послаблювали себе.

1. Політичне становище українських земель у складі Російської імперії на початку XX ст. Радикалізація національної державницької думки

Як відомо, основна частина українських земель на початку XX ст. і далі перебувала у складі Російської імперії. На той час вони вже давно втратили особливості свого політичного устрою. Царський уряд зробив все для того, щоб перетворити Україну у звичайну провінцію, утворивши на її території дев'ять губерній: Київську, Чернігівську, Волинську, Подільську, Харківську, Таврійську, Катеринославську, Полтавську, Херсонську. Із ужитку була вилучена назва "Україна". Царизм здійснював все для того, щоб придушити будь-які спроби виявлення української свідомості, знищити національну мову і культуру. Фактично Наддніпрянщина перебувала у колоніальному становищі.

І це при тому, що Україна була чи не найкращою перлиною корони Ро­сійської імперії. Адже порівняно з іншими національними окраїнами вона виявилась одним із найрозвинутіших районів країни. За тодішніми статистичними даними тут діяло 20% промислових підприємств від загальної кількості, виробляли 58% сталі, 57% - прокату, 50% - сільськогосподарських машин, 81% - цукру тощо. Царизм добре усвідомлював величезне значення України для імперії, тому і далі діяв з шовіністичних, великодержавницьких позицій, навіть не припускаючи можливості хоч якоїсь зміни її політичного статусу.

Здавалося, що в умовах жорстокого терору і переслідувань ідеї українсь­кого відродження, особливо політичного, неможливі. Однак цього не сталося.

У громадсько-політичне життя влилися свіжі сили молодого покоління, вихованого на безкомпромісних ідеях національно-визвольного руху. У 1900 р. у Харкові група представників студентської громади Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та інші створила першу на східноукраїнських землях політичну партію -Революційну українську партію (РУП). До її складу увійшли молодіжні громади інших міст. її першим програмним документом стала брошура харківського адвоката М. Міхновського "Самостійна Україна", видана у Львові. Головна мета партії: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ". Цю мету повинна була зреалізувати інтелігенція як лідер національного руху. Потрібно було вести боротьбу криваву і безжалісну, всіма засобами, аби забрати "силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою". Програма закінчувалася гаслом: "Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія".

Зазначимо, саме останнє положення впродовж усього часу від його проголошення викликало вкрай негативну реакцію не лише у середовищі російських шовіністів, але й частини поміркованих українських політичних діячів. З аналогічного погляду його оцінювала радянська історіографія, кваліфікуючи як крайній прояв українського націоналізму, що межує з нацизмом. Однак такий підхід до пояснення цього програмного гасла РУП є надто спрощеним. Насправді, воно лаконічно і всеохоплююче розкривало головну підставу повноцінного існування самої нації - наявність національ­ної держави. Адже лише у її рамках нація може самореалізувати себе і збе­регти як етнічна одиниця. Водночас у "Самостійній Україні" відсутні будь-які зазіхання українців на права інших народів або заклики до переслідування національних меншин, що проживали на території України.

Поява "Самостійної України" М. Міхновського як програми РУП від­крила якісно новий період в історії української політичної думки. Вона справедливо вважається першим політичним маніфестом українського націо­налізму. Адже в ній уперше після більш як двохсотлітнього мовчання знову на весь голос прозвучало питання про суверенітет і соборність української нації. Відтак ідея самостійної України стала тим прапором, навколо якого гуртувалися патріотичні сили українського суспільства. Однак шлях до її реалізації виявився нелегким. Бо тривалий бездержавний період існування української нації значно послабив її державницькі традиції, що, власне, і при­вело до захоплення деяких політичних діячів модними на той час утопічними соціалістичними теоріями. Не оминули вони і РУП, що спричинило її внутрішню кризу. Вірними ідеї самостійності України залишилися М. Міх-новський та його однодумці, які вийшли із РУП і в 1902 р. утворили Українську народну партію (УНП). Політичне кредо цієї партії було сформу­льоване спочатку у "Десяти заповідях", а пізніше у "Програмі". їхня суть зводилася до боротьби за незалежну українську демократичну республіку, яка мала складатися із союзу окремих українських земель. УНП не користу­валася у той час значним політичним впливом, її члени активно заявили про себе у 1917 р., створивши Українську партію соціалістів-самостійників.

