yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->4.  Українські землі в роки Першої світової війни (1914-1916)

История Украины и её государственности

4.  Українські землі в роки Першої світової війни (1914-1916)

Наприкінці липня - початку серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна між двома ворожими блоками держав: Антантою (Англія, Франція та Росія) і Троїстим союзом - Німеччиною та Австро-Угорщиною (Італія на той час була формальним його членом, а у травні 1915 р. взагалі вийшла з нього). Поступово у її орбіту втягнуто 38 із 59 держав світу із загальною кількістю, понад 1,5 млрд. чол.

Перша світова війна спричинила велику трагедію українського народу. Всупереч власній волі він був втягнутий у війну. Пошматовані між вою­ючими Австро-Угорською і Російською імперіями, українці змушені були стати об'єктом загарбання воюючих сторін. До того ж Україна перетворилася на один із найважливіших театрів воєнних дій, насамперед західний регіон, зазнавши страшних руйнувань, спустошень, людських жертв і матеріальних втрат.

Спочатку переможним виявився наступ російських військ. У запеклій галицькій битві, що відбувалася з 19 серпня до 4 жовтня, поразки зазнали австро-угорські та німецькі війська. В результаті російські війська окупували Галичину і Буковину. Царська адміністрація намагалася знищити український рух, щоб створити передумови для органічного приєднання цих земель до складу Російської імперії. З цією метою переслідували, ареш­товували і депортували вглиб Росії громадсько-політичних діячів та звину­вачених у неблагонадійності (їхня кількість становила понад 12 тис. ос); вчинено розправу над греко-католицькою церквою, а її митрополита А. Шеп-тицького ув'язнено у монастирській тюрмі Суздалі; закрито українські школи, гімназії, періодичні видання, бібліотеки; заборонено діяльність політичних партій, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, спор­тивних організацій тощо. Натомість здійснювали насильницьку русифікацію. За словами новопризначеного галицько-буковинського генерал-губернатора графа О. Бобринського, весь устрій тут мав грунтуватися "на російських засадах".

Жорстока окупаційна політика царської адміністрації отримала під­тримку лише у місцевих ренегатів - москвофілів. Навіть відомий російський політик, депутат IV Думи П. Мілюков оцінив її як "європейський скандал".

Та це не зупинило царизм. Навпаки, він вирішив остаточно покінчити із українським національно-визвольним рухом, використавши умови війни. Міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто заявив: "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху". По­частішали репресивні акції і у Наддніпрянській Україні, закрито українські видавництва, організації, періодичні видання "Рада", "Дзвін", "Рідний край" тощо. Заслано до Симбірська лідера українського руху М. Грушевського.

Причому царизм не взяв навіть до уваги лояльної позиції щодо нього в цей час наддніпрянських українських політичних діячів.

Тим часом трагедія українського народу продовжувалася. У квітні 1915 р. війська Австро-Угорщини і Німеччини в ході суцільного стратегіч­ного наступу витіснили російську армію із захоплених західноукраїнських земель. Відступаючи, окупанти грабували і вивозили культурні цінності, забрали із собою 500 заложників-провідних українських діячів. Разом з ними добровільно подалися ті з числа українців, які піддалися брехливій москво­фільській агітації і перейшли у російське православ'я, боячись австро-угорської помсти. Крім того, російські війська насильно примусили до' евакуації українське населення Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля, палили села, щоб залишити ворогові пустинні землі. Врешті-решт маса укра­їнського люду гинула в дорозі від голоду, спраги, епідемічних захворювань, у переповнених вагонах, божеволіла від жахливих страхіть такого переселення.

Повернення австро-угорських військ також не принесло полегшення. Більше того, українське населення безпідставно звинувачували у зрадництві, шпигунстві на користь росіян, що нібито спричинило їхню попередню поразку. Без суду і слідства розстрілювали невинних, масово вивозили в австрійські концтабори, де вони гинули у жахливих умовах. Ігнорувалася при цьому австрофільська позиція переважної більшості тих українців, які не належали до москвофілів. Як справедливо відзначив сучасний історик Т. Гунчак, "з одного боку українське населення Галичини й Буковини мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого - над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві". Це була справжня національна трагедія нашого народу в той час.

Страшне лихоліття Першої світової війни, жорстокі репресивні акції окупаційних властей не тільки не послабили українських національно-визвольних змагань, а навпаки, сприяли їхньому розгортанню з новою силою. Річ у тому, що війна набрала затяжного характеру. Взаємно поборюючи одна одну, Австро-Угорська та Російська імперії поступово втрачали свою силу і, могутність. А це породжувало надії і небезпідставні на успішне вирішення українського питання.

