yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->2. Українське громадсько-політичне життя в роки російської революції 1905-1907 рр. та після її поразки

История Украины и её государственности

2. Українське громадсько-політичне життя в роки російської революції 1905-1907 рр. та після її поразки

Це була перша демократична революція у Росії. Всю імперію, у тім числі Україну охопили масові робітничі страйки і селянські виступи. Тільки протягом січня - серпня 1905 р. у Наддніпрянщині відбулося близько 500 страйків. Особливо відзначилися робітники таких великих промислових центрів, як Катеринослав, Харків, Одеса, Київ, Луганськ. За масштабами селянського руху Україна займала одне з перших місць у Російській імперії. Лише влітку і восени 1905 р. виступи українських селян охопили 64 із 94 повітів. А наприкінці цього ж року були непоодинокі випадки, коли робіт­ники і селяни вдалися до зброї. Скажімо, одним із найбільших виявилося збройне повстання у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У ньому взяло участь близько 5 тис. селян, тривало воно кілька днів у грудні. Владі вдалося його придушити лише після того, як у село прибув каральний загін з двома гарматами. У сутичці з ним загинуло 63 селянина.

Антиурядові виступи розповсюдились і на армію - головну опору ца­ризму. В червні 1905 р. повстала команда матросів броненосця "Потьомкін". Серед її керівників були і українці Г. Вакуленчук і П. Матюшенко. До повсталих приєднався також член РУП офіцер О. Коваленко. Хвиля збройних виступів охопила і деякі гарнізони. Одним з найбільших було повстання у Севастополі, яке очолив капітан П. Шмідт, а також повстання саперів київського гарнізону під проводом поручника Б. Жаданівського. Хоча вони були придушені, але значно похитнули основи монархічного режиму.

Революційні виступи робітників і селян України мали головно соціаль­ний характер. Вони не торкалися національного питання. Це пояснювалося тим, що робітничий клас тут був фактично зрусифікований, а селянство іще не піднялося до того рівня національної свідомості, щоб висувати певні національні вимоги. Головним їхнім носієм залишалася інтелігенція. Тому на її долю випало нелегке завдання - піднести національну свідомість широких верств українського народу і цим піднести українську національну справу до ряду загальнодержавних проблем.

Революція створила небачені досі сприятливі умови для легальної громадсько-політичної та культурної діяльності. Адже під її тиском цар Микола II 17 жовтня 1905 р. видав маніфест, у якому проголошувалися громадянські демократичні свободи: совісті, друку, зібрань, об'єднань тощо, а також було обіцяно запровадити у Росії конституційні форми правління, зокрема скликати парламент - законодавчу Державну думу. Тому вперше у Наддніпрянщині почали виходити україномовні газети і журнали: "Хлібороб", "Рада", "Дзвін", "Українська хата" тощо. Всього протягом 1905-1907 рр. виходило 24 україномовні видання. Було розгорнуто видавництво українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. В 1907 р. у Петербурзі під редакцією В. Домницького вийшло перше повне видання "Кобзаря" Т.Г. Шевченка. Виникли і набули особливої популярності культурно-просвітницькі організації "Просвіта". До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Вони засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу тощо. Розпочалося навчання українською мовою у деяких школах, створено кафедри українознавства у Харківському та Одеському університетах. Виникли і набули поширення народні універ­ситети, клуби, профспілки, кооперативи тощо. Нарешті, відкрито заявили про себе українські політичні партії. Відбувався процес їх організаційного становлення (в 1907 р., наприклад, була створена Українська партія соціалістів-революціонерів), активізувалася їхня діяльність. Поряд із соціальними питаннями розгорнули також агітацію переважно за автономію України. Це мало надзвичайно важливе значення, бо фактично вперше після багатьох років це питання відкрито проголошували серед широких народних мас, і цим сприяло формуванню у них національної свідомості, певних політичних поглядів щодо України.

