yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В

История Украины и её государственности

ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В

УКРАЇНІ. ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917-1921)

Початок XX ст. в історії українського народу посідає особливе місце. Уперше за багато років втрати Україною своєї державності бурхливо наростає рух за її відродження, який виливається в могутню національну революцію, що знайшла втілення у створенні незалежної Української Дер­жави.

З попередньої теми відомо, що війна настільки знесилила Російську і Австро-Угорську імперії, що вони стояли на межі краху. У таких екстре­мальних умовах війни, загальної анархії український народ зробив відчайдушіту спробу вирватися з вікової неволі і створити власну незалежну державу. В лекції розглянуто одну з найгероїчніших і водночас трагічних сторінок в історії боротьби України за свою незалежність. Глибоке засвоєння цієї теми потрібне передусім для того, щоб краще зрозуміти ті проблеми, які стоять перед нашою молодою державою сьогодні, а головне, не допуститися тих помилок у державному будівництві, які сталися в 1917-1921 рр. і значною мірою спричинили загибель Української Держави.

1.  Утворення Української Народної Республіки та її боротьба проти російсько-більшовицької агресії

Початок 1917 р. у Російській імперії позначився вибухом революції. У наслідок перемоги Лютневої революції самодержавний лад Росії зазнав краху. До влади прийшов Тимчасовий уряд. Це стало могутнім поштовхом для розгортання національно-визвольних рухів тих народів, які століттями гнобив російський царизм. На боротьбу за своє визволення піднявся і український народ.

Відразу ж після одержання відомостей про перемогу революції в Пет­рограді (13 березня) в Україні розгорнувся широкий національний рух. Повсюдно відбувалися мітинги, маніфестації, на яких вимагали створення українських шкіл, часописів, надання українцям рівноправних умов для розвитку своєї культури. Наростання національно-визвольного руху зумови­ло створення координаційного центру 17 березня 1917 р., який одержав назву Українська Центральна Рада. Ініціатором її створення виступило ТУП -організація,   що   виникла  у   1908  р.   і   об'єднувала  представників  різних українських партій. Головою Центральної Ради було обрано відомого укра­їнського історика, проф. М.С. Грушевського.

Центральна Рада негайно розпочала свою роботу. Вона 22 березня звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, вибирати на відповідальні посади достойних людей, творити нове, вільне життя. Центральна Рада 1 квітня організувала у Києві грандіозну маніфестацію, в якій взяло участь понад 100 тис. чол. На Софіївській площі відбулося віче, яке ухвалило резолюцію з підтримкою Тимчасового уряду, а також з вимогою негайного скликання Установчих зборів, які б затвердили автономний статус України.

Березень - квітень 1917 р. став також періодом формування українських політичних партій. Серед них провідне місце мали партії соціалістичної орієнтації: УСДРП, УПСР, УПСФ. Крім них існували партії соціалістів-самостійників, демократично-хліборобська партія. Дві останні партії, на відміну від попередніх, виступали за цілковиту самостійність України.

Найважливішою подією українського національно-державного відрод­ження весною 1917 р. став Український національний конгрес (19-21 квітня). Він проходив під гаслами автономії України та перетворення Росії у федера­цію рівноправних республік. Наприкінці роботи конгресу було проведено перевибори Центральної Ради. До неї увійшли представники різних полі­тичних партій, що діяли в Україні. Отже, Центральна Рада за своїм по­літичним складом була багатопартійною організацією, що засвідчує її демократичний характер. У той час Центральна Рада складалась із 120-130 осіб. Для постійної роботи було обрано Виконавчий комітет у кількості 20 чоловік. Згодом він став називатися Малою радою і виконував функції президії Центральної (Великої) Ради. Так фактично було оформлено цен­тральний урядовий орган України. На конгресі було вирішено створювати на місцях місцеві органи влади Центральної Ради. Ними мали стати українські комітети - сільські, повітові, губернські.

На підтримку рішень Національного конгресу в губерніях відбувалися з'їзди, які ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії України. Разом з тим у великих містах (Катеринослав, Одеса, Харків та ін.), де був сконцентрований російський пролетаріат, який вороже ставився до українського національно-визвольного руху, почали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. Особливий вплив у радах мали більшовики, меншовики, есери та бундівці (єврейська партія). Вони перешкоджали втілювати в життя постанови Центральної Ради, чим дуже Утруднювали українське державне будівництво.

