yandex rtb 1
ГоловнаЗворотній зв'язок
yande share
Главная->Історія->Содержание->3. Відновлення національної державності на західноукраїнських землях. ЗУНР та її боротьба проти польської агресії

История Украины и её государственности

3. Відновлення національної державності на західноукраїнських землях. ЗУНР та її боротьба проти польської агресії

У той час, коли на Великій Україні український народ, незважаючи на всі перешкоди став на шлях створення національної державності, західно­українські землі продовжували залишатися в складі Австро-Угорщини. Проте події, що відбувалися на Наддніпрянщині, впливали і на західноукраїнське населення. Значне враження справив IV Універсал Центральної Ради, який проголошував самостійність УНР, а також Брест-Литовський мирний договір 3 його таємним додатком щодо надання статусу автономії Східній Галичині та Буковині в межах Австро-Угорської монархії. Коли ж восени 1918 р. Австро-Угорщина захиталася, українські партії Галичини почали вживати заходів для взяття влади. З цією метою 18 жовтня 1918 р. у Народному Домі 210

Тема 11

у Львові відбулася нарада українських послів до австрійського парламенту і галицького сейму, на якій було ухвалено рішення про створення української держави у складі земель Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України, а також сформовано її вищий державний орган - Українську Національну Раду. її президентом було обрано Є. Петрушевича. Українська Національна Рада розробила і ухвалила постанову, в якій визначались основні положення Української Держави. 19 жовтня 1918 р. цю постанову оголосив Є. Петрушевич на багатолюдних зборах у Народному Домі у Львові.

Представники від соціал-демократичної партії Галичини М. Ганкевич запропонував доповнити її вимогою негайного об'єднання проголошеної в Галичині Української Держави з Великою Україною. На площі св. Юра 20 жовтня у Львові відбулася багатотисячна маніфестація українського насе­лення, яке радо вітало постанову Української Національної Ради про .створення Української Держави.

Австрійський уряд зволікав з питанням передачі влади в Галичині з рук свого намісника в руки українців. До того ж він прихильно ставився до польських претензій на Східну Галичину і готовий був передати владу на неї польській ліквідаційній комісії, яку утворили у Кракові. Беручи це до уваги Крайова організаційна комісія, що входила до Української Національної Ради на чолі з К. Левицьким, вжила заходів, щоб не допустити захоплення влади в краї поляками. Вона налагодила зв'язки з українськими частинами австрійсь­кої армії, які перебували в Галичині, а також з легіоном Січових Стрільців у Чернівцях, що став основою Збройних сил Української Держави. Був створений її штаб - Український військовий комітет на чолі з 30-річним сотником Д. Вітовським.

31 жовтня 1918 р. члени Національної ради і Військового комітету обго­ворили результати переговорів з намісником Галичини генералом Гуйном. Останній, посилаючись на відсутність вказівок з Відня, відмовився передати владу українцям. У зв'язку з реальною загрозою польської окупації краю і рішучою позицією Вітовського було вирішено негайно розпочати повстання.

Безпосередньо у Львові повстання очолив Д. Вітовський. У його розпорядженні перебувало лише 1 400 стрільців. Повстання почалося в ніч на 1 листопада 1918 р. Подібні виступи були підготовлені у Станіславі, Коломиї, Золочеві та інших містах Східної Галичини. Особливо активну роль у їхній підготовці брала студентська та учнівська молодь, українські січові стрільці і члени нелегальних військових організацій.

Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. звернулася до насе­лення Львова з відозвою про перемогу збройного виступу і утворення на землях колишньої Австро-Угорської монархії Української Держави. У той день була видана відозва до українського народу Галичини. У ній гово­рилося: "Голосимо тобі вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...  Ти хочеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіб'єш ворожі замахи на Українську Державу".

Національна рада 5 листопада 1918 р. опублікувала Декларацію про устрій держави. Відповідно до неї Українська Держава проголошувалася демократичною республікою, в якій гарантувалися рівні права всім її грома­дянам, незалежно від національності і віросповідання, загальне пряме виборче право, та 8-годинний робочий день. Йшлося про підготовку до проведення справедливої аграрної реформи, яка б ліквідувала земельну власність на користь малоземельних селян. 9 листопада був сформований уряд Української Держави - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила "Тимчасовий Основний Закон" - Конституцію новоствореної держави. Вона стала нази­ватись Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), встановлено державну символіку - герб - золотий лев на синьому полі, прапор - блакитно-жовтий. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. Отже, в результаті національно-визвольної боротьби українського народу Східної Галичини він здобув першу перемогу - створення ЗУНР.