Тому вже 1 серпня 1914 р., відразу після початку Першої світової війни, уже названі раніше українські політичні партії Галичини утворили Головну українську раду (ГУР) кількістю 15 ос, яку очолив відомий на той час] громадсько-політичний і науковий діяч, юрист К. Левицький. Поява такої і міжпартійної політичної організації стала можливою тому, що ці три партії залишилися вірними національному ідеалу, тобто "незалежній Україні із] столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український парламент, вибраний усім нашим народом". Для досягнення цієї мети український народ повинен одностайно стати "проти царської імперії при державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. \

Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України". Крім цього, у маніфесті до українського народу Галичини ГУР звернула особливу увагу також на те, що народ "мусить мати одну думку й одну волю", якщо він хоче вижити у таких складних умовах. Власне ГУР і представлятиме інтереси галицьких українців. Було прийнято ще одне важливе рішення - сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Це національне збройне формування мало воювати у складі австро-угорської армії і допомогти у розв'язанні українського питання. Із подібною відозвою до українського народу Буковини звернувся Союз парламентських і сеймових депутатів цього краю.

Аналогічну програму ("Наша платформа" та ін.) розробив і Союз визволення України (СВУ), створений 4 серпня 1914 р. у Львові політичними емігрантами із Наддніпрянщини, які змушені були прибути сюди у різний час. Це була безпартійна політична організація. її діяльність спрямовувала президія у складі Д. Донцова, В. Дорошенка, А. Жука, М. Меленевського, О. Скоропис - Йолтуховського. СВУ закликав українців Російської імперії до створення Української самостійної держави, яка за формою правління мала бути конституційною монархією з однопалатною системою законодавства, демократичними свободами і незалежною національною церквою. Цього можна було досягти через воєнну поразку Росії з допомогою Австро-Угорщини і Німеччини. Причому наголошувалося на тому, що "об'єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська Держава". її поява відповідає інтересам не тільки українців, але й європейців. Бо Україна виконуватиме своєрідну роль бар'єра між Європою і Росією. До того ж Росія стане слабшою і відповідно менш агресивною. А це своєю чергою сприятиме зміцненню стабільності на європейському континенті.

Отак по-новому трактували важливість розв'язання українського питання. Такий підхід безумовно заслуговував на увагу і підтримку західних політиків. Тому СВУ розгорнув широку міжнародну інформаційну та дипломатичну діяльність. Його представники перебували в цей час у Німеччині, Болгарії, Швеції, Норвегії, Туреччині, Швейцарії, Італії. У зв'язку із наступом російської армії СВУ переніс свою діяльність безпосередньо у Відень. Туди ж подалася і ГУР. У наслідок спільної різнобічної діяльності, насамперед видавничо-пропагандистської, європейська громадськість вперше звернула увагу на українське питання. Про це писала майже вся преса континенту, що, звичайно, мало позитивне значення. Однак далі справа не пішла. Європейські політики не прислухалися тоді до конструктивних пропозицій українських політичних діячів і не надали належної підтримки національно-визвольним змаганням.

ГУР активно займалася тоді також проблемами біженців від російської окупації, в'язнів в австрійських концтаборах. А СВУ зосередився на захисті інтересів полонених українців російської армії. Йому вдалося домогтися того, що значна кількість військовополонених українців була переведена до окремих таборів у Австро-Угорщині та Німеччині. Це мало важливе значення для організації і проведення серед них відповідної національно-культурної та політико-просвітницької роботи. До неї залучали відомих діячів науки і культури. Зокрема, були відкриті читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси, розповсюджували українські газети, журнали тощо. Все це давало позитивні результати. Адже не випадково із цих полонених були сформовані згодом дві військові дивізії: Сіро- і Синьожупанників (назва походить від кольору уніформи), які брали участь у боротьбі за незалежну Україну.

А першим українським військовим формуванням на той час стали УСС. У відповідь на заклик ГУР від 6 серпня 1914 р. вже протягом двох тижнів зголосилося 28 тис. добровольців. Така масовість налякала і центральний уряд, і місцеву польську владу. Тому кількість легіону обмежено 2,5 тис. Його ядро становили активісти січового, сокільського, пластового і стрі-ецького руху, вчорашні гімназисти та студенти. Після організаційного оформ­лення і військового вишколу УСС брали активну участь у бойових діях в складі австро-угорської армії. Воювали хоробро, завзято, героїчно. Особливо відзначилися у битві за гору Маківку в Карпатах, яка стала кульмінаційною у весняному (1915) контрнаступі австро-угорських і німецьких військ. Ось про що йшлося у наказі командира 55 дивізії, в складі якої воювали УСС, генерала Фляйшмана: "З молодечим запалом і правдивим патріотизмом, як грізна буря, перед якою ніщо встояти не може, кинулись молоді хоробрі сини України в обороні рідної своєї землі і приневолили ворога залишити те, що він вважав уже здобутим. Небезпеку усунено. Українські стрільці двічі рішили бій в нашу користь... Тричі Вам Слава!" УСС вкрили себе невми­рущою славою, бо воювали за волю і незалежність України.