Однак літо 1917 р. стало апогеєм успіхів Центральної Ради і перетво­рення її у провідний орган всієї України. Цьому значно сприяв процес Українізації армії - виділення українських солдат із російської армії в окремі частини. У травні 1917 р. Центральна Рада скликала І Всеукраїнський війсь­ковий з'їзд, який зажадав від Тимчасового уряду автономії для України і створення української національної армії. Проте Центральна Рада, зокрема її лідери, особливо В. Винниченко, допустили загальну помилку, виступивши проти формування регулярної національної армії. Вони вважали, що Україні армія не потрібна, що її може замінити народна міліція. У підсумку це призвело до того, що Україна залишилася без власних Збройних сил і беззбройною перед сусідніми державами, зокрема перед Росією. Цю помилку враховано на сучасному етапі державного будівництва України. Одним з перших указів Президента України був указ про створення власних Збройних сил. І Всеукраїнський військовий з'їзд звернувся до Центральної Ради з вимогою домагатися автономії України, а також підтримати процес українізації армії. Він висловив їй повну підтримку. Відчуваючи свій великий авторитет у народі, Центральна Рада розпочала активніші дії. Вона скерувала до Петрограда свою делегацію на чолі з В. Винниченком, яка мала вести переговори з Тимчасовим урядом про надання Україні автономії.

Як бачимо, Центральна Рада намагалася вести державне будівництво мирним, конституційним шляхом, унеможлививши будь-які насильницькі дії. Проте Тимчасовий уряд дотримувався шовіністичної позиції щодо законних домагань України. Він і слухати не хотів про надання їй автономії, тому було вирішено діяти самостійно.

На другому Всеукраїнському військовому з'їзді 23 червня 1917 р. Цен­тральна Рада звернулася до народу України з І Універсалом, у якому проголошувалася автономія України в складі Росії. Проголошення І Універ­салу викликало шок у Тимчасового уряду. Всі загальноросійські політичні партії накинулися на Центральну Раду із звинуваченням у зраді Росії. Засліплені шовінізмом, вони не могли уявити собі того, що український народ може сам розпоряджатися своєю долею (згадаймо розпад СРСР). Щоправда, серед всіх російських партій, лише більшовики висловили підт­римку Центральній Раді. Лідер більшовиків Ленін у декількох своїх статтях висловився за те, що Україна має право на самовизначення, навіть відок­ремившись. Але чи були справді щирими погляди більшовиків? Виявляється, що ні. Зазнаючи переслідувань, і будучи в опозиції до Тимчасового уряду, вони прагнули використати будь-який привід для критики його політики, заручитися б хоч короткотривалою підтримкою в іншої політичної сили, яка зміцнювала їхні позиції у боротьбі за владу. Справжнє ставлення до України висловив один з лідерів Київського комітету РСДРП(б) Г. П'ятаков. Він говорив: "Піддержувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те ж саме можна сказати щодо вугілля, хліба і т.ін.".

Величезний авторитет Центральної Ради в Україні, поява у неї реальної військової сили в особі українізованих військових частин, зокрема полку ім. Б. Хмельницького, 40 тис. І Українського корпусу генерала П. Скоро­падського змусила Тимчасовий уряд піти на переговори. 11 липня 1917 р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Переговори були складними.

Тимчасовий уряд ніяк не хотів погодитися на визнання Центральної Ради як парламенту України, не хотів визнавати проголошення І Універсалом її автономії. Переговори закінчилися компромісом. Тимчасовий уряд визнавав Центральну Раду і Генеральний секретаріат вищими краєвими органами влади на Україні. Фактично це було визнання автономії України. Проте остаточне її затвердження мало відбутися на загальноросійських Установчих зборах. Центральна Рада зобов'язувалася не вводити самочинно автономію України.

На підставі домовленостей між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Центральна Рада розширювала свій склад за рахунок представників національних меншин, що жили в Україні. Вони становили близько 30% від загальної кількості членів Центральної Ради. Серед членів Ради були росіяни, поляки, євреї, молдавани, німці, болгари, татари. їх представники ввійшли і до уряду України - Генерального секретаріату. Загалом Центральна Рада налічувала в липні 822 чол., де були представники різних політичних партій, а також і більшовики. Отже, за своїм складом Центральна Рада була інтернаціональною і багатопартійною. Вона перетворилася у демократичний парламент України. За соціальним складом щонайбільше у ній було інте­лігенції, багато представників селян і робітників.