Весною 1906 р. у Петербурзі зібрався перший російський парламент -Державна дума. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували вибори депутатів до цього органу. Лише УДРП висунула своїх кандидатів самостійно або у блоці із загальноросійськими партіями. Отже їй вдалося провести у Думу ряд своїх визначних діячів, серед яких були І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський. Вони заснували Українську парламентську гро­маду, яка налічувала 45 членів. її головою був обраний І. Шраг. Діяльність українських представників у загальноросійському парламенті стала доказом того, що у Російській імперії існує окремий народ, який домагається своїх прав. Політичною платформою громади була боротьба за автономію України, її друкованим органом став "Украинский вестник". Одним із його заснов­ників був М. Грушевський, професор Львівського університету, який прибув у Петербург. Діяльність громади мала позитивне значення. Вона привернула до себе увагу громадськості України. У Петербурзі був створений українсь­кий центр з метою підтримки депутатів, який очолили відомі національно-патріотичні діячі О. Лотоцький і П. Стебницький. Українська парламентська громада відіграла провідну роль у створенні в травні 1906 р. Союзу авто­номістів, який об'єднав парламентські групи неросійських народів з метою перетворення Російської імперії у федеративну державу. Була підготовлена декларація про автономію України, але її так і не вдалося проголосити у Думі, бо напередодні запланованого виступу орган був розпущений (початок липня 1906 р.). Тоді українські парламентарі провели у Виборзі антиурядову маніфестацію і ухвалили відповідну відозву до уряду, за що були засуджені до в'язниці, а також втратили право участі у виборах до II Думи.

Українська парламентська громада була створена також і у II Думі чи­сельністю 47 депутатів. Однак серед них вже не було досвідчених українсь­ких політиків. І все-таки вона заснувала свій друкований орган "Рідна справа - вісті з Думи", внесла до поданого міністерством освіти законопроекту свої поправки, які передбачали запровадження навчання українською мовою в школах і заснування в університетах кафедр українознавства. Вона також розробила законопроекти про автономію України, місцеве самоуправління, українську мову в суді, школі, церкві, земельну реформу, охорону праці. Однак і II Дума була дуже швидко розпущена царем як занадто революційна. В умовах спаду революції царський уряд замінив виборчий закон набагато реакційнішим за попередній, внаслідок якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Тому III і IV Думи за своїм складом мали, відповідно, такий самий характер. У них хоч і брали участь окремі депутати-українці, але громад уже не створювали і тому відстоювати загаль­ноукраїнські справи не було кому.

Царизм переміг революцію. Розпуск II Думи 3 червня 1907 р. і поява нового виборчого закону означали її поразку. Хоча найважливішим резуль­татом революції стало те, що уряд змушений був ліквідувати напівкріпос­ницькі пережитки на селі, зокрема, скасував викупні платежі, які існували іще з часів реформи 1861 р. Позитивно вплинула ця революція і на розвиток українського руху. Значно розширилася його основа, насамперед завдяки інтелігенції. До того ж він набув якісно іншого характеру - виразно політичного, адже вперше відкрито було задеклароване державницький статус України у загальноросійському масштабі.

Після поразки революції розпочався період реакції у Російській імперії. Вона звичайно не оминула і Наддніпрянщини. Царський уряд на чолі із П. Столипіним відверто проводив антиукраїнську політику. Шість губерній (Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська і Херсонська) протягом тривалого часу перебували під посиленою охороною. Забороняли будь-які збори, наради, навіть невеликі зібрання на приватних квартирах, активних учасників революційних виступів, відомих українських громадсько-політичних діячів масово арештовували, чинили свавільне судочинство, страчували, відправляли у заслання в Сибір. Дехто із них змушений був емігрувати.