Проаналізуємо український рух у Наддніпрянщині. Якщо СВУ закликав боротися спільно з австро-угорською та німецькою арміями проти царської тюрми народів, то ТУП спочатку зайняло проросійську позицію. їхня газета "Рада" закликала українців стати на захист Російської держави. Таку ж позицію зайняв і журнал "Украинская жизнь", який редагував тоді С. Петлюра і який виходив у Москві. У статті-відозві "Війна і українці" він доводив, що українці повинні чесно виконати свій обов'язок перед Російською державою, захищаючи її, а російська влада має змінити своє ставлення до українського питання. Згодом, восени цього ж року ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Щоправда, Рада товариства засудила російську політику в окупованій Галичині та Буковині. Щодо майбутнього України, то ТУП і в цей період виступало за її автономний статус у федеративній Росії.

Як бачимо, провідні українські політичні діячі не виявляли одностай­ності щодо мети національно-визвольних змагань і тактичних засобів для її досягнення.

Тим часом поразка російської армії у 1915 р. спричинила опозиційні настрої щодо уряду в самій Росії. З урахуванням цього він не почув себе впевнено і став податливішим у ставленні до наддніпрянців. Українська делегація відвідала російського міністра освіти і запропонувала низку вимог щодо розвитку шкільництва. Обережно відновлювали свою роботу українські книгарні, наукові товариства, кооперативи, почали виходити декілька газет. Пожвавилося українське політичне життя. Восени цього ж року на Катеринославщині засновано ініціативний комітет Українського самостій­ницького союзу. Його програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Українську Державу у формі демократичної республіки. Поява цієї політичної організації переконливо засвідчила, що ідея незалежної України знаходила підтримку і серед наддніпрянців.

Нові перспективи відкривалися перед національним рухом на західно­українських землях. На початку травня 1915 р. у Відні ГУР реорганізовано у Загальну українську раду (ЗУР). Потреба такої перебудови була зумовлена тим, що ЗУР як політична організація мала представляти загальноукраїнські інтереси. До неї увійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини і 3 - від СВУ. Діяльність ЗУР спрямовувала президія (6 осіб) на чолі з К. Левицьким. її політична програма охоплювала: вільна самостійна Українська Держава над Дніпром і окрема національно-територіальна автономія для всіх українських земель в складі Австро-Угорщини. Не заперечувалася підтримка австрійців у війні, хоча підкреслено одночасно дуже важливу думку про те, що українці самі повинні досягати цих цілей. ЗУР звернулася з програмною декларацією також до всіх народів цивілізованого світу, в якій зокрема наголошувалося на тому, що визволення всього українського народу є "конечне в інтересах людськості, цивілізації, демократії і волі", тобто відповідає інтересам усього людства, принципам гуманізму і демократії.

Як бачимо, ЗУР конкретизувала вирішення українського питання стосовно тодішньої ситуації і обраної тактики. Досягнення окремої націона­льно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини розглядали як перший і початковий етап у подальшій боротьбі за соборну і незалежну Україну.

ЗУР розгорнула активну діяльність із втілення у життя цих завдань. Пе­ревагу надавали політичним, парламентерським методам. Неодноразово відбувалися переговори із австрійським урядом. Під тиском українських політичних кіл прем'єр-міністр Штірк у вересні 1915 р. на зустрічі із депу­татами парламенту повідомив, що після закінчення війни всі українські землі Австро-Угорщини будуть виділені в окрему адмінодиницю з широкими авто­номними правами. Крім того, дозволено здійснити реформу у стрілецькому війську, унаслідок якої легіон УСС (два самостійні курені) наприкінці ве­ресня 1915 р. перетворено у полк під командуванням полковника Г. Коссака як регулярну частину австрійської армії. Це мало звичайно позитивне зна­чення. 192

Однак ситуація змінилася докорінно вже у 1916 р. По-перше, російські війська південно-західного фронту під командуванням генерала О. Брусилова перейшли у наступ, прорвали оборону супротивника і протягом травня-серпня захопили значну частину Східної Галичини, Волині та Буковину. Через погане бойове постачання цей наступ припинили і настало затишшя. А на захоплених західноукраїнських землях російськими військами відновлено царську адміністрацію, яка знову вела шовіністичну окупаційну політику.