Проте молода Українська Держава з перших днів свого існування зму­шена була вести боротьбу з польською агресією, на стороні якої виступала Антанта. Вже 1-го листопада розпочалися бої за Львів і тривали до 22 листопада. Український уряд та війська під натиском чисельніших сил ворога змушені були залишити Львів. Тимчасовою столицею ЗУНР став Тернопіль, а з кінця грудня - Станіслав. Війна продовжувалась зі змінним успіхом.

У лютому 1919 р. Українська галицька армія перейшла у наступ. Бої зав'язалися в передмістях Львова. Однак, на допомогу Польщі знову прий­шла Антанта. Єдиним джерелом допомоги для ЗУНР у боротьбі проти польської агресії була УНР. Ще 1 грудня 1918 р. між представниками ЗУНР і Директорії у Фастові був підписаний договір про злуку обох українських земель в єдину українську державу. Завдяки цьому договору ЗУНР почала отримувати воєнну допомогу. Уже в грудні 1918 р. вона одержала від Дирек­торії 20 тис. гвинтівок, 10 млн патронів, 300 кулеметів, 80 гармат, 20 літаків. З січня 1919 р. сесія Національної ради у Станіславі ухвалила рішення про з'єднання (злуку) ЗУНР і УНР. Це рішення радо зустріли всі українські партії. Офіційно акт злуки ЗУНР і УНР відбувся в Києві 22 січня 1919 р. на Софіївській площі. Перед багатотисячним мітингом був зачитаний Універсал Уряду Директорії, в якому йшлося про злиття воєдино віками розділених українських земель. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Респуб­ліка - проголошувалось в універсалі. У той же день "Трудовий Конгрес" в присутності понад 450 делегатів (з них від Наддніпрянщини - 400 і від ЗУНР ~ понад 50) майже одностайно схвалив цей історичний акт.

Таким чином, багатовікова боротьба українського народу за відродження єдність своєї національної держави юридично завершилась. Відтоді ЗУНР ставала Західною областю Української Народної республіки, її президент!

Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Проте злука з УНР в єдину державу не врятувала її від дальшого і розгортання польської агресії. Однією з найважливіших причин поразок військ ЗУНР на фронті було те, що злука обох українських держав значною мірою була формальною. Продовжувало діяти два уряди з окремими арміями, дії яких не завжди були скоординованими. Як писав згодом С. Петлюра, "обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі. Фактично ідея соборної України була фразою, якою користувалися для святкових промов і декларацій".

У квітні 1919 р. в Польщу дислокується сформована і озброєна Францією армія генерала Галлера. Не маючи сили протистояти сильному і добре озброєному ворогові, УГА відступає на Схід. На початку червня 1919 р. вона зосереджується на останньому клаптику території ЗУНР між р. Збруч-Дніс-тер та залізничною колією Гусятин-Чортків. З метою оперативного керів­ництва військовими та державними справами Є. Петрушевич оголошується диктатором. 8 червня УГА робить спробу останнього рішучого наступуЛ Українські війська захоплюють Чортків, Тернопіль, Золочів і підходять до Галича, але через нестачу боєприпасів наступ обривається. Армія відступає! на початкові межі, а 16 липня  1919 р., не маючи змоги продовжувати! боротьбу, переходить за Збруч, де зливається з армією Директорії. Уряді ЗУНР переїжджає до Кам'янця-Подільського. Надалі його доля, як і доля армії, були пов'язані з подіями на Великій Україні. Цим переходом існування ЗУНР було припинено, а її територія окупована Польщею.

Отже, проіснувавши 257 днів, ЗУНР зазнала поразки, головної! причиною якої стала не її внутрішня слабкість, зумовлена недостатнім розвитком національно-визвольного руху, а передусім величезна збройні перевага Польщі, агресію якої проти молодої Української Держави підтряд мали наймогутніші держави Європи.

