yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3.  Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини у 1900-1914 рр.

История Украины и её государственности

3.  Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини у 1900-1914 рр.

За соціально-економічним і політичним розвитком Східна Галичина, Буковина та Закарпаття мали низку особливостей, які відрізняли їх від Над­дніпрянської України. В економічному відношенні вони становили аграрно-сировинний придаток і ринок збуту для метрополії. Місцева промисловість була зазвичай кустарно-ремісничою. Найрозвинутішими виявилися нафто­добувна, харчова, хімічна і деревообробна галузі промисловості. Переважна більшість підприємств належала австрійському, угорському, німецькому капіталу. Також мали свою власність французькі та американські підпри­ємства. На відміну від інших провінцій імперії, робочий день на підприємствах західноукраїнських земель тривав довше, а зарплата була найнижчою і не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму.

У сільському господарстві існувало велике землеволодіння. Але переважна частина земель належала польським, угорським, австрійським поміщикам. Втративши земельні ділянки, українські селяни жили за рахунок заробітків у панських дворах, які були мізерними і також не могли забез­печити прожиткового мінімуму. До того ж умови праці були досить важкими. З урахуванням цього, а також аграрного перенаселення з кінця XIX ст. роз­почалася еміграція західноукраїнських селян за кордон, яка набирала дедалі масовішого характеру. Зокрема, протягом 1890-1913 рр. емігранти становили майже третину всього приросту населення цього регіону.

Як відомо, на відміну від Росії, Австрія стала не тільки дуалістичною (двоєдиною), але й конституційною монархією. Незважаючи на всю обмеженість конституційних прав, вони все-таки надавали широкі можливості для легальної діяльності політичних партій, громадських, культурно-освітніх організацій тощо. Поляки виявилися більш активними, краще зорганізованими і вже до кінця XIX ст. домоглися того, що влада у Галичині фактично опинилася у їхніх руках. Польська мова стала офіційною в адміністрації та освіті. Українці вкотре не проявили належної одностайності, рішучості та настирливості, тому їхні інтереси не були враховані й вони опинилися у нерівноправному становищі. Проте вже до кінця цього століття українські галичани нагромадили певний досвід і мали досить вагомі здобутки громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності. Зокрема, протягом 90-х років сформувалися українські політичні партії зі своїми програмними поглядами на майбутнє України. Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська національно-демократична партія (УНДП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) виступали за

Незалежність і соборність України, як кінцеву мету загальноукраїнських національно-визвольних змагань. Зокрема, 5 січня 1900 р. керівний орган УНДП Народний комітет опублікував свою першу заяву, у якій підкреслю­валося: "Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну культурну державу". Сформульовано справедливий і далекоглядний ідеал української нації.

Проте цей ідеал було піддано критиці з боку москвофілів та деяких проавстрійськи настроєних українських часописів як утопічний. Гідну відповідь з цього приводу дав І.Я. Франко, який зокрема писав: "Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеями раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдсь­кими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідовання якихось вольних міжнародних цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів".

Ці геніальні передбачення виявилися пророчими. їх підтвердило життя і вони не втратили свого актуального значення у наш час.

Знаючи тодішню ситуацію, пріоритетними були визначені такі завдання: боротьба за загальне виборче право, український університет у Львові, поділ Галичини на українську і польську частину з автономним статусом, вирішення соціальних проблем.

На реалізацію цих завдань була спрямована агітаційно-пропагандистська і організаторська діяльність українських політичних партій. Як наслідок робітничі та селянські страйки набрали масового характеру. Лише у 1902 р. у Східній Галичині страйкувало біля 200 тис. селян. Причому ці страйки виявилися настільки організованими, що поміщиків примусили збільшити платню і піти на інші поступки. Масового характеру набрали також віча, демонстрації тощо. У Львівському вічі 2 лютого 1906 р., наприклад, взяло участь близько 50 тис. чол. До боротьби за національні права галичан доєдналися українські посли у віденському парламенті. Загроза нового революційного вибуху в країні примусила цісаря Франца Йосипа провести у 1907 р. виборчу реформу, унаслідок якої було ліквідовано колишню ку­ріальну систему і запроваджено загальне виборче право до австрійського парламенту. Це значно збільшило кількість української парламентської репрезентації - від 7 до 30 послів, що підвищувало ефективність її діяльності.