Угода між Центральною Радою і Тимчасовим урядом оформлена у II Універсалі, ухваленому 16 липня 1917 р. Проте незабаром з'ясувалося, що Тимчасовий уряд не збирається виконувати за угодою взятих на себе зобов'язань. 17 серпня 1917 р. він затвердив "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", яка значно обмежувала права універсалу, а територію України вона окреслювала лише п'ятьма губерніями (власне українських було 9). Замість того, щоб рішуче стати на шлях утвердження автономності України, Центральна Рада продовжувала безплідні переговори з Тимчасовим урядом. У середовищі українських політичних партій також посилилися незгоди щодо питання подальшого політичного розвитку України. Особливо це виявлялося у військовій політиці. Улітку 1917 р. на вірність Центральній Раді присягнуло близько 100 тис. солдат, які сформува­ли окремі українізовані частини. Центральна Рада не вжила необхідних заходів, щоб перетворити їх у боєздатну регулярну армію. Восени 1917 р. унаслідок поразок російської армії на фронті, а також провалу заколоту генерала Л. Корнілова, що хотів встановити в Росії військову диктатуру, почала наростати анархія. Тисячі солдат російської армії покидали фронт і через Україну поверталися додому, знищуючи і грабуючи все на своєму шляху. Ставало зрозуміло, що Тимчасовий уряд втратив контроль над армією та й країною в цілому. За таких умов у Центральній Раді загострюються Дискусії щодо питання подальшого державного устрою України. Чи бути їй у складі федерації, чи самостійній? Більшість провідних діячів Центральної Ради продовжували наполягати на федерації з Росією. Остаточно це питання мали вирішити Українські Установчі збори, рішення про скликання яких ухвалила Центральна Рада на одному із своїх засідань у жовтні 1917 р. Це відповідно, зумовило бурхливу реакцію Тимчасового уряду. Незважаючи на те, що він практично втратив контроль над країною, продовжував наполягати на збереженні єдиної і неподільної Росії. Тимчасовий уряд викликав до Петрограда генеральних секретарів на чолі з В. Винниченком для пояснень, їх мали намір ув'язнити у Петропавлівській фортеці. Однак, прибувши до Петрограду генеральні секретарі застали вуличні бої. У каземати, які приго­тував для них Тимчасовий уряд, більшовики посадили лише міністрів. В ре­зультаті військового перевороту 7 листопада більшовики захопили владу у Петрограді.

Отже, закінчився мирний етап діяльності Центральної Ради на шляхах до відродження національної державності України. За цей час була підготована структурна організація Української парламентської республіки, сформований законодавчий орган влади (Центральна Рада), вищий виконавчий орган України - Генеральний секретаріат. Відтак, за період від весни до жовтня 1917 р. Центральна Рада заклала підвалини Української державності. 7 листопада 1917 р. більшовики збройним шляхом захопили владу в Петро­град. Вони сформували новий уряд - Раду народних комісарів (РНК) на чолі з Леніним. Він мав управляти країною до скликання всеросійських Установчих зборів, тобто виконував роль Тимчасового уряду. Рада Народних Комісарів за своїм партійним складом була однопартійною. Більшовики відразу ж роз­почали енергійну роботу, спрямовану на закріплення своєї влади на вели­чезних просторах колишньої Російської імперії. Усе це робилося під лозунгом боротьби за перемогу всеросійської і навіть всесвітньої комуніс­тичної революції. Особливо велику увагу більшовики приділяли встановлен­ню своєї влади в Україні, без якої не уявляли собі можливості утримувати владу в своїх руках. Тим часом ситуація в Україні була дуже складною. Тут діяли три сили, які боролися за владу: Центральна Рада, штаб Київського військового округу (КВО), що захищав Тимчасовий уряд і більшовики.