4. Проголошення соборної Української Народної Республіки та її боротьба за незалежність боротьба за незалежність

З приходом до влади Директорії починається третій етап боротьбі українського народу за свою державність. Хоча 1919 р., здавалось би, починався з тріумфу українських визвольних змагань, що знайшов свій вияв І проголошенні 22 січня 1919 р. соборності УНР, він виявився короткочасний 1919 р. був чи не найважливішим в українській історії. На терені УкраїЛ точилися запеклі бої за участю армії Директорії під проводом С. Петлюри червоних військ українського фронту під командуванням Антонова-Овсієн» Збройних сил Півдня Росії генерала А. Денікіна, селянських загон" Н. Махна, Зеленого та ін. На півдні республіки висадились війська Антан Буковину окупували румунські війська, Закарпаття - чехословацькі, Схід Галичину - польські

Вже через півмісяця після проголошення соборної України керівництво УНР під натиском більшовицьких частин було змушене залишити Київ і переїхати до Вінниці, яка стала тимчасовою столицею УНР. Серед членів Директорії виникли суперечки щодо дальших шляхів збереження націо­нальної державності, військової і політичної тактики. 9 лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов В. Винниченко.

Становище ще більше загострювали суперечності між наддніпрянцями і галичанами. ЗУНР продовжувала зберігати свої власні органи державної влади. Реально влада Директорії поширювалася лише на схід від Збруча. Координувалася хіба що військова діяльність. З ускладненням ситуації в Україні уряди УНР і ЗУНР фактично діяли осібно і не завжди доходили згоди. Суперечності посилилися після весняного наступу Польщі проти УГА, унаслідок якого на початок літа 1919 р. українські війська втратили майже всю Східну Галичину. У травні 1919 р. наступ польських військ підтримали румуни. Тим часом армію Директорії тіснили більшовики. На півдні України розгорнула наступ біла гвардія генерала А. Денікіна. У цих умовах гостро постало питання про подальшу військову тактику. Уряд ЗУНР за першорядне завдання вважав активізацію дій на польському фронті; С. Петлюра, покладаючи надії на дипломатичні контакти з Польщею, наполягав на посиленні боротьби з більшовиками.

Суперечки серед захисників соборної України врешті переросли у відкриті конфлікти. Наприкінці квітня 1919 р. командувач волинською гру­пою військ Армії УНР отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський вчинили спробу державного перевороту, поставивши вимоги про призна­чення тимчасовим президентом УНР Є. Петрушевича. Переворот був швидко і безкровно ліквідований, проте ще більше дезорганізував і без того послаблену армію.

У ще гіршому становищі перебувала ЗУНР. Після невдалого чергового наступу УГА втратила решту території Східної Галичини і 16 липня 1919 р. переправилася за Збруч на територію, контрольовану Директорію. Об'єднана армія УНР налічувала тепер близько 100 тис. чоловік. У той час на театрі військових дій дедалі більшу роль відігравала Добровольча Армія. Відвоювавши у більшовиків Крим, Донбас, вона просувалася територією Наддніпрянщини на північ, у напрямі на Москву. Скориставшись послаб­ленням червоних, військо Директорії і УГА перейшло у наступ. Успіху їхніх Дій сприяла підтримка Всеукраїнського революційного комітету, створеного У квітні 1919 р. українськими соціал-демократами і соціалістами-революціо-нерами. У червні уряд УНР і Всеукрревком дійшли згоди про спільні дії. ідтак, їхні збройні загони увійшли в Кам'янець-Подільський, Вінницю, Жмеринку. Однак союз виявився недовговічним. Запідозривши, що проти 7: Ректорії готується черговий заколот, С. Петлюра заарештував керівників Фревкому. Це призвело до розриву: українські соціал-демократи (незалежки) і більшість есерів відмовилися підтримувати уряд УНР і перейшли до підпільної боротьби з деніківцями, орієнтуючись при цьому на більшовиків і переймаючи їхні гасла. Разом з тим виявилися й нові незгоди щодо вироблення надалі стратегічного плану ведення військових дій між урядами УНР і ЗУНР. Диктатор Є. Петрушевич і штаб УГА підтримували план здобуття Одеси, щоб таким чином пробити собі вікно в Європу і налагодити зв'язок з Антантою. Головний отаман С. Петлюра наполягав на тому, щоб наступати на Київ. Врешті було ухвалено його план. Обидві армії спільними зусиллями розпочали наступ на Київ. Наступ розвивався успішно. 29 серпня 1919 р. українські війська взяли в облогу Київ, а ЗО серпня вступили до столиці. Український радянський уряд був ліквідований, проіснувавши заледве 7 місяців. Це був другий протягом двох років крах більшовицької влади в Україні. Проте одночасно з наступом української армії до Києва сюди ввійшли і частини Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Не знаючи, як реагувати на появу білогвардійців, галицькі частини, що першими зайняли місто, відступили. Цей вчинок можна пояснити тим, що західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність усяких непорозумінь з Денікіним.