Проте польська адміністрація Галичини не пішла на поступки українцям Щодо виборів у Галицький сейм, чинила всілякі перешкоди під час виборчої кампанії 1908 р., нерідко вдаючись до терору, насильства, фальсифікації результатів голосувань. Намісник А. Потоцький прямо і відверто заявив про те, що "влаштує українцям нове Берестечко". За його наказом жандармерія вчинила   криваву   розправу   над   українськими   селянами,   які   виявили незадоволення підрахунками їхніх голосів: серед них виявились і вбиті, і поранені. Польсько-українські взаємовідносини різко загострилися і могли перерости у відкритий конфлікт. Стурбований таким становищем, австрійсь­кий уряд дав вказівку наміснику негайно нормалізувати ситуацію. Проте цього зробити він уже не встиг. 12 квітня 1908 р. його застрелив український студент М. Січинський.

Січинського арештували і віддали до суду. Двічі суд оголошував йому смертний вирок і двічі під тиском світової громадськості його скасовував. Нарешті смертна кара була замінена 20-річним ув'язненням. Проте в 1911 р. з допомогою Д. Вітовського і М.Цеглинського він утік із в'язниці й виїхав за кордон.

До боротьби за зміну виборчого закону до крайового сейму додалася і боротьба за український університет у Львові. Відповідно до рішень австрійських властей у ньому повинні були навчатись і українці, і поляки. Проте насправді з'ясувалося, що всю науково-викладацьку діяльність проводили польською мовою, а поляки мали переваги при вступі до вищого закладу. Тому українські студенти вдалися до акцій протесту. В 1901 р. вони припинили навчання і вийшли з університету. Далі проводили щорічні демонстрації, віча. Однак це не сподобалося польським студентам-шовіністам. Дійшло до постійних кривавих сутичок: 1 липня 1910 р. під час чергового конфлікту був убитий український студент А. Коцко. Його похорон перетворився у масову маніфестацію протесту проти австрійської політики в Галичині.

Студентські заворушення, їхня підтримка робітниками, селянами, інтелігенцією, численні запити і протести українських послів в австрійському парламенті примусили центральний уряд погодитися на створення українського університету в Галичині. Про це 29 листопада 1912 р. заявив австрійський прем'єр-міністр Штірк українським парламентарям у Відні. Цісарський патент у справі заснування українського університету передбачав його офіційне відкриття восени 1915 р. Проте він так і не був реалізований у зв'язку з початком Першої світової війни.

Щоб припинити збройні сутички між поляками і українцями, австрій­ський уряд доручив новому наміснику М. Бобринському домогтися примирення обох сторін. Однак це йому не вдалося, через що змушений був піти у відставку. Новий галицький намісник В. Коритовський узагалі вороже поставився до питання виборчої реформи до крайового сейму. Тоді українські посли у Відні та крайовому сеймі вдалися до обструкції і це врешті-решт примусило польську адміністрацію погодитися на виборчу реформу. її законопроект був схвалений 13 лютого 1914 р. Відповідно до нього із загальної кількості 221 сеймового мандата 62 отримували українці (попереднє співвідношення було таким 161 і 15-20). У процентному вира­женні ця пропорція змінилася приблизно так: 12 і 27. Як бачимо, збільшилася все-таки   кількість   українських   депутатів   у   крайовому   сеймі.   Українці домоглися також і того, що у майбутньому зміни до крайового статусу, який визначав порядок виборів і компетенції Галицького сейму, можна вносити тільки за наявності не менш як % голосів, тобто за згодою і українських послів. Так що ця виборча реформа стала безсумнівним успіхом українського руху і засвідчила можливість українсько-польського компромісу.

Чільне місце в житті українців Галичини займала греко-католицька церква, яку з 1901 р. очолив митрополит А. Шептицький. Під його проводом вона перетворилася у могутній духовний бастіон національного руху. Сам митрополит брав активну участь у політичному житті краю як депутат віденського парламенту і галицького сейму. Вплив церкви, її авторитет за митрополита А. Шептицького настільки зріс, що без її участі практично не обходилася жодна важлива акція, яку готували українські партії та організації Галичини. Досить сказати, що у 1906 р. А. Шептицький очолив українську делегацію до імператора Франца Йосифа, яка домагалися зрівняння українців у правах з іншими народами Австро-Угорської монархії. Важливе значення мала активна і різностороння діяльність митрополита у розвитку національ­ного культурно-освітнього та релігійного життя на західноукраїнських землях у цей період.

Плідно працювали такі культурно-просвітницькі товариства, як "Прос­віта", "Бесіда", "Боян", "Жіноча громада" тощо. Загалом вражаючими були успіхи у всіх галузях національно-культурного життя, що мало важливе значення для активізації українського руху.

В умовах наростання міжнародного воєнного конфлікту українські політичні партії Галичини заздалегідь виробили свою політичну лінію. їхні представники на приватній нараді 7 грудня 1912 р. дійшли згоди у тому, що на випадок війни між Австрією і Росією все українське громадянство по обох боках кордону на добро і майбутнє української нації повинно одностайно і рішуче стати на бік Австрії "проти Російської імперії, як найбільшого ворога України". Подібну заяву оголосила українська репрезентація у віденському парламенті. Під добром і майбутнім української нації слід мати на увазі "повну державну самостійність усього з'єднаного українського народу на цілій його території"".