Вже 7 листопада, коли до Києва прийшла звістка, що упав Тимчасовий уряд і владу захопили більшовики, з ініціативи Центральної Ради було створено Комітет для охорони революції в Україні, а при ньому штаб, що мав керувати бойовими діями. У той же день він видав відозву до населення України, у якій повідомляв, що його влада поширюється на всю Україну. За своїм складом Комітет був коаліційним. До нього увійшли представники всіх найважливіших політичних партій і організацій, що діяли в Україні, у тім числі більшовики, за умови, що Центральна Рада не допустить виїзду з України військ для придушення більшовицького повстання в Петрограді-Отже, Центральна Рада була визнана фактично вищим органом влади в Україні. Протягом 8-Ю листопада у Києві точилися бої між більшовиками і військами КВО за владу. У цих боях Центральна Рада посіла тактику дружнього нейтралітету щодо більшовиків; вона дотримала свого зобов'язан­ня, не допустила виїзду з України військ для придушення більшовицького повстання у Петрограді. Українські частини відбили спробу наступу на Київ військ, які викликав собі на допомогу штаб КВО для боротьби з київськими більшовиками. Насамкінець депутати Центральної Ради, ризикуючи власним життям, врятували членів більшовицького ревкому, що очолили їх штаб повстання, від розправи над ними донських козаків. Бої 8-10 листопада 1917 р. в Києві закінчилися поразкою військ Тимчасового уряду, але вони не принесли перемоги й більшовикам. Поки вони воювали між собою, штаб КВО і більшовики, - Центральна Рада концентрувала навколо Києва свої війська і віддала їм наказ захопити найважливіші урядові об'єкти міста, що вони успішно зробили. Київ опинився в руках українців.

Водночас перед Центральною Радою та Генеральним секретаріатом вже під час листопадових боїв у Києві постало складне питання: як ставитися до більшовицького уряду у Петрограді, який вимагав поширення своєї влади і в Україні? Після деякого вагання Генеральний секретаріат вже 7 листопада звернувся до населення України з відозвою, в якій засуджував жовтневе збройне повстання у Петрограді.

"Частина населення Петрограду, - говорилося в ньому, - керована біль­шовиками, повстала із зброєю в руках проти Тимчасового уряду і хоче на­в'язати свою владу Російській Республіці. Центральна Рада визнає більшо­вицький раднарком лише як обласний уряд для району Петрограду і Москви, а не як всеросійський, центральний". Чим пояснити таке ставлення Централь­ної Ради до більшовицького перевороту в Петрограді? На це було кілька ричин.

Більшовицька РНК, що прийшла на зміну Тимчасовому уряду, була сформована більшовиками як однопартійний уряд, тобто уряд, який не міг відображати реальної розстановки політичних сил у країні, це яскраво відобразили вибори до всеукраїнських Установчих зборів восени 1917 р. В Україні більшовики одержали лише 10% голосів виборців, а українські партії - 75%. Отже, вже ця обставина насторожувала Центральну Раду у тому, що більшовики, узурпувавши владу в Росії, хочуть зробити це і в Україні.

Більшовицький уряд сформував II Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів без участі в ньому законних представників вищих українських органів влади.

Прийшовши до влади, більшовики, не враховуючи інтересів українських політичних партій та організацій, безцеремонно почали нав'язувати свою владу Україні.

Отже, вже в перший день приходу більшовиків до влади в Росії з'ясу­вались серйозні суперечності між подальшими шляхами політичного розвитку України і Росії. Якщо Українська Центральна Рада, обрана демо­кратично всім народом України, прагнула вести шлях демократії, політич­ного плюралізму, то більшовики, узурпувавши владу в Росії, повели її доро­гою до утвердження тоталітарної політичної системи і диктатури. Іншими словами, вже з самого початку взаємовідносин України і більшовицької Росії зі всією очевидністю стали виявлятися цілком протилежні шляхи полі­тичного розвитку України і Росії. Україна стала на шлях утвердження демо­кратичного суспільства, Росія - на шлях диктатури.