Втрата Києва привела до загострень відносин між С. Петлюрою і командуванням УГА. Все ж Головному отаманові через кілька днів вдалося переконати галичан вступити в бій з білогвардійцями. Але ще раз захопити місто, де укріпився ворог не вдалося. Обидві армії розпочали загальний відступ на захід.

Окупувавши велику частину України разом з столицею, Денікін почав проводити відверто шовіністичну антиукраїнську політику. Реакційний режим, встановлений ним, в Україні спричинив вибух масових повстань. 15 вересня 1919 р. Директорія передала свої повноваження Головному отама­нові С. Петлюрі, який вирішив скористатися розгортанням повстанського руху в тилу Денікіна для початку наступу української армії. 24 вересня уряд УНР оголосив війну Денікіну. Контрнаступ української армії проходив у дуже тяжких умовах. Становище, в якому опинилася УНР та її армія восени 1919 р. стало катастрофічним, армія опинилася у ворожому оточенні: з півдня

- Денікіним; з північного сходу - більшовиками, з заходу і південного сходу

- польськими  та  румунськими   військами.   Особливо  нестерпним   стало становище в жовтні 1919 р., коли армію охопила епідемія тифу. Галицька армія майже повністю розвалилася. На кінець жовтня налічувалося тільки 4 тис. боєздатних солдатів, а в Дійовій армії С. Петлюри - 2 тис. ос.

6 листопада 1919 р. Начальна команда УГА під проводом генерала М. Тарнавського підписала перемир'я з денікінцями, а 10 листопада дені-кінські війська, захопивши Жмеринку, відрізали УГА від свого уряду і від армії С. Петлюри, 5 тис. галицьких стрільців опинилося перед 15-тисячним корпусом генерала Шиллінга. У цій ситуації командування УГА підписало в Одесі з ним договір про перехід УГА на бік Добрармії. У договорі зазна­чалось, що УГА зберігатиме свою автономію, не буде воювати проти військ УНР. У ці дні уряд ЗУНР оголосила про відмову дотримуватися надалі Акта

про Злуку і постанов Трудового конгресу України. У ніч 16 листопада 1919 р. Є.Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер, і через Румунію виїхав до Відня, де очолив еміграційний уряд ЗУНР. Трагічним був фінал і Дієвої армії С. Петлюри. Він увійшов в історію під назвою "Любарської катастрофи". 16 листопада, під загрозою окупації денікінцями, С. Петлюра запросив до Кам'янця-Подільського, тогочасної сто­лиці УНР, поляків. Залишки державного апарату і армії були евакуйовані до Любара, де військо невдовзі розпалося. Ще деякий час С. Петлюра намагався продовжувати боротьбу, зосередивши залишки своїх загонів на Волині в районі Чорторії. 4 грудня 1919 р. під головуванням С.Петлюри відбулася нарада уряду УНР, на якій було вирішено переходити до партизанської форми боротьби. Соборна Українська Народна Республіка припинила своє існування. її фактичний голова С. Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Вар­шави, щоб звідти пробувати змінити ставлення держав Антанти до українсь­кого питання.

Незважаючи на поразку армії, збройна боротьба з окупантами України продовжувалася. На початку грудня 1919 р. переформовані відділи колиш­ньої Армії УНР вирушили в рейд у тил ворога. Його очолив генерал Омеля-нович-Павленко і рейд ввійшов в історію під назвою Першого зимового походу Армії УНР.

У кінці 1919 р. Червона армія розбила генерала А. Денікіна і на початку 1920 р. контролювала майже всю територію колишньої УНР. її державні структури продовжували діяти на території, окупованій поляками. 14 лютого Рада народних міністрів УНР формально наділила С. Петлюру функціями президента і головнокомандувача. У Кам'янці-Подільському утворилася нова організація - Всеукраїнська Національна Рада, що об'єднувала політичні та громадські організації наддніпрянців і галичан. Вона повинна була підго­тувати проект Конституції української демократичної держави і скликання предпарламенту, обмежити владу Головного отамана.