Відчутного удару завдано українській мові, культурі. Фактично були відновлені старі дореволюційні порядки. Заборонено викладання українсь­кою мовою у тих школах, в яких у період революції її було самовільно запроваджено. Скасовано циркуляр міністра освіти від 1906 р., який давав змогу учителям "використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, чого учні не розуміють". Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв учителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочнии час за межами школи. А у школах заборонено співати українські пісні, викону­вати національні мелодії і декламувати відповідні вірші. Влада переслідувала постановки українських п'єс. Дійшло до того, що театральні афіші не можна було друкувати українською мовою. З книжкових магазинів і бібліотек систематично вилучали твори Т.Г. Шевченка та інших українських пись­менників. Відновлено розпорядження царизму від 1876 р. про заборону вве­зення з-за кордону українських книг. Проявом крайнього шовінізму російсь­кого самодержавства стала також заборона відзначення 100-літнього ювілею від дня народження геніального національного поета Т.Г. Шевченка у 1914 р. Царизм вчинив погром української преси, громадських, культурно-освітніх організацій і звичайно ж політичних партій. У 1910 р. побачив світ циркуляр тодішнього російського прем'єр-міністра П. Столипіна, у якому "інородцям" (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. А державний Комітет у справах друку пішов іще далі, заборонивши вживати на сторінках періодичної преси чи будь-яких інших видань терміни "Україна", "український народ". Таку політику П. Столипін виправдовував "історичною традицією боротьби уряду з національними особливостями колишньої України".

Великодержавницький шовінізм самодержавства щодо українського народу підтримали такі крайньоправі загальноросійські партії, як чорносо­тенний "Союз руського народа", а також російські ліберали, які на словах виступали на захист "інородців", а насправді перебувала на позиції "єдиної і неділимої Росії". Київські чорносотенці, наприклад, надіслали урядові спеціальну доповідну записку про так зване "мазепинство" в Україні. А на сторінках центральних шовіністичних газет "Новое время", "Киевлянин", "Московские ведомости" друкували статті, переповнені ненавистю до всього українського. їх приклад наслідували відповідні губернські часописи, які дійшли до абсурду, вимагаючи від уряду заборонити українцям говорити рідною мовою взагалі. На відвернення революції та підвищення ефективності сільського госпо­дарства була спрямована також аграрна реформа П. Столипіна, яка почалася ще у 1906 р. її суть зводилося до таких трьох головних ідей: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір або відруб), переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії та Північного Кавказу.

Ці реформаторські ідеї знайшли своє найбільше втілення в Україні. Бо тут була сильніша зацікавленість селян до індивідуального господарювання і порівняно менша розповсюдженість общинного землекористування. Унаслі­док цього в європейській Росії з общини виділилося 24% селянських госпо­дарств і переселялись на хутори 10,3%, а у Наддніпрянщині, відповідно, -35,3% та 14%. Найбільше аграрних переселенців виявилось також з України. Всього протягом 1906-1912 рр. звідси виїхало у Сибір близько 1 млн чол.

Однак ця аграрна реформа не була повною мірою реалізована через протидію селян, деяких політичних сил, недостатнє фінансування, погану організацію відповідних заходів, загибель її основного ідеолога та рушія П. Столипіна 5 вересня 1911 р. Тому не принесла загалом сподіваних результатів. З одного боку, вона сприяла модернізації сільського госпо­дарства: ліквідувала черезсмужжя, запроваджувала приватне селянське землеволодіння, прогресивну сівозміну, нові агротехнічні засоби тощо. Через це зросла товарність сільськогосподарського виробництва, збільшився експорт хліба за кордон. Тобто столипінська аграрна реформа відкрила шлях вільного розвитку сільського господарства на передових капіталістичних засадах: особистій ініціативі та конкуренції 3 другого боку, остаточно зруй­нувати селянську общину не вдалося. Не було до кінця ліквідовано помі­щицьке землеволодіння, хоча влада діяла досить енергійно у цьому напрямку, намагаючись перерозподілити його шляхом купівлі-продажу через Селянський поземельний банк. Тому поряд із поміщиками з'явилися досить міцні приватні селянські господарства як основні виробники товарного хліба. Оскільки реформа виявилась незавершеною, то на селі відбувався процес значного соціального розшарування і через це соціальна напруженість не тільки не зникла, а з часом набула особливої гостроти. До того ж фактично зазнало краху переселення селян через незадовільну організацію. Зокрема, тільки у 1911 р. близько 70% переселенців повернулося на Україну. Ось чому не вдалося належним чином зміцнити соціальну опору самодержавства на селі.