Оскільки  Тимчасовий  уряд  був  скасований, то  перед Центрального Радою виникло питання державного статусу України. Якою їй бути - само­стійною, чи федеративною частиною Російської республіки? 13 листопада 1917 р. Генеральний секретаріат видав відозву, у якій повідомляв, що його влада поширюється на всі 9 губерній України. Туди Центральна Рада спря­мувала своїх комісарів. Розпочалося формування місцевої української адмі­ністрації. Це означало, що фактично в Україні йде повним ходом процес будівництва   національної   держави.   Юридично   відродження   української державності було закріплено III Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 р. Він проголошував утворення Української Народної Республіки, а також ліквідацію поміщицького, удільного, монастирського землеволодіння. Земля оголошувалася власністю трудового народу. На підприємствах вводився 8-годинний робочий день. Відповідно до Універсалу всім громадянам УНР гарантували демократичні свободи: слова, друку, віри, страйків, право вживан­ня рідної мови щодо усіх установ. Центральна Рада висловлювалася за негайне укладання миру. Отже, Універсал носив глибоко демократичний зміст. Його історичне значення полягає в тому, що він знаменував собою відродження Української Держави. Разом з тим цей Універсал, за свідченням Д. Дорошенка, не викликав серед населення України такого ентузіазму, як перші два. Замість виборювати незалежність, самостійність, Україна добровільно зголошувалася на федерацію з Російською державою, яка 250 років гнобила її.

Водночас Центральна Рада не спішила втілювати у життя те, що проголосила у III Універсалі. Зокрема, закони про ліквідацію і розподіл помі­щицької землі і закон про 8-годинний робочий день були ухвалені лише в січні 1918 р. Це мало негативні наслідки для Центральної Ради, оскільки підривало її авторитет у широких народних масах, передусім у селян. Цим негайно скористалися більшовики, які розгорнули широку демагогічну агітацію проти Центральної Ради. Незважаючи на те, що їхня агітація мала явно антиукраїнський і антидержавний характер, Центральна Рада не вжила рішучих заходів проти таких дій більшовиків, вважаючи, що це буде пору­шенням демократичних прав. Тим часом більшовики не обмежувалися лише агітацією. У декількох містах України вони організовували червоногвардійські загони, почастішали випадки захоплення влади на місцях більшовиць­кими радами робітничих і солдатських депутатів. Особливо сильним їх вплив був у російськомовних районах України, зокрема Донецько-Криворізькому басейні. У самому Києві більшовики готували повстання. Більшовицький ВРК дав наказ своїм загонам 12 грудня розпочати повстання в Києві. Крім того, на місто рухався із заходу 2-й Гвардійський корпус, яким командувала більшовичка Є. Бош. Проте Центральна Рада викрила спробу більшовицького перевороту. Вранці  13 грудня керівники повстання були заарештовані, а астини 2-го Гвардійського корпусу були роззброєні українськими військами під командуванням генерала П. Скоропадського. Але замість того, щоб поставити логічну крапку, Центральна Рада невдовзі випустила заарешто­ваних більшовиків, які знову розгорнули проти неї шалену критику.

Найважливішим аргументом, яким користувалися більшовики у своїй агітації проти Центральної Ради було звинувачення її у підтримці антибільшовицького виступу на Дону, який очолив генерал Каледін. Відразу ж після більшовицького перевороту у Петрограді генерал Каледін оголосив, що Дон стає областю Війська Донського і не підпорядковується Раді Народ­них Комісарів. Він розпочав формування своєї армії з донських козаків. Оскільки через Україну проходило два фронти - Південно-Західній і Ру­мунський, де служило багато донських козаків, то вони стали масово по­вертатися на Дон через українську територію. Більшовики відповідно розпочали підготовку наступу своїх загонів проти Каледіна. Отже, Україна опинилася між двома ворогуючими силами. Виникла реальна загроза бути втягненим у війну між більшовиками і Доном. У такій ситуації український уряд усіма силами намагався дотримати нейтралітету. З цією метою Центральна Рада заборонила українським частинам втручатися в цю війну, а територію України проголосила нейтральною. Проте реально зберегти нейтралітет не вдалося. Через Україну для боротьби з Каледіним Раднарком спрямував свої війська. Перед Центральною Радою постала дилема: або пропустити їх, і таким чином втягнути себе у війну з Доном, або ж роззброїти ці загони, що самовільно порушували нейтралітет УНР. Вона вибрала останнє. Це було використане більшовиками як привід для оголошення війни Україні. 17 грудня 1917 р. РНК схвалила "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради", який написав Ленін. Фак­тично це було оголошення війни з боку Росії УНР. У "Маніфесті" Централь­ній Раді були висловлені вимоги:

-  відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту (йшлося про формування української армії з фронтових частин);

- е пропускати надалі без згоди верховного головнокомандувача нія­ких військових частин (тобто пропуск донських козаків на Дон);

-  припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні.