По-друге, через домовленості між німецьким кайзером Вільгельмом II і австро-угорським цісарем Францом Йосифом на початку листопада проголошено утворення Польської держави (королівства) на тих польських землях, які були відвойовані у Росії. Тоді ж австрійська влада надала широку автономію Галичині без поділу на українську і польську частини. Обов'язки прем'єр-міністра тоді виконував Кербер замість вбитого Штірка. Оскільки вся крайова влада знаходилася в руках поляків, то українці потрапляли у повну залежність від них, не маючи права апелювати до центрального австрійського уряду. Це був тяжкий удар для українців. На знак протесту ЗУР самоліквідувалась і припинила свою діяльність.

Такі зміни пояснювалися тим, що уряд Австро-Угорщини і далі значною мірою рахувався із сильним польським національним рухом і не хотів своїми поступками українцям дражнити поляків як у Галичині, так і у польських про­вінціях Росії. Адже польські політики йшли разом з Австрією та Німеччиною проти Росії. На боці цих союзників воював польський легіон. До того ж ново­утворена Польська держава потрапила у цілковиту залежність від Німеччини.

Слід підкреслити, що українці не змирилися з таким розвитком подій. Політичний провід перейшов до Української парламентської репрезентації, яку очолив Ю. Романчук. У своїй першій відозві до галицьких українців від 8 листопада вона засудила австрійську політику щодо створення польської автономії для всієї Галичини і закликала український народ до протесту і досягнення національно-територіальної автономії. З урахуванням тодішньої воєнної ситуації вибір було зроблено на мирний, парламентарський шлях. Проте на озброєння було взято і далі лояльну до австрійської влади політику з метою одержання від монарха української державності у вигляді від­повідного маніфесту. І це тоді, коли Австро-Угорщина продемонструвала байдужість до українських інтересів.

Життя вимагало змінити методи боротьби - від мирних перейти до радикальніших і орієнтуватися передусім на власні сили. Серед українського січового стрілецтва зародилася раніше і тепер набирала дедалі більшого значення думка про те, що слід вдатися до збройної боротьби, щоб здобути Українську Державу. Тому в листопаді 1916 р. за наполяганням старшин було прийнято важливе рішення про те, щоб збільшити кількість полку УСС, а не припинити боротьбу взагалі у відповідь на пропольську політику австрійського уряду. Дальший розвиток подій підтвердив правильність такого рішення.

Тим часом Перша світова війна тривала. Кінець 1916 - початок 1917 рр. стали у ній переломними. Власне вже на цей момент було очевидним, що однонаціональні держави витримали тягар цього всеохоплюючого випро­бування. Англія, Франція, Німеччина трималися стабільно. Явно слабшали і йшли до розвалу Російська та Австро-Угорська імперії. Першим засвідчило свою неспроможність і гнилість царське самодержавство. Внаслідок Лютневої (1917) демократичної революції воно перестало існувати. Не стало, отже, головного ворога українського народу. З'явились реальні можливості для розв'язання українського питання у Наддніпрянщині. Як був викорис­таний цей історичний шанс розглянено у наступній темі.

Підведемо підсумки. Трагедія українського народу в роки Першої світової війни зумовлена відсутністю власної держави. Тому у тих складних умовах продовжувалися національно-визвольні змагання за її відродження. Віддамо належне у зв'язку з цим таким політичним організаціям, як ГУР, СВУ, ЗУР. Утворення самостійної Української Держави вони справедливо пов'язували з поразкою царської Росії, допомогою провідних європейських країн, зокрема Австро-Угорщини і Німеччини. Проте європейські державні, політичні діячі не звернули уваги на відповідні конструктивні пропозиції. Відчутної шкоди завдала роз'єднаність українців, до того ж вони перебували між двома вою­ючими між собою імперіями. Суттєвим недоліком було те, що ідея незалежної України не отримала належного розуміння серед наддніпрянців, зокрема такої провідної політичної організації, як ТУП. Саме у цьому полягає головна при­чина поразки національно-визвольних змагань доби Української центральної ради. Головним здобутком цього періоду стало створення полку УСС.

Нарешті, на перешкоді природних прагнень українців Галичини до своєї державності, хоча б і автономної, стали поляки. їхні впливові політичні кола виявили нерозуміння і здійснювали тиск на австрійську владу під час формування легіону УСС, щодо поділу Галичини. Річ у тім, що вони зазіхали на цей край, хотіли бачити його у складі майбутньої Польської держави. Своїм шовінізмом вони заклали саме у цей період, політичну міну сповільненої дії у добросусідські відносини двох слов'янських народів. Невипадково дійшло до польсько-української війни, коли виникла Західноукраїнська Народна Респуб­ліка. Звідси робимо незаперечний висновок-урок: шовінізм, ксенофобія завжди були і залишаються грізною небезпекою і загрозою для розвитку нормальних міжнаціональних стосунків, у тім числі добросусідських, і цього не можна забувати.

 

 

34