Загалом, царизм виявився неспроможним ліквідувати усі здобутки українського національно-визвольного руху. Продовжували свою діяльність деякі "Просвіти", Українське наукове товариство на чолі із М. Грушевським (після революції переїхав до Києва), виходили окремі українські часописи. З метою консолідації національних політичних сил і координації українського руху в умовах реакції діячі УДРП заснували у 1908 р. підпільну непартійну громадсько-політичну організацію - Товариство українських поступовців (ТУП). До нього увійшли діячі нелише ліберального, але й соціал-демокра-тичного спрямування. Товариство мало досить широку мережу своїх осередків-громад по всій Наддніпрянщині. їх налічувалося близько 60. Керівним органом ТУП була Рада, яку обирали на щорічних нелегальних з'їздах цієї організації і знаходилася у Києві. Напередодні Першої світової війни до неї увійшли, наприклад, Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Мату-шевський, Д. Дорошенко та інші - усього 13 чол. У своїй політичній програмі ТУП стояло на платформі конституційного парламентаризму, національно-територіальної автономії України у федеративній Російській державі. Блокувалося із російськими кадетами і трудовиками, що виступали через своїх представників у III та IV Думах із критикою шовіністичної політики царського уряду в Україні. У роки реакції ТУП займалося головним чином культурно-освітньою діяльністю: створювало і координувало роботу "Прос­віт", клубів, поширювало українські видання, співпрацювало з науковим товариством у Києві тощо. Виступало також за українізацію шкільництва, впровадження української мови, літератури та історії до середніх шкіл, використання рідної мови в усіх громадських установах, суді, церкві. Однак навіть за такі надто скромні та справедливі домагання членів товариства переслідували.

Шовіністична політика царизму в Україні зумовлювала дедалі більше обурення і спротив. У відповідь на заборону вшанування 100-літнього юві­лею від дня народження Т.Г. Шевченка, у Києві відбулися вуличні демон­страції революційно настроєних робітників і студентів. Мали місце навіть криваві сутички демонстрантів з поліцією. Політичними страйками від­значили день народження Кобзаря робітники Харківського паровозобу­дівного заводу.

Зростання національно-визвольного і нового революційного руху загалом у Російській імперії було перервано початком Першої світової війни.

Отже, український національно-визвольний рух у Наддніпрянщині в 1900-1914 рр. розвивався нерівномірно. Його найбільші здобутки припали на час революції 1905-1907 рр. Це пояснювалося широким розмахом робітничого і селянського рухів. Не можна заперечувати взаємозв'язку і взаємовпливу цих трьох напрямів боротьби, хоча належної ефективності не було досягнуто. Відчувалася гостра потреба у наявності єдиного політичного проводу, який зумів би об'єднати ці розрізнені сили і спрямувати на досягнення спільної мети. Через недостатній рівень національної свідомості (її носієм була головно інтелігенція) визначальною стала ідея національно-територіальної автономії України у складі федеративної Росії. А це означає, Що національно-визвольний рух у Наддніпрянщині саме в цей період здійснив перехід від культурницького до політичного. Підтвердженням цього стала також поява та діяльність тут перших українських політичних партій і такої   громадсько-політичної   організації,   як   ТУП.   Урізноманітнились   і збагатились форми суспільно-політичної діяльності, у тім числі з'явилися парламентські. Царизмові не вдалося досягти своєї мети навіть репресивними заходами, хоч він і не пішов на поступки українцям напередодні Першої світової війни.

 

32