Для Центральної Ради як представника суверенної держави такі вимоги були неприйнятними, тому її відповідь на них була негативною. У ній зокрема зазначалося.

Кожна суверенна держава повинна мати свою армію, а тому Україна буде проводити формування своїх Збройних сил і надалі.

Центральна Рада не може припинити пропуск через свою територію коза­чих частин на Дон, бо це поставить її у стан війни з Доном. Водночас вона Дозволяє проїжджати через свою територію тим більшовицьким частинам, які бажають виїхати в Росію. Але вона не допустить, щоб через Україну переправ­лялися для боротьби проти Дону більшовицькі червоногвардійські загони. Центральна Рада продовжуватиме   роззброєння   червоногвардійських загонів, що перебувають на Україні, бо вони є чужою армією.

Одержавши негативну відповідь, російський уряд ухвалив вважати УНР та її уряд у стані війни з Росією.

Незважаючи на те, що формально більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, воєнні дії між обома країнами не розпочалися відразу, оскільки у разі відкритого воєнного конфлікту з УНР більшовицька Росія ставала на бік явного агресора, бо вона оголошувала війну Україні. Безпідставними були і її звинувачення до української сторони. У зв'язку з цим ЦК більшовицької партії дав вказівку своїм партійним організаціям в Україні розгорнути активну кампанію за переобрання Центральної Ради, іншими словами вчинити державний переворот в Україні. З цією метою більшовицькі організації України домоглися скликання 17 грудня в Києві з'їзду селянських, робітничих і солдатських депутатів, на якому планували провести перевибори Центральної Ради на свою користь і, таким чином, захопити владу в Україні. Проте з'ясувалося, що з 2-х тисяч учасників з'їзду було тільки 150 більшовиків. З'їзд висловив повну підтримку Центральній Раді. У відповідь на це більшовики вирішили продовжити свою роботу в Харкові, який на той час вже був окупований російськими більшовицькими військами. У ці дні в Харкові відбувався з'їзд рад Донецького і Криворізького басейнів. Його делегати представляли тільки 32% місцевих рад, через що він не міг бути правочинним. Більшовицькі делегати приєдналися до цього з'їзду і до­моглися від нього проголошення 25 грудня 1917 р. в Україні влади Рад. Вони сформували свій уряд — Народний секретаріат. Отже, в Україні встановилося двовладдя: влада Центральної Ради, обраної народом, яка очолювала УНР, і влада самозваного більшовицького Народного секретаріату, який проголосив Україну Республікою Рад. Він спирався в той час виключно на штиках російсь­ких червоногвардійців і балтійських матросів, що зосереджувалися в Харкові.

Як і очікувалось, під приводом допомоги українському радянському уря­дові у боротьбі проти "буржуазної"" Центральної Ради розпочали інтервенцію проти УНР.

Отже, в кінці грудня 1917 р. між Україною і більшовицькою Росією вибухла війна. Агресором у ній була Росія. В основу цього конфлікту покладено передусім дві причини:

- агнення російських більшовиків будь-якою ціною не допустити до створення незалежної Української Держави;

- утвердити на всій території колишньої Російської імперії дикта­торський режим, який би забезпечив абсолютну і безконтрольну владу.

Україна ж була їм на перешкоді, бо з перших кроків відновлення своєї державності стала на шлях демократії і пошанування прав людини.

В умовах війни почався для України 1918 рік. Раднарком призначив головнокомандувачем своїх військ Антонова-Овсієнка. Наступ російських військ вели в трьох напрямах: з Полтави на Київ сунули червоногвардійські загони з робітників Харкова та Полтави і невеликий загін Червоних козаків; з Бахмача на Київ йшли частини 1-го Мінського загону і московські червоногвардійці; із Жмеринки в напрямі Києва рухалися більшовицькі частини 2-го гвардійського корпусу.