Прихильники соціал-демократичних поглядів на чолі із М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським також вийшли із РУП і у травні 1905 р. утворили Українську соціал-демократичну спілку, яка на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Спілчани вважали, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

Наприкінці 1905 р. основна частина РУП на чолі із М. Поршем, В. Вин-ниченком та С. Петлюрою перетворилась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Займала позиції органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, домагаючись автономії України.

На початку XX ст. в Україні виникли також політичні партії ліберально-демократичного спрямування. У 1904 р. представники української лібераль­ної інтелігенції заснували Українську демократичну партію (УДП). її фундатором був Є. Чикаленко, який доклав багато зусиль і коштів на потреби національно-визвольного руху. Своєю головною метою УДП оголосила домагання автономії України у складі конституційної монархічної Росії.

Проте серед членів цієї партії також виявились певні розбіжності у поглядах на принципові програмні положення. Тому вже восени цього ж року частина колишніх членів УДП на чолі із Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським утворили Українську радикальну партію (УРД), яка виступала за автономію України як рівноправну складову частину федера­тивної Росії.

Незабаром розходження вдалося подолати. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну організацію - Українську демократично-радикальну партію (УДРП). її програма складена на основі принципів федералізму і парламентаризму. Майбутня Російська держава повинна перетворитися на "федерацію рівноправних автономно-територіальних одиниць".

Зазначені політичні партії змушені були діяти в умовах підпілля. Свої друковані органи видавали здебільшого за кордоном, зокрема у Львові, Чернівцях. Потім нелегально доставляли у Наддніпрянщину. Траплялися переслідування, арешти активних українських громадсько-політичних діячів. Тому ці партії не могли відразу набрати масового характеру і значного впливу. Однак, їхня поява переконливо засвідчила те, що українське сус­пільство стало політично зрілішим і не бажало далі погоджуватися із коло­ніальним становищем у Російській імперії.

Активізовано насамперед боротьбу за скасування заборони української мови. Незважаючи на контроль з боку царських властей, почала зростати кількість українських видань, зокрема видавництво підручників для початкового навчання, виникли українські товариства. Важливою подією у 174

культурному житті України стало відкриття пам'ятника І. Котляревському влітку 1903 р. у Полтаві, спорудженого на кошти пожертвувань. На церемонію його відкриття прибули гості з усіх кінців України, в тому числі Галичини і Буковини. У відповідь на заборону читати привітання українсь­кою мовою вони влаштували демонстрацію протесту. Такими ж загально­національними святами всеукраїнського характеру стали ювілеї І. Нечуя-Левицького та М. Лисенка у Києві. Українське слово дедалі голосніше зазвучало на громадських зборах. Багато земств і міських дум зверталися до уряду з вимогами дозволити навчання українською мовою у школах. Подібні масові петиції вимагали скасування утисків над українською мовою взагалі. Зрештою царський уряд змушений був піти на поступки. На засіданні Ради міністрів у 1904 р. спеціально розглядали питання про скасування цензурних заборон над українським словом. Це була важлива перемога.

Поступливість царизму пояснювалася не тільки зростаючим тиском українського руху, але й поглибленням загальної кризи в імперії. Загострю­вались суперечності економічного, соціально-політичного і національного характеру. Самодержавство виявляло неспроможність оперативного розв'я­зання назрілих проблем. Його авторитет остаточно підірвала поразка у ро­сійсько-японській війні 1904-1905 рр. Загальна криза переросла у революцію.

 

31