Для вирішення цього завдання подбали про створення власних воєнізо­ваних формувань. Найкраще для цього підходили молодіжні спортивні протипожежні товариства "Сокіл", "Січ", а також "Пласт". Товариство "Сокіл" було створене відомим інженером В. Нагірним у Львові в 1894 р. Першу "Січ" заснував громадсько-політичний діяч, адвокат К. Трильовський У с. Завалля на Станіславщині - нині Івано-Франківщина. З часом вони на­були масового і організованого характеру. їхню діяльність регламентували відповідні статути, а координаційну і керівну роль відігравали "Сокіл-Бать-ко" та "Український січовий союз". У 1913 р. лише в Галичині діяло понад 900 січових осередків, у яких налічували близько 80 тис. членів. Сокільсько-січовий рух  мав яскраво виражений національно-патріотичний характер. Якщо спочатку головну увагу звертали на фізичну, протипожежну підготовку, та згодом - на військовий вишкіл. З цією метою проводилися відповідні змагання - злети, здвиги тощо. На відміну від цих товариств, "Пласт" з початку свого заснування мав головним чином мілітарний харак­тер, тобто здійснював теоретичний і практичний військовий вишкіл своїх членів. Першими його створили учні львівських середніх шкіл у 1911 р. До появи цієї організації причетні П. Франко, І. Чмола, О. Тисовський. Пласту­нами у минулому називали тих запорізьких козаків, які виконували розві­дувальну службу. З тих часів і походить ця назва. Незабаром пластові гуртки поширилися по всьому краю. Організаційні принципи своєї діяльності вони запозичили з англійського скаутського руху, який виник у 1907 р. і з часом набув світового поширення. Проте "Пласт" не втратив свого національного характеру.

Український молодіжний військовий рух викликав стурбованість у крайових і центральних властей. Вони намагалися чинити всілякі перешкоди, утиски. При цьому підтримували тільки польську військову організацію "Стрілець". Проте К. Трильовському вдалося все-таки домогтися в австрійсь­кого уряду дозволу на створення українських військових організацій. 18 березня 1913 р. у Львові відбулися перші організаційні збори "Товариства Українських січових стрільців". Слідом за Львовом подібні товариства створювали всюди при місцевих "Січах" як окремі секції. Вони мали напіввійськовий характер. Вже у 1914 р. у Галичині налічувалося 94 осередки українських січових стрільців. Крім цього, на початку 1914 р. у Львові засновано суто військове товариство "Січові стрільці" під проводом В. Ста-росольського, до якого входила студентська і реміснича молодь. Вже до літа цього року таких товариств у Галичині налічувалося 50. Загальне керівництво стрілецькими товариствами проводила відповідна секція при Українському січовому союзі, який очолював вже згадуваний К. Трильовський.

Парадний огляд всіх названих молодіжних національно-патріотичних організацій відбувся 28 червня 1914 р. у Львові. Він отримав назву Шевченківського здвигу, бо присвячувався 100-літньому ювілею від дня народження Великого Кобзаря. У ньому взяли участь близько 12 тис. членів "Січі", "Сокола", "Пласта", стрілецьких товариств. Січові стрільці вперше виступили у військовій формі та зі зброєю. На вулицях і площах давнього Львова вони продемонстрували свої досягнення, свій вишкіл під час масових військово-спортивних вправ. Отак українська галицька молодь готувилася до боротьби за свою незалежну державу.

Потреба у такій боротьбі ставала дедалі очевиднішою. Трапилося так, що саме цього дня, 28 червня 1914 року у Сараєві (столиці Боснії) вчинено терористичний акт проти наступника австрійського престолу ерцгерцога Ф. Фердінанда та його дружини. їхнє вбивство стало приводом до Першої світової війни. Австрія звинуватила у ньому Сербію. До порозуміння справа не дійшла і 28 липня Австрія оголосила війну Сербії та загальну мобілізацію.

В умовах наростання міжнародної напруженості, враховуючи позицію українців у майбутньому воєнному конфлікті, Відень посилив вимоги до галицької адміністрації щодо зрівняння українців з поляками. В результаті збільшено урядові дотації та допомогу українським господарським і куль­турним установам, проведено уже згадувану виборчу реформу до сейму. Голова Української парламентської репрезентації в Австрійському парла­менті Ю. Романчук став його віце-президентом. Однак до поділу Галичини на українську і польську частини з наданням автономії справа так і не дійшла.

Тепер проаналізуємо громадсько-політичне життя українців Буковини та Закарпаття протягом зазначеного періоду.