Головні більшовицькі сили були сконцентровані в трикутнику Гомель-Бахмач-Брянськ. У цей час в низці губернських центрів України загони Червоної гвардії повстали проти Центральної Ради і роззброїли її гарнізони. Першими розпочали наступ на Київ ще в кінці грудня 1917 р. більшовицькі частини армії Південно-Західного і УПІ-ма армія Румунського фронтів. Однак з допомогою 1-го Українського корпусу на чолі з командувачем генералом П. Скоропадським його вдалося на деякий час спинити. На Лівобережжі Центральна Рада не мала більш-менш добре озброєних частин. 25 грудня 1917 р., тобто того ж дня, коли в Харкові було проголошено Українську Радянську Республіку, більшовицькі російські війська під гаслом допомоги українському радянському уряду, розпочали загальний наступ. Він складався з чотирьох груп під командуванням колишнього царського підполковника М. Муравйова, Р. Берзіна, П. Єгорова та Кудинського, всього до ЗО тис. добре озброєного війська. Центральна Рада в січні 1918 р. не могла протиставити їм якоїсь значної сили. Ті 100 тис. війська, які присягнули їй на вірність, переживали цілковитий розпад. Однією з найважливіших причин їх розпаду стали грубі помилки, допущені Центральною Радою в плані формування своєї армії. Як вже зазначено, Центральна Рада з самого початку заявляла, що не бажає мати постійної національної армії, бо вона служитиме експлуататорським класам. Єдину реальну силу, яку Центральна Рада могла використати у боротьбі проти російських військ, були загони "вільного козацтва", що виконували до того роль міліцейських військ. Всього у її розпорядженні у січні 1918 р. було 6 тис. чоловік.

Зі стратегічного погляду становище України було вкрай важке. Прак­тично зі всіх сторін вона була блокована ворожими військами. Наприкінці грудня - початку січня 1918 р. Центральна Рада втратила Харків, Полтаву, Катеринослав, Олександрівське, Чернігів. 20 січня 1918 р. передові частини Єгорова з'єдналися в Полтаві з групою Муравйова. Одночасно наступала група Берзіна на Бахмач і Конотоп.

Тим часом в Києві зібралася на своє засідання Центральна Рада. На порядку денному знову постало питання про державний статус УНР. Відповідно до III Універсалу вона вважалася федеративною частиною Російської республіки. Оскільки більшовицька Росія розпочала агресію проти УНР, ставало очевидним, що перебування у федеративному зв'язку з агресором є неможливим. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV і останній Універсал, у якому проголосила самостійність Української Народної Республіки: "Віднині Українська Народна Республіка стає самос­тійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу". Після прийняття Універсалу Генеральний секретаріат був перейменований в Раду Народних Міністрів. Він проголошував негайну передачу землі селянам без викупу, встановлення державного контролю над фабриками, націоналізацію банків, надавав всім націям України національно-персональну автономію, негайне укладення миру. Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від "большевиків та інших напасників". Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він юридично закріпив відновлення самостійної Української Держави, яка була знищена царизмом понад два століття тому. Крім того, він яскраво засвідчив демократизм відновленої Української Держави.

Універсал був ухвалений тоді, коли значна частина України була вже окупована більшовицькими військами. З 18 січня 1918 р. більшовики розпочали безпосередній наступ на Київ. 28 січня більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Бахмач. Загроза Києву посилилася ще й тим, що в ніч в 28 на 29 січня більшовики підняли повстання і захопили завод Арсенал. Щоб придушити повстання, Центральна Рада змушена була зняти з фронту найвірніші свої частини - Гайдамацький кіш під проводом С. Петлю­ри і Галицький курінь Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця. 4 лютого 1918 р. повстання було придушене, але воно привело до по­слаблення оборони столиці. Особливо посилилася загроза Києву з напрямку Бахмача, звідки наступали війська Муравйова. Уночі 28 січня 1918 р. український уряд вислав на оборону столиці останні відділи. Серед них були юнкери Української військової школи, а також помічний курінь студентів Січових Стрільців під проводом сотника Омельченка. Це були юні герої по 14-18 років, які вирішили в смертельний для своєї Вітчизни час встати на захист її свободи і незалежності. Всього студентський курінь налічував 300 осіб. 29 січня 1918 р. вони вступили у запеклий бій під Кругами із 6-тисячним більшовицьким загоном з групи армії М. Муравйова, що вторглася в Україну. У цьому бою студентський курінь був знищений. 27 осіб потрапило до більшовицького полону, після диких знущань вони були роз­стріляні. У березні 1918 р. за постановою українського уряду їх було поховано на Аскольдовій могилі в Києві у братській могилі.