Наприкінці квітня 1920 р. С. Петлюра уклав з урядом Ю. Пілсудського Варшавську угоду. Він погоджувався з рішенням Паризької мирної кон­ференції про перехід частини західноукраїнських земель під юрисдикцію Польщі. Своєю чергою Польща визнавала Директорію як законний уряд України і обіцяла підтримку в боротьбі з проголошеною більшовиками Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Згідно з Варшавським договором, 25 квітня 1920 р. польсько-українська армія, що нараховувала 65 тис. поляків і 15 тис. українців, перейшла у наступ. За лічені дні вони відвоювали Житомир, Бердичів, Коростень. 6 травня 1920 р. взяли Київ. Уряд УНР перебрався з Кам'янця-Подільського до Вінниці. Проте вже наприкінці травня в контрнаступ перейшла Червона армія і за два місяці відтіснила об'єднане польсько-українське військо аж до Львова і Варшави. Більшовики навіть встигли створити в липні-серпні на території Східної Галичини свою маріонеткову державу - Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку з центром у Тернополі. Однак, зазнавши поразок під Львовом і Варшавою, більшовики змушені були відступити. Лінія фронту знов перемістилася в район Житомира-Бердичева-Коростеня. Незважаючи на успішний наступ, Польща була знесилена війною, а тому пішла на переговори з більшовиками. Вони привели до перемир'я і підписання попереднього мирного договору 12 жовтня 1920 р. Це поставило українські війська в дуже складне становище. 11 листопада вони спробували розпочати наступ з району Могилева-Подільського у напрямі на Вінницю, У зв'язку з чисельною перевагою ворога (українська армія мала тоді 40 ос. чол., а Червона армія в Україні - близько 3,5 млн.), наступ не вдався. 21 листопада 1920 р. рештки Армії УНР слідом за урядом відступили до Польщі, а інші - до Румунії, де були інтерновані у військових таборах. З відступом регулярної армії з рідної землі, боротьба проти більшовиків не припи­нялася, її продовжували численні партизанські загони. Серед них особливо відомими були дії партизанських загонів Холодного Яру на Черкащині. Во­сени 1921 р. під керівництвом генерал-хорунжого Ю. Тютюнника був організований рейд в Україну. Він увійшов в історію як Другий Зимовий похід, але закінчився трагічно. 21 листопада 1921 р. під Базаром відділ Червоної армії оточив повстанців. 359 полонених розстріляли більшовики.

У березні 1921 р, Польща уклала з РРФСР Ризький мирний договір. Він був підписаний без участі представників уряду УНР. Поляки знехтували інте­ресами свого союзника, погодившись на участь у переговорах представників маріонеткового уряду УСРР. На основі Ризького мирного договору Польща одержала право на володіння західними українськими землями по р. Збруч. На решті території колишньої УНР Москва встановила свій режим у вигляді УСРР.

Рішення Ради Амбасадорів Антанти 18 березня 1923 р. остаточно визначили долю колишньої ЗУНР. її територію передавали Польщі. Відтак, 18 березня 1923 р. стало кінцевою датою існування ЗУНР та її уряду в еміграції.

Отже, національно-визвольна боротьба українського народу за відрод­ження своєї державності, яка тривала з 1917 по 1921 рр., закінчилася по­разкою. Найважливішими її причинами були:

—      недостатній   ступінь   зрілості   національної   свідомості   українців (особливо східних) на час побудови своєї держави;

—     боротьба українського народу зазнала поразки і тому, що не могла опиратися на широкий соціальний грунт. Серед усіх соціальних верств  і   класів  на  Україні   найпомітнішу  роль у  національно-державному будівництві відіграла інтелігенція, а вона становила лише 2-3% населення;

—      несприятливі зовнішні чинники, передусім агресія гроти України її сусідів: Польщі, підтриманої Антантою і червоної та білої Росії.

Незважаючи на поразку, яку зазнав український національно-визвольний рух у 1917-1921 рр. він позитивно вплинув на формування національної свідомості широких верств народу, утвердження серед них ідей державності, яка перестала бути монополією невеликої групи інтелігенції. З цього погляду глибокі соціальні потрясіння 1917-1921 рр. набули характеру не лише со­ціальної, а й національної революції, впливи якої відчуваються і нині. Особ­ливо це стосується врахування уроків історії визвольних змагань 1917-1921 рр. для будівництва незалежної Української Держави на сучасному етапі. Серед них: не допустити роз'єднаності у вирішенні назрілих соціальних і національних проблем, вирішувати їх разом і послідовно; для розбудови і гарантії державності значну увагу треба приділяти питанням військового будівництва; історичний досвід свідчить, що доля української державності здебільшого залежить від уміння різних політичних партій знаходити взаємосприйнятливий компроміс, іти на певні ідеологічні поступки в ім'я найвищої мети — розбудови самостійної Української Держави.

 

 

 

37