Австрійська адміністрація Буковини проводила збалансовану політику, намагаючись не допустити до національної напруженості, головно, між укра­їнцями та румунами. Більше того, у 1903 р. буковинський сейм ухвалив національно-культурну автономію у краї, тобто кожна національна група, що проживала тут, отримала право на безпосередній розвиток своєї культури і відповідне самоврядування. До речі, в 1911 р. у буковинському сеймі українці мали 17 із 63 послів. Відомий український громадсько-політичний і культурний діяч Буковини С. Смаль-Стоцький став віце-маршалом сейму. У віденському парламенті українці Буковини посідали 5 респектабельних місць, діючи заодно з українськими послами Галичини.

Така ситуація досить позитивно відобразилася на національному, політичному та культурному житті краю загалом. На початку XX ст. були створені місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. За прикладом "Просвіти" тут діяло "Руське товариство", успішно розвивався сокільсько-січовий рух. У 1914 р. в Буковині нарахову­валося 112 лише січових організацій. Практично у кожному селі діяла українська школа, а навчання у ній було обов'язкове. Причому в процент­ному відношенні Буковина мала більше українських шкіл, ніж Галичина. У Чернівецькому університеті функціонувало 5 українських кафедр. Хоча навчання велося німецькою мовою, проте українців не обмежували при вступі до нього.

Схожість громадсько-політичного життя Буковини до Галичини не була випадковою. Вона пояснювалася тісними зв'язками, розумінням спільних завдань українського національно-визвольного руху. Ідея незалежної України була провідною і серед буковинських українців. А на місцевому рівні політичні діячі двох західноукраїнських земель розпочали боротьбу за їхнє об'єднання в окремому спільному коронному краї Австрії. Тобто, була надія, Що у разі позитивного вирішення проблеми поділу Галичини, до її східної української частини приєднається Північна Буковина, компактно заселена Українською більшістю. Підстави для такого оптимізму випливали не тільки з розвитку українського політичного і культурного життя, але й можливостей повного    використання    австро-угорської    конституції    у    національних інтересах. Адже Львів тих часів перетворився у важливий центр української науки, оскільки у ньому була зосереджена діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Фактично НТШ виконувало тоді роль неофіційної Всеукраїнської академії наук.

Наростання національних здобутків галицьких і буковинських українців стимулювалося також підтримкою українців наддніпрянських, яким успіхи єдинокровних братів із-за Збруча додавали сили, пробуджували надію на краще майбутнє всього українського народу. Однак Перша світова війна перервала поступальний розвиток національно-визвольних змагань в рамках конституційної діяльності і поставила перед українським народом цілком інші завдання.

У найтяжчому становищі опинилася найвіддаленіша західна українська земля - Закарпаття. Перетворившись на державницьку націю, урядові кола Угорщини з наростаючою силою і жорстокістю вели асиміляторську політику в цьому краї. Вже перед Першою світовою війною тут не було українських шкіл, газет, культурно-просвітницьких організацій, політичних партій тощо. Державною мовою стала угорська. Дійшло до того, що навіть у церквах богослужіння відбувалося цією мовою. Нечисленою виявилася українська інтелігенція, яка складалася головно із духовенства, яке до того ж перейшло на мадярські або москвофільські позиції. Власне мадяризація спричинила зростання москвофільства, зорієнтованого на Росію. Його намагалися використати російські реакційні кола з метою пропаганди православ'я у Закарпатті. Темна і затуркана українська людність цього краю не змогла зорієнтуватись у підступності цих намірів. Тому греко-ка­толики почали переходити на православну віру. Мадярська адміністрація відреагувала своєрідно: оголосила "державними зрадниками" тих, хто такий перехід вчинив. їх переслідували і суворо карали. У 1913 р., наприклад, відбувся великий судовий процес у Мармароші над новонаверненими православними селянами, яких покарали тюремним ув'язненням. А російська шовіністична преса використала цей процес як доказ впливу "руської" ідеї в Австро-Угорщині. Зокрема, угорські власті безпідставно перенесли свою ненависть до царської Росії за придушення їхнього повстання у 1849 р. на українців. Фактично вони опинилися перед реальною загрозою знищення своєї національної окремішності, але почалася Перша світова війна.

Отже, національно-визвольний рух у зазначений період розвивався з наростаючою силою у Галичині та Буковині і зовсім занепав у Закарпатті. Галицьким і буковинським політичним діячам вдалося використати консти­туційні можливості монархії Габсбургів з метою виборювання національних прав. Здобуто певний політичний і військовий досвід, який можна було використати у подальшій національно-визвольній боротьбі. Особливо виділя­лася в цьому відношенні Східна Галичина, яка перетворилася в оплот всього українського народу.

 

33