З поразкою українських військ під Кругами шлях на Київ був відкритий. Розпочалися наполегливі бої за столицю. 4 лютого муравйовці захопили передмістя Києва Дарницю, 5 лютого розпочали обстріл столиці артилерією. 7-8 лютого у місті було справжнє пекло від обстрілів і пожеж. У цих умовах Рада Міністрів і Центральна Рада на чолі з М. Грушевським була евакуйована в Житомир. Рештки української армії у складі 3 тис. осіб прикривали відступ уряду і покинули українську столицю в ніч на 9 лютого 1918р.

Саме тоді в політичному житті України відбувалася дуже важлива подія. 8 лютого 1918р. делегація УНР підписала у Бресті мирний договір з країнами Австро-німецького блоку. Він визначав кордони між Україною і Австро-Угорщиною за довоєнними  кордонами Росії.  Сторони  відмовлялися від анексій і контрибуцій. Країни австро-німецького блоку зобов'язувалися подати УНР збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. За це Україна зобов'язувалася постачати цим державам до  1  липня  1918 р.  1  млн тонн зерна.

Більшовицькі війська увійшли у Київ 9 лютого 1918 р. Вже в перший день окупації вони замордували близько 3 тис. людей. Убивали без розбору, хоч особливо часто гинули ті, хто мав посвідчення від української влади про перебування на військовій службі. У Києві 11 лютого була проголошена Українська робітничо-селянська республіка з Народним секретаріатом на чолі, який переїхав з Харкова до Києва. Це був маріонетковий окупаційний уряд, влада якого трималася виключно на більшовицьких багнетах. Свід­ченням цього був наказ головнокомандувача більшовицькими військами, які захопили Київ, підполковника Муравйова У ньому говорилося: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх штиків і там, де її установлюємо, повсюдно підтримуємо її силою штиків". Проте так званий уряд Української Радянської Республіки протримався в Києві заледве три тижні.

Після підписання Брестського мирного договору уряд УНР запросив на допомогу у боротьбі проти більшовиків австро-німецькі війська. 1 березня австро-німецько-українські союзні війська вигнали більшовиків з Києва. 2 березня 1918 р. сюди повернувся український уряд. Існування УНР було відновлено, проте ситуація, в якій опинилася Україна, стала вкрай невигідною для подальшого її державного розвитку. Фактично вона була окупована 450-тисячною австро-німецькою армією, в той час як армія УНР налічувала лише 20 тис. чоловік. Отже, український уряд був беззахисним перед збройною силою австро-німецьких військ. Це призвело до того, що у внутрішні справи УНР почало активно втручатися австро-німецьке ко­мандування. Воно розглядало Україну не як союзника, а як сировинну базу, яка повинна була врятувати Німеччину і Австро-Угорщину від загрози голоду, що насувався на ці країни. Фактично Україна була окупованою. Проте і за цих умов Центральна Рада намагалася втілити в життя ухвали, прийняті згідно з IV Універсалом, а саме: земельний закон, націоналізацію природних багатств, встановлення державного контролю за банками, запровадження 8-годинного робочого дня. Реалізація цих реформ спричинила сильний опір великої буржуазії та поміщиків, ям тепер відчули за собою силу австро-німецьких штиків. Австро-німецьке комісування також було незадоволене численними протестами Центральної Рай, оскільки вона проводила свавільні реквізиції продуктів в українського населення. Як наслідок, 29 квітня 1918 р. Центральна Рада була розігнана німецькими солдатами. В Україні при підтримці Німеччини було встановлено новий політичний режим гетьмана П. Скоропадського.

Отже, внаслідок державного перевороту Ь9 квітня УНР перестала існувати, проте українська державність не заинула, вона продовжувала Розвиток в іншому вигляді. Як бачимо, остатовю ліквідували Центральну Раду і УНР австро-німецькі війська. Проте, насправді УНР була ліквідована як суверенна держава більшовиками ще в лютому 1918 р. У результаті розв'язаної агресії проти молодої Української Держави, вона змушена була звертатися за допомогою до Німеччини та Австро-Угорщини, які, користую­чись слабкістю України, окупували її. Відтак основними причинами поразки Центральної Ради були:

-      агресія більшовицької Росії проти УНР;

-    помилки Центральної Ради у державному будівництві: небажання створення регулярної національної армії і дієздатного державного адміністративного апарату;

-      непослідовна соціальна політика;

-      нерозвиненість українського національно-визвольного руху. Уважне   вивчення   історичного   